Контрольная работа по предмету История

181. Древний Рим. Реформы Сервия Туллия
Контрольная работа История

Было бы, конечно, неправильно думать, что эта реформа была задумана и проведена как реформа политическая, прежде всего, как это представляли себе позднейшие римляне. Наиболее важной практически и наиболее вразумительной для патрициев стороной отмеченной выше общественной аномалии было то обстоятельство, что одни патриции несли на себе всю имущественную и личную тяготу воинской повинности. Целый значительный класс населения оставался в этом последнем отношении совершенно неиспользованным. Вследствие этого возникало полное несоответствие между действительным населением Рима и количеством выставляемого им войска. А между тем потребности обороны и растущие завоевательные стремления Рима требуют все большего и большего напряжения всех его личных сил. Представлялось поэтому желательным, прежде всего как-нибудь привлечь всю массу плебеев к участию (личному и имущественному) в несении воинской повинности. И действительно, вся так называемая реформа СервияТуллия есть по основной идее своей реформа воинская и податная.
182. Древний Элам
Контрольная работа История

Первые сведения о государстве Элам относятся примерно к концу XXVII - первой половине XXVI века до н. э., когда в Северном Двуречье властвовали цари Авана. Около 2500 г. до н. э. правители шумерского города Киш сумели избавиться от эламского господства. В это время в Аване утвердилась новая династия, основателем которой был, вероятно, Пели. Впрочем, история этого времени известна очень плохо. Около 2300 г. до н. э. Элам был покорён Аккадским государством, но аккадцы не сумели удержать страну в своей власти и вынуждены были на несколько лет её оставить. Новый аккадский царь Римуш смог вновь захватить Элам и полностью опустошить страну. Тем не менее, царям Аккада, несмотря на ряд походов, вероятно, не удалось по-настоящему покорить Элам, и племянник Маништушу, царь Нарам-Суэн, в конечном счете, заключил с эламитами письменный договор, по которому Элам обязался согласовывать свою внешнюю политику с Аккадским царством, но сохранил внутреннюю независимость. Это первый известный нам в мировой истории международный договор. Он написан по-эламски, но аккадской клинописью, которая с этого времени начала распространяться и в Эламе. При последнем представителе Аванской династии, Кутике-Иншушинаке, когда Аккад сам пал под натиском племен гутиев, Элам вернул себе независимость. Но кутии напали и на Элам, в результате чего государство распалось на несколько отдельных областей. Только через сто лет страна сумела воссоединиться, и началось новое возвышение Элама под властью царей династии Симашки.
183. Древняя Русь в период раздробленности
Контрольная работа История

С.М. Соловьев, анализируя политическое устройство Руси после Ярослава Мудрого (1019-1054), пришел к выводу, что подвластные великому князю земли не дробились на отдельные владения, а рассматривались как общее достояние всего рода Ярославичей. Князья получали во временное управление какую- либо часть этого общего владения тем лучшую, чем «старше» считался тот или иной князь. Старшинство, по замыслу Ярослава, должно было определяться следующим образом: за властвующим киевским великим князем шли все его братья; после их смерти их старшие сыновья наследовали отцовские места в веренице князей, постепенно продвигавшихся от менее престижных престолов к более значимым. При этом на титул великого князя могли претендовать только те князья, чьи отцы успели побывать на столичном княжении. Если же какой-то князь умирал прежде, чем наступала его очередь занять престол в Киеве, то его потомки лишались права на этот престол и княжили где-нибудь в провинции.
184. Древняя Русь и кочевники: история взаимоотношений
Контрольная работа История

До Х в. силы были примерно равны, и три враждующих друг с другом этноса удерживали свои земли. Разразившаяся в Х в. засуха все изменила. Гузы и канглы, обитавшие в приаральских степях, пострадали от нее больше, чем куманы-кыпчаки, жившие в предгорьях Алтая и на берегах Иртыша. Горные ручьи, орошавшие предгорья Алтая, многоводный Иртыш с его притоками позволили куманам сохранить поголовье скота и коней и, таким образом, свою военную мощь. И когда в XI в. степная растительность снова стала распространяться к югу и юго-западу, куманы двинулись вслед за ней, без особых усилий одерживая победы над изнуренными засухой гузами (торками) и печенегами. К середине XI в. они вышли в низовья Дона, Днепра и Днестра. В эти плодородные степи переселились не все куманы, а лишь наиболее активная их часть. Основные поселения куманов-кыпчаков остались на юге современной Западной Сибири и в Северном Казахстане. Куманы, пришедшие в Причерноморье как победители, обрели новую родину в злаковых степях низовий Дона, Днепра и Днестра, точно таких же, как и их родная Барабинская степь. Кыпчаки были светловолосыми и голубоглазыми. Русское прозвище кыпчаков «половцы» происходит от слова «полова» - рубленая солома, что отражает цвет их волос - соломенно-желтый. Итак, кыпчаки - типичные европеоиды, отличающиеся от своих южных соседей туркменов лишь светлым цветом волос и глаз, что и было замечено русскими, когда они столкнулись в 1055 г. и впервые заключили мир.
185. Еволюція найдавніших людей (архантропи, палеонтропи, неоантропи)
Контрольная работа История

Ще кілька десятиліть тому появу людини сучасного фізичного типу беззастережно пов'язували з рубежем мустьє верхнього палеоліту (40 35 тис. років тому), коли відбулися важливі зміни у розвитку матеріальної та духовної культури, остаточно утвердився родовий лад, виникло мистецтво і значно ускладнилися релігійні уявлення. Саме цим часом датуються найдавніші знахідки кісткових решток первісних людей, черепи яких характеризуються високим опуклим лобом, надбрівними дугами (замість властивого архантропам та палеоантропам суцільного валика) та наявністю підборідного виступу. Однак нові палеоантропологічні відкриття та успіхи молекулярної біології змусили багатьох учених переглянути усталені погляди. Так, згідно з гіпотезою американського дослідника Вілсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, найдавніші Homo sapiens з'явилися приблизно 200 тис. років тому в Африці, південніше Сахари, звідкіля близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки земної кулі. Чимдалі більше прихильників знаходить припущення про дуже раннє виділення "сапієнтної" лінії в еволюції гомінідів, витоки якої іноді пов'язують з істотами, схожими з австралопітеками, або принаймні з архантропами. У зв'язку з цим у фаховій літературі зверталася увага на наявність підборідного підвищення на нижній щелепі "кенійської людини", яка жила 2 млн років тому; на досить грацильну будову лоба деяких "родичів" цієї істоти; на редукцію зубів мудрості в архаїчного лантьянського синантропа та ін. Активно обговорювалося питання про роль ранніх європейських гомінідів у формуванні людини сучасного фізичного типу. Більшість сучасних учених погоджується з думкою про те, що саме в Європі 400 250 тис. років тому остаточно виокремилися дві лінії пресапієнсів та пренеандертальців, а перші "справжні сапієнси" постали приблизно 100 тис. років тому. Однак загалом питання про час появи на Землі безпосередніх пращурів сучасних людей ще дуже далеке від остаточного вирішення.
186. Европеизация при Петре I
Контрольная работа История

Кому неизвестно, что образование и содержание войска составляет важный, жизненный вопрос для каждого, а особенно континентального государства. При самом зарождении государства этот вопрос уже является с своим важным, определяющим другие отношения значением. Основывается ли государство, начинается ли историческая жизнь в народе посредством завоевания или посредством внутреннего движения, все равно мы видим здесь разделение народа на две части, вооруженную и невооруженную, и определение отношений между ними составляет одну из главных забот народной жизни. В государствах первобытных, сельских, земледельческих отношения определяются просто и тяжело для невооруженной части народонаселения: оно должно непосредственно содержать, кормить вооруженную часть; земля находится во владении вооруженного класса и обрабатывается рабствующим, прикрепленным к земле сельским народонаселением. При благоприятных условиях географических и других государство начинает мало-помалу терять земледельческий характер, начинается торговое и промышленное движение; деньги, недвижимая собственность начинает получать все более и более значения; город богатеет, богатеет вообще народ, народонаселение увеличивается, и естественно приготовляется переход от крепостного труда к вольнонаемному. В то же время богатеет и правительство, увеличиваются его средства, денежные средства: прежде оно должно было довольствоваться помощью вооруженного сословия, бывшего вместе и высшим землевладельческим сословием, которое затрудняло правительство известными условиями, например воин на Западе имел право не оставаться в походе долее известного срока. Теперь у правительства есть деньги, есть средства нанять войско для достижения своих целей, и являются наемные войска; наконец, дальнейшее усиление финансовых средств правительства дает ему возможность избегать невыгод и наемных войск и завести свое постоянное войско, которое бы всегда находилось в его распоряжении и которое бы народ содержал, кормил не непосредственно своими трудами, но посредством денег, уплачиваемых правительству в виде податей. Таким образом, появление постоянного войска есть ясный признак экономического переворота в народной жизни, промышленного и торгового развития, появления имущества движимого, денег подле недвижимого, земли, - признак, который естественно и необходимо совпадает с другим признаком - освобождением земледельческого сословия, появлением вольнонаемного труда вместо обязательного, крепостного. Город, разбогатев, освобождает село, ибо в организме народном все органы находятся в тесной связи, усиление или упадок одного отзывается на усилении или упадке другого.
187. Европейская внешняя политика Романовых
Контрольная работа История

Елизавета Петровна (1709-1761/62), императрица с 1741. Дочь Петра I от брака с Екатериной I. Возведена на престол гвардией. Способствовала устранению засилья иностранцев в правительстве, выдвигала на государственные посты талантливых и энергичных представителей из среды русского дворянства. Фактическим руководителем внутренней политики при Елизавете Петровне был П.И.Шувалов, с деятельностью которого связаны отмена внутренних таможен и организация внешней торговли; перевооружение армии, усовершенствование ее организационной структуры и системы управления. В царствование Елизаветы Петровны восстанавливались порядки и органы, созданные при Петре I. Подъему русской науки и культуры способствовало учреждение по инициативе М.В.Ломоносова Московского университета (1755) и Академии Художеств (1757). Укреплялись и расширялись привилегии дворян за счет крепостного крестьянства (раздача земель и крепостных, указ 1760 о праве ссылать крестьян в Сибирь и др.). Выступления крестьян против крепостничества жестоко подавлялись. Внешняя политика Елизаветы Петровны, умело направляемая канцлером А.П. Бестужевым-Рюминым, была подчинена задаче борьбы против агрессивных устремлений прусского короля Фридриха II.
188. Екатерина II – личность и государственный деятель
Контрольная работа История

Императрица просыпалась обычно в шесть часов утра, натирала щеки льдом, пила в кабинете крепкий кофе со сливками и печеньем и садилась до девяти часов за работу. Затем возвращалась в спальню и принимала докладчиков. В будние дни императрица носила простое платье и не надевала драгоценностей. На обед в будни, продолжавшийся около часа, приглашалось человек двенадцать. Любимым блюдом была вареная говядина с солеными огурцами, а в качестве напитка употреблялся смородиновый морс. В последние годы жизни Екатерина выпивала рюмку мадеры или рейнвейна. На десерт предпочтение отдавалось яблокам и вишням. Рабочий день заканчивался в четыре часа и наступало время отдыха. Любимым местом был Эрмитаж, где она любила рассматривать новые коллекции, играть в биллиард. «Приемы в Эрмитаже были большие, средние и малые. На первые приглашалась вся знать и весь дипломатический корпус. Балы сменялись спектаклями. Завсегдатаями малых приемов были только члены императорской фамилии и лица, особенно близкие императрице: не больше двадцати человек. На стенах висели правила: запрещалось вставать перед государыней, даже если бы она подошла к гостю и заговорила бы с ним стоя. Запрещалось быть в мрачном расположении духа, оскорблять друг друга» (граф Хорд). В десять часов Екатерина удалялась во внутренние покои. Ужин подавался только в парадных случаях, но и тогда императрица садилась за стол лишь для виду. Вернувшись к себе, она уходила в спальню, выпивала большой стакан кипяченой воды и ложилась в постель.
189. Економічне піднесення в Межиріччі у ІІІ-ІІ тис. до н.е.
Контрольная работа История

В основу виникнення монополій покладено об'єктивний процес розвитку продуктивних сил наприкінці XIX - на початку XX ст. Становлення розвинутої підприємницької економічної системи вимагало адекватної виробничої бази у вигляді великого машинного виробництва. З розвитком техніки, в свою чергу, прискорювався процес витіснення дрібних підприємств: нова техніка могла бути використана лише на великих підприємствах. Технічні переваги давали змогу краще організувати виробничий процес, що разом з економією на загальних витратах, високою продуктивністю праці, розширенням можливостей у використаннікредиту сприяло розвитку великих підприємств і поступово збільшувало їхню роль у промисловому виробництві.З часом настав період, коли розвиток концентрації й централізації капіталу і виробництва на основі вільної конкуренції спричинив якісні перетворення у господарській системі. Основна частина суспільного виробництва виявилася зосередженою на небагатьох великих підприємствах, конкуренція між якими мала особливо руйнівний характер і загрожувала значними негативними наслідками. Щоб запобігти руйнівним силам конкуренції, мати змогу встановлювати високі ціни на товари й отримувати максимальний прибуток, великі підприємства стали групуватися, утворюючи монополістичні об'єднання. На зміну вільній конкуренції прийшла монополія. Вона заперечувала ринкову стихію і внесла елемент свідомого регулювання ринкових відносин. Аналіз виникнення і розвитку процесів монополізації був проведений у широковідомій праці В. І. Леніна "Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму". Для монополії характерні відсутність вільної, досконалої конкуренції на ринку, де вона панує, і загрози приватним цілям її з боку контрагентів, які внаслідок своєї чисельності не можуть протидіяти згуртовано й узгоджено. Автори відомого американського підручника з економічної теорії "Економіко" К. Макконнелл та С. Брю підкреслюють, що монополія - це ситуація, за якої число продавців стає настільки малим, що кожний продавець уже в змозі впливати на загальний обсяг пропозицій, а отже, і на ціну продукту, що продається. Звідси можна визначити, що практично за своєю економічною сутністю монополістична ситуація на ринку виникає тоді, коли у певній галузі домінують кілька корпорацій, оскільки вони мають змогу офіційного, а також неофіційного зговору для панування на ринку й отримання монопольного прибутку. На відміну від досконалої конкуренції монополія обмежує ринково-конкурентну стихію і спрямовує свою дію на впорядкування господарської системи, захищаючи і стабілізуючи її з метою забезпечення економічних переваг висококонцентрованим господарським одиницям. Вже перші розвинуті організаційні форми монополій - картелі, синдикати, трести - суттєво підірвали внутрішньогалузеву конкуренцію. Картелі й синдикати обмежили вільну конкуренцію у сфері обігу. Укладення угод про особливі умови реалізації товарів і розподіл ринків збуту зруйнувало повну незалежність і свободу ринкових зв'язків і забезпечило умови для економічної реалізації їхнього панування. З появою трестів монопольне регулювання охопило також процес виробництва. Часткова планомірність не тільки стала формою руху капіталу в рамках окремого підприємства, як це було властиво періоду вільної конкуренції, а й поширилася на виробничі та комерційні зв'язки між підприємствами, що входили до складу тресту. Монополістична планомірність стала набувати нових масштабів, звужуючи водночас діяльність ринково-конкурентних сил. Монополізувавши виробництво в окремих галузях промисловості, трести сприяли подальшій концентрації виробництва і капіталу. Це створило матеріальну основу для їхнього впливу на виробників інших галузей і допомогло проникнути в нові галузі. З'явилися реальні умови для обмеження міжгалузевої конкуренції й становлення багатогалузевих монополій.Еволюція одногалузевих монополій у багатогалузеві відбувалася, по-перше, комбінуванням, тобто об'єднанням підприємств технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, наприклад, вугільної, металургійної, автомобілебудівельної; по-друге, через диверсифікацію виробництва - проникнення монополій у галузі, що прямо не пов'язані з основною сферою їхньої діяльності. Наслідком диверсифікації стали концерни - великі багатогалузеві утворення, які поступово захоплюють головні позиції як на ринках, так і у сфері виробництва. Формальними видами ринкової монополії господарських субєктів є білатеральна, або двобічна, монополія, обмежена і власне, або чиста, монополія. Білатеральна монополія утворюється за наявності на ринку лише пари контрагентів: один продавець - один покупець. Їм не загрожує конкуренція з боку інших економічних суб'єктів: на своєму ринку вони повні господарі, проте їхня економічна влада обмежена, оскільки ринкові відносини між ними характеризуються взаємозалежністю. В обмеженій монополії на галузевому ринку присутні один продавець (монополіст) і кілька покупців. Тут економічна влада монополії сильніша, ніж при білатеральній монополії: хоч покупців і небагато, але вони конкурують один з одним за право вступити у ринкові відносини з монополістом. Найбільша економічна влада у власне монополії: монополісту-продавцю протистоять багато покупців, відносини між якими будуються на конкурентній основі. Функція сукупного попиту виступає в цьому випадку як функція індивідуальної ринкової ціни монополіста. Для максимізації свого прибутку монополіст повинен досягти рівноваги між ціною і кількістю продукції, при якій утворилася б найбільша різниця між виручкою і валовими витратами. Тому його метою є відшукання рівноваги граничних витрат і граничної виручки. Монополіст створює дефіцит товарної пропозиції, який і обумовлює ціну, що значно перевищує граничні витрати. Створюється монопольний прибуток.Технічний прогрес у кінці ХІХ на початку ХХ ст. активно вплинув на процес утворення великих промислових підприємств, які впроваджували у виробництво нову техніку та технології. Впровадження нової техніки вимагало великих капіталів. Це штовхало підприємства до обєднання капіталів з метою організації виробництва з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу. В багатьох випадках власних фінансових коштів у промислових підприємств не вистачало, тому підприємства все частіше звертаються до банків з метою залучення їх коштів для розширення виробництва на новій технічній основі. За таких умов виникає можливість концентрації капіталу та утворення монополій для організації виробництва товарів на великих промислових підприємствах і одержання надвисоких прибутків завдяки встановленню монопольно високих цін на товари. Процеси утворення різних монополій наприкінці ХІХ ст. набувають масового характеру, а банки в утворенні монополій стали відігравати все більшу роль. Перша монополія виникла в 1872 р. у США. Це був нафтовий трест «Стандарт ойл», заснований Дж. Рокфеллером. Згодом на частку цього тресту вже припадало 90% переробки нафти. Створення перших монополій та встановлення ними монопольно високих цін на товари загострило конкурентну боротьбу між підприємствами та прискорило процес утворення монополій. Під загрозою банкрутства більш слабкі підприємства почали обєднуватися з сильнішими. Так виникли різні монополістичні обєднання: трести, картелі, синдикати, концерни. Отже, кінець ХІХ ст. характеризувався тим, що на зміну «вільній конкуренції» прийшли монополії, які встановили свій контроль над виробництвом у країнах Західної Європи та США і посіли чільне місце в їх економіці. Технологічні зрушення, які мали місце наприкінці ХІХ на початку ХХ ст., фактично призвели до «другої промислової революції», прискорили процес індустріалізації після промислового перевороту. Індустріалізація в країнах набуває широкого масштабу, промисловість остаточно бере першість над сільським господарством, причому в самій промисловості найбільш швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: металургійна, машинобудівна, хімічна, нафтодобувна та нафтопереробна. Процес індустріалізації ще більш прискорився з утворенням монополій, які активно впливали на промислове виробництво, на розширення внутрішнього та світового ринків. Утворення наприкінці ХІХ ст. великої кількості монополій сприяло остаточному формуванню світового ринку, на якому завдяки зовнішній торгівлі відбувався обмін товарами між національними ринками різних країн. На розвиток світового ринку і втягування в його сферу впливу провідних індустріальних країн активно впливало будівництво сучасних залізниць, шосейних доріг, каналів, портів, освоєння корисних копалин у колоніях, що сприяло розвитку зовнішньої торгівлі як світової. Поряд з розвитком зовнішньої торгівлі розвивається світовий кредитний та валютний ринки. Все більша частка країн світу підпадає під вплив різних фінансових операцій. Світовий ринок також активно впливає на промисловий розвиток країн Західної Європи та США. Він був місцем збуту їх товарів та одержанням сировини, сприяв міжнародному поділу праці та розвитку міжнародних економічних звязків. Важливий вплив на формування світового ринку мав міжнародний поділ праці та спеціалізація країн у виробництві окремих видів товарів. На кінець ХІХ ст. спеціалізація країн уже чітко визначалася. Так, Англія займала провідне місце в експорті різних машин і механізмів; Німеччина сільськогосподарських машин, паровозів, верстатів, спирту, цукру, виробів електротехніки, хімічної промисловості; Франція дорогих шовкових тканин, парфумів, одежі, взуття, текстильних машин; США виробів чорної металургії, машин, тканин, сільськогосподарських продуктів, особливо пшениці. Одним з найголовніших підсумків технологічних зрушень кінця ХІХ початку ХХ ст. було прискорене зростання економіки в провідних індустріальних країнах, а особливо відносно молодих держав США та Німеччині і, навпаки, зниження темпів економічного розвитку Англії та Франції. Уже під кінець 80-х років ХІХ ст. США за обсягом промислового виробництва посіли перше місце в світі, випередивши Англію. Водночас швидко розвивалася економіка Німеччини, що дало їй можливість випередити за обсягами виробництва промислової продукції спочатку Францію, а потім і Англію та зайняти друге місце після США. Європейські держави Англія і Франція втрачають свою економічну першість, і центр світової економіки переміщається з Європи в Північну Америку, в США. Таким чином, основні тенденції розвитку провідних країн світу в останній третині ХІХ на початку ХХ ст. полягали в тому, що під впливом кардинальних технічних та технологічних зрушень відбулися суттєві зміни в промисловому виробництві, що вплинуло на обсяги виробництва та галузеву структуру промисловості, привело до укрупнення підприємств завдяки концентрації виробництва та капіталу. Все це створило сприятливі умови для виникнення монополій, які почали відігравати провідну роль в економіці країн. Утворення монополій позитивно вплинуло на подальшу індустріалізацію, формування та розвиток світового ринку. Процес монополізації та одержання монополіями надвисоких прибутків створювали сприятливі умови для накопичення та вивозу капіталу. Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії Вандербільта. Першою формою монополістичних об'єднань були пули (або картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У 1866 p. виник соляний пул у штаті Мічиган, у 1870 p. Чиказький пул, який контролював залізничні перевезення. Панівною формою монополій спочатку в легкій, потім у важкій промисловості стали трести. Першим з них був нафтовий трест Рокфеллера "Стандарт ойл Компані", утворений у 1870 p. У 90-х роках провідна роль у монополізації промисловості, транспорту, банків перейшла до холдинг-компаній та концернів. У 1901 p. в США налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20,3 млрд. дол.Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 p. у Нью-Йорку було 64 банки, що володіли капіталом 302 млн. дол., у 1900 p. 58, капітал яких збільшився до 548 млн. дол. Інтенсивно, внаслідок злиття банківського та промислового капіталів, формувався фінансовий капітал. Найбільшими американськими монополіями були групи Рокфеллера (контролювали 95% американського видобутку нафти і 90% її експорту, промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана ("Юнайтед Стейтс Стіл", що монополізував виробництво 2/3 сталі, трести в сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві, електротехнічна корпорація "Дженерал електрик", підприємства зв'язку, міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, група Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації: "Форд", "Дженерал моторс", "Крайслер" та ін. Фінансові групи Рокфеллера та Моргана контролювали 112 банків. Уряд намагався обмежити економічне панування монополій. У 1890 p. було прийнято закон Шермана про заборону монопольної змови, який регулював торгівлю за межами окремого штату. В 1914 p. закон Клейтона заборонив встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців, скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися директорськими посадами. Однак антитрестівське законодавство фактично не застосовувалося. У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 p. існувало 418 акціонерних товариств, за період 18711872 pp. з'явилося 978 нових з акціонерним капіталом 2,8 млрд. марок. Процес монополізації охопив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії об'єднували більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів і синдикатів. У 1879 p. їх кількість становила 14, в 1900 p. 300, перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. У кінці 90-х років XIX ст. на початку XX ст. з'явилися перші трести: електротехнічні корпорації АЕГ і товариство "Сіменс". Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 p. існувало 1850 банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу (11,3 млрд. марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд. марок і контроль за 87 банками). Дрезденський, Дармштадтський банки, Облікове товариство (власний капітал 300 млн. марок), їхній прибуток в 18951900 pp. становив 38,667,7% щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751 підприємство. У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 8090-х pp. XIX ст. У 1888 p. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894 1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об'єднання з виготовлення труб. Поступово монополії з'явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії їх налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об'єднували ЗО50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній. Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості. За темпами монополізації банківський банках за 18801908 pp. зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу. Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600700, а в 1907 p. 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 p. цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобудуванні. За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У 80-х роках XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 18801908 pp. зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу. Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600700, а в 1907 p. 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 p. цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобудуванні. Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За 18701909 pp. три банки "Ліонський кредит", "Національна облікова контора", "Генеральне товариство" збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза, вкладів у 10,2, кількість відділень у 19,2 раза. Загальна сума банківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд. фр. Головним центром фінансового капіталу був Французький банк. І Однак діяльність банків була спрямована не на інвестиції у промисловість, а на позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на Й 1 %, експорт капіталу на 3 %. Перед війною обсяг експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і торгівлю. Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х роках XIX ст. Лише за 19051906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У 19131914 pp.25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. У 1913 p. капітал акціонерних корпорацій досяг 2 млрд. дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад 5 млн. єн. Першими монополіями були старі банківсько-торгові компанії Міцуї контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі (панували у судноплавстві, транспортному машинобудуванні). У 1880 p. була створена Японська паперова, у 1882 p. Японська пароплавна компанії. Процес монополізації прискорили фінансова криза 18871898 pp. та світова криза перевиробництва 19001903 pp. Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни. Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії був утворений у 1873 p. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 p. кількість банків досягла 153. У 1912 p. банківський капітал становив 570 млн. єн.. Розорення невеликих і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу. Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії 90 %. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон. Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій. Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 19001903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань. За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні. Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі. Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприємствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет". Його мета торгівля виробами заводів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств (товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок 1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. Синдикат продавав залізо різного ґатунку, балки, рейки, бандажі, осі в імперії Романових. У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в 18921893 pp. 91 % усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн. пудів цукру. Як і в перші роки існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській імперії. Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства. Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперського виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % виробництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єднання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальноімперське значення. Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1825 p. його переривали кризи (1825,1836,1847,1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 19011902 pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу
190. Емельян Пугачёв
Контрольная работа История

Пугачев Емельян Иванович (ок.1744-1775) предводитель крестьянского восстания; по происхождению бедный донской казак Зимовейской станицы, занимался хлебопашеством. Грамоте обучен не был. В 17 лет был зачислен в казацкую службу, около трёх лет участвовал в Семилетней войне 1756 - 1763 и "за отличную проворность" был взят в ординарцы. В 1768 - 1770 прошел русско-турецкую войну, заслужив чин хорунжего. Талантливый руководитель революционного движения, обладавший большим классовым чутьём. В 1771 в связи с болезнью просил отставку, но получил отказ. Не желая более служить, неоднократно совершал побеги, несколько раз был арестован, но снова бежал. Так, убежав с царской службы и скрываясь от преследований правительства, Пугачев до начала движения побывал во многих местах (берега Азовского моря, Кавказ, Польша и др.) и хорошо познакомился с состоянием крестьянства. «Во всей России чернь бедная терпит великие обиды и разорения» - позже говорил он. Схваченный на Тереке как беглый, Пугачев был посажен в тюрьму на цепь, но убедил караулившего его солдата и бежал вместе с ним. Пугачев пришел на реку Яик (Урал) и, назвавшись императором Петром III, стал во главе яицких казаков и беглого крестьянства, начавших восстание. В течение всего движения Пугачев играл руководящую роль, стоял во главе созданной им «государственной военной коллегии», своеобразного революционного штаба, имел ряд выдающихся сотрудников. Пугачев сам правил суд над помещиками, участвовал в боях, лично наводил орудия под Казанью (был прекрасным артиллеристом). Преданный казацкими старшинами Твороговым и Чумаковым, Пугачев был схвачен правительством, подвергнут пыткам, во время которых держал себя с большой стойкостью; пытка лишь под конец сломила его. Пугачев был приговорен к четвертованию и казнен в Москве на Болотной площади. Емельян Пугачев сохранился в памяти народных масс как борец за дело трудового народа и воспет в народных песнях и преданиях.
191. Естественнонаучные взгляды Леонардо да Винчи
Контрольная работа История

Не представить себе композиции более простой и ясной, более завершенной и гармоничной. Контуры не исчезли, но опять-таки чудесно смягчены полусветом. Сложенные руки служат как бы пьедесталом образу, а волнующая пристальность взгляда заостряется общим спокойствием всей фигуры. Фантастический лунный пейзаж не случаен: плавные извивы среди высоких скал перекликаются с пальцами в их мерном музыкальном аккорде, и со складками одеяния, и с легкой накидкой на плече Моны Лизы. Все живет и трепещет в ее фигуре, она подлинна, как сама жизнь. А на лице ее едва играет улыбка, которая приковывает к себе зрителя силой, действительно неудержимой. Эта улыбка особенно поразительна в контрасте с направленным на зрителя бесстрастным, словно испытующим взглядом. В них мы видим и мудрость, и лукавство, и высокомерие, знание какой-то тайны, как бы опыт всех предыдущих тысячелетий человеческого бытия. Это не радостная улыбка, зовущая к счастью. Это та загадочная улыбка, которая сквозит во всем мироощущении Леонардо, в страхе и желании, которые он испытывал перед входом в глубокую пещеру, манящую его среди высоких скал. И кажется нам, будто эта улыбка разливается по всей картине, обволакивает все тело этой женщины и ее высокий лоб, ее одеяние и лунный пейзаж, чуть пронизывает коричневатую ткань платья с золотистыми переливами и дымно-изумрудное марево неба и скал.
192. Етапи політичного розвитку Київської Русі. Особливості її суспільно-політичного життя та культури
Контрольная работа История

Після смерті Ярослава Мудрого троє його старших синів уклали союз і спільно, триумвіратом, керували державою майже 20 років. Однак далі спалахнули чисельні усобиці, чим відразу ж скористалися кочівники. Завданням тогочасної політичної влади стало, з одного боку, встановлення порядку і згоди між князями, а з другого обєднання всіх на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями. Ніхто з князів не діяв так чітко і послідовно для здійснення цих цілей і ніхто не досяг таких успіхів, хоча б і тимчасових, як Володимир Мономах (1113-1125 рр.). За його ініціативою та активною участю відбулося три зїзди князів Київської Русі Любецький (1097 р.), Витичевський (1100 р.) і Долобський (1103 р.), на яких було домовлено про припинення чвар між князями та організацію спільної відсічі половцям. На Любецькому зїзді було також відмінено принцип сеньйорату. Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський державі пошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних законів. (Важливим був закон про холопів, за яким визначились три випадки, коли людина ставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром Мономахом «Поучення дітям», в якому викладено поради по управлінню державою.
193. Ж. Кальвин и его учение
Контрольная работа История

Сознавая несказанное величие и славу Господа, как и свою малость, человек должен со всей энергией твёрдо и решительно действовать в этом мире, следуя заповедям и наставлениям Священного Писания. Он должен с максимальной полнотой реализовать своё «призвание» - дарования и возможности, заложенные в него Богом, которые проявляются во всей его деятельности. Бог сам как бы даёт человеку ориентир, свидетельствующий о его поддержке, о том, что человек верно понял своё «призвание» и на правильном пути осуществляет его - это успех или неудача его дела. Кальвин пользуется здесь понятиями «процветание» или «беда». Бог благословляет удачу, но её надо добиваться только честным и законным путём, не забывая о долге и перед Богом, и перед ближними. «Процветание» и «беда» являются испытаниями смирения и нравственных устоев человека. «Процветание», например, приводит к накоплению богатства (Кальвин не осуждает накопительство само по себе), но этот дар Бога нельзя обретать «ценой крови и пота других людей», то есть нарушая заповедь «не укради». Уже имея богатство, его нельзя промотать, удовлетворяя свои прихоти, но следует уделять от своего изобилия нужде другого. Бедняк, в свою очередь, должен стойко и терпеливо переносить свои испытания.
194. Женщины на Российском престоле
Контрольная работа История

Разработка внешнеполитической программы и русская дипломатия елизаветинской эпохи в основном связаны с именем проницательного и опытного государственного деятеля канцлера Алексея Петровича Бестужева. По его инициативе весной 1756 г. для рассмотрения вопросов внешней политики и руководства боевыми действиями во время общеевропейской Семилетней войны 1756-1763 гг. был учрежден новый правительственный орган Конференция при высочайшем дворе (постоянное совещание высших сановников и генералитета в составе десяти человек). С проблемами русско-шведских отношений Бестужев столкнулся в конце 1741 г., когда его назначили на пост вице-канцлера. Оправившаяся после поражения в Северной войне Швеция надеялась взять реванш и на полях сражений пересмотреть условия Ништадтского мира, согласно которому Россия отторгла шведские владения в Прибалтике. Летом 1741 г. началась русско-шведская воина, закончившаяся полным разгромом шведской армии. В августе 1743 г. в Або (Финляндия) был подписан мирный договор: шведское правительство подтвердило условия Ништадтского мира, заключённого Петром I. Семилетняя война, в которой Россия с целью территориальных приобретений сражалась на стороне Франции и Австрии против Пруссии и Великобритании, после отставки Бестужева велась уже при М. И. Воронцове - его преемнике. В начале 1758 г. русские войска вошли в Восточную Пруссию и заняли Кенигсберг. В августе следующего года в сражении при Кунерсдорфе прусская армия потерпела поражение, a в сентябре 1760 г. русские войска вступили в Берлин, который затем вынуждены были покинуть из-за несогласованности действий союзников. Победы русской армии имели решающее значение для разгрома Пруссии, чьи вооруженные силы считались тогда лучшими в Европе.
195. Жизненный и творческий путь Георга Фридриха Генделя
Контрольная работа История

В этом же году в Лондоне на средства аристократов и короля был открыт оперный театр - "Королевская академия музыки", руководителем которого был назначен Гендель. С этого же времени начинается упорная и жестокая борьба за развитие английского искусства. После смерти Перселла английская национальная опера стала быстро катиться к упадку, музыкальная в стране оказалась во власти итальянских композиторов, виртуозов и примадонн. Противоречивость позиций самого Генделя предрешала шаткость его положения в Англии, надолго отодвинула возможность широкого признания и положительной оценки его творчества. Для представителей реалистического искусства Гендель представлял чужеземную, полную условностей оперу; для аристократии он был итальянизировавшимся немцем, серьезным и скучным. Жизнь придворного музыканта в Лондоне осложнялась ещё и непрекращающимися интригами дворцовых партий, жертвой которых он не раз становился. Работать Генделю приходилось с предельной затратой сил, он ставил по две-три оперы новых оперы в зиму, не считая чужих. За период с 1720 - 1728 год под его руководством было поставлено около 500 опер. Немало энергии поглощала необходимость применяться к вкусам и капризам избалованным певцов и публики, творить в атмосфере скандалов и недоброжелательности. Окончательно подорвало итальянскую оперу хлесткая политическая сатира - "Опера нищих", созданная музыкантом И.К. Пепушем и поэтом Джоном Геем на сюжет Джонатана Свифта. Опера произвела фурор и послужила причиной закрытия "Королевской академии музыки". Но Гендель не собирался сдаваться, он отправляется с антрепризой в Италию, собирает новую труппу. В 1729 была предпринята ещё одна попытка восстановить работу академии, но и она потерпела крах. Тем не менее, усилия Генделя проникнуть в гущу английской жизни выражаются в том, что в 1726 году он принимает английское подданство, в следующем году сочиняет "Коронационные антемы", в которых прославлял дух старой Англии.
196. Жорж Клемансо
Контрольная работа История

Студентом он впервые сталкивается с живой реликвией французского революционного движения, "вечным узником" Огюстом Бланки, с другими "красными", например Луизой Мишле. И сам в качестве "красного" участвует в политической жизни. Медицина не увлекала его. Его диссертация на степень доктора медицины, которую он защитил в 1865 г., по его же словам, прошла только потому, что ее никто не прочел. После университета Клемансо несколько лет проводит за границей и возвращается на родину накануне франко-прусской войны. Он приехал в Париж 1 сентября 1870 г., в день разгрома французских войск под Седаном и капитуляции Наполеона III, которому понадобилось, совсем немного времени, чтобы понять наконец, чем же он отличается от своего гениального дядюшки. Провозглашена Республика, и Жорж Клемансо назначен мэром Монмартрского округа, населенного в основном рабочими. Затем последовали осада Парижа прусскими войсками, бегство правительства в Версаль, выборы в Коммуну и кровавое восстание парижан, беспощадно подавленное.
197. Завершение объединения русских земель в конце XV – начале XVI вв.
Контрольная работа История

На протяжении почти двух веков главным соперником Москвы в борьбе за великое княжение Владимирское была Тверь. Ко времени “стояния на Угре” тверские князья сохранили независимость, но их земли оказались окружены московскими владениями со всех сторон. Чтобы противостоять московскому натиску, Тверь пыталась опереться на помощь Литвы. Михаил Тверской затеял сватовство при дворе короля Казимира. Иван III расценил это как недружественный акт, и его полки вторглись в тверские пределы. Они “пленили” тверскую землю и сожгли два городка. Великий князь Михаил Борисович принужден был отказаться от союза с Литвой и признал себя “братом молодшим” московского князя, что серьезно ограничило независимость Тверского княжества. Однако Москва не могла покончить с Тверью, пока тверское боярство поддерживало свою собственную династию. Через полгода после похода на Тверь Ивану III пришлось снова снаряжать полки. Предлогом к войне была поимка тверского гонца с грамотой к королю Казимиру. В сентябре 1485 г. московская рать облегла Тверь. По-видимому, на этот раз Иван III дал определенные гарантии местным землевладельцам, следствием чего явился массовый отъезд тверских бояр на службу к московскому князю. Иван III сохранил за тверскими боярами их земли, думные чины, принял к себе на службу “тверской двор”. Позиция бояр определила судьбу некогда могущественного Тверского княжества. Покинутый вассалами Михаил Тверской бежал в Литву. Тверь перешла под управление его родного племянника, сына московского князя Ивана Молодого, получившего титул Тверского великого князя и соправителя Ивана III. Он правил Тверью вместе со старой “тверской думой”. Отдельно от московского функционировал тверской “двор”. Княжескими землями управлял Тверской дворец. Тверской “двор” слился с московским к началу XVI в., и тогда же некоторые из тверских бояр вошли в московскую Боярскую думу.
198. Завершение присоединения Казахстана к России
Контрольная работа История

Реформа управления. На основании реформы вся территория Казахстана была разделена на три генерал-губернаторства, которые состояли из шести областей. В Оренбургское вошли Уральская и Тургайская область. Оренбург, являвшийся административным центром всего генерал - губернаторства, одновременно был и центром Тургайской области. Центр Уральской области город Уральск. Западно-Сибирскому генерал-губернаторству с центром в Омске подчинялись Акмолинская и Семипалатинская области. Административный аппарат Акмолинской области находился в Омске, а областным центром Семипалатинской явился Семипалатинск. В состав Туркестанского генерал-губернаторства вошли Семиреченская область с центром в г. Верном и Сырдарьинская, областной центр которой находился в Ташкенте. Однако названные области не охватывали всей территории современного Казахстана. Земли Букеевского ханства вошли в состав Астраханской губернии, а Мангышлакское приставство в 1870 г. отошло в ведение Кавказского военного округа, несколько позже в состав Закаспийской области. Генерал-губернатор, стоявший во главе генерал губернаторства сосредотачивал в своих руках всю полноту военной, гражданской власти и являлся в то же время командующим войсками военного округа. Во главе областной администрации стоял губернатор, который также был наделен военной и гражданской властью. Командование войсками в областях возлагалось на военных губернаторов. Он же считался наказным атаманом казачьих войск, расположенных на территории области. При военном губернаторе учреждалось областное управление, в состав которых входили три отдела: распорядительный, хозяйственный и судебный. Председатель правления считался вице-губернатором. Во главе отдела находился старший советник. Области делились на уезды, начальники которых назначались генерал-губернаторами по представлению военных губернаторов областей из числа офицеров. При них назначались два помощника, обычно из среды казахской родовой аристократии, уездным начальникам подчинялись войска, расквартированные на территории уезда. Кроме того, учреждалась должность уездного судьи, назначенного правительством. Если при окружных приказах власть была коллегиальной, то по новой административной системе она ликвидировалось. Отмечалось, что «если коллегия вредит полицейским учреждениям в коренных русских провинциях, то тем вреднее будет она в стране с кочевым населением, на преданность которого нельзя вполне надеяться, и где потому действия полицейской власти должны осуществляться особенно энергией и быстротою. Функции полицейского аппарата также находились в руках уездного начальника.
199. Закономерность прихода к власти большевиков в октябре 1917 года
Контрольная работа История

Итак, были ли Октябрьская революция и приход большевиков закономерным событием или просто удача повернулась лицом к социалистам? Февраль дал народам России шанс мирного развития по пути реформ, но он так и остался нереализованным. Такое положение объясняет ряд факторов: слабостью буржуазии, сила которой не соответствовала уровню развития капитализма (из-за огромной роли иностранного капитала и государства в экономике), российской буржуазии не хватало также политического опыта, искусства социальной демагогии; либеральные и правосоциалистические силы не поняли глубину социальной напряженности и не удовлетворили основные требования народа: они не вывели Россию из войны (выйти из которой можно было, лишь заключив сепаратный мир, что единодушно осуждалось тогда всеми политическими силами), не решили аграрный, рабочий и национальный вопросы. Плюс ко всему в 1917 г. неуклонно ухудшалось экономическое состояние страны, росли разруха, голод и обнищание населения. Всё это предопределило относительную слабость либеральных политических сил. В то же время мощные пережитки традиционного, общинно-уравнительного сознания и глубокое недоверие народных масс к «барам» (т.е. высшим и образованным слоям общества) все это способствовало быстрому распространению социалистических идей, близких массам своим радикальным и «коллективистским» духом, и колоссальному усилению социалистических партий. Кадеты даже в коалиции с меньшевиками и эсерами не могли заполнить вакуум власти, а противоречия между ними не позволили быстро реформировать страну, ни решительно бороться с революционной стихией. Последующий ход событий представлял собой порочный круг, в котором нерешенность глубинных проблем общества делала невозможным развитие нормального политического процесса и сохранение гражданского мира на основе компромиссов между классами. В этих условиях единственной политической силой оказалась партия большевиков, которая чутко улавливала, и умело использовала в своих целях социальную ненависть и стремление народных масс к уравнительной справедливости. Большевики сумели полностью реализовать свои преимущества: твердую политическую волю, стремление к власти, гибкую, но единую партийную организацию и широчайшую сверхпопулистскую агитацию. Они сумели решительно оседлать революционноанархическую стихию с ее огромным зарядом социальной ненависти, нетерпения, жажды уравнительной справедливости и, используя слабость Временного правительства, прийти к власти.
200. Западники и Славянофилы. Проблема "Россия-Запад". Евразийство.
Контрольная работа История

Аксаков, Константин Сергеевич, один из крупнейших представителей «славянофильского» направления. Родился 29 марта 1817 года в селе Аксакове, Бугурусланского уезда, Оренбургской губернии, умер 7 декабря 1860 года на острове Занте. Биография А. не богата внешними фактами, но общий склад его личной жизни с раннего детства до могилы многое выясняет в его мировоззрении и отношениях к основным вопросам русской жизни. Старший сын Сергея Тимофеевича не только вырос, но и всю жизнь провел в характерной семейной обстановке. Несомненно значительным было влияние отца, отличавшей его глубины чувства, теплоты и живости воображения, его «русского направления», оптимистического отношения к помещичьему быту, художественно-археологического увлечения старой Москвой. Глубокая привязанность к отцу наиболее сильное чувство в личной жизни А.: горе после смерти Сергея Тимофеевича расшатало его здоровье и свело через 1 1/2 года в могилу. От матери, Ольги Семеновны, урожденной Заплатиной, А. унаследовал, быть может, отличавшую его от пассивной, более созерцательной натуры отца, боевую энергию в защите своих воззрений: Ольга Семеновна была дочерью пленной турчанки. До 9 лет А. рос в деревне, Аксакове-Багрове, затем Надеждине-Парашине, чем и исчерпалось личное общение его с крестьянством, оставившее на всю жизнь ряд отрадных и живых впечатлений, на которые А. любил ссылаться в спорах с противниками его направления. С 1826 года А. почти безвыездно живет в Москве, далекий от встреч с реальными условиями житейской борьбы и суровыми чертами житейской действительности. Попытка поехать за границу в 1838 году была испорчена отсутствием привычки жить самостоятельно и заботиться о своих потребностях. Не выдержав докуки мелочей жизни, А. едва еле пять месяцев выдержал вне отчего дома. Эти черты существенно освещают его индивидуальность, как идеалиста-теоретика. В 1832 году пятнадцатилетний А. поступил на словесный факультет Московского университета и окончил курс кандидатом в 1835 году. Студенческие годы связали его с кружком Станкевича, высокая идеалистическая настроенность которого глубоко захватила А. «Видя, писал он позднее, постоянный умственный интерес в этом обществе, слыша постоянные речи о нравственных вопросах, я, раз познакомившись, не мог оторваться от этого кружка и решительно каждый вечер проводил там». Вместе с друзьями А. погрузился в изучение немецкой философии, в частности Гегеля. Но крепкая семейная традиция, ставшая второй натурой, не замедлила поставить А. в противоречие с безоглядным рационализмом русских гегелианцев. Сложившееся в кружке общее воззрение на русскую жизнь и на русскую литературу, «большею частью отрицательное», постоянные «нападения на Россию, возбужденные казенными ей похвалами», поражали А. и, по собственному его свидетельству, причиняли ему боль. Но этот разлад привел к разрыву лишь позднее. Пока в Станкевичевском кружке «отрицательное» направление выражалось преимущественно в вопросах литературных и отодвигалось на второй план идеалистическим «прекраснодушием», пока, затем, члены кружка переживали период «правого» гегелианства и «примирения с действительностью», А. жил с ними общей жизнью, оставившей след в душевной личной симпатии к противникам, с которыми пришлось вести непримиримую и полную взаимной нетерпимости принципиальную борьбу. Эта связь порвалась после кончины Станкевича и отъезда Белинского в Петербург (1839), когда Белинский, доведя свое увлечение правым гегелианством до крайностей «Бородинской годовщины», пережил крутой перелом в сторону страстной критики русской действительности. А. в эту пору сближается с другим кругом старших основателей славянофильства: Киреевскими и Хомяковым. Теоретические основы их учения А. принял готовыми; оно прекрасно отвечало тем настроениям и симпатиям, какие взрастили в нем отчий дом и личный характер. Теми же чертами, воспитанными в А. влиянием отца, определилось и место, занятое им в кругу славянофилов. Художественно-археологическое увлечение старинным русским бытом и своеобразием национальной жизни вообще, глубокая нравственная потребность в положительном, сочувственном отношении к национальной жизни сделали А. историком славянофильской школы. Значение А. в развитии славянофильства именно в том, что он более чем кто-либо другой поставил это учение в тесную связь с пониманием и оценкой конкретных особенностей русской исторической жизни. Во всей литературной деятельности своей А. развивает воззрение на славянофильские идеалы как на действительные основы русской жизни в ее прошлом и настоящем, приветствуя и проповедуя положительное отношение к ней и в науке, и в художественном творчестве. Осуществление этих идеалов представлялось ему возвратом к старине, еще живой в недрах народной массы. И возврат этот он понимал образно, придавая, вместе с отцом, большое значение наружности, которая «составляет тон жизни», освобождению от «западной моды». А. отпускает бороду, ходит в косоворотке и мурмолке. Запрет этой одежды, приказ сбрить бороду приводит в отчаяние Аксаковых: «конец надежде на обращение к русскому направлению!» Литературная деятельность А. по форме весьма разнообразна: стихи, комедии, филологические исследования, литературно-критические и исторические статьи. Стихи, которые А. писал в течение всей жизни, не поэзия. Это дидактические стихотворения, развивающие ту или иную мысль. Задолго до 1860-х годов А. утверждал, что «общественный элемент... существенный элемент литературы нашей», особенно в такие, как переживаемая его поколением, «эпохи исканий, исследований, трудовые эпохи постижения и решения общих вопросов». И его стихотворения призыв и проповедь. В 1843 году написан «Возврат», с призывом: «пора домой», в Московскую Русь. Стихотворение «Петру» выражает упрек преобразователю за насилие над русской жизнью и веру, что народ русский возродится в своей самобытности «с своею древнею Москвой и жизнь свободный примет ход». Таковы все стихотворения А.: для изучения его воззрений это материал не менее важный, чем его статьи. Полного собрания их, как и вообще полного собрания сочинений А., не существует. Таковы и драматические произведения А.: «Освобождение Москвы в 1812 году», «Князь Луковицкий»; лишенные литературных достоинств, они выпукло выражают тенденции А. Суть первого в речах представителя земщины Прокопия Ляпунова, выражающего взгляды А. на значение народа, земли против бояр; суть второго в идеализации воззрений и быта крестьянства, в противовес ничтожеству помещичьего общества. Среди филологических работ А. особняком стоит диссертация на степень магистра русской словесности (1846 год; диспут в 1847 году): «Ломоносов в истории русской литературы и русского языка». Этот труд дань воззрениям гегелианского периода; в нем находим оправдание Петровской реформы как «решительного освобождения от исключительной национальности, решительного перехода в другую, высшую сферу» от старины, «лишенной уже жизни внутри». Остальные филологические работы А. ставят задачу «самобытного воззрения» на русский язык, освобождения его от подведения «под формы и правила иностранной грамматики». Литературно-критические статьи А. начинаются с мелких рецензий в «Телескопе», «Молве» и «Московском Наблюдателе» конца 1830-х годов. Сложившееся его воззрение выражено в позднейших статьях: «Несколько слов о поэме Гоголя: Похождения Чичикова или Мертвые Души» (отд., М., 1842), вызвавшей полемику между А. и Белинским (ответ А. в «Москвитянине» 1842 года, № 9); в рецензиях за подписью «Имярек» в «Московском литераторе и ученом сборнике», 1846 год; в «Русской Беседе» за 1857 год («Обозрение современной литературы») и 1858 год («О повести госпожи Кохановской: «После обеда в гостях»); в «Молве» за 1857 год. В критике основная мысль А. осуждение «подражательности», требование «самостоятельности умственной и жизненной». И его критерий приводит к предпочтению Кохановской Тургеневу, потому что Тургенев «не прямо смотрит на предмет и на человека, а наблюдает и списывает», Кохановская же не анализирует, а дает «здоровое дыхание цельной жизни». А. пишет Кохановской, что она «первый русский художник, ставший не в отрицательное, а в положительное отношение к русской жизни», притом не искусственно, как Григорович, а свободно и цельно. Поэтому для А. повести Кохановской, вместе с «Семейной хроникой» С.Т. Аксакова, «начинают собой новую эпоху в литературе». В том же критерии корень двойственности отношений А. к Гоголю : от него ждали раскрытия художественно-положительного отношения к русскому быту, но он остался «величайшим писателем русским, не договорившим своего слова, которое рвалось уже в новую область». Важнейшая область литературного наследия А. его исторические сочинения: ряд статей и заметок. По поводу «Истории России» С. М. Соловьева А. высказал мысль, что «в настоящее время, при состоянии исторической науки, история России невозможна»; он упрекал автора в том, что «он очень легко и скоро строит русскую историю, тогда как еще не известно, когда наступит для нее время»; пока на очереди «время исследований, изысканий, приготовительной обработки». А. не ожидал, однако, накопления материалов и монографий и тоже «строил русскую историю» не в систематическом труде, но в цельном воззрении на основные черты русского исторического развития. Отрицая возможность стройного изложения русской истории, он выдвигал ряд широких обобщений, вытекавших из готовой доктрины, иллюстрируемой историческими ссылками. Теории родового быта он противопоставил теорию быта общинного, в статьях: «Родовое или общественное явление был изгой?» («Московские Ведомости», 1850 год, № 97) и «О древнем быте у славян вообще и у русских в особенности» («Московский Сборник», т. I, 1852 год), с заключением, что «община постоянно была... основою русского общественного устройства», и что «русская земля есть изначала наименее патриархальная, наиболее семейная и наиболее общественная (именно общинная) земля». Отрицая всякую роль насилия в образовании как древней княжеской, так и московской государственной власти, А. поясняет «добровольное признание власти» тем, что народ русский, «отделив от себя правление государственное... оставил себе общественную жизнь и поручил государству давать ему возможность жить этой общественной жизнью» (записка 1855 года «О внутреннем состоянии России»). Дуализм земли и государства, их противоположение, сильно укоренившееся в сознании русского общества Николаевских времен, представляется А. существенной чертой и политического быта, и мировоззрения русского: «государство никогда у нас не обольщало собою народа... Не хотел народ наш облечься в государственную власть, а отдавал эту власть выбранному им и на то назначенному государю, сам желая держаться своих внутренних, жизненных начал». Эта черта следствие предпочтения русским народом пути «внутренней правды» и его пренебрежения к «внешней правде», устанавливаемой принудительным законом. Идеалы общинного строя всего быта и путей «внутренней правды» А. представляет исконными основами национальной русской жизни, принципиально противоположными основам исторической жизни западной Европы, строившей свой быт на насилии, принудительности, индивидуализме и «внешней правде» формального закона, которою прикрывалась ложь внутренних отношений. Высокая нравственная ценность «русских» начал делает русский народ носителем общечеловеческих идеалов, народом богоизбранным: «русская история может читаться, как жития святых», так как, «по крайней мере, по стремлению своей жизни», русский народ всегда хранил дух «христианско-человеческий». Петр Великий насильственно нарушил верность России высоким национальным началам ее быта и правильное развитие этих начал. Но только верхние слои русского общества преобразованы Петром; народ остался «на корню», в нем «Россия, оставшаяся в своем самобытном виде». И этому верхнему слою нечего нести народным массам. Их А. представляет себе мощными духом и бытом, носителями «того общего человеческого, какое явит великая славянская и именно русская природа» всему миру. Резкое противопоставление исторически бессильной дворянской интеллигенции народу в учении славянофилов и, особенно, А., несомненно, оказало свое влияние, как и учение об общине, на развитие народнических воззрений Герцена, а через него на позднейшее народничество. Вся деятельность А., какие бы формы она ни принимала, сводится к выработке и пропаганде определенных воззрений на сущность русской национальной жизни, к призыву вернуться к подавленным ее началам. Что всего нужнее для торжества этих начал, А. изложил в записке «О внутреннем состоянии России», поданной через графа Блудова императору Александру II в 1855 году: «Правительство наложило нравственный и жизненный гнет на Россию; оно должно снять этот гнет»; оно должно вернуться к основным началам русского гражданского устройства, «а именно: правительству неограниченная власть государственная, народу полная свобода нравственная, свобода жизни и духа; правительству право действия и, следовательно, закона; народу право мнения и, следовательно, слова». Свободу слова «устного, письменного и печатного всегда и постоянно» А. считал высшим и священным благом для страны. Для правительства важно и необходимо знать народное мнение и для того созывать на земские соборы выборных от всех сословий и со всех концов России. Но мнение собора государь может принять или не принять. Народ не должен вмешиваться в правительственное дело: иначе он «изменяет своему пути внутренней духовной свободы и правды и непременно портится нравственно». Таков политический идеал А. итог его духовной работы. См.: С. А. Венгеров, «Критико-биографический словарь русских писателей и ученых», т. I, СПб., 1889; его же, «Очерки по истории русской литературы» (1907); Костомаров, «О значении исторических трудов К. Аксакова по русской истории», СПб., 1861; Пыпин, «Характеристики литературных мнений с 20-х 50 годов»; «История русской этнографии», т. II; Коялович, «История русского самосознания»; Милюков, «Сергей Тимофеевич Аксаков» (в сборнике статей «Из истории русской интеллигенции»); Н. Н. Платонова, «Кохановская», СПб., 1909.

Blog

Контрольная работа по предмету История