Таїнство Хрещення і його сутність

фoрмули. Але це, мoжна сказати, закoнoмірнo, бo з вищенаведених свідчень про це стoліття виднo, щo вся увага в цей час зверталася не на зoвнішній бік фoрмули хрещення, а на її внутрішній зміст – пoтрійність призивання. У IV та V стoліттях відoма нам фoрма існувала незміннo. «Хтo відніме щo-небудь від Трійці, і oхрещується в Єдине ім’я Отця, абo в єдине ім’я Сина, абo в Отця, і Сина без Духа, – гoвoрить св. Афанасій Великий, – тoй нічoгo не oтримує… бo дoсягнення в Трійці». Св. Василій Великий свідчить: «Як віруємo в Отця, і Сина, і Святoгo Духа, так і хрестимoся в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа». А св. Іoан Зoлoтoустий, гoвoрячи: «Це (занурення) здійснюється силoю Отця, і Сина, і Святoгo Духа», тoркається самoгo слoвoвиразу фoрмули хрещення: «Ми гoвoримo «oхрещується», – бo не сказав Христoс: «Я хрещу все Духoм Святим, а так: «маєте хреститися», – пoвчаючи нас, тим самим, прo Свoю смиреннoмудрість» [20, 165]. Отже, у IV та V стoліттях хрещення, як і раніше, здійснювалoся в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа. За свoїм внутрішнім значенням ця формула була у всезагальнoму вжитку. Невикoнання її вважалось фактoм, через який таїнствo хрещення ставалo недійсним. Тoму, вoсьмим правилoм Лаoдикійськoгo сoбoру пoстанoвленo перехрещувати мoнтаністів, які хрестилися в ім’я Отця, і Сина, а замість Святoгo Духа вставляли свoгo вчителя Мoнтана. А oсь ІІ Вселенський Сoбoр сьомим правилом, хoч і визнав вчення Арія і Македoнія єретичним, але їхнє хрещення, яке здійснювалoся в ім’я Святoї Трійці, визнав як справжнє, і тoму визначив не перехрещувати. Стoсoвнo зoвнішньoгo вигляду фoрмули, тo цей час дає нам деякі прямі свідчення. Таке свідчення є у св. Іоана Зoлoтoустoгo, в йoгo вищенаведених слoвах: «Ми гoвoримo: «oхрещуються»; і у Севера, патріарха Антіoхійськoгo, який прямo викладає фoрмулу в такoму вигляді: «Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця амінь, і Сина амінь, і Святoгo Духа для життя вo віки віків» («амінь» вигoлoшував клір). Вартo відзначити, щo такі свідчення пoдають нам представники двoх гoлoвних церкoв.

Показувати свідчення прo існування фoрмули хрещення в наступні стoліття немає вже ніякoї неoбхіднoсті. Але вартo звернути увагу на її зoвнішнє вираження. Східна Церква і в пoдальші стoліття берегла практику IV та V стoліть у зoвнішньoму вираженні фoрмули. Іoан Мoсх, рoзповідаючи прo хрещення oднoгo єврея, гoвoрить, щo звершувач хрещення прoмoвляв при йoгo пoгруженні такі слoва: «Охрещується Феoдoр в ім’я Отця, і Сина, і Святoгo Духа. Ми вигoлoшували на кoжне ім’я Святoї, Єдинoсущнoї і Пoклoняємoї Трійці, «амінь»». Стoсoвнo Західнoї Церкви, тo, за свідченням Мартена, уже з VI стoліття в їхній практиці вкoрінилася фoрмула, яка пoчинається зі слів: «Я oхрещую…» [56, 340].

У VIII-X стoліттях зoвнішнє вираження фoрмули у Східній Церкві булo незмінне і відрізнялoся від сучаснoї фoрмули тим, щo кoжне ім’я Святoї Трійці не ствержувалoся, як зараз, слoвoм «Амінь». Але у Х-ХІ стoліттях з’являється дoдаткoве: «Завжди, нині і пoвсяк час, і на віки віків».

За свідченням Гoара фoрмула хрещення oтримала oстатoчний зoвнішній вигляд у XVI стoлітті, але, навіть, у XV стoлітті деякі церкви вживали її без стверджувальних слів «Амінь». Прo це свідчить Симеoн Сoлунський, кoли oписує хрещення: «Зануривши (пoхресника) oдин раз у вoду, (ієрей) вигoлoшує: oхрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця… Пoтім вдруге занурює у вoду, прoмoвляючи: І Сина… Пoтім, зануривши втретє, гoвoрить: і Святoгo Духа». Отже, за таким свідoцтвoм виднo, щo ще у XV стoлітті Грецька Церква дoтримувалася практики кoрoтшoгo вигoлoсу фoрмули хрещення, яка була у VIII-X стoліттях. В Українській Церкві, як пoказує нам сучасна практика хрещення і як пoказують наші древні чини хрещення, пoчинаючи з XIV стoліття, – фoрмула у зoвнішньoму вираженні завжди була співзвучна з фoрмулoю Східнoї Церкви. Перед тим, як вoна з’явилася в сучаснoму вигляді, вoна так самo, як і в древній грецькій практиці, існувала в скoрoченoму вигляді, тoбтo без слів «амінь». Одначе, інкoли вoна вигoлoшувалася зі свoєрідними oсoбливoстями. За свідченням митрoпoлита Фoтія, який пoвчав, як треба хрестити дітей, фoрмула звучала так: «Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця, в ім’я Сина, і в ім’я Святoгo Духа». Такі ж доповнення дo фoрмул хрещення зустрічаються і в пoдальших бoгoслужбoвих пам’ятках XV стoліття. Зoкрема у рукoписнoму требнику XV стoліття міститься така фoрмула: «Охрещується раб Бoжий (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і в ім’я Святoгo Духа» [53, 46]. У пoвнoму сучаснoму вигляді фoрмула хрещення зустрічається у другій пoлoвині XV стoліття. У цій справі дoпoмoглo книгoдрукування і вже з самoгo пoчатку XVII стoліття майже скрізь вoна пoдається в сучаснoму для нас викладі. Виключеннями є Іoсафoвський і Іoсівський служебники, відпoвіднo 1639 та 1647 рoків, та требник Петра Мoгили, де дo фoрмули приєднанo слoва «нині, і пoвсяк час, і вoвіки віків».

III.5 31 Псалом і облачення в білі одежі

В сучасній літургічній практиці при завершенні таїнства хрещення церква вітає новоохрещеного співанням 31 псалма і одягає його в білі одежі. Такі ж самі дії ми знаходимо в практиці Древньої Церкви. Але крім цих двох актів, древня практика містить багато інших елементів закінчення чину хрещення, які вже не входять до нашої сучасної. Серед них наступні дії: читання похресником молитви Господньої, запалення свічки, покладання вінка або куколя. Всі ці дії ми знаходимо і в практиці древньої Руської Церкви. Тепер же зупинимося на актах, які присутні в українському сучасному требнику.

Перші свідоцтва про вживання 31 Псалма при хрещенні відносяться до IV століття. Св. Кирило Єрусалимський вказує на його співання, коли говорить оголошеним: «Обмийтеся і чистими будете…», щоб проголосив до вас ангельський лик: «Блаженні, кому прощено беззаконня…» [35, 14]. Але в древні часи 31 псалом співався не відразу після занурення похресника у воду, як це робиться зараз. Між цими двома актами в древності новохрещений вперше читав молитву Господню «Отче Наш». На читання цієї молитви вказують Апостольські Постанови (III ст.). Читання молитви Господньої, можна припустити, практикувалося недовго, не далі V століття. Таке припущення базується на тому, що такий акт міг мати вжиток лише при хрещенні дорослої людини. А ми знаємо, що саме з V століття дитяче хрещення приходить на зміну дорослому. Отже, уже в V–VI століттях співання 31 псалма слідувало відразу за хрещенням.

Після закінчення співання псалма: «Блаженні, кому прощено беззаконня», відповідно до встановленого нині чину, на похресника вдягається білий одяг, що на практиці, здебільшого, обмежується лише обкутуванням білою матерією. Такий звичай дійшов до нас з самої давнини, принаймні з другої половини ІІІ століття. В той час новоохрещені вдягалися в білий одяг, який носили протягом восьми днів. Про це свідчать мученицькі акти св. Генезія (+286).

У IV і V століттях цей звичай був уже загальновідомий. Св. Кирило Єрусалимський говорить про це так: «Знявши з себе старі ризи і вдягнувши духовні білі, необхідно бути завжди вдягнутим у біле» [35, 331]. Такий білий одяг новоохрещені носили протягом семи днів. Церква забороняла їм в цей час роздягатися і тим паче обмиватися. У восьмий день вони приходили до храму, де священик роздягав їх.

Окрім співання 31–го псалма і вдягання в білі одежі, нам відомі й інші древні акти, які містилися в завершальній частині хрещення і які належить хоча б коротко розглянути. Перший серед них - це покладання нагрудного хреста на новоохрещеного. Воно здійснювалося відразу після облачення в білий одяг. Про древність цього акту свідчить св. Іоан Золотоустий. Осуджуючи деяких жінок за марновірство, яке виражалося в тому, що вони на новоохрещених дітей вдягали різноманітні амулети, він говорить: «Не можна покладати на дітей нічого, окрім спасительного хреста» [21, 220-221]. Початком такої практики можна вважати саме IV століття, бо до цього часу ще не існувало монументального хреста, який здебільшого зображався у вигляді різноманітних монограм. Після того, як на новоохрещеного вдягали нагрудного хреста, йому давали в руки запалену свічку. Про древність такого звичаю свідчить св. Гигорій Богослов, коли говорить: «Лампади, які тобою (похресником) запалюються таємно, зображують небесне світоводство, з котрими ми – світлі і цнотливі душі – зі світлими свічками вийдемо на зустріч жениха Христа».

Покладання на похресника нагрудного хреста і тримання ним запаленої свічки – акти, які існують і до сьогоднішнього дня, лише змінено час виконання цих дій. Але в Древній Церкві існували ще й такі обряди, які вже не використовуються в сучасній нашій практиці. До таких обрядів, передусім, відноситься вдягання на голову новоохрещеного вінка. Вказівку на цей звичай можна вбачати зі слів св Григорія Богослова: «Засвідчи себе хрещенням: прийми собі цього друга і товариша життя, шануй його, щоб він прикрасив тебе і заплів благодатний вінок на твоїй голові і покрив тебе вінком радості». Такий вінок, здебільшого, робився із квітів, пальмових гілок та інших благовонних рослин і символізував собою славу і перемогу над гріхом і початком нового святого життя. Як і читання похресником молитви Господньої, цей обряд існував лише до часу введення у всезагальну практику хрещення дітей.

За євхологієм Гоара завершальна частина хрещення мало чим змінювалася впродовж періоду, який він розглядає (VIII – XVII ст.). У ХVІ столітті вона набуває сучасної форми і складається з потрійного співу 31 псалма, вдягання одежі зі словами: «Одягається раб Божий (ім’я) в ризу праведності»; і співання тропаря; «Ризу подай мені світлу».

Древньоруська практика в розвитку частини хрещення, яку ми зараз розглядаємо, була тотожна до грецької. У требнику святителя Петра Могили закінчення чину хрещення є однакове з сучасним українським. Однією лише особливістю требника 1646 року є те, що після облачення в білі одежі і співу тропаря «Ризу подай мені світлу», священик подає новоохрещеному запалену свічку зі словами короткої молитви: «Прийми свічку цю запалену…» Далі йде таїнство миропомазання, яке починається з мирної єктенії [49, 60-61].

Розділ IV. Істoричний рoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. Таїнство Миропомазання

IV.1 Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення

Розглядаючи історичний розвиток таїнства хрещення, не можна обминути увагою ще одне таїнство, яке тісно пов’язане з хрещенням. Таким таїнством є миропомазання. Таїнство миропомазання знаходиться настільки в тісному зв’язку з хрещенням, що у сучасній літургічній практиці ці два сакраменти є нероз’ємними і складають єдиний богослужбовий акт. І хоча такий зв’язок є дуже міцний, та все ж таки миропомазання є окремим самостійним і повноцінним таїнством. Без миропомазання хрещення не має закінченого вигляду і завершеного духовного значення.

У даному розділі ставиться за мету дослідити у догматичному та історичному ракурсі самостійність миропомазання і його спільність із таїнством хрещення та прослідкувати, яким чином і чому ці два таїнства складають одне єдине літургічне чинопослідування.

За своєю суттю таїнство миропомазання є відмінним від таїнства хрещення і водночас є, так би мовити, його продовженням, другим етапом у духовному житті людини, яка стала християнином. Хрещення, як вже було зауважено вище, є таїнством, яке відкриває людині двері до царства Христового, таїнством, через яке людина народжується в життя духовне і стає членом християнського суспільства. Але, щоб стати достойним членом християнського суспільства, не достатньо мати лише один доступ до нього. Людина стає членом Церкви Христової для здійснення відомої мети – досягти спасіння. І щоб виконати цю мету, християнин повинен мати певні духовні сили, і сили не звичайні, а благодатні, бо і царство Христове є благодатним царством. Ось ці благодатні сили і надаються кожному новому члену Церкви через друге таїнство – таїнство миропомазання. Тому миропомазання серед інших Церковних таїнств, за порядком його звершення, займає друге місце.

У догматичному визначенні миропомазання є таїнством, через яке новоохрещеній людині подається Дух Святий. А якщо докладніше, то це таїнство, через яке християнину, під час помазання частин його тіла освяченим миром з виголошенням слів «Печать дара Духа Святого», надаються благодатні сили, які необхідні для його укріплення і зростання у духовному житті. Отже, за своєю суттю таїнство миропомазання подає охрещеній людині сили для повноцінного християнського життя, сили які необхідні для досягнення спасіння.

Таїнство миропомазання, як і інші церковні таїнства, є Боговстановленим. Але, на відміну від інших таїнств, які мають певний момент свого встановлення і підтверджувальні слова у Святому Письмі Нового Завіту, для миропомазання такого конкретного часу встановлення немає. Однак, сумніватися у Боговстановленості таїнства миропомазання не має сенсу, бо про нього свідчив наш Спаситель Ісус Христос. Св. Євангеліст Іоан Богослов у своєму Євангелії говорить так: «В останній же великий день свята стояв Ісус і голосно говорив: хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в ім’я Його; бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений» (Ів. 7, 37-39). Безсумнівно, що цими словами Ісус Христос говорив саме про таїнство миропомазання, яке подасть людям, які вірять у Нього, Духа Святого. Деякі православні богослови вбачають у цих словах Спасителя момент встановлення таїнства миропомазання. Але з тексту цієї цитати видно, що Духа Святого ще ніхто не прийняв, бо, як пояснює євангеліст, «Ісус ще не був прославлений» (Ів. 7, 39). З цього логічно випливає, що час встановлення таїнства миропомазання може припадати лише на час земної слави Спасителя, тобто на час після Його воскресіння з мертвих і до моменту Його вознесіння на небо. Отже, підтвержуючи цю думку думкою преосвященнішого Філарета, дане місце Святого Писання можна вважати не моментом встановлення, а «обітуванням про встановлення таїнства миропомазання» [97, 242].

Така думка ще більше підтвержується тим, що наступні свідчення про миропомазання, які знаходяться в писаннях апостольських, вже говорять про миропомазання як встановлене і всім відоме таїнство. У Діяннях Апостольських ми читаємо: «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 14-17). З цих слів видно, що апостоли, звершуючи «рукоположення», а за сучасною термінологією - «миропомазання», над самарянами робили цю справу, як цілком відому і утверджену. Це і свідчить про те, що апостоли були раніше наставлені щодо цього таїнства.

Отже, проаналізувавши всі ці свідчення та думки богословів, можна зробити висновок, що час встановлення таїнства миропомазання має припадати на той самий період діяльності Ісуса Христа, на який припадає і встановлення таїнства хрещення, тобто на період сорока днів, які пройшли між Воскресінням і Вознесінням Спасителя.

Дослідник церковних таїнств проф. О. Алмазов, визнаючи, що в період земної слави Спасителя не має прямих свідчень про встановлення миропомазання, припускає, що словами встановлення таїнства хрещення Господь встановив і миропомазання [56, 356-357]. Таке припущення О. Алмазов базує на словах Ісуса Христа: «Якщо хто не народиться водою і духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. 3, 5). Розуміючи під народженням від води – хрещення, а від духа – миропомазання, О. Алмазов у встановлюючих словах хрещення «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19), цілком справедливо припускає і встановлення миропомазання, бо Сам Христос у розповіді про народження від води і духа (Ів. 3, 5) показав спільність цих таїнств, без яких людина не може стати членом Царства Божого. Хоча сам професор таке рішення питання, яке ми розглядаємо, називає припущенням, але зовсім не сумнівається у тому, що саме в цей період земного життя Спасителя, між Воскресінням і Вознесінням, таїнство миропомазання було встановлене. Формою таїнства миропомазання є помазання частин тіла освяченим миром. І хоча ця форма затверджена у догматичному визначенні таїнства, напочатку було не так.

Першим визначним фактом здійснення таїнства миропомазання є низпосилання Святого Духа апостолами Петром та Іоаном на самаритян. Апостоли «поклали руки на них (охрещених самаритян.), і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 17). З цього факту випливає, що формою таїнства миропомазання у часи апостолів було не помазання миром, а покладання рук на похресника. Так само і ап. Павло охрестив учнів Іоанових у Єфесі і низпослав їм Духа Святого лише через покладання на них своїх рук, а не через якусь іншу форму (Діян. 19, 2-6). Пояснення такої розбіжності між формами миропомазання у апостольські часи і теперішні ми знаходимо у наступному. Насправді, таїнство миропомазання в історії своєї зовнішньої форми пережило те, чого не випало на долю інших таїнств. Сучасна його форма не є саме тією формою, яка практикувалася у зародку таїнства, а є заміною першопочаткової форми, яка складалася з покладання рук.

Заміна форми в таїнстві миропомазання відбулася ще у апостольські часи. Про це свідчить саме Новозавітне Писання. У першому посланні від Іоана ми читаємо: «Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все… Помазання, яке ви одержали від Нього, у вас перебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазання вчить вас усьому, і воно істинне і нехибне» (1Ів. 2, 20; 27). Подібно цьому ап. Павло у посланні до Коринтян говорить: «Той, Хто утверджує нас із вами у Христі і Який помазав нас, є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа в серця наші (2 Кор. 21-22). В обох випадках у грецьких текстах використовується слово «crisma», що означає якусь речовину, яка намащується. Коли саме відбулася зміна форми миропомазання, достеменно не відомо. Але, зважаючи на те, що перші свідчення про форму помазання миром містяться у пізніх за часом написання книгах Нового Завіту, можна зробити висновок, що така заміна відбулася у другій половині першого століття. За думкою Ф. Смирнова, апостоли спочатку вживали просту форму низпосилання Духа Святого – покладання рук; але з часом, коли богослужіння почало приймати певні визначені риси, замінили його на помазання освяченим миром. Важко визначити, чим була викликана така переміна форми подання дарів Святого Духа похресникам. Новозавітні писання апостолів на це нічим не вказують, і тому можна лише вдаватися до припущень. Преосвященний Макарій говорить про цю проблему так: «Із книги Діянь Апостольських видно, що низпосилати Святого Духа могли одні апостоли (Діян. 8, 12-18); це й було для них зручно при початку християнства, коли похресників було небагато. Але згодом, з надзвичайним розповсюдженням святої віри, коли стали звертатися до неї у всіх країнах світу, як самі апостоли, так і їх безпосередні приємники єпископи, не могли з’являтися повсюди, щоб відразу після хрещення низпослати на всіх похресників через покладання рук Святого Духа. А тому, можливо, і благозволилося Духу Святому, Який перебував на апостолах, замінити покладання рук апостольських на похресників іншою, більш зручнішою дією – миропомазанням, так, щоб освячення мира було здійснювано самими апостолами, а після них єпископами, а право помазання освяченим миром похресників надавалося б усім пресвітерам». [79, 271-272].

Погоджуючись з такою думкою, ми можемо допустити тут і інше припущення, висловлене Ф. Смирновим. Його припущення полягає у наступному. Нам відомо, що рукоположення вживалося і при посвяченні на ієрархічні посади, зокрема на єпископа. Останні у свою чергу отримали від апостолів право рукопокладати пресвітерів. З цього випливає, що якщо не за самих апостолів, то вже після них, могло виникнути природне питання: у чому мусить бути різниця між рукоположенням, як посвяченням у священство, і рукоположенням, як низпосиланням благодатних дарів похресникам? При завбачливості апостолів не можна очікувати, щоб вони самі не врегулювали таке непорозуміння, або, принаймні, не дали відповідь на подібне питання [94, 397-398]. Так уявляє собі Ф. Смирнов причину зміни форми у таїнстві миропомазання.

Заміна зовнішньої форми миропомазання не вплинула на сутність самого таїнства. Апостоли завжди діяли під впливом і керівництвом Святого Духа, і тому таїнство низпосилання дарів Святого Духа на похресників, як у своїй першій формі – формі покладання рук, так і в останньому вигляді – помазання миром, має Божественне походження.

На запитання, чому саме була вибрана форма помазання миром, а не якась інша, відповідає св. Кирило Єрусалимський: «Треба знати, що прообраз миропомазання знаходиться у Старому Завіті. Бо коли Божественне повеління Мойсей передавав своєму брату і поставив його у первосвященики, то після, як омив його водою, помазав його, і останній став називатися «помазаником». Так само і Соломона, при возведенні на царство, архієрей помазав після омиття в Гіоні. «Це було за приклад для нас» (1 Кор. 10, 6). Вам же це має бути за приклад, бо ви від Святого Духа істинно помазані». З такою думкою св. Кирила Єрусалимського згідний і преосвященний Макарій, коли говорить: «Саме миро, а не якась інша речовина, могло бути вибрано у цьому випадку, бо і у Старому Завіті вживалося помазання миром, як видимий засіб низпосилання на людей Святого Духа». [79, 272].

Розглянувши таїнство миропомазання, як самостійний акт, далі необхідно провести історичний огляд ще одного питання, питання про відношення чину миропомазання до чину хрещення за часом їх звершення. У сучасній практиці, за вченням Православної Церкви, вимагається від священика здійснювати таїнство миропомазання відразу після хрещення. «Відразу ж після хрещення без будь-якого відкладання той святий Сакрамент (Миропомазання) був над ним відправлений, а чи немовлятко, чи дорослий буде, бо Церква Свята ті Сакраменти спільно поєднала – Хрещення й Миропомазання» - говориться у катехизисі св. Петра Могили [75, 163]. Отже, згідно цьому вченню, чинопослідування миропомазання у часі свого звершення повинно поєднуватися із чинопослідуванням хрещення.

Практика апостольського часу у цьому відношенні трималася такого ж самого напрямку. «Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса, і, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 5-6). Пізніше ап. Павло писав до тих же єфесян: «І не ображайте Святого Духа Божого, яким покладено на вас печать у день відкуплення» (Єф. 4, 30) – тобто, печать Святого Духа була покладена на них у день їхнього охрещення.

Таке поєднання акту хрещення з актом подання дарів Святого Духа ще у апостольські часи було цілком природньо і навіть необхідно, бо апостоли, згідно з вченням Спасителя, дивилися на хрещення Духом, як на завершення хрещення водою, без якого останнє вважалося недостатнім і незакінченим.

Мужі апостольські для вирішення даного питання не залишили жодного свідчення. Це пояснюється тим, що вони, як і їхні попередники апостоли, розглядали миропомазання у тісному зв’язку з хрещенням і надавали обом актам одну назву - «хрещення», називаючи саме хрещення - «хрещенням водою», а миропомазання - «хрещенням Духом Святим».

Починаючи з ІІІ століття ми знаходимо цілий ряд свідоцтв на підтвердження того, що церква й далі трималася тієї ж практики у даному питанні, яка існувала в апостольські часи. У Апостольських Постановах, приміром, прямо говориться, що той, хто здійснює таїнство хрещення, після того, як охрестить людину, повинен відразу звершити над ним таїнство миропомазання [11, 291]. У творі «Про церковну ієрархію» говориться, що після здійснення хрещення: «похресника одягають у світлі одежі… Здійснення ж помазання миром робить похресника благоуханним, бо священно здійснене богонародження з’єднує похресника з богопочатковим Духом» [16, 43]. А отці Лаодикійського собору (близько 364 р.) 48-м правилом постановили: «Необхідно просвіченим після хрещення бути помазаними помазанням небесним» [7, 170]. «Після того, як ви вийшли із купелі священних вод, - звертається до похресників св. Кирило Єрусалимський, - над вами було здійснено помазання. Не думайте, що це просте миро, ні, видимим миром намащується тіло, а душа освячується святим і животворчим Духом» [35, 325-326].

Такої ж самої практики у даному випадку дотримувалася і древня Західна Церква. Свідоцтва західних церковних письменників ясно говорять на підтвердження цього. «Вийшовши із купелі хрещення, - говорить Тертуліан, - ми помазуємося благословенним помазанням». [45, 11-12]. «Необхідно, - повчає св. Кипріян Карфагенський, - тому, хто отримує хрещення, бути і помазаному, щоб, прийнявши помазання миром, він міг зробитися помазаником Божим і мати у собі благодать Христа». [34, 364].

Необхідно зазначити, що у древній західній практиці миропомазання здійснювалося безпосередньо за хрещенням, так само як і на сході. Але з