Учебники

35. Після другої світової війни

в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням території та населення так званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав. Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. . Занепад економіки європейських країн, Японії сприяв встановленню економічного панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних держав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася першість її національної валюти. У європейських країнах скоротилося промислове виробництво. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937 p. у Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН (у 1948 p.) — 56 %. Панувала внутрішня інфляція. Європейські валюти не конвертувалися, їхній курс був заниженим щодо долара, який став єдиною твердою валютою, і всі країни прагнули отримати його в обмін на свої товари. Скоротився міжєвропейський обмін товарами і послугами. Бартер став переважаючою формою торгівлі. Європейські уряди здійснювали непопулярні заходи для приватного капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл національного доходу, збільшення грошей в обігу. Через це приватні інвестори переводили свої активи з Європи у США. Для відбудови господарства Європи, стимулювання економічного зростання потрібні були значні фінансові ресурси. . Сполучені Штати повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У липні 1947 p. в Парижі було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення спільної програми відбудови Європи.
У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім'ям державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН. Мета плану — розвиток економіки на "принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності". Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами. Вони були не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану. До його завдань входило відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план Маршалла з квітня 1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг допомоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнувалося протягом перших 15 міс. Американський уряд гарантував капіталовкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального прибутку в доларах. Передбачалися скасування мита, обмеження імпорту американських товарів, постачання сировини в США. У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного співробітництва. Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку вивозили США. Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обмежень. Посилився державний контроль за економікою. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак значення допомоги за планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Найкраще реалізувала його можливості ФРН.
Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла.
Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу стали 50—60-ті роки. Прискорилися порівняна з міжвоєнним періодом темпи економічного зростання. Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш динамічно розвивалася промисловість, в основному за рахунок обробної промисловості. Частка інших галузей матеріального виробництва, особливо сільського господарства та будівництва, поступово зменшилася. В цілому сукупна частка галузей матеріального виробництва в загальному обсязі валового внутрішнього продукту залишалася стабільною — близько 52 %. Сфера послуг і торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Це й призвело до незначного зменшення її частки у виробництві ВВП. Однак у 1950—1960 pp. середньорічні темпи зростання виробництва в цій сфері збільшилися на 4,5 %, а в сфері матеріального виробництва — на 4,3% . Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії та газопостачання. Значення обробної промисловості зростало. Зменшилася частка "старих" традиційних галузей — текстильної, харчової, взуттєвої.
Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес, насамперед хімічна промисловість, її виробництво в 1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже в 9 разів. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за темпами розвитку займала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню, однак його традиційні галузі перебудовувалися. нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна (виробництво ЕОМ, систем автоматизації). Якщо в 1938 p. металообробні галузі давали 1/5 всього виробництва обробної промисловості, то на початку 70-х років — 2/5. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених країнах — 65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33. Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині 70-х років.
Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання індустріального розвитку країн. Перебудова господарських структур відбилась у зміні структури населення. Зросла частка найманих робітників у загальній чисельності промислових працівникі
Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна революція. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах монополій становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %, Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну, електротехнічну, приладобудівну, хімічну промисловість, транспортне машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним дослідженням. Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції — 26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіталовкладень у господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на 48%.
Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини, обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів контролю за виробничими процесами, інформації, управління.
Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу. У 1968 p. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %. У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій.
У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених державах, простежувалися закономірні кризові явища, концентрація виробництва в промисловості та сільському господарстві, банківсько-кредитній системі, впровадження в усіх галузях досягнень науково-технічного прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в господарському житті країни. 100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості, склався державний сектор, частка якого становила 10 % валового національного доходу країни, майже 20 % промислової продукції, 19 % загальної кількості зайнятих робітників і службовців. Великобританію у 70—80-х роках на одного з найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі. Становище Великобританії на світовому ринку дещо погіршилося. По-перше, остаточно зруйнувалася Британська колоніальна імперія, а Співдружність ще не зміцніла. Подруге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і Франція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капіталовкладень на світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х роках — 20 %.
Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріального виробництва. Традиційні галузі французької промисловості — текстильна, швейна, деревообробна, харчова — поступилися першістю галузям важкої промисловості. Наирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових робітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вартості виробництва всієї промисловості. Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу інвестицій, їхня частка у ВНП зросла з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969 p. Як і в інших економічно розвинених країнах, зменшилася частка виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудовний період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх капіталовкладень, наприкінці 60-х років — близько 47 %. Всередині матеріальної сфери майже 60 % спрямовувалося у промисловість, 20—25 % у зв'язок і транспорт. У 50-х роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будівництво і модернізацію обладнання, в 60-х — на модернізацію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46—40 %), освіту (25— 22 %), охорону здоров'я (6,5 %), послуги, адміністративні витрати. Значно посилилося державне втручання в господарське життя. Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціатора). Перевага надавалася шести галузям (видобування вугілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу, сільськогосподарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.
У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958— 1961 pp.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п'ятого (1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей промисловості ("індустріальний імператив"}” Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагромадження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі, провадилася політика "колективного будівництва". Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася надзвичайно динамічно. Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970 p. 500 монополістичних об'єднань виробляли 80 % національної продукції. На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в 1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показником Франція поступалася тільки США. Франція систематично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустріального відтворення.
Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на 15—ЗО %. У 1949—1950 pp. розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 % національного доходу. Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які укладали договори про оренду з попередніми власниками. Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був науково-технічний прогрес. Простежувалися такі тенденції, як різке скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала потреба у великій кількості металу та кам'яного вугілля. Західна Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, вивозячи за кордон капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що розвиваються. Сучасна промисловість споживає менше металу, але високої якості. Модернізація охопила основні галузі господарства. У ФРН розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і мартени було замінено електропечами. У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світовому випуску індустріальної продукції становила 13 %. Її господарство у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів" — 116 найбільших монополій і три банки.
У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжував втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союзницьких сил (ВКСС).
Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість, будівництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих фондів Японії належало перше місце в світі. Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість, будівництво, на машини й обладнання. Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7 раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 % порівняно з великими. У 50-х роках праця японського робітника оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років — у 4 рази. Протягом 50-х років розроблялися трирічний, два п'ятирічні, шестирічний плани розвитку господарства, які визнавалися незадовільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада галузевої структури, за розробками якої було прийнято десятирічний комплексний план структурної перебудови (план "Ікеда" — за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер планів-прогнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявляли "вузькі" місця економіки. У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світовому виробництві друге місце після США. Пік "японського дива" пройшов. В усьому світі настали несприятливі кон'юнктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4 залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запанувала справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз товарів. Щороку в США японці реалізовували до 2 млн автомобілів. Другий шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: виробництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку, атомних електростанцій тощо

< Назад   Вперед >
Содержание