Повстання 1768 р. в Україні

що після втечі з тюрми Значко-Яворський більше в Мотронинському Троїцькому монастирі не з'являвся, хоча залишався його ігуменом. Намісником в час був ієромонах Гавриїл.

Відсутність Мелхиседека лід час повстання в монастирі є прямим доказом того, що він в повстанні участі не приймав. Грушевський М.С. вважав його ініціатором народного руху; Дорошенко писав, що Мелхиседек разом з запорожцями думав про повстання, яке, як він сподівався, підтримає російська влада такої точки зору тримався і тодішній російський посол у Варшаві Микола Рєпнін, польський історик Ф. Равгга-Гавронський, сучасна українська дослідниця Стецюк К.І. та ін. .

Сучасні дослідження Храбана Г.Ю., Мариновського Ю.К. думку спростовують. Мариновський навіть доводить, що Мелхиседек не тільки не приймав участі повстанні, а в своїх посланнях до братії Мотронинського монастиря і жителів Черкас і Сміли ступав проти останнього.

Боротьба проти унії за православну віру відбивала в реальній формі ідею єдності українських земель і виступала однією з сил для боротьби народних мас за свої права. У тих історичних умовах православна віра стала, по суті, одним з найпотужніших засобів збереження українців як нації. Саме тому діяльність, Мелхиседека мала таке велике значення [53,3].

2.3 Розгортання постання

Очевидно, ще в час нарад в келіях Мотронинського монастиря в середовищі козаків-однодумців виникла ідея скористатися царським ім'ям як символом в боротьбі проти національно-релігійної дискримінації православного населення краю. Так з'явилася думка про підготовку так званої «золотої грамоти», в якій Катерина II ніби то санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатського і католицького духівництва. Певну законність руху винні були, мабуть, додати неодноразові заяви його керівника, що він діє з відома і дозволи спеціальних «указів» Коша Війська Запорізького, а також командування російських військ на Правобережжі. М. Залізняк свідчив на допиті в Київській губернській канцелярії, що козаки, що знаходилися в монастирі, «говорили, щоб йти в Польщу для прогнанія конфедератів... і грабежу їх, показуючи йому, Железняку, дане їм для того лист, нібито від кошового отамана...».

Висловлені думки знайшли сприятливий ґрунт серед селян і рядового козацтва і надалі широко використовувалися М. Залізняком в ході військових дій проти польсько-шляхетських каральних загонів. З цією метою в повстанській канцелярії був виготовлений навіть ряд підроблених указів, що розповсюджувалися серед широких верств населення Правобережної України. Січовик Семен Галицький, що знаходився літом 1768 р. в краю, свідчив в Коші Запорізької Січі (2 липня 1768 р.), що він бачив один з таких указів: «У заголовку ж однією указ написаний тако: «Указ е. і. у. самодержці всеросійською і ін. і ін. оголошується у всенародну звістку...» і при кінці підписано: «Отаман кошовий Петро Кальнишевський з Петербурга». М. Залізняк добре розумів значення подібного роду документів в справі ідеологічного обґрунтування виступу проти шляхти. От чому він навіть у вузькому крузі своїх сподвижників підтримував думку про існування указу. У протоколі допиту запорізького козака Демьяна Чернявщенко від 20 червня 1768 р., складеному в Київській губернській канцелярії, на питання: «Хто головний начальник козакам, що розоряють в Польщі, звідки оним вийшов, якого куреня і по якому наказу?» міститься наступна відповідь: «Січі Запорізькою, куреня Пластуновського, козак Максим Железняк, що називається полковником, звідки він вийшов - не знає, а чув від самого його, Железняка, що винищує він поляків (шляхту.- Авт.)... по даному йому від Коша запорізького указу...».

На жаль, оригінали цих документів, очевидно, загублені назавжди. Реконструювати їх текст в повному об'ємі не представляється можливим. Тим часом, окремі думки і ідеї, висловлені в них, побічно передають інші матеріали. Можна стверджувати, що вони відповідали найпотаємнішим думкам і надіям трудящих мас Правобережної України. Так, генерал-губернатор П.А. Румянцев в листі від 26 серпня 1768 р. президентові Колегії закордонних справ графові Н.І. Паніну передав зміст одного з таких указів: [216; 7]

Милостивый государь мой, граф Никита Иванович!

Приложа о исполнении высочайшего ее императорского величества именного указа, в известной вашему сиятельству материи, всеподданнейшую реляцию мою для поднесения в собственные руки, начинаю последование о пограничных делах всепокорнейшим благодарением, что ваше сиятельство преподаете мне способы, из милостивой откровенности своей, к произведению возложенных на меня повелений. Они посредствовали мне удостоиться за то и высочайшего ее императорского величества благоволения, которое приобретаю паче в последнем рескрипте. Я теперь нахожусь в лагере под г. Переяславом, и как мне хотелось самому ближе вникнуть в польские дела, то потому до сего времени все веленное первым рескриптом еще не было выполнено над выбегшими в сей город под протекцию поляками, кроме что оные обезоруженные жили под присмотром.

За проездом моим, когда они приведены чрез священника католического к присяге и спрошены под оною: будучи в Польше не присягали ль они конфедерации барской, или другой, против варшавского сейму? и одни из них признались, что в повиновении означенному барскому заговору присягали с принуждения конфедератов, наезжавших на их дома с командою, а другие совсем показали себя в том не участвовавшими, в сие самое время от 3-го августа получен рескрипт, в котором по 3-му пункту иные уже об них меры предписаны, и для того я, не требуя от них прежде повеленных рецессов, приказал как тех, кои хотя кроме принужденной присяги никаким больше противным действиям в со-гласии с конфедератами не винились, так и не объявивших себя преступниками к конфедерации, по настоящему времени, из предосторожности и сомнительства, задержать их неспускно в сем городе, объявив в причину сего задержания. обстоятельства в рескрипте значившиеся, и взяв от них всех обязательства о скромном пребывании, по присланной ко мне форме на польском языке от Федора Матвеевича Воейкова.

При сих обстоятельствах, сколько явны мне зрелые вашего сиятельства проницания, так обязанным себя нахожу представить здесь о тех, кои и мое внимание на себя привлекают. По объявлениям выбегающих сюда попов униатов к обращению в православие, и прочим обстоятельствам, нет больше сомнения, чтоб весь сей не без бедственный мятеж не подъят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым. Каковы неистовые удручения мирским и духовным описаны обстоятельно в протесте сообщенном от синода иностранной коллегии, которые чрез архиерея переяславского все православное общество пограничных старост и губерний сего году переслали в Варшаву, где оный и внесен в книги. А и сами из пребывающих тут под покровительством шляхетства формально в подаваемых мне просьбах сознают, что настоящая в отечестве их бедствия родили суровые поступки, против исповедавших закон греческой церкви, официала униатского Мокрицкого; прибавив к сему еще и то, что ложный слух, пронесенный запорожцами, и составленные от имени ее императорского величества указы, чем простолюдинов легко было ослепить умы, что сии все пограничные места приемлются под российскую державу и навсегда с под владения польского освобождаются.

И так хотя злые действия некоторых польских жителей по себе не простительны, но много однако же из них есть таких, которые присовокупились к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства; теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов посланы были от меня за границу, возвратясь объявили, что в некоторых местах жители приняли содержание оных со всякою благодарностью и послушанием, но к тому не преминули жаловаться, сколько они после сего страшатся крайних бедствий себе, в руки отдавшись своим владельцам, которые то уже и показали, предав некоторых из них смерти.

Вникнув в примеры прошедших времен, ваше сиятельство сами найдете, что условия, заключенные с сею соседнею державою, не всегда оставались непоколебимы; потому мое, без предложения, мнение по сему преподать осмеливаюсь: чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне, которую соблюдать из тех же самых причин, во всякое время не бесполезно изобрести средства, чтоб облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ, но последних сократить к тому в умеренность власть; вы же, ваше сиятельство, изобильные найдете, уповаю, сами к сему средства.

Я, по старанию о тишине пограничной, умножаю посылку за границу команд, слыша в близости продолжающиеся еще неспокойства по поводу наипаче отчаянных тамошних жителей однако ж, истребляя гайдамак, для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они отошли в свои селения и жили покойно.

Здесь пребывающее шляхетство подали мне просьбы, чтоб для охранения их имений послать в оные команды на их кошт. Под сим пре текстом я отправлю в показанные ими места команды, которые там содержаны будут к истреблению последних разбойнических отделений и к приведению в тишину мятущихся; сие учинить тем более нужно, что московский карабинерный полк, которому, по письму ко мни с Варшавы князя Николая Васильевича Репнина, повелел я уже обращаться по повелениям командующего корпусом генерал-майора Прозоровского. может в даль в Польшу подвинуть быть от границ наших.

Я еще беру смелость, из доверенности ко мни вашего сиятельства, идеально токмо начертать одно рассуждение, оставив зрелому вашему проницанию обратить виды оного по лучшему искусству. Староста трехтемировский Щенявский, от давних времен злодей нашим граничным жителям, его отвага не в том только была, что безвинно непрестанные делал грабления, но в одно время захватив двух драгун с форпоста с капралом, и усиловуясь завладеть одним островом, нашей стороне надлежащим, поставил в страх на оном виселицы. Я сие вспоминаю потому, что даны уже были об нем с вашей стороны повеления, чтоб его подхватить. Он теперь в конфедерации и главным руководителем, а староство его трехтемировское самое ближнее к нашим границам, и в оном неспокойства крестьян продолжаются; не могут ли сии обстоятельства быть достаточными поводом, чтоб сии показанные Щенявского деревни взять под секвестр? Польза из оных ежели бы признана не была потребною стороне нашей, то предлог есть взыскивать во удовольствие разграбленных с повеления его Щенявского королевской трехтемировской камеры, или отдать оные одному из благонамеренных.

Говоря о запорожских козаках, должен объявить вашему сиятельству мои примечания, что не одна алчба, сродная сим людям к хищение, побудила их на своевольства, но в Сечи пронесенная вообще молва, что грабительствовать теперь в Польше есть благословенное дело. Можно думать без ошибки, что не без участия в сем были главные их старшины, ибо пойманные признаются, что строгости никакой не хранилось в удержании их выбегов в Польшу, и уверено, что сия польская страна достанется под начальство гетманское и кошевого,

Я в прочем имею честь вверить себя вашему сиятельству в непременную милость, с моею совершенною преданностью и усерднейшим высоко почитанием назваться. [10]

Той же П.А. Румянцев в листі російського посла у Варшаві Н.В. Репніну (24 серпня 1768 р.) повідомляв, що серед правобережного селянства під впливом повстанських документів розповсюджуються чутки, ніби «вони цих прикордонних жителів назавжди з під польського владицтва освобождаются»: [217; 7]

Милостивый государь мой, князь Николай Васильевич!

По поводу первого письма вашего сиятельства, которое получить имел честь в сей день, я приемлю случай сказать вам, что по настоящим польским делам, в исполнение высочайших ее величества повелений от государственной иностранных дел коллегии мне данных, надлежало мне найти способы как с другими командующими в Польше с нашей стороны генералами, так и с вашим сиятельством, ко взаимному сношению. Не мог однако ж я лучше в том успеть, как пользуясь тем путем, который ваше сиятельство теперь мне сами открываете, и потому не оставил тотчас предложить полковнику Протасьеву, чтоб он с карабинерным московским полком, так как ваше сиятельство требуете, остался в повелениях генерал-майора князя Прозоровского.

При сем обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах воздвигнувших сей не без бедственный мятеж, кои, может быт, вам более моего уже знакомы. Простое усердие к вере благочестивой, противоборство оной от римского духовенства, распространяемое с лютым бесчеловечием, без сомнения суть две крайности, возмутившие к мятежу польских крестьян. Елико надлежит до первого обстоятельства, то все то изъявляющие удручения не могут вам быть неведомы из протеста, чрез игумена мотронинского монастыря, поданного сего году в Варшаву от всего православного общества пограничных старост и губерний; а последнее оправдывает само шляхетство, выбегшее сюда под покровительство, формально в своих поданных мне просьбах сознавая, что настоящие в отечестве их бедствия родили суровые поступки против исповедующих закон греческой церкви официала украинского униатского Мокрицкого. Когда сим жестоким угнетением страждущие сердца дышали внутреннею ненавистью против своих, гонителей, то при таком расположении не трудно было преклонить непросвещенные умы простолюдинов так называемым гайдамакам на все известные дерзости. Возжечь сей пламень нашли они наилучшую удобность, составив ложные от имени ее величества указы о своем туда приходе, и уверивши, что они сих пограничных жителей навсегда с под польского владычества освобождают.

Я все сие для того пишу, чтоб показать: хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много однако же из них есть таких, которые вплелись к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные ложные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства. Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов, изданных на случай смятений сих, посылаемы от меня были за границу, возвратившись объявляют, что во многих местах с благодарностью и повиновением жители оной приняли, однако ж, познав свой обман, показали уныние в своих сердцах, потому что не чают уже от раздраженных своих господ никакого себе помилования, яко отдавшимся уже в руки, и начали они отмщать даже отнятием самой жизни.

Сей один страх, не без основания внедрившись в их сердца, возрождает вновь истребленные заграничные шайки, и может продолжать и долго, хотя слабые, однако же неспокойные, в тех местах волнения. Сокращение сего представив зрелому вашего сиятельства проницанию, которое во многих делах свет познал, пишу только, что мне ближайшим кажется.

Смею объявить способ, что ежели облегчить сих польских подданных участь ваше сиятельство в тамошней сторон изобрести изволите средства, чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ, но привести последних власть в умеренность, то уповать можно, что оные, притом провождаемы будучи увещеванием и обнадеживанием высочайшим ее императорского величества, яко единоверным, милосердием, возвратятся в свои дома к спокойной жизни. Я о сем писал в государственную иностранных дел коллегию и к его сиятельству графу Никите Ивановичу Панину, с которым всегдашнюю о сем веду корреспонденцию, удостоившись получить от ее императорского величества высочайшую апробацию всем моим распоряжениям, воспринятым при нынешнем пограничном не спокойствии.

Польские шляхтичи просили меня многие, чтоб для защищения от разграбления их имений послать в оные на их кошт команды. Я положил было, чтоб в тех местах (оставить?) полк московский, и по сей причине писал к князю Прозоровскому, чтоб если надобность найдет подвинуть сей полк в даль от границы, то бы меня заранее о том предуведомил, чтоб для безопасности пограничной другим командам на его место вступить. Впрочем, принеся мою покорную просьбу, я ожидать буду, что ваше сиятельство по оной не оставите меня снабжать предуведомлениями в настоящих делах и подавать мне наилучшие средства, по своему благоразумию, к предохранению высочайших ее императорского величества интересов. А я навсегда имею честь с истинным слыть и пр.

Р.S Королевской пограничной трехтемировской камеры писарь Гоздава-Вилуцкий, выбегший сюда, просил на снабжение свое и служителей королевских, с ним вышедших, сто рублей на счет королевской, показав, что при разграблении помянутой камеры известным бунтовщиком Щенявским, лишился всех пожитков. Я толикое число денег из приличия приказал ему выдать, и вашего сиятельства прошу, осведомясь где надлежит, меня уведомить: верен ли счет возвращения быть может, ежели и другие, яко он сам, здесь живущие станут и более требовать таковых денежных ссуд [11]?

Звичайно ж, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займали соціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатися люди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка? Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергу правобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цього виводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві в Запорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них (повстанців, - Авт.), що вони найпростіші мужики...». Аналогічні думки висловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень 1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, але насправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Україні мужиків, що живуть, також винокурів...». Звичайно ж, з часу повернення козаків з турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацьких загонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізький козак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саме тому він налагодив щонайтісніші зв'язки із Запоріжжям, де користувався всемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, були керівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка, уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатне військо зіграли важливу роль в розвитку повстання.

Таким чином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою, на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетським режимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання і саме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби з ненависним панством.

Тим часом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останні приготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обраний полковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнями сотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстання їх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян і козаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки були невід'ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізняка символізував пернач [218; 7].

Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків — убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,— сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».

Місто Сміла — кращий маєток князів Любомирських — зазнало такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров'ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українське місто, інші прямо на Уманщину — маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань — центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків — приваблював бунтарів особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім'ями та майном як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.

По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,— торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,— говорить Липоман,— до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло, їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].

2.4 Уманська різня

Тим часом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння Уманню – могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном фортецею. Тільки різних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В арсеналі зберігалося немало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її власником С.Потоцьким покладалася на жолнерський гарнізон і два полки надвірних козаків. Останні були підданими графа і поряд з господарськими повинностями відбували сторожову службу у місті. На них покладав великі надії М. Залізняк. Він добре розумів, що ця частина місцевого гарнізону, ніколи не виступить проти повстанців. Являючись як правило вихідцями з нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню і переслідуванням зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М. Залізняком, користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.

Особливий авторитет і пошана серед надвірних козаків мав старший сотник Іван Гонта. В даний час не представляється можливим точно встановити рік і місце його народження (у одних джерелах називається с. Розсошки на Черкащині, в інших якесь село на Поліссі). У описуваний час І. Гонта з сім'єю жив в с. Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.Ю. Храбан, на нашу думку, досить переконливо спростував той, що перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетських мемуаристів про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом - Орадовкою ). Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум, знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про події в Умані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він «був красивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але і чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його можна було б визнати за шляхтича» Її брат Павло Младановіч також відзначав, що «Гонта був козак видний, рослий і красивий, відрізнявся постійним успіхом у всіх своїх справах». Цій людині доля зумовила важливу роль в повстанні 1768 р.

Послані уманським губернатором проти загону М. Залізняка козацькі полиці відмовилися підкорятися своїм командирам. На загальновійськовій раді вони заявили шляхті: «Можете пани виїхати геть, ми не потребуємо більш вашої присутності, радимо вам: біжіть, якщо хочете залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від руки гайдамаков, то від нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісні контакти з М. Залізняком. З'єднання обох загонів повстанців відбулося недалеко від Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братання надвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати, що обидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.

Штурм міста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина повстанців атакувала фортецю в районі урочища Турки, інша - з боку Грекового лісу. Не дивлячись на убивчий гарматний вогонь супротивника, селяни і козаки не знали втоми - вони кілька разів підряд кидалися на зміцнення, намагаючись виявити вразливі місця оборони і захопити фортецю. Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.

Ми переходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе фальсифікувалися польсько-шляхетською історіографією. Які тільки небилиці не привносилися на сторінки мемуарів, публіцистичних і художніх творів. Повідомлялося про десятки тисяч убитих, про так звані звірства кровожерного українського мужика і так далі і тому подібне Справедлива боротьба селянсько-козацьких мас кваліфікувалася як розбійницький рух, а повстання 1768 р. як «Уманська різанина».

Що ж насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити, що історики не повинні переносити нинішні моральні цінності на той давній жорстокий час, коли уявлення про моральність було дещо іншим, чим в пізніші епохи. На тортури і екзекуції, четвертування і дибу повсталий народ відповідав тим же - фізичним знищенням представників пануючих станів. Правда була на стороні М. Залізняка і І. Гонти - народні маси добре розуміли це і цінували своїх предводителів за непримиренність до тих, що їх пригноблюють. Проте розправи повстанців не слід перебільшувати. Тільки переляком шляхти можна пояснити приведене число знищених в Умані - понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися від свідоцтв мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправи над шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилися розміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських творів