Історіографія історії Білорусії

частково позбавилася політичної самостійності і знаходилася в складі Київської землі. З кінця 1150-х років вона остаточно виокремилася і в Турові встановилася постійна династія князів. Це твердження розходиться з думкою П. Толочка про “відносну” самостійність Туровського князівства з 1160-х років.

Білоруські дослідники раннього середньовіччя висували твердження, що відрізнялися від радянських стереотипів щодо соціально-економічного розвитку східних слов’ян. В. Горемикін у праці “До проблеми історії докапіталістичних суспільств” (1970 р.) доводив, що у давній Русі в ІХ-ХІ ст. існувала рабовласницька формація, а в ХІІ-ХШ ст. її починає змінювати феодалізм. А. П’янков вважав, що у УІ-УШ ст. у східних слов’ян панував рабовласницький лад, а в ІХ-ХІІ ст. встановилися феодальні відносини. Ця думка висловлена в монографії “Походження суспільного та державного ладу стародавньої Русі” (1980 р.) Обидва автори використали білоруські матеріали. А. П’янков стверджував, що в ранньому середньовіччі існував великий “кривицький племінний союз”, в якому окрім кривичів перебували дреговичі, радимичі, в’ятичі та сіверяни. Цей союз складався з трьох етнічних компонентів – слов’ян, балтів, фіно-угорів. Спроба київських князів створити в Х-ХІ ст. централізоване управління державою, на думку А. П’янкова, не могла бути успішною тому, що цьому перешкоджало панування натурального господарства та економічна роздробленість окремих земель.

В 1950-1980-ті роки з проблематики середньовічної історії Білорусії практично було виключено дослідження проблем історії держави та права, церкви та міжконфесійних відносин, шляхти як суспільного стану. Виключення надавалося працям, які мали відверту проросійську та проправославну спрямованість. До них належать такі видання: Я. Мараш “ З історії боротьби народних мас Білорусії проти експансії католицької церкви” (1969 р.), А. Ігнатенко “Боротьба білоруського народу за возз’єднання з Росією (друга половина ХУІІ-ХІШ ст.)” (1974 р.), Л. Абецедарський “Білорусія і Росія: Нариси російсько-білоруських зв’язків другої половини ХУІ-ХУІІ ст.”(1978 р.). У вказаний період більшість білоруських істориків-медиєвістів досліджували економічний розвиток та соціальне-становище міст. Цій проблематиці присвячено праці С. Щербакова, А. Лютого, Я. Карповича, З. Каписького, А. Ігнатенка, А. Грицкевича. Аграрну історію вивчали П. Козловський, В. Мелешко, В. Чапко, З. Коптський, М.Спиридонов, П. Лойко, В. Голубєв та ін. Праці 60-80-х рр.- відзначаються докладною джерельною базою, що дозволило використати статистичний метод досліджень і цим домогтися переконливої аргументації висновків. В монографіях П. Козловського “Магнатське господарство Білорусії в другій половині ХУШ ст.”(1974 р.), “Землеволодіння та землекористування в Білорусії у ХУШ- першій половині ХІХ ст.”(1981 р.) вперше розкрито зв’язок еволюції феодальної ренти із змінами структури селянського наділу. Автор по новому охарактеризував співвідношення натуральної та грошової ренти в Західній Білорусії в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст. Ця оцінка змінила попереднє уявлення про Західну Білорусь як зону цілковитого панування відробіткової ренти. Автор подав суттєві докази свого висновку про зростання товарно-грошових відносин та зародження капіталістичних елементів в середині феодальної економіки в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст.

В книзі М. Романовського “Розвиток мануфактурної промисловості в Білорусії (друга половина ХУШ- перша половина ХІХ ст.” (1966 р.) висвітлено роль мануфактурного виробництва (зокрема вотчинного) як цілого етапу, що впливав на передумови формування капіталістичного устрою в економіці дореформеної Білорусії.

В зв’язку з відзначеннями ювілеїв в 1968 р. було видано колективні монографії “450 років білоруського книгодрукування”, “Франциск Скорина та його час” (1988 р.). Проблемам культурного життя присвячено змістовні праці Я. Неміровського, В. Конона, Г. Галенчанка, С. Падокшина, В. Шматова, Ю. Лабинцева та інших. Кількість праць з історії Білорусії ХІХ – початку ХХ ст., опублікованих в другій половині 50-х – 80-х рр.. ХХ ст., значно збільшилася, особливо з питань соціально-економічного розвитку та історії революційного руху. Джерельна база досліджень розширилася. Тому описовий метод, характерний для 20-40 рр. ХХ ст., все більше сполучався з всебічним статистичним аналізом історичних процесів та явищ – соціальних, економічних, революційних та інших. Це дозволило показувати їх у динаміці, висвітлювати певні тенденції розвитку. Проте, як і раніше, у системі аргументації виключне значення надавалося цитатам з творів К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, які визначалися як методологічні засади кожного дослідження. При цьому ті їх висновки і праці, що були відмінними від офіційних партійних установок та оцінок замовчувалися.

Всі історики притримувалися марксистського формаційного принципу періодизації історії. Кінець ХУШ–перша половина ХІХ ст. характеризувалися як період глибокої та всебічної кризи феодально-кріпосницького ладу і зародження в економіці Білорусі капіталістичних відносин. Цим проблемам присвячені праці декількох вчених.

В. Чапко у монографії “Сільське господарство Білорусії у першій половині ХІХ ст.”(1966 р.) на основі дослідження матеріалів 800 маєтків (поміщицьких та селянських господарств) розкрив дві головні тенденції в розвитку економіки села – кризу кріпосницької системи та зростання ролі капіталістичного виробництва у феодальних маєтках та господарствах державних селян. В монографії “Міста Білорусії в першій половині ХІХ ст.: Економічний розвиток” (1987). В. Чапко подає загальну характеристику міст та містечок, наводить багатий матеріал про стан ремісницького виробництва, розвиток мануфактур, торгівлі, участі міських мешканців у сільськогосподарському виробництві, проаналізовано зміни кількісного, соціального, національного, конфесійного складу населення міст.

М. Болбас в праці “Розвиток промисловості Білорусії (1795-1861) (1966 р.)” прослідковує динаміку та основні етапи промислового розвитку в цілому та складових частин її структури – ремісництва, мануфактури, капіталістичної фабрики, походження, склад, становище робітників.

З проросійських позицій написана праця Е. Корнійчука “Білоруський народ у Вітчизняній війні 1812 р.” (1962 р.) – єдине дослідження по цій проблемі.

Селянська реформа 1861 р. в Росії розглядалася радянською історіографією як початок капіталістичної формації. З таких позицій вона досліджувалася у праці М. Фрідмана “Відміна кріпосного права в Білорусії” (1958 р.). В ній докладно розглянуто соціально-економічні та політичні передумови відміни кріпосного права, підготовка реформи, подано глибокий аналіз головних законодавчих актів, шляхів здійснення реформи, зміни в законодавстві, спричинених повстанням 1863 р.

Найважливіші соціально-економічні аспекти становлення ринкових відносин, капіталістичного ладу за тогочасною термінологією, на селі відображені в низці досліджень.

А. Кожушков у праці “Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1963 р.) зробив спробу прослідкувати процеси розвитку капіталістичних відносин у поміщицьких і селянських господарствах - спеціалізацію поміщицьких господарств, їх ринкові зв’язки, форми наймання робочої сили. На думку сучасних вчених автор перебільшував залежність селян від влади та поміщиків тощо.

Більш фундаментально еволюцію капіталістичних відносин на селі досліджував Л. Ліпінський. У монографії “Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії (ІІ половина ХІХ ст.)” (1971р.) процес розглядався в трьох аспектах – землеволодіння та землекористування після реформи, поміщицькі та селянські господарства. Деякі дослідники вважають неточними статистичні відомості, які автор подав на основі анкет Північно-Західного відділу Російського географічного товариства, не погоджуються з авторським поділом сільського населення на соціальні категорії.

У праці “Столипінська аграрна реформа в Білорусії” (1978 р.) розглядаються передумови та здійснення реформи, утворення хуторів та відрубів, руйнація сільської громади, майнова диференціація селян, збереження поміщицького землеволодіння.

Питання аграрного перенаселення та відходництва в білоруському селі досліджувалися в монографії В. Панютіча “З історії формування пролетаріату Білорусії. 1861-1914 рр.” (1969 р.) В ній всебічно розглядаються соціальне розшарування селянства, причини, рівень, регіональна специфіка аграрного перенаселення, показано рівень, характер , напрямки відходництва, його роль у формуванні робітничого класу. В іншій праці – “Соціально-економічний розвиток білоруського села в 1861-1900 рр.” (1990 р.) – В. Панютіч проаналізував загальний, становий національний склад селянського населення до і після реформи 1861 р., прослідкував його динаміку по губерніях в 1858 –1897 рр., показав причини його збільшення, дослідив склад та структуру селянських сімей, міграційні процеси всередині та поза Білорусією, стан освіти серед селянства. Велика увага приділена аналізу складу та функцій сільської громади, діяльності органів селянського самоврядування, селянського землеволодіння та землекористування, забезпечення селян надільною землею, торгівлі селян землею, її оренду та інше. Багато місця в праці займає дослідження процесу майнового розшарування селянства в другій половині ХІХ ст. Міграцію селянства Білорусії головним чином до Сибіру, її причини та динаміку висвітлено в монографії В.Верещагіна “Селянські переселення з Білорусії (друга половина ХІХ ст.)” (1978 р.). Прослідковано зв’язок селянських переселень з процесом розвитку капіталізму, політика царизму в цій сфері, її особливості в Білорусії.

В дослідженні “Сільськогосподарський ринок Білорусії 1861-1914 рр.” (1989 р.) Х. Бейлькін стверджував, що найважливішими передумовами розвитку сільськогосподарського ринку у пореформеній Білорусії були зростання промисловості, міського населення, залізничне будівництво, майноверозшарування села, формування прошарку найманих сільськогосподарських робітників. Позитивний вплив на цей процес мало територіальне розташування Білорусії поблизу важливих промислових та торгівельних центрів Російської імперії. Білорусь була складовою частиною світового аграрного ринку. Завдяки балтійським портам імперії вона мала зв’язки з країнами Заходу, особливо з Німеччиною. Мережа залізниць, важливі річкові магістралі, традиційні зв’язки з європейськими державами забезпечили Білорусії після реформи 1861 р. сприятливі умови для зовнішньої торгівлі. У 60-70-х ХІХ ст. роках головними товарами були збіжжя, льон, коноплі. В умовах аграрної кризи 80-90-х років почали домінувати тваринництво, насамперед молочне, а також льонарство. У поміщицьких господарствах інтенсивно розвивалося виробництво горілки.

Дослідник наголошує, що провідну роль в розгортанні торгівлі відіграв торгово-лихварський капітал, який у Білорусії репрезентували дрібні перекупники, лихварі, корчмарі, заможні селяни. Через їх руки проходила вся товарна продукція селянських господарств. Важливе місце в торгівлі сільськогосподарськими товарами, особливо в експорті , займали маклери та комісіонери.

На початку ХХ ст. виникають різні станові заклади, головним чином поміщицькі, які прагнули монополізувати торгівлю окремими товарами.

Х. Бейлькін підкреслює важливе значення ринкових зв’язків у формуванні білоруської нації. Цей процес почався ще раніше , а після реформи 1861 р. з розвитком капіталістичних відносин в промисловості та сільському господарстві, поступово було ліквідовано економічну відокремленість білоруських регіонів. Вчений доводить, що наприкінці ХІХ ст. в Білорусії склався національний ринок. С. Самбук в праці “Політика царизму в Білорусії в другій половині ХІХ ст.” (1980 р.) охарактеризувала ставлення влади до дворянства та селянства, яке мало важливе значення в розвитку капіталістичних відносин в сільському господарстві.

Також з’явилися наукові праці про розвиток ринкових відносин в інших галузях економіки. В колективній праці “Економіка Білорусії в період імперіалізму. 1900-1917 рр.” (1963 р.) показано не лише панування капіталістичних відносин в промисловості, торгівлі, банківській справі, але й утворення монополістичних об’єднань, які підпорядковували дрібних товаровиробників.

У монографіях З. Абенгауза “Розвиток промисловості та формування пролетаріату Білорусії у другій половині ХІХ ст.” (1971 р.) і “Робітничий клас Білорусії на початку ХХ ст. 1900-1913 рр.” (1977 р.) проаналізовано три стадії розвитку капіталізму в промисловості Білорусії (дрібнотоварне виробництво, мануфактура, фабрика), показано співвідношення між ними у найважливіших галузях виробництва в різні періоди, галузеву структуру та територіальне розташування промисловості, джерела формування та поповнення робітників, їх кількість, професійний, національний, віковий склад, економічне та політичне становище, політичні уявлення.

Нові статистичні відомості про розвиток ремісництва, дрібної капіталістичної та мануфактурно-фабричної промисловості Білорусії введено в науковий обіг в праці М. Болбаса “Промисловість Білорусії. 1860-1900 рр.” (1978 р.). Особливості економіки Білорусії на початку ХХ ст. розглядаються в книзі І. Солодкова “Соціально-економічне становище Білорусії до Великої Жовтневої соціалістичної революції” (1957 р.). На думку сучасних білоруських вчених питання розвитку транспорту, торгівлі, кредитно-фінансових відносин, засобів зв’язку, формування буржуазії та робітників в ХІХ – на початку ХХ ст. очікують ґрунтовного дослідження.

Важливе місце в працях радянських істориків, серед них і білоруських, займали проблеми соціальних рухів та революційних виступів проти царизму, історії партії більшовиків. Сучасні вчені Білорусії відзначають, що дослідження цієї проблематики в 50-80-х роках ХХ ст. відбувалося на засадах сталінської концепції, викладеної в “Короткому курсі історії ВКП(б)”, попри декларації про викриття культу особи Сталіна. Доказом цієї тези є розбіжності у висвітленні політичної боротьби в Російській імперії в ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. В. Ленін стверджував, що в цій боротьбі брали участь три політичні табори – демократичний, ліберальний, урядовий. Згідно “Короткого курсу історії ВКП(б)” існувало два табори – революційний на чолі з більшовиками та контрреволюційний, до якого відносили урядові партії (чорносотенців та октябристів) і Бунд, Білоруську соціалістичну громаду, есерів, меншовиків, лібералів-кадетів. Ця схема збереглася в працях більшості білоруських істориків до розпаду СРСР.

В монографії В. Чапко “Класова боротьба в білоруському селі в першій половині ХІХ ст.”(1972 р.) вперше в білоруській історичній літературі прослідковано динаміку селянського руху, визначено та охарактеризовано його основні етапи. Висновок автора полягав у тому, що селянський рух являв собою класову боротьбу проти феодально-кріпосницької експлуатації.

В іншій монографії В. Чапко – “Громадсько-політичний рух в Білорусії в 40-х роках ХІХ ст.” (1958 р.) вперше висвітлено ситуацію в Білорусії в роки революційних подій 1848-1849 рр. в Західній Європі, розстановку соціальних сил, вказано на відхід від революційної діяльності найбільших польських поміщиків та набуття провідної ролі в революційному русі революційно-демократичних кіл – збіднілого дворянства, дрібних чиновників, міської інтелігенції.

Висловлено міркування про існування таємних революційних товариств. Автор підкреслює переважаючий вплив на громадсько-політичний рух в Білорусії російської революційно-демократичної думки, а не ідей польського національно-визвольного руху.

У праці Н. Мохнач “Ідейна боротьба в Білорусії в 3о - 40 роки ХІХ ст.”(1971 р.) аналізуються світоглядні засади засновників “Демократичного товариства” Ф. Савіча, Я. Загорського та інших. Суспільний рух 30-40-х років ХІХ ст. автор вважає перехідним етапом від шляхетської до демократичної революційності.

У праці П. Ольшанського “Декабристи та польський національно-визвольний рух” (1959 р.) основна увага зосереджена на дослідженні контактів між таємними товариствами, показано суперечності та розбіжності між російськими та польськими дворянськими революціонерами.

Також висвітлено діяльність таємних гуртків польської учнівської молоді, зокрема в Білорусії. Книга А. Смирнова “Революційні зв’язки народів Росії та Польщі в 30-50-х роках ХІХ ст.”(1962 р.) містить, зокрема, характеристику соціально-політичної ситуації в Білорусії, змін в господарському розвитку, боротьби селян проти поміщиків, громадсько-політичного руху. Автор стверджує, що Ф. Савіч – засновник “Демократичного товариства” був першим представником революційно-демократичного напрямку в соціально-політичному русі Білорусії.

А. Смірнов в 1959 р. видав монографію “Кастусь Каліновський в повстанні 1863 р.” і традиційно характеризував характер повстання як селянський.

Згодом це твердження було спростоване. С. Самбук статистично довела, що переважну більшість його учасників (до 755) становила безземельна та малоземельна шляхта, близька за своїм становищем до різночинців. Цей висновок підтримали В. Дяков, І. Костюшко, І. Міллер.

Декілька вчених досліджували діяльність революційних народників в Білорусії в 70- на початку 80-х років ХІХ ст. С. Самбук у монографії “Революційні народники Білорусії” (70- початок 80—х років ХІХ ст.”) (1972 р.) розкрила діяльність гуртків та організацій народників в Білорусії, охарактеризувала їх соціальний склад, зв’язки з російськими і польськими революціонерами.

У фундаментальній праці М. Лосінського “Революційно-демократичний рух в Білорусії. 1870-1884”(1983 р.) прослідковуються етапи розвитку руху, доводиться, що революційне народництво в Білорусії було складовою частиною загальноросійського революційного руху.

С. Самбук у монографії “Громадсько-політична думка в Білорусії в другій половині ХІХ ст. ( на матеріалах періодичних видань)”(1976 р.) висвітлила позиції дворянсько-монархічного, ліберально-буржуазного та революційно-демократичного напрямків у ставленні до самодержавства і революції, аграрному, робітничому і національному питаннях.

Криза народництва та поширення марксизму в Білорусії знайшли відображення в монографіях І. Салашенка “З історії розповсюдження марксизму в Білорусії (1883-1904 рр.) (1963 р.), “Від народництва до марксизму” (1971 р.), М. Біча “Розвиток соціал-демократичного руху в Білорусії в 1883-1903 рр.”(1973 р.), “Робітничий рух в Білорусії в 1861-1904 рр.”(1983 р.).Вчені зробили спроби більш об’єктивних підходів до оцінки діяльності так званих непролетарських партій, відновлення історичної правди у висвітленні робітничого та соціал-демократичного руху. М. Біч комплексно розглянув проблему робітничого руху, показав кількість, склад та соціально-економічне становище промислових робітників, основні напрямки, форми і характер їх боротьби, навів статистику страйків, демонстрацій, мітингів, маніфестацій.

Першим значним дослідженням селянського руху в Білорусії в період капіталізму була монографія К. Шабуні “Аграрне питання та селянський рух в Білорусії в революції 1905-1907 рр.” (1962). Написана із методичних позицій “Короткого курсу...”, вона вводила до наукового обігу багато статистичних матеріалів.

В працях Л. Ліпінського та Є. Лук’янова “селянський рух в Білорусії в період між двома революціями (червень 1907-лютий 1917 рр.” (1964 р.) і Л.Лі пінського “Селянський рух в Білорусії в 1914-1917 рр.” (1975 р.) більш повно характеризувалися історичні реалії, висвітлювалися роль аграрного питання в соціальних суперечностях, боротьба селян з поміщиками та сільською буржуазією, діяльність більшовиків.

Провідне місце в радянській історіографії займала проблема діяльності КПРС, яка на початку ХХ ст. діяла під іменем більшовицької партії. На консервативних методологічних засадах початку 50-х років було видано книги Є. Бугаєва “Виникнення більшовицьких організацій та утворення Компартії Білорусії”(1959 р.), М. Мєшкова, М. Шкляра, В. Скоробагатого “Більшовики Білорусії в першій російській революції (1914-квітень 1917 рр.)” (1957 р.), “Більшовицька газета “Правда” в Білорусії (1912-1917 рр.))1967 р.), А. Єфремової “Боротьба за перемогу марксистських ідей в робітничому русі Білорусії (1907-1914 рр.) (1962 р.), інші.

Діяльності більшовиків торкалися також А. Воронова в праці “Робітничий рух в Білорусії напередодні та в період революції 1905-1907 рр.”(1960 р.), А. Василевський, І. Солодков. Їхні праці не визначаються глибиною дослідження, грішать ілюстративністю, некритичним підходом до описуваних подій, прагненням підігнати білоруський матеріал під загальноросійські схеми, подати робітничий клас і його організації як такі, що виключно перебували на більшовицьких позиціях. В 1908-1914 рр. на території Білорусії діяла лише одна міська більшовицька організація в Гомелі, а названі автори налічують 28 таких організацій. Більш повно та, за тогочасними можливостями, об’єктивно політичне життя Білорусії відображено в працях А. Короля “Більшовики Білорусії в революції 1905-1907 рр.”(1986р.), В. Салашенка “Більшовики в боротьбі з дрібнобуржуазними партіями в Білорусії (1905- квітень 1917 рр.)(1981 р.) В. Салашенко показав відносини та ідейну боротьбу з есерами, Бунтом, іншими єврейськими партіями.

Монографія І.Ігнатенка “Лютнева буржуазно-демократична революція в Білорусії”(1986 р.) є першою узагальнюючою працею в якій комплексно розглядається проблема. Було видано монографії з історії культурних та революційних зв’язків з Росією: В. Меляшкевіча – “Російсько-білоруські культурні зв’язки другої половини ХІХ ст.”(1984 р.), Г. Філякова “Революційні зв’язки робітників Білорусії та Росії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.”(1987 р.).

Єдиним науковим дослідженням з історії церкви була монографія М. Корзуна “Російська православна церква на службі експлуататорських класів (Х ст.-1917 р.) (1984 р.). В ній розкрито роль церковної організації православ’я як державної релігії Російської імперії, показано вплив церкви на ідеологічні уявлення широких мас населення, позицію церкви з важливих суспільних проблем.

В другій половині 40-х –80-х роках ХХ ст. продовжувалося видання книг з проблематики радянського періоду історії Білорусії, частка яких переважала серед публікацій наукових праць з історичної тематики. Автори беззастережно дотримувалися офіціальної радянської концепції.

Питання встановлення радянської влади в Білорусії та оформлення білоруської радянської державності висвітлювала в своїх працях Н. Каменська.

В період “відлиги” кінця 50-х- першої половини 60-х років ХХ ст. з’явилась можливість більшого доступу до архівних матеріалів, розширення тематики досліджень. З’явилися праця І. Ігнатенка “Бідніше селянство-союзник пролетаріату в боротьбі за перемогу Жовтневої революції в Білорусії. 1917-1918 рр.”(1962 р.), М. Завалєєва “Робітничий клас Білорусії в період побудови фундаменту соціалізму. 1926-1932 рр.”(1957 р.), І. Марченка “Робітничий клас в післявоєнні роки. 1945-1950.”(1962 р.), В. Палубна та І. Палубна “Революційний та національно-визвольний рух в Західній Білорусії в 1920-1939 рр.”(1962 р.) та інші.

Видані в 70-80-ті роки книги А. Філімонова “Зміцнення союзу робітничого класу і селянства в 1929-1936 рр.”, М. Злотника про “Діяльність органів партійно-державного контролю БСРР в 1917-1934 рр.”, колективна праця “Перемога колгоспного ладу в БРСР” та інших авторів як і чисельні видання з історії компартії Білорусії мали не дослідницький , а ілюстративний характер. Автори ілюстрували матеріалами архівів, і періодичної преси висновки та оцінки документів ЦК КПРС. Проблеми насильницької колективізації, політичних репресій практично не заторкувалися.

Своєрідним підсумком білоруської радянської історичної науки було видання узагальнюючих праць. Ними стали-двотомна та п’ятитомна “Історія Білорусії” (1-е видання двотомника 1955-1958 рр., 2-ге – 1961 р., та п’ятитомника – 1972-1975 рр.). П’ятитомне видання, незважаючи на переважання матеріалів радянського періоду, істотно поглибило та розширило уявлення про минуле Білорусії. Історія Білорусії подавалась в тісному зв’язку з історією Росії. Підкреслювалося включно позитивне значення цього зв’язку для історичної долі білоруського народу.

В чотиритомній праці “Історія робітничого класу Білоруської РСР”(1984-1987 рр.) описано процес формування та розвитку цієї соціальної верстви, проте перебільшено її роль в суспільстві. В тритомнику “Всенародна боротьба в Білорусії проти німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни”(1983-1985 рр.) узагальнено великий матеріал про героїзм та самопожертву жителів Білорусії в роки війни, їх самовіддану боротьбу з ворогом в партизанських загонах, підпіллі, на фронтах. Проте, поза увагою залишилися такі аспекти теми як проблема колабораціонізму, діяльності польської Армії Крайової на західнобілоруських землях тощо.

В 70-х-80-х роках з’явилась низка праць з історіографічної тематики, серед них колективні - ”Досягнення історичної науки в БРСР за 50 років.1919-1969”.(1970 р.), “Досягнення історичної науки в БРСР за 60 років”(1979 р.), книга В. Міхнюка “Становлення та розвиток історичної науки Радянської Білорусії 1919-1941 рр.”(1985 р.) та інші.

Слід зазначити, що переважну більшість праць з історичної тематики в Білорусії в радянські часи видано російською мовою.

Новий етап в розвитку білоруської історіографії розпочався на переломі 80-90-х років ХХ ст., в зв’язку з розпадом СРСР та становленням незалежної Білоруської держави. В науці та ідеології зникли диктат ідеологічних структур КПРС-КПБ та монополія офіційно-державної марксистсько-ленінської методології. На початку 90-х років почався процес повернення до наукового обігу раніше заборонених праць, було знято обмеження на контакти з закордонними, науковими центрами. Було зроблено спробу відродження національного змісту історичної освіти, з’явилися нові періодичні наукові видання “Білоруське минуле”, “Білоруський історичний часопис”. Частина білоруських вчених-істориків почала досліджувати та висвітлювати вітчизняну історію з національно-державницьких позицій. В основу цих підходів було покладено принципи деполітизації історіографії як головної передумови її науковості; гуманістичні, загальнолюдські і національно-державницькі цінності як критерій істини та оцінки історичних подій, діячів, фактів; методологія, що базується на творчому засвоєнні різних теорій суспільно-історичного процесу, об’єктивність відбору та аналізу фактів, відповідність змісту досліджень досягненням історичної науки, розуміння вітчизняної історії як органічної частини європейської та всесвітньої історії;

Порівняльно-історичний підхід поєднувався з виявленням специфічного та загального у всесвітній, регіональній та вітчизняній історії, висвітленням у наукових дослідженнях дискусійних проблем та головних концепцій. Такі підходи, на думку їх прихильників, дозволяють найбільш повно і докладно показати суперечливість, багатоваріантність, і одночасно з тим єдність і цілісність історичного процесу, місце та роль в ньому Білорусії.

Слід зазначити, що в колах істориків-науковців і викладачів, як і в суспільстві в цілому, далеко не всі поділяли такі погляди. З’явились виступи проти “переписування історії”, які знайшли підтримку в політичній боротьбі.

На початку 90-х років білоруські історики отримали можливість ознайомитись з архівними документами, які раніше були для них недоступними. Вони звернулися до вивчення раніше забороненої тематики – історії білоруської державності, національного руху, репресивних аспектів політики комуністичної влади, переосмислення трагічних сторінок в роки Великої Вітчизняної війни.

Науковці прагнули до розкриття суперечностей, що спостерігалися поряд з успіхами у різних сферах білоруського суспільства в післявоєнні часи.

Значне місце в історичних дослідженнях перших років незалежності займала проблема витоків білоруської державності. Білоруські історики відкинули твердження, що Білорусія - це одвічно бездержавна нація, яка тільки за допомогою російських більшовиків вперше у 1918 р. спромоглися побудувати власну державну. Вони порушили традиційну схему радянської історіографії, що акцентувала увагу виключно на одній лінії розвитку: Київська Русь - Московська держава - Російська імперія – СРСР, звернувшись до історії Великого князівства Литовського у пошуках традицій своєї державності.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років з цієї проблеми було опубліковано декілька монографій М. Єрмиловича: “Слідами одного міфу”(1989 р.), “Стародавня Білорусь. Полоцький та Новогородковський періоди”(1990 р.), “Стародавня Білорусь. Віленський період”(1994 р.). Також висловили бачення проблеми в своїх працях: М.Пилипенко “Виникнення Білорусії. нова концепція”(1991 р.); А Рогальов “Біла Русь та білоруси. В пошуках витоків”(1994 р.); “Етнотопонімія Білорусі (на фоні етнічної території”(1991 р.); “Стежки у минуле: географічні назви Білоруського Полісся”(1992 р.); В. Насевич “Початки Великого князівства Литовського. Події та особи”(1993 р.). Розгорнулася дискусія, в якій взяли участь білоруські та литовські науковці, відбулося декілька наукових конференцій.

М. Єрмолович заперечує тезу про литовське завоювання білоруських земель, стверджує, що саме західна Русь, яка уникла татарського завоювання, у середині ХІ-ХІІ ст. була одним із центрів “збирання земель” колишньої Київської Русі в єдину державу. В ХІІ-ХІІІ ст. Переважала не литовська експансія на західно-руські землі, а слов’янська колонізація балто-литовських земель, що стало визначним чинником утворення Великого князівства Литовського. В ньому домінували давньоруська мова, право і культура, що дозволяє його кваліфікувати як “Білорусько-литовську державу”.

Результатом дискусій навколо цих поглядів стало погодження загальних підходів до історії Великого князівства Литовського.

Витоки білоруської державності вбачаються у Полоцькому і Туровському князівствах, які існували в кінці І – на початку ІІ тисячоліття нашої ери. Цей висновок був зафіксований у преамбулі Конституції Білорусії.

В умовах боротьби з агресією хрестоносців і під загрозою монголо-татарського нашестя у середині ХІІІ ст. у верхньому Поніманні виникла білоруська-литовська держава з центром у місті Новгородок. Вона стала ядром могутньої європейської держави – Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського. Розвинулася класична європейська державність: законодавство, своєрідна форма станово-представницької монархії, шляхетська демократія, толерантні відносини між різними конфесіями і церквами. Державною була старобілоруська мова.

У цій державі в умовах співробітництва відбулося становлення самобутніх білоруської, литовської, української та польської культур. Всі народи, що брали участь в економічному, культурному розвитку Великого князівства литовського, насамперед білоруський, є історичними спадкоємницями цієї держави. Тому доцільно визначати її державність як Білорусько-Литовську.

Окремі науковці не повністю поділяють ці положення, але всі погоджуються із великою роллю Великого князівства Литовського у розвитку державності білоруського народу.

З’явилися праці з інших проблем історії Білорусії. Нові наукові підходи переважають у двотомних “Нарисах історії Білорусії”(1994-1995 рр.), перших томах “Енциклопедії Білорусії”(т.1,2 –1994-1995 рр.).

В. Панютіч в монографії “Наймана праця в сільському господарстві Білорусі.1861-1914 рр.”(1996 р.) вперше глибоко і всебічно розглядає передумови та джерела формування сільськогосподарських найманих робітників, їх кількість, основні категорії, умови праці, найму, побуту. Зростання торгового капіталістичного землеробства, розкладання селянства як класу - стану феодального суспільства, широке застосування найманої праці поміщиками та заможного верховного селянства спричинило утворення сільськогосподарського пролетаріату. Джерелами формування цієї соціальної групи були дореформені наймити, їх сім’ї, бувши дворові селяни, збіднілі селяни безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, колоністи. Їх всього в 1914 р. налічувалося більше 200 тис. поміщики та заможні селяни наймали сезонних та поденних робітників.

Дослідник висвітлює надзвичайно важке становище основної маси найманих сільських працівників - нерегламентований тривалий робочий день, надзвичайно низька заробітна платня, штрафи, відсутність медичної допомоги, антисанітарні умови праці та побуту тощо.

Є. Савицький в праці “Робітничий рух в Білорусії (червень 1907 – лютий 1917 р.) (1995 р.) найбільш об’єктивно, на думку окремих сучасних білоруських вчених, висвітлив це питання. Автор показує зміни в економіці країни, вплив світової війни на її стан, аналізує професійний, соціальний, національний склад, кількість, концентрацію робітників на великих підприємствах, умови їх праці та побуту і політико-правовий статус, рівень заробітної плати. Вперше подано цілковиту статистику страйкового руху, визначено кількість учасників страйків, показано характер, географію, форми, масштаб і напругу класової боротьби пролетаріату, показано місце і роль політичних партій, професійних спілок інших робітничих організацій.

П. Бригадін звернувся до історії партії соціалістів-революціонерів в монографії “Есери в Білорусії (кінець ХІХ - лютий 1917 р.)” (1994 р.). Дослідник стверджує, що партія есерів продовжувала революційні традиції народників, прагнучи перебудови суспільства шляхом революційного перевороту. Їх тактика полягала у поєднанні організаторської та пропагандистської роботи з політичним терором проти представників влади. В праці визначено етапи, та специфіку діяльності есерів в окремих регіонах Білорусії. На думку П. Бригадіна в роки першої світової війни на території Білорусії партія есерів, по суті, припинила своє існування.

Торкаючись дослідження інших проблем, білоруський науковець М. Касцюк в 1998 р. зазначав, що російські історики займають більш радикальні позиції, ніж їх білоруські колеги.

Проголошення головною метою державної політики повне злиття Білорусії з Російською Федерацією наклало відбиток на розвиток історичної науки. Про це свідчать, зокрема оцінки окремих подій