Російська імперія на початку XX ст.

"професійними агітаторами", власті вирішили створити офіційні профспілки, які отримали назву зубатівських від імені С.В. Зубатова, що перейшов, подібно багатьом колишнім революціонерам, на службу до царської охранки. Ідея Зубатова була простою і цілком відповідала самодержавній ідеології, згідно з якою цар-батечко був природним захисником робітничого люду. Оскільки страйки та всі інші форми робітничого руху не дозволялися, уряду належало самому взяти в руки турботу про "законні" інтереси трудящих. Таким чином, власті прагнули зміцнити традиційні вірнопідданські настрої в робітничому середовищі й уникнути поступового переростання боротьби робітників за свої права в революційну боротьбу проти існуючого ладу. Насправді ж подібного роду організації, створені зверху, щоб перешкодити проникненню революційних ідей з робітниче середовище, виявилися досить небезпечною зброєю, бо на зміну колишньому типу робітника із селянського середовища, робітнику 1870-1890-х рр., прийшов новий, більш свідомий робітник, здатний зрозуміти суть "зубатівщини", як це показав страйковий рух влітку 1903 р. на Україні, зокрема в Одесі.

В одному з донесень поліції в 1901 р. зазначалося: "З доброго малого робітник перетворився на своєрідного напівграмотного інтелігента, що вважає своїм обов'язком відкинути релігійні та сімейні устої, дозволяє собі ігнорувати закони, порушувати їх або глумитися над ними". Радянські історики завжди перебільшували рівень класової свідомості і політичної зрілості російського пролетаріату. Вони особливо наполягали на ідеологічних розходженнях між "дрібнобуржуазною", "утопічною" позицією народників і справжньою класовою самосвідомістю робітників ще до появи перших соціал-демократичних груп. По суті справи, нелюдські умови життя робітничого класу, повна відсутність політичних і профспілкових свобод, викликали швидше глухе невдоволення і спонтанний протест, піднімали робітників на страйки, бунти і погроми, ніж сприяли створенню організованого профспілкового руху або зростанню політичної активності. Аж до 1905 р. контакти між робітничою середою і професійними революціонерами були дуже обмеженими. Проте, в 1902 р. один фахівець з робітничого питання писав, що країна знаходиться на вулкані, готовому до виверження в будь-яку хвилину. І дійсно, революція 1905 р., на загальний подив, показала силу робітничого класу, який ще в липні 1904 р. "Іскра" - офіційний орган Російської соціал-демократичної робітничої партії - називала аморфною масою, позбавленою будь-якої класової свідомості.

3. Опозиційні рухи

Соціальні та економічні зміни кінця XIX сторіччя сприяли підйому опозиційних рухів, які ставили в більшій або меншій мірі під сумнів існуючий політичний устрій. Ліберальний рух був найбільш помітним серед них. Дуже різнорідний за своїм складом, рух мав дві течії - помірну та радикальну.

Помірні ліберали в більшості своїй були земськими діячами. Незважаючи на те, що система виборів у земствах давала явну перевагу представникам привілейованого класу, в їхньому середовищі розвивалася опозиція. Навіть найбільш законослухняні земські діячі в провінції, зрештою, обурилися тим, що центральний уряд так різко обмежив їхню роль на місцях. Голод 1891 р. дав вирішальний імпульс розвитку опозиції. Вона сформувалася як реакція проти всесилля царської бюрократії, її бездіяльності, проти відсталості самодержавства, проти економічної політики Вітте. Розгублені власті звернулися до земських діячів, щоб організувати допомогу голодуючим селянам. Були сформовані групи з вивчення аграрного питання (в 1890-х рр. з'явилася значна кількість серйозних трудів з етнографії, економіки, статистики села). Констатація соціальної нерівності на селі неминуче призвела до бажання реформувати систему, яка її породжувала. Однак ідеї, що висловлювалися лібералами, відображали властиву їм помірність. Спочатку лібералізм, який мав слов'янофільське забарвлення, в пошуках угоди з "історичною владою" Росії прагнув боротися лише з "бюрократичним спотворенням" її. Прагнучи на словах до відновлення рад, що існували в минулому при государі, ці прихильники повернення до справжнього самодержавства задовольнялися на ділі створенням чисто консультативного органу, задачею якого було швидше "донести голос народу" до царя, ніж обмежити владу самодержавства.

Таким приблизно було значення знаменитого послання земства Московської губернії під час сходження на престол Миколи її. Два роки потому глава московського земства відомий промисловець Шипов організував під час ярмарки в Нижньому Новгороді нараду земських діячів, які подали ще одне прохання подібного роду. Воно було проігнороване, як і попереднє. У 1902 р. під час неофіційної наради шістдесяти земських діячів, які зустрілися, щоб обговорити потреби промисловості, Шипов запропонував цілу програму реформ: рівність у цивільних правах, розвиток загальної освіти, пропонувалося розширити права земств, надати свободу пресі, дозволити участь усього народу в законодавчій діяльності, відродити ради при государі. Програму вирішено було поширювати по всій країні шляхом організації з'їздів на місцях, що дозволило б виявити насущні вимоги сільської промисловості. Більше половини учасників цих з'їздів погодилися із програмою Шипова.

Однак частина інтелігенції вважала помірні позиції, зайняті Шиповим дуже боязкими. За останні два десятиріччя XIX ст. інтелігенція зазнала корінних змін. Значно збільшилося в ній число представників ліберальних професій: професорів, викладачів, службовців земств. Інтелігенція стала "третьою силою", вона почала гуртуватися в соціальну групу, потенційно готову слідувати демократичним лозунгам, бо вважала своє теперішнє соціальне і політичне становище незадовільним.

Професійні об'єднання, що виникали повсюди, культурні асоціації грали для цієї більш радикально настроєної частини населення ту ж роль, що й земства, які об'єднували представників помірних кіл. Наприклад, Комітет з розвитку культури, Вільне економічне товариство, Московське правове товариство та інші дали лібералам можливість спілкування. Вони зрозуміли, що за чисельністю складають тепер певну силу. Так поступово сформувалася справжня мережа політичних організацій, які мали абсолютно легальну основу. Більшість радикальних лібералів розділяла ідеї, що обговорювалися з січня 1902 р. в журналі "Звільнення", який друкувався у Штутгарті під редакцією колишнього марксиста П.Струве. Подібно багатьом представникам російської інтелігенції, Струве у 1890 р. підпав під сильний вплив марксизму. Однак поступово, спільно з групою так званих "легальних марксистів", Струве переходить від ідеї класової боротьби, гегемонії пролетаріату і революційного захоплення влади до еволюційної концепції, з натиском на необхідність демократичних реформ, які б гарантували основні свободи і забезпечили організацію парламентської системи шляхом загальних, прямих, таємних виборів і враховували права національних меншин. Ліберали, близькі до Струве за переконаннями, заснували за кордоном організацію "Союз звільнення", який із січня 1904 р. розповсюдив свою діяльність на Росію. До "Союзу" входили провідні університетські вчені (історик П.Милюков, філософи С.Булгаков і М.Бердяєв), члени земств (П.Долгоруков, І.Петрункевич), адвокати (В.Маклаков). Програма партії була набагато радикальнішою, ніж програма ліберального дворянства. "Союз звільнення" вимагав обрання шляхом загальних виборів конституційного зібрання, яке визначило б подальше життя країни і долю монархії, провело б широкі реформи, насамперед соціальне забезпечення робітників і аграрну реформу (включаючи виплату компенсацій поміщикам за відчуження землі). Будучи противниками насильства, ліберали прагнули до організації "конституційного" руху. Вони збиралися на численні "політичні бенкети", подібно противникам Липневої монархії у Франції в 1847 р. За десять років ліберальна течія сильно радикалізувалася. Це сталося внаслідок усвідомлення лібералами своєї сили, в противагу розрізненому революційному руху і владі, якій належало починаючи з 1900 р. вступити в смугу найгострішої економічної та соціальної кризи.

Революційні організації на рубежі століть були ще дуже роздробленими та слабкими. Після кількох невдалих спроб марксистські гуртки в Росії з'явилися в 1890-х рр. Спочатку проникнення марксистських ідей ішло повільно й важко, бо ні в історії, ні в національних традиціях не було ґрунту, на якому вони могли б вкоренитися. Маркс та Енгельс, хоч і цікавилися Росією як деяким особливим випадком, однак не зробили ніяких конкретних висновків відносно революційних перспектив країни, де пролетаріат був ще дуже слабо розвинений. У 1880-их рр. Г.Плеханов, П.Аксельрод і В.Засулич, покинувши народницьку організацію "Земля і воля", не тільки видавали в Женеві теоретичні труди з соціалізму, але й створили політичну організацію, покликану розповсюджувати марксизм в Росії, так звану групу "Звільнення праці". Протягом ряду років діяльність групи обмежувалася боротьбою проти ідеології народництва. Члени групи прагнули довести, що Росії неминуче належить пройти капіталістичний етап розвитку і тільки тоді пролетаріат зможе стати тією єдиною силою, яка скине царизм в ході буржуазно-демократичної революції, а потім візьме владу і встановить соціалізм. А доти потрібно займатися пропагандистською та організаційною діяльністю в робітничому середовищі. Для початку вони організували в кількох містах країни підпільні гуртки, які незабаром були розігнані поліцією. Однак після 1890 р. ситуація змінилася: прискорений промисловий розвиток, поява пролетаріату, перші страйки - все це, здавалося, підтверджувало правильність марксистської теорії і сприяло пропаганді їхніх ідей. Голод 1891 р. спростував теорію народників про економічну рівновагу сільської громади і виявив крайню відсталість російського села. Розчаровані народники звернулися в більшості своїй до марксизму, який своєю видимою науковістю, здавалося, міг пояснити події, що відбулися і вказати альтернативу царському самодержавству.

Серед фундаторів марксистських гуртків досить скоро виділився молодий адвокат В.Ульянов, який облаштувався з 1893 р. у Санкт-Петербурзі. У 1887 р. він був виключений з Казанського університету за "революційну агітацію", а в 1891 р. екстерном здав екзамени за юридичний факультет Петербурзького університету. Для Ульянова першорядною задачею стало створення марксистської партії, до лав якої могли б вступити робітники, щоб поєднати боротьбу за свої права з політичною боротьбою. У 1895 р. Ульяиов їде в Швейцарію на зустріч із Нлехаиовим та його соратниками, щоб здійснити злиття столичних марксистських гуртків з групою "Звільнення праці". Восени 1895 р. була заснована нова підпільна організація - "Союз боротьби за звільнення робітничого класу", перша спроба соціал-демократичної партії. Однак пройшло ще немало років, перш ніж в Росії з’явилася справжня соціал-демократична партія. Такий повільний розвиток подій пояснюється багатьма причинами: протидією охранки, недосвідченістю революціонерів, нерозвиненістю робітників, протиріччями в середовищі ідеологів марксизму. У грудні 1895 р. Ульянов був арештований, ув'язнений і через деякий час засуджений до трьох років заслання в Сибір, де він і написав "Розвиток капіталізму в Росії". Однак вплив його на членів "Союзу" в столиці був, природно. дуже обмеженим. Те ж можна сказати і про іншого керівника соціалістів, Ю.Мартова, талановитого журналіста, товариша Ульянова по засланню.

Успіх страйку робітників-текстильників у Санкт-Петербурзі, поступка уряду, який погодився в червні 1897 р. на видання закону, що обмежує робочий день, сприяли появі нової течії в колах соціалістів, так званого економізму. За думкою теоретиків, які виступили на сторінках друкованого органу соціал-демократів "Робітнича справа", необхідно було висунути на перший план економічні вимоги трудящих, а боротьбу із самодержавством потрібно було залишити лібералам, віддаючи всі сили боротьбі за. насущні права робітників і посиленню впливу в масі. Поки йшли суперечки, невелика група маловідомих діячів соціал-демократичної організації заснувала в Мінську 1 березня 1898 р. Російську соціал-демократичну робітничу партію. Подія ця мала чисто символічне значення, бо, одразу по закінченні з'їзду, вісьмох із дев'яти фундаторів нової партії було заарештовано.

Після повернення із сибірського заслання Ульянов та Мартов покинули Росію, щоб об'єднатися з групою Плеханова в боротьбі проти економізму в соціал-демократичному русі. Важливим етапом розвитку руху став грудень 1900 р., коли Плеханов, Аксельрод, Засулич, Мартов, ГІотресов і Ульянов-Ленін (Ульянов користується цим псевдонімом з 1901 р.) починають видавати в Мюнхені нову газету "Іскра". Ленін, який став незабаром головним редактором "Іскри", з особливою чіткістю формулює в статтях свою концепцію організації партії. Через розповсюджувачів газети, навколо яких організовувалися перші осередки соціал-демократичної партії, розширилося коло ленінської аудиторії якраз до того часу, коли економічна криза жорстоко вдарила по робітниках. У 1902 р. вийшов у світ основоположний труд Леніна "Що робити?", де він сформулював головні напрямки своєї революційної стратегії. Цю роботу можна вважати першим маніфестом більшовизму. У ній Ленін висловлювався за суворо централізовану партію, що складається з професіоналів, бо тільки вони зможуть відвести робітничий клас зі шляху спонтанної профспілкової боротьби, привнесуть у нього справжню соціалістичну і пролетарську свідомість, властиву в повній мірі одним лите ленінцям.

Ця концепція спричинила за собою в 1903 р. відоме розділення партії на меншовиків та більшовиків під час II з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся у Брюсселі - Лондоні (бельгійська поліція заборонила його засідання). Думки делегатів, що голосували на з'їзді, розділилися з основного питання, а саме з питання про членство в партії (перша стаття Статуту партії). Ленін пропонував сформулювати її таким чином, щоб зобов'язати кожного із членів не тільки слідувати програмі партії, але й брати активну участь у діяльності низових організацій, пов'язаних із безпосередньою революційною боротьбою. Дане формулювання протистояло тому, що пропонував Мартов. Мартовський варіант, по суті, повторював статут німецької соціал-демократичної партії: бути членом партії - значить активно служити справі реалізації її програми і підкорятися центральним органам управління. Суперечка йшла не тільки навколо формулювання, за зовнішньою формою ховалися дві протилежні концепції. По Леніну, партія повинна була стати організацією із жорсткою структурою, суворо дисциплінованою, з повним підкоренням її членів від верху до низу. Партія, будучи авангардом революціонерів-професіоналів, відбирала кращих і найбільш діяльних; тільки вона могла привести до влади робітничий клас в такій відсталій в економічному і культурному плані країні. Мартов же уявляв собі партію інакше, на європейський манер - як союз широких кіл різних поглядів, здатний залучити якомога більше число робітників.

Мартовське формулювання отримало незначну більшість голосів (28 голосів, проти 23 за ленінське формулювання). Однак до цієї більшості входили п'ятеро делегатів Бунду (Загальний єврейський робітничий союз в Росії і Польщі): вони вимагали автономії всередині партії, а не отримавши її, покинули з'їзд. До того ж двоє делегатів, які представляли "економістів", наслідували їх прикладу. Таким чином, до кінця з'їзду прихильники Леніна виявилися в більшості. За всіма ознаками така розстановка сил не повинна була привести до розколу. Плеханов, який стояв на ленінських позиціях, Мартов і сам Ленін залишилися втрьох у керма "Іскри". Розрив, однак, виявився остаточним. Ленін був людиною, нездатною на компроміси, коли мова йшла про основний пункт його концепції; Мартов у свою чергу не міг слідувати шляхом, який здавався йому помилковим з політичної точки зору. Таким чином, починаючи з 1904 р. Плеханов зблизився з Мартовим, і більшість редакційної колегії "Іскри" порвала з Леніним. Після кількох невдалих спроб зберегти керівництво газетою, яка була центральним органом партії, Ленін, спираючись па ЦК, де більшість зберігалася за ним, вирішив заснувати свою власну газету "Уперед!". У 1905 р. відбулися паралельно два роздільних з'їзди -більшовиків у Лондоні і меншовиків у Женеві, - що закріпили розкол російського соціал-демократичного руху на дві партії. Він наочно показав наявність двох принципово різних стратегічних підходів. З одного боку, стратегію можливого, згідно з якою в Росії потрібно було застосувати "проспективу", намічену Марксом у ході вивчення капіталізму і пролетаріату на Заході, і, з іншого - волюнтаристську стратегію, несумісну із західною концепцією.

Зосередивши свою увагу, передусім на робітничому класі, російські соціал-демократи не надавали великого значення селянству, "святій Русі ікон і тарганів", як писав про неї Троцький. У російському селі був сильний вплив партії соціал-революціонерів (есерів), що утворилася в 1902 р. після злиття кількох розрізнених партійних угруповань, близьких одне одному за переконаннями. Після повернення із заслання в 1896-1897 рр. діячі народницького руху, такі, як К.Брешко-Брешковська, А.Гоц, М.Натансон, за підтримки студентської молоді - Г.Гершуні в Мінську, В.Чернова в Саратові - спробували організувати невеликі товариства революціонерів. їхньою найближчою метою було найшвидше досягнення політичної свободи конституційним шляхом, в перспективі вони мріяли про зміну політичного та суспільного режиму. Есери успадкували від народників симпатії до селян і схильність до тероризму. Подібно народникам 1870-1880 рр., вони вважали селян, на відміну від робітників, справжніми носіями революції і бачили в сільській громаді ядро соціалізму на селі, заснованого на кооперації і децентралізації.

У неонародницькому русі спостерігалися дві хвилі - покоління есерів початку століття істотно відрізняється від своїх попередників - терористів 1870-х рр. Справа в тому, що есери опинилися під впливом марксизму, хоч багато хто заперечував можливість його застосування в російських умовах. Усвідомивши економічні та соціальні зміни в країні, розуміючи, що активістів руху легше знайти в міському середовищі, есери змінили тактику. Тепер вони вже не робили ставку виключно на селянство і не розглядали тероризм як єдиний засіб боротьби. їхня партія обрала цілий ряд шляхів впливу на маси: до них входила пропаганда не лише серед селян, але також серед робітників непромислових центрів, організація страйків, повсякденна боротьба проти зростання оподаткування і бюрократичних зловживань, підтримка стихійних форм боротьби на селі. Позиції есерів були особливо міцними в регіоні Поволжя, де живі були ще спогади про Пугачова. Групи їх складалися переважно із дрібних земських службовців, сільської інтелігенції (головним чином вчителів), вони знаходилися в постійному контакті з селянами, які все ще мріяли про "другу вольницю".

Тероризм як метод боротьби не був знехтуваний есерами повністю. У них була "бойова організація", до лав якої нерідко проникали подвійні агенти. Ця організація продовжувала діяти в традиціях народницького тероризму 1870-х рр. У 1901-1904 рр. поновилися терористичні акти, жертвами яких стали, зокрема, міністр народної освіти Боголепов (1901 р.), міністр внутрішніх справ Сипягш (1902р.), Плеве, що змінив Сипяпна на цьому посту (1904 р.), великий князь Сергій, дядько імператора (1905 р.). Ця серія вбивств мала великий ефект і, безсумнівно, зіграла свою роль в контексті економічної, політичної і соціальної кризи.

Однак есерам не вистачало дисципліни, їхні дії відзначалися не конкретними планами, а скоріше випадковими обставинами. До складу партії входили різнорідні елементи, і за структурою вона являла повну протилежність партії ленінського типу. Які ж були прогнози есерів на майбутнє? Газети партії "Революційна Росія" і "Вісник російської революції" друкувалися за кордоном і розповсюджувалися в країні нелегально. У них один із лідерів есерів В.Чернов так викладав свої погляди на майбутнє: покінчивши із царизмом, Росії потрібно не йти услід за країнами Заходу шляхом промислового капіталізму, а обрати свій власний шлях до соціалізму. Для цього необхідно провести, як він вважав, широку земельну реформу, перерозподіл землі в рівних частках між усіма бажаючими на ній трудитися. За умови повної свободи праці незалежні виробники повинні самі прийти до думки про необхідність об'єднатися в колективні господарства, і мета буде досягнута. Місцева адміністрація, розуміючи, що її роль сходить нанівець, зіллється з колективом виробників і зникне сама собою. Звичайно, програма В.Чернова містила немало утопічного, багато які аспекти залишалися в тіні - наприклад, що буде з промисловістю? Однак план соціал-революціонерів був простим, він відповідав побажанням селянства, і цим пояснювалася широка популярність есерів в селах, що прагнули землі та рівності, аж до 1917-1918 рр.

Серед представників неросійських національностей, що населяли імперію, спостерігалася крайня відмінність у поглядах, відмінність, яку міг би вміло використати уряд, зіштовхуючи одних з іншими. Політика ж інтенсивної русифікації, яка проводилася урядом, тільки посилювала невдоволення, не приводячи, однак до об'єднання опозиційних рухів. Розподіл відбувався у двох напрямах: між соціалістами та націоналістами, а соціалісти в свою чергу ділилися на прихильників інтернаціоналізму і федералізму. Чи лежав шлях до незалежності через наростаючий повсюди міжнародний революційний рух, або ж кожна нація повинна була сама прийти до неї, наполягаючи насамперед на своїх національних правах? Таким було питання. Те, що так точно помітив Отто Бауер в Австро-Угорській імперії, було вірним і для Росії: тут відбувалося змішання класових і національних інтересів. Повсюди національна еліта, як та, що примкнула до соціалістичної доктрини, так і та, що протистояла їй, стояла перед вибором: повне відділення від Росії, входження до федерації демократичних повноправних держав - або ж надати перевагу боротьбі за соціальний прогрес, що приведе згодом до національної незалежності. Прикладом крайньої складності національних протиріч могла служити Польща. Ті, хто не розділяв ідей соціалізму, поділялися на дві групи: одна з них вимагала більшої автономії, посилаючись на ідеї панславізму, інша -незалежності Польщі. Що ж до соціалістів, то не тільки сама Польська соціалістична партія (заснована в 1892 р. у Парижі) ділилася на прихильників озброєного повстання і прихильників легальних форм боротьби, але існувало також "крайньо ліве" крило, очолюване Розою Люксембург. Воно в кінцевому результаті заснувало в 1900 р. другу польську соціалістичну партію -"Пролетаріат". У ній панував дух інтернаціоналізму, її члени відмовлялися вважати першорядними питання про вихід Польщі зі складу Росії, сподіваючись на майбутнє істинне звільнення поляків після створення вільних соціалістичних республік у Німеччині, Австрії та Росії. Вони розходилися з "ультра лівим" крилом, очолюваним Кульчицьким; він пропонував проект федеральної держави, вважаючи, що солідарність трудящих повинна неминуче привести до національної та соціальної незалежності. Залишалося вирішити питання про форму автономії у федеральній державі: чи буде вона політичною або обмежиться культурною автономією. Ті ж питання хвилювали соціалістів Вірменії та Грузії. Після жорстокої різанини вірмен в Туреччині вірменська революційна партія дашнаків (Дашнакцутюн) була більше налаштована проти Туреччини, ніж проти Росії. У той же час кримські татари всіляко підкреслювали свою близькість до турків, і деякі з їхніх вождів, наприклад Ісмаіл-Бей Гаспіралі, намагалися відродити істинну турецьку культуру в мусульманських областях Російської імперії.

В опозиції царському режиму найбільш тісно згуртувалися фіни: вони люто чинили опір русифікації, яку невдало намагалися форсувати в 1899 р., вводячи замість фінських традицій російські закони, а з 1903 р. насильно замінивши фінську мову російською в адміністративних установах, які зазнали русифікації.

Ці роздроблені сили опозиції здавалися не такими вже й страшними. З ними можна було б легко справитися, якби не наступила серйозна економічна криза, яка посилила невдоволення і активізувала опозицію.

4. Криза 1900-1903 рр.

Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад виробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Росії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушені були в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зовсім зупинити його. Восени 1899 рр. в Санкт-Петербурзі на біржі було оголошено про крах двох великих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важких часів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідком чого явилося негайне скорочення державних замовлень, і це в країні, де для деяких галузей промисловості держава була основним замовником, а значить, і єдиним рушійним чинником розвитку економіки. Таким чином, криза виявила крихкість промислових галузей, які трималися на державних замовленнях і обслуговували будівництво залізниць. Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання, майже не постраждала від кризи. У той час, як для гірської та металургійної промисловості настали важкі часи, рівень виробництва текстильної промисловості, наприклад, залишився незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше 4 тис. підприємств вимушені були закритися і звільнити своїх робітників. "Оздоровлення" ринку все більш явно йшло шляхом утворення промислових об'єднань (картелів). Так, у липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворився картель по продажу металургійних виробів - "Продамет", який об'єднав найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені "Продвугілля" для продажу вугілля, "Продвагон" для торгівлі залізничним обладнанням і безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важка промисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальному плані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спричинила повернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Так хвиля кризи докотилася й до села.

1901 р. виявився неврожайним, йому передував 1900 р., досить посередній за результатами. Повсюди в селі давало себе знати перенаселення. ї без цього жебрацька оплата сільських трудівників впала ще нижче; традиційна заборгованість селян-бідняків посилилася. Навіть великі поміщики відчули на собі наслідки кризи: світові ціни на зерно знизилися, що помітно вплинуло на їхні прибутки, оскільки внутрішній ринок не ріс. Вітте був усунений зі своєї посади. Поміщики звинуватили його в розвалі сільського господарства па догоду промисловості, яка не змогла встояти перед кризою, що прийшла із-за кордону.

Позбавлені можливості модернізувати свої господарства, доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені були за високими цінами орендувати землі у поміщиків або захоплювати їх силою. У 1902 р., вперше з 1861 р., піднялася ціла хвиля заворушень на селі. На Україні і Середньому Поволжі вибухнули бунти. Відомства царського уряду нарахували тільки за період з 1902 по 1904 р. 670 "селянських повстань". Зазвичай вони починалися із розгрому поміщицьких садиб, потім селяни займали поля та угіддя своїх поміщиків, привласнювали собі худобу і сільськогосподарський інвентар.

Тим часом характер російського села поступово мінявся; з появою сільських шкіл і розвитком залізничного сполучення життя селян ставало менш замкненим. Земствам вдалося ввести початкову освіту. Тепер вже 20-25% селян були грамотними і здатними засвоювати ідеї, поширювані, згідно з донесеннями поліції, "студентами і всілякими агітаторами, переодягнутими коробейниками, мандрівниками або бродягами". Міністерство внутрішніх справ повідомляло в донесенні від 1902 р.: "Селяни охоче читають брошури, передають їх один одному або влаштовують загальні читання. Це зміцнює в них надію на найшвидший розділ поміщицьких земель, якого вони чекають із нетерпінням". Розширенню контактів сільського населення із зовнішньою середою сприяло й те, що все молоде чоловіче населення (за винятком старших синів у сім'ї) відбувало загальну воїнську повинність, що відривала їх на шість років від рідного середовища, а також щорічний відхід мільйонів селян на роботу в місто під час "мертвого сезону". Все це сприяло виникненню нового покоління селян, яке не знало кріпацтва, більш освіченого, більш відкритого, більш незалежного і "фрондерського".

З новим підйомом економічного виробництва, що намітився в 1903 р., міські робітники знову прийшли у хвилювання. За один тільки 1903 р. страйкувало більше 200 тис. робітників. Так, нафтовики Баку, доведені до крайності убогістю, отримали часткову перемогу над нафтовими компаніями внаслідок першого масового страйку. Вони вимагали, передусім, поліпшення умов праці і підвищення зарплати. У країні, де будь-які форми страйків були заборонені законом, вимоги нафтовиків переросли в політичну боротьбу: вони почали боротися за право на страйки, за визнання їх профспілки, за політичні свободи. Офіційні урядові профспілки виявилися не у справ внаслідок стихійних "пепідконтрольпих" страйків, які охопили південь Росії в 1903 р. (Одесу і Ростов), Зуба гов був зміщений.

Нарешті, заворушення торкнулися й студентів - спадкоємців різночинної інтелігенції 1860-1870 рр., - число яких неухильно збільшувалося (в 1890-і рр. воно подвоїлося). Наприкінці 1890-х рр. студентство вже не хотіло миритися із "суворим нашийником" вищих учбових закладів, позбавлених всякої самостійності. Студенти вимагали автономії, в якій уряд, природно, їм відмовляв. У лютому 1899 р. поліція увірвалася в приміщення Санкт-Пе-тербурзького університету і розправилася із студентами.

Петербурзьких студентів загрожували віддати в армію простими солдатами. У відповідь вони почали бойкотувати заняття; протягом ряду років в університеті поновлювалися страйки, які незабаром перекинулися в провінцію. У березні 1902 р. відбувся підпільний всеросійський з'їзд студентів, на якому прихильники ліберальних поглядів і есери виступили один проти одного. У студентському середовищі утворилося невелике угруповання, що продовжило традицію революціонерів-народників максималістського порядку; саме вони й г.отупили до лав "бойової організації" есерів. Незважаючи на суворість відбору студентів при прийомі і виключення незадоволених, вищі учбові заклади перетворювалися на розсадник антиурядової агітації.

"Всі класи суспільства прийшли в паніку", - писав у своїх донесеннях М.Бомпар, посол Франції в Росії в 1904 р.;