Учебники

2.1 Регіональні особливості територіальної організації продуктивних сил України

Вивчення особливостей територіальної організації продуктивних Сил передбачає глибокий аналіз спеціалізації і комплексного розвитку господарства економічних районів на основі всебічного знання природних і економічних умов, населення, розселення. Сьогодні наука повинна вдосконалювати методи аналізу рівня розвитку продуктивних сил, більш конкретно вивчати природні умови і ресурси районів як вихідну базу для прогнозування соціально-економічного розвитку території. Одне з важливих завдань науки про розміщення продуктивних сил полягає у тому? щоб разом з іншими науками, зокрема з економічною і соціальною географією та регіональною економікою, провести порівняльний аналіз ефективності територіальної організації виробництва в різних районах країни. Особливої гостроти набувають проблеми охорони природних ресурсів і навколишнього середовища, бо вони завжди пов'язані з певною територією і є регіональними. Ці проблеми мають принципове значення для розвитку виробництва і поліпшення умов життя в кожному економічному регіоні.

Перш за все необхідно всебічно вивчити регіональні особливості залягання природних ресурсів на території країни.

Відомо, що забезпеченість країни природними ресурсами є важливим економічним і політичним фактором розвитку суспільного виробництва, а їх структура, запаси, якість, ступінь вивчення і напрямки господарського освоєння мають безпосередній вплив на економічний потенціал території. Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної ефективності їх територіального зосередження і раціонального використання в народному господарстві є однією з головних проблем територіальної організації продуктивних сил. З цією проблемою пов'язаний ряд завдань регіонального характеру, а саме:

- дослідження структури, складу, запасів, економічної ефективності використання природних ресурсів на території країни і її економічних регіонів як природної основи формування регіональних господарських комплексів;

- вивчення територіальних форм зосередження природних ресурсів і можливостей їх господарського освоєння з метою комплексного розвитку господарства, ефективного використання мінеральної, сільськогосподарської та інших видів сировини;

- економічна оцінка природних ресурсів в розрізі основних регіонів, адміністративних областей та прогнозування тенденцій їх використання в різних галузях у відповідності з досягненнями науково-технічного прогресу.

Україна відноситься до тих регіонів Європи, які добре освоєні, а природні умови та ресурси яких досить добре вивчені і широко використовуються у господарській діяльності. Оцінка природних умов і ресурсів може бути зроблена за допомогою категорії природно-ресурсного потенціалу. Поняття «природно-ресурсний потенціал» відноситься до найбільш вживаних в економічній та економіко-географічній науках, хоча воно вживається різними авторами в декількох значеннях. Узагальнено природно-ресурсний потенціал (ПРП) території виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у суспільній споживній вартості Важливою властивістю природно-ресурсного потенціалу території є те, що він являє собою природний комплекс, в якому існує тісний взаємозв'язок і ієрархічна підпорядкованість всіх складових його елементів. Це означає, що зміни у будь-якому з них викликають відповідні зміни в усіх інших.

Кількісно вираження ПРП території є його сумарною цінністю (враховуються всі види використання), тобто сумою добутків споживної вартості одиниці ресурсу на його загальну кількість (продуктивність) в межах досліджуваної території.

Оцінка потенціалу мінеральних ресурсів (корисних копалин) базується на показниках умовної річної продуктивності відповідних родовищ, помноженій на розрахований строк їх експлуатації. Для розрахунку потенціалу земельних ресурсів потрібна економічна оцінка сільськогосподарських угідь, яка визначається як добуток середньої величини валової продукції на площу сільськогосподарських угідь. За допомогою розрахунків можна визначити природно-ресурсний потенціал лісових, фауністичних, рекреаційних ресурсів території.

В структурному відображенні природно-ресурсний потенціал поділяється на такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енергетичні і металічні корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничохімічна сировина, будівельні матеріали); водні (поверхневий стік, підземні води); земельні (з врахуванням сільськогосподарського призначення і характеру рослинності); лісові (щорічний приріст деревини); фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси); природно-рекреаційні (території, придатні для закладів санаторно-курортного, туристичного типів).

На основі розрахунків, проведених В.П. Руденком, зроблено групування областей України за рівнем загальної забезпеченості потенціалом природних ресурсів (у балах) [26, с.180]. Якщо середній бал в Україні прийняти за 100, то до областей з найвищим природно-ресурсним потенціалом входять: Луганська, Дніпропетровська, Автономна Республіка Крим, Чернігівська, Кіровоградська, Херсонська, Донецька, Миколаївська (понад 110 балів); друга група областей має показник 100-110 балів (Полтавська, Закарпатська, Черкаська); до третьої групи відносяться області: Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська (90-100 балів); четверта група—Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська (80-90 балів); п'ята група — Київська, Харківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Чернівецька (до 80 балів). Отже, четверта] п'ята групи областей недостатньо забезпечені природно - ресурсним потенціалом.

Якщо розглянути компонентну структуру природно-ресурсного потенціалу областей України, то до областей з явним переважанням мінеральних ресурсів в їх загальному природному потенціалі можна віднести Луганську, Донецьку, Дніпропетровську (частка потенціалу мінеральних ресурсів близько або понад 70% в загальному природному потенціалі). До областей, найбільш забезпечених земельними ресурсами, відносяться: Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Одеська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Миколаївська, Херсонська, Сумська (від 65 до 80% в загальному природному потенціалі). Це області лісостепової і степової зон. Понад 50% у природному потенціалі становлять земельні ресурси в таких областях, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська, Чернігівська, Харківська Запорізька і Чернівецька. Отже, у 18 областях України ресурсну забезпеченість визначають насамперед земельні ресурси.

Характерно, що регіони Українських Карпат (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецькі області) вирізняються на загальному фоні сполученням трьох видів природних ресурсів: водних, лісових, природно-рекреаційних (від 45 до 77% за сумою трьох компонентів ресурсного потенціалу).

Територіальне поєднання природних ресурсів в регіонах України — це важлива база для і розміщення певних галузей і виробництв. На основі вивчення природних ресурсів та їх господарського освоєння протягом певного часу, поступово складаються регіональні особливості розміщення продуктивних сил, прогнозуються варіанти територіальної організації регіональних територіально-виробничих комплексів.

Територіальна організація господарства України перебуває в тісному зв’язку з науково – технічним прогресом, який має вирішальний вплив на раціоналізацію розміщення продуктивних сил і формування господарських комплексів економічних регіонів. Розміщення сучасного виробництва залежить від багатьох форм, прояву науково-технічного прогресу. Основними його напрямками є: розширення мінерально-сировинної і енергетичної бази в регіонах на основі застосування нових методів пошуку і вдосконалення техніки геологорозвідувальних робіт, перехід на виробництво нових синтетичних і полімерних металів, що дозволяють замінити дорогоцінні природні матеріали, технічне вдосконалення існуючих та розвиток нових видів транспорту, які докорінно змінюють виробничо-економічні зв'язки і розміщення матеріального виробництва; технічне вдосконалення систем управління господарством території, що постійно підвищує економічну ефективність.

Результатом науково-технічного прогресу є зменшення чисельності працюючих і зміна структури зайнятості трудових ресурсів в ряді регіонів. Технічний прогрес дозволяє зменшити потребу в трудових ресурсах завдяки росту продуктивності праці. Зростає концентрація виробництва, збільшується потужність підприємств, зазнає певних змін виробнича спеціалізація регіонів. На розміщення продуктивних сил має великий вплив науково-технічний прогрес в енергетиці.

Комплексне виробництво сировини передбачає комбінування і територіальне зближення взаємопов'язаних виробництв, кооперування підприємств основного виробництва з іншими галузями. Це повинно підвищити рентабельність гірничо видобувних галузей при одночасному збереженні навколишнього середовища шляхом раціонального природокористування. При комплексному використанні сировини відходи промислового виробництва, як правило, використовуються підприємствами суміжних галузей. У таких випадках питання охорони навколишнього середовища повинні вирішуватись не з вузьковідомчих, позицій, а з урахуванням інтересів регіонів та всього народного господарства.

У процесі розвитку продуктивних сил України виникає ряд складних регіональних проблем, які потребують мотивованого розв’язання. Серед таких проблем найгострішими є вдосконалення структури народногосподарського комплексу країни шляхом оптимізації територіальних пропорцій і регіональних зв'язків. Сьогодні необхідно здійснити реконверсію галузевої структури в таких важливих економічних регіонах, як Донбас і Придніпров'я, прискорити соціально-економічний розвиток регіону українських Карпат при збереженні там екологічної рівноваги, реалізувати ряд регіональних програм і, зокрема, програм розвитку областей Полісся, Приазов'я, Нижнього Придніпров'я.

В Україні сформувався потужний виробничий потенціал групи галузей металургійного комплексу (видобуток залізних і марганцевих руд, виробництво чавуну, сталі, прокату чорних металів). Вони розвиваються у Донбасі і Придніпров'ї. Однак їх технічне оснащення і технологічне забезпечення не відповідають сучасним вимогам науково-технічного прогресу. Внаслідок надмірної територіальної концентрації металургійних виробництв, хімічної промисловості та вугільних підприємств ще більше загострилась екологічна ситуація в Донбасі. У зв'язку з екстенсивним веденням гірничих розробок, нераціональним використанням земель під промислове будівництво багато ділянок стали непридатними для господарського використання. Найбільшої шкоди народному господарству завдає активна деградація ґрунтів на сільськогосподарських угіддях, зокрема на орних землях. Велике забруднення ґрунтів спостерігається в результаті техногенних викидів в індустріальних ареалах, що зумовлюють кислотні дощі та попадання у ґрунт важких металів і токсичних неметалевих речовин. Відбувається масове забруднення підземних вод промисловими стоками у великих промислових вузлах з екологонебезпечними виробництвами (нітратами, пестицидами). У межах Донецької і Луганської областей, як показують дослідження гідрогеологів, до кінця XX століття буде безвідшкодовно втрачено 90% підземних вод.

Важливою для України є подальша доля її вугільної промисловості, яка зводиться до доцільності нарощування вуглевидобутку в головному районі розміщення цієї галузі — Донбасі. За останні десятиріччя визначилась стійка тенденція зниження обсягів видобутку вугілля у басейні. Головна причина падіння вуглевидобутку полягає у незадовільному стані шахтного фонду та низьких темпах його оновлення. Нові шахти не вводяться, а старі не реконструюються, що зумовлює низький рівень концентрації виробництва. Середня виробнича потужність шахти в Донбасі складає біля 2000 т на добу, що в 2-3 рази нижче, ніж в басейнах суміжних з нами держав. Отже, підвищення ефективності вугільної промисловості Донбасу реально можливе лише тільки за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу — використання нових ефективних технологій видобутку вугілля на основі комплексної механізації, створення великих сучасних шахт, передусім у найбільш перспективному Західному Донбасі.

Поглибленого дослідження і практичного розв'язання потребують проблеми розвитку чорної металургії та металургійного машинобудування в індустріальному Придніпров'ї. У Дніпропетровській і Запорізькій областях ці дві галузі є домінуючими. Значний інтерес представляє перехід металургії придніпровського регіону на нові технологічні процеси, які дадуть змогу ефективно використовувати основну сировину і вторинні матеріали. На черзі створення нових типів металургійних виробництв, орієнтованих на малостадійну металургійну переробку. Об'єктом пильної уваги тут повинен стати Криворізький залізорудний район, який був орієнтований в основному на розвиток видобутку і збагачення руди, що стало причиною однобічного розвитку його економіки та погіршення екологічної ситуації.

Актуальним є визначення довгострокових цілей, стратегій соціально-економічного розвитку Українських Карпат. Генеральна стратегія розвитку цього регіону зводиться до формування прискореного розвитку і вдосконалення рекреаційного комплексу краю. Програма його розвитку передбачає переобладнання і реконструкцію всіх діючих курортів, баз відпочинку, оздоровчих і туристських закладів. Не менш важливим напрямком соціально-економічного розвитку регіону є глибокі якісно-структурні перетворення в його виробничому комплексі. Господарський комплекс карпатських областей необхідно розвивати в напрямку безпосереднього задоволення потреб місцевого населення та туристів і всіх, хто прибуває на лікування. Для цього необхідно здійснити технічне переобладнання і реконструкцію усіх підприємств легкої і харчової промисловості, розширити народні промисли. Необхідно також підвищити екологічну безпеку провідних виробництв — хімічних, лісохімічних, целюлозно-паперових, будівельних, впровадити ресурсозберігаючі технології, що забезпечують комплексну і глибоку переробку сировини.

Нова регіональна політика в Україні передбачає формування вузлів ринкової інфраструктури і технополісів. Технополіси (технологічні національні парки), як і вузли ринкової інфраструктури, тяжіють до великих наукових, освітніх, адміністративних і культурних ядер, до центрів фінансово-економічної діяльності. Вони формуються в зонах автомобільної доступності (до 100-150 км) від найбільших центрів науково-дослідної діяльності. В найближчому майбутньому технополіси могли б сформуватись, перш за все, у зонах впливу таких великих центрів, як Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя та цілому ряді інших

< Назад   Вперед >
Содержание