Реферат: Кваліфікуючі ознаки захоплення заручників

Кваліфікуючі ознаки захоплення заручників

26 КК співучасть у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Як слушно зауважує С.В. Оксенюк вид співучасті (проста, складна), тобто співвиконавство або чіткий розподіл ролей, де кожний суб’єкт виконує покладені на нього обов’язки (тобто підбурювач, організатор, пособник) не будуть грати визначної ролі при кваліфікації даного виду злочину [3 ст.124].

Тобто, при правильній кваліфікації даного злочину, а конкретно за вчинення захоплення заручників організованою групою, треба спочатку точно визначити чи була то умисна спільна діяльність суб’єктів злочину, яка була направлена на досягнення певної корисливої мети, у якої вони були усі разом зацікавлені, а потім додатково вже визначати роль кожного з суб’єктів цього злочину.

Погроза знищення людей, внаслідок вчинення цього злочину.

Погроза може стосуватися як самого заручника (наприклад, особа загрожує підірвати будівлю у якій знаходиться затриманий), так і інших осіб (наприклад близьких родичів заручника, або осіб, які будуть намагатися його звільнити).

Спричинення тяжких наслідків, внаслідок вчинення цього злочину.

Тяжкі наслідки у даному злочині можуть мати різний характер. Вони можуть виявитися внаслідок фізичного насильства над людиною.

Фізичне насильство – протиправний фізичний тиск над потерпілим (потерпілими), що виражається у нанесенні ударів, побоїв, мордувань тощо, які спричиняють фізичного болю потерпілому. При даному виду насильства у людини повністю зламана особиста воля, для вчинення будь-яких дій, які б ставали на заваді подальшого вчинення злочину.

Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини [2 ст. 58].

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини було протиправним. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відповідальності особи, яка їх заподіяла, якщо згода була дана для досягнення суспільне небезпечних і, тим більше, злочинних цілей.

Психічне насильство має на меті залякування особи-заручника, гноблення його волі та гідності, моральне задоволення його беззахисним станом, погрози вбити його, або членів його сім’ї , або інших родичів чи близьких друзів, також інших аморальних дій які пригнічують волю, честь та гідність особи.

При психічному насильстві, однак, воля особи-заручника не зламана повністю, і це дозволяє йому у правильному розумінні «протидіяти» незаконним щодо нього діям, зі сторони особи (чи осіб) які вчиняють проти нього злочин.

Завжди тяжкими наслідками при вчиненні даного виду злочину є смерть особи-заручника.

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 2 від 7 лютого 2003 р. дав роз’яснення щодо таких обставин, які можуть виникнути при розгляді кваліфікації даного злочину.

Згідно з абз.3 п. 7 цієї Постанови дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК осіб, і умисно вбила заручника, мають кваліфікуватися за ч.2 цієї статті за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п.3 ч.2 ст. 115 КК.


Висновки


Протягом усієї історії розвитку України як незалежної, демократичної суверенної держави, проблема боротьби зі злочинами проти особистої волі, честі та гідності людини набуває все більшої актуальності. Шляхи вдосконалення кримінального законодавства України, приведення його до міжнародних норм і стандартів, урахування досвіду інших держав зумовили появу в кримінальному законодавстві України нових складі злочинів, таких як, наприклад, захоплення заручників.

Не можна стверджувати, що 20, 30 років назад не захоплювались заручники. До 1987 р. поняття захоплення заручників не було відоме ні радянському кримінальному законодавству, ні російському кримінальному законодавству, до складу якого входила на той час Україна.

Захоплення заручників, як злочин міжнародного характеру кваліфікується згідно з Конвенцією про боротьбу із захопленням заручників, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р.

Розроблення домовленості про боротьбу з захопленням заручників проводилось і в межах Європейської Ради. Уже в 1973 р. його Консультативна асамблея у своїй рекомендації № 703 запропонувала державам ураховувати викрадення, та захоплення людей, при якому створюється загроза їх життю та здоров’ю тяжким кримінальним злочином. У 1977 р. у Страсбурзі після тривалого обговорення в органах Європейської Ради було підписано Конвенцію про боротьбу з тероризмом, злочинами пов’язаними із захопленням заручників.

Аналізуючи усі об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину, передбаченого ст. 147 КК, можна дійти висновку, що найбільш дискусійним ще залишається питання визначення об’єкта захоплення заручників.

Деякі вчені визнають, що безпосереднім об’єктом цього злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону державою права вибору людиною на свій розсуд постійного чи тимчасового місця проживання (перебування), крім випадків передбачених законом.

На противагу цієї думки виступають багато вчених, які наводять досить переконливі аргументи, стосовно правильного визначення безпосереднього об’єкта захоплення заручників. Така точка зору має на меті законодавче визначення безпосереднього об’єкта злочину як відносини громадської безпеки, а вже додатковим – особиста воля людини, її честь та гідність, а також законодавчого закріплення цього злочину до розділу ІХ Кримінального кодексу України «Злочини проти громадської безпеки».

При аналізі кваліфікуючих ознак захоплення заручників, було визначено, всі ті обставини, які закріплені законодавцем у ст. 147 КК.

Проте й тут має місце широкі дискусії щодо поповнення інших кваліфікуючих ознак, як наприклад, із застосуванням зброї або речей, які можуть бути використані як зброя, повторно, у відношенні двох або більше осіб, у відношенні жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, щодо осіб похилого віку, інвалідів.

Захоплення заручників – одне із найбільш тяжких злочинів терористичної направленості. Це таке неправомочне фізичне обмеження волі людини, коли її наступне звільнення ставиться в залежність від виконання вимог суб’єкта злочину третьою особою [4 ст. 83].


Список використаних джерел


Спеціальна та періодична література

[1] - Політова А.С. – Трансформація об’єкта захоплення заручників // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2001 – ст. 355-364

[2] – Кримінальне право України: Особ. част.: Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.Я. Тацій, та ін.; Х.: Юрінком Інтер, 2007 – 623 с.

[3] – Оксенюк С.В. – Кримінально-правова кваліфікація дій, що пов’язана із захопленням заручників, як виявів тероризму// Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ – 1996 – 2008 - ст. 122-128.

[4] – О.О. Володіна – Щодо змісту понять «свобода» і «безпека» у визначенні безпосереднього об’єкта захоплення заручників // Проблеми законності. – Вип. 91. – 2007. – с. 99-104.

[5] – Кримінальне право України – Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За заг. ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.

[6] – Матишевський П.С. – Кримінальне право України – Особ. част. 2-е вид. перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 711 с.

[7] – В.П. Ємельянов – Кваліфікація злочинів проти громадської безпеки та особистої волі особи – Х.: 2000 – 340 с.

[8] – М.Й. Коржанський – Кваліфікація злочинів – Навчальний посібник – 2-е видання – К.: Атіка – 2002 р. – 334 с.

[9] – Кримінальне право України: теоретичний курс і практикум: Навчальний посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачевського – К.: Атіка – 378 с.

Нормативно – правові акти

{1} – Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

{2} – Міжнародна Конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р.

{3} – Конституція України від 28 червня 1996 р.

{4} – Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.

{5} – Цивільний кодекс України від 14 травня 2004 р.

{6} – Закон України «Про боротьбу з тероризмом» - станом на 10 січня 2005 року.

3. Матеріали судової практики

(1) – Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи».

Размещено на