Основи філософії
Методическое пособие - Философия
Другие методички по предмету Философия
?дентами того, якими історичними передумовами було спричинено виникнення філософії Нового часу; розкрити її сутність і основні характерні риси; опанувати філософськими здобутками найбільш визначних мислителів того періоду; встановити звязок фундаментальних ідей провідних філософів Нового часу з актуальними проблемами сьогодення.
Історична обумовленість становлення філософії Нового часу.
XVII-е сторіччя відкриває наступний період у розвитку філософії, який прийнято називати філософією Нового часу. Започаткований ще в епоху Відродження процес розкладу феодальних стосунків розширюється й поглиблюється в XVII-му сторіччі.
В кінці XVI-го на початку XVII-го ст. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, яка відіграла значну роль в розвитку капіталістичних відносин у західноєвропейських країнах. З середини XVII ст.(1642 1688 р.р.) буржуазна революція розгортається в Англії, найбільш розвинутій в промисловому відношенні європейській державі. Ці ранньобуржуазні революції були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, що прийшло на зміну ремісницький праці.
Розвитком нового буржуазного суспільства породжуються зміни не тільки в економіці, політиці й соціальних відносинах, ним змінюється і свідомість людей. Найважливішим фактором такої зміни суспільної свідомості виявляється наука, і перш за все експериментальне природознавство, яке саме в XVII сторіччі переживає період свого становлення: не випадково це сторіччя прийнято називати епохою наукової революції.
В XVII ст. розподіл праці в виробництві викликає потребу в раціоналізації виробничих процесів, а відповідно в розвитку науки, яка б могла цю раціоналізацію стимулювати.
Розвиток науки Нового часу, як і соціальні перетворення, повязані з розкладом феодальних порядків і послабленням впливу церкви на суспільне життя, сприяли новій орієнтації філософії. Якщо в середні віки вона переважно узгоджувалась із богослівям, а в епоху Відродження з мистецтвом, то в Новий час вона спиралась головним чином на науку і в свою чергу сприяла її розвитку через розробку світоглядних і методологічних засад теорії пізнання. Саме в Новий час формуються два напрямки пошуку витоків, що ведуть до достовірного знання: один через спирання на досвід; другий через спирання на розум. Ці два напрямки в XVII ст. отримують назву, відповідно, емпіризму й раціоналізму.
Взаємне протистояння емпіризму й раціоналізму і його подолання в філософії Нового часу.
Новий час у філософії характеризується, перш за все, зіткненням двох протилежних філософських напрямків: емпіризму і раціоналізму, які мали спільну для них обох мету знаходження надійного й ефективного методу набуття здобуття наукового знання, але йшли до цієї мети різними шляхами.
З цих двох напрямків перший уособлювали собою француз Р.Декарт, німець Г.В. Лейбніц і політичний біженець з Іспанії, де в той час лютувала інквізиція, Б. Спіноза, який знайшов собі притулок в Нідерландах; другий виключно англійці Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.
Суперечка між цими напрямками точилася навколо питання: що слід приймати за основу знань для того, щоб вони були незаперечними?
На думку Р.Декарта і його послідовників такою основою слід вважати аксіоми, які мають характер природжених ідей, тобто таких, що виникають в голові людини одночасно з народженням її самої (наприклад, ідея того, що будь-яке ціле більше будь-якої його частини). Оскільки аксіоми як вважали раціоналісти не викликають і не можуть викликати жодних заперечень, остільки методом дедуктивного (від загального до окремого) умовиводу з цих аксіом можна отримати всю необхідну систему знань, що за своєю природою будуть незаперечними.
Емпіристи ж, навпаки, наполягали на тому, що єдиним підґрунтям для надбання дійсного знання може бути лише досвід. Як стверджував Дж.Локк в своєму "Досліді про людське розуміння", "в свідомості немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях". Відповідно, єдиним можливим і необхідним методом пізнання емпіристи вважали індукцію (від окремого до загального) як форму логічного умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне.
Дебати між цими двома напрямками у філософії не були схоластичним марнослівям. Вони були народжені реальними проблемами, що виникли з нагальних потреб суспільства, яке все більш ставало капіталістичним, потребувало високих темпів накопичення знань, за допомогою яких можна розвивати науку, техніку, технологію і тим самим оволодівати багатствами природи, отримувати більші прибутки .
Звідси з необхідністю витікає гасло: "Знання сила!", авторство якого належить Френсісу Бекону. Саме йому вдалося в роботі "Афоризми про тлумачення природи і царство людини" обєднати раціоналізм і сенсуалізм: "Ми пише Френсіс Бекон добуваємо не практику з практики і дослідів, а причини і аксіоми з практики і дослідів, і з причин і аксіом знову практику і досліди".
Френсіс Бекон розрізняє три основні існуючі пропозиції щодо шляхів пізнання:
- "Шлях павука" намагання здобути істини із "чистої свідомості", як це має місце у схоластиці.
- "Шлях мурахи" вузький емпіризм, збір розєднаних фактів без їх узагальнення.
- "Шлях бджоли" єднання обох шляхів, тобто, раціонального й чуттєвого.
Як і раціоналісти, Бекон визнає існування аксіом, але він доводить, що кожна аксіома є ніщо інше, як результат незчисленних емпіричних дій багатьох людей і закріплення цього результату в ?/p>