Механізм реалізації захисту прав споживачів у сфері надання послуг

речі, у випадку якщо вага товару перевищує 5 кілограмів витрати на його транспортування можна покласти на продавця.

Після отримання такої вимоги, у продавця є 14 днів щоб усунути недоліки товару, а якщо вимоги стосуються заміни товару який є в наявності, то заміна має бути здійснена відразу після отримання заяви.

Досить важливим є те, що за кожен день затримки виконання вимоги про заміну товару аналогічної марки або затримки усунення недоліків понад строк встановлений законом (14 днів), продавець зобов’язаний виплатити покупцю неустойку в розмірі 1% від вартості товару за кожен день прострочення.

У випадку якщо продавець не захотів виконати законних вимог, або ж не відреагував на них – залишається звертатися до суду. Для того щоб все зробити правильно та уникнути лишніх проблем найкраще звернутися до спеціаліста, котрий грамотно підготує позовну заяву та інші необхідні документи і процедурно правильно подасть їх до суду.

Існують і інші механізми захисту.

Зокрема споживач, чиї права порушені, може звернутися в органи прокуратури, організації захисту прав споживачів, органи місцевого самоврядування. Однак як свідчить практика, запропонований судовий варіант вирішення подібних проблем є найбільш ефективним [8].

2.2 Деякі аспекти застосування Закону України „Про захист прав

споживачів”

У зв’язку з тим, що останнім часом досить великої популярності набувають так звані центри оптово-роздрібної торгівлі, є нагальна потреба розібратися, в яких саме випадках дія Закону „про захист прав споживачів” поширюється на фізичних осіб – споживачів, а в яких випадках – ні. Прямої норми, яка б давала чітку відповідь на це запитання немає, тому для повного розуміння слід звернутися до аналізу норм законодавства.

Кого можна вважати споживачем

Якщо уважно проаналізувати положення ст. 1 Закону Украхни „Про захист прав споживачів”, можна дійти висновку, що споживачем в розумінні Закону є лише фізична особа, яка придбаває товари, роботи послуги виключно для особистих потреб. Це означає, що фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, а також фізична особа як найманий працівник, котрий придбаває продукцію, роботи, послуги за кошти підприємства не є споживачами в розумінні Закону. Отже, важливим аспектом у розмежуванні кола осіб, які підпадають під дію Закону, і тих, хто не підпадає під його дію, є факт того, від чийого імені виступає фізична особа.

Саме тому під час купівлі, товарів, можуть виникати певні складнощі. Так, якщо найманий працівник, отримавши під звіт кошти, придбає для підприємства товар у роздрібній мережі, то дія Закону на придбаний товар поширюватися не буде, а це означає, що ця фізична особа не зможе скористатися гарантійним ремонтом або обміняти товар в установленому Законом порядку. І навпаки, придбавши товар у мережі роздрібної торгівлі, фізична особа – споживач має право на гарантійний ремонт та обмін товару, що передбачено ст. 7 Закону „Про захист прав споживачів”.

Розглядаючи питання дії Закону стосовно фізичних осіб, слід також зауважити, що не є споживачами в розумінні Закону фізичні особи, які придбавають продукцію в магазинах оптово-роздрібної торгівлі для власного споживання, користуючись при цьому ідентифікаційними картками підприємств. У цьому випадку покупцем є підприємство або фізична особа – підприємець, саме тому при розрахунках, окрім фіскального чеку, кожному покупцю видається податкова накладна, яка є документом бухгалтерського обліку.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” № 5 від 12 квітня 1996 р. дія Закону не поширюється на випадки придбання товарів, користування послугами громадянином лише для підприємницької діяльності або підприємствами, установами, організаціями.

Практичний приклад

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська розглянув цивільну справу за позовом О. до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” про захист прав споживачів. В ході розгляду справи суд встановив, що у середині травня 2006 р. з метою зробити покупку позивач звернувся до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” із пропозицією надати можливість зайти в приміщення центру торгівлі і здійснити покупку. У відповідь працівники відповідача повідомили, що згідно із загальними умовами покупки у системі оптових торговельних центрів „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” відповідач продає товари на оптових умовах клієнтам, що є юридичними особами або фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності. Отже, позивач міг відвідати центр торгівлі лише в тому випадку, якби був зареєстрований в якості СПД або був представником юридичної особи. Однак позивач такого статусу не мав.

Як зазначалося в рішенні суду, позивач спробував звернутися до адміністрації центру торгівлі. Так, 1 червня 2006 р. позивач прибув у центр торгівлі „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”, де йому була надана можливість зустрітися з начальником відділу по роботі із клієнтами, якому позивач виклав ті обставини, у зв’язку з якими, відповідач повинен був надати можливість безпосередньо зробити покупку товарів, у яких позивач мав потребу. Позивач довідався в начальника відділу по роботі з клієнтами на яких умовах відповідач фактично відпускає товари клієнтам, і як бути з тими випадками, коли фізичні особи – представники юридичних осіб або ж СПД – придбавають товар для особистих потреб. Представник відповідача зазначив, що частина товарів дійсно придбавається фізичними особами – СПД і представниками юридичних осіб для особистих потреб. Водночас, у таких відносинах відповідач все ж таки не вступає в споживчі правовідносини із роздрібної купівлі-продажу. Особа у центр торгівлі допущена не була. 24 липня 2007 р. позивач звернувся до суду з позовом до ТОВ „МЕТРО кеш енд кєрі Україна” про захист прав споживачів.

Позивач обґрунтовував свою позицію тим, що відповідач здійснює продаж товарів за публічним договором, проте стосовно позивача відповідач надав переваги іншим споживачам щодо укладення публічного договору, не обґрунтувавши таку перевагу законодавчим положенням про її надання. Також відповідач відмовився від укладення публічного договору, не допустивши позивача до магазину, не пояснюючи відмову відсутністю можливостей надати позивачу відповідний товар. Таким чином, позивач вважав відмову відповідача у допуску позивача до центру торгівлі неправомірною. Позивач, просив суд визнати за позивачем право на здійснення покупок у магазині відповідача, а також визнати недійсним п. 1 Загальних умов покупки у системі оптових торговельних центрів відповідача.

Рішенням від 20 вересня 2007 р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову в повному обсязі. Суд мотивував своє рішеннятим, що за загальним правилом продавець як сторона договору купівлі-продажу за своїм власним волевиявленням визначає контрагентів за договором. Таким чином, якщо підприємство обрало своїми контрагентами саме суб’єктів підприємницької діяльності, то такі дії не суперечать нормам чинного законодавства України. Отже, підприємство як власник майна (торговельних центрів) на власний розсуд може встановлювати режим його використання, зокрема, визначати умови доступу до своєї власності. Тобто встановлення правил, за якими до торговельних залів підприємства допускаються власники відповідних карток, не суперечить основам цивільного законодавства України, що регулює відносини власності.

Суд зазначив, що наведене спростовує твердження позивача про порушення його прав, а саме:

- Відповідач здійснює виключно оптову торгівлю товарами через „Оптові торговельні центри „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”.

- Ураховуючи, що відповідач не здійснює роздрібну торгівлю товарами, на його відносини з контрагентами не поширюється дія Закону України „Про захист прав споживачів”, адже споживач за визначенням не може оптом купувати товари для задоволення власних потреб.

- Відповідач не здійснює продаж товарів за публічним договором, адже не взяв на себе обов’язок здійснювати продаж товарів кожному, хто до нього звернеться, а затвердив „Загальні умови торгівлі, що здійснюється через мережу оптових торговельних центрів „МЕТРО кеш енд кєрі Україна”, якими обмежив коло своїх контрагентів юридичними та фізичними особами – підприємцями.

Таким чином, придбаваючи товари в мережі центрів оптово-роздрібної торгівлі, споживач – фізична особа не зможе згодом пред’явити претензії до такого центру торгівлі з приводу якості придбаного ним товару. З іншого боку, слід також зауважити, що в преамбулі Закону України „Про захист прав споживачів” наголошується, що він поширюється також і на виробників, продавців товарів, виконавців робіт і надавачів послуг різних форм власності. Ці суб’єкти зазначені саме тому, що цей Закон регулює відносини між суб’єктами підприємницької діяльності та споживачами. Суб’єкт господарювання в цьому випадку є виконавцем. Саме він виконує роботи, надає послуги, реалізує продукцію тощо. Ураховуючи викладене, слід зазначити, що у разі виконання роботи, надання послуг або реалізації продукції фізичною особою – не підприємцем дія Закону на ці відносини не поширюється, а отже, укладаючи договір з такою особою, споживач не має жодних гарантій щодо придбаного товару, послуги, виконаної роботи тощо [9].

2.3 Чи відшкодовується шкода споживачу

Кожен у цьому світі є споживачем. Звичайно ж, у кращому розумінні цього слова. Кожен практично щодня придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. І добре, якщо ці процеси не супроводжуються негативними ситуаціями, пов’язаними з порушенням “професійних” прав споживача. Однак подібна ситуація – скоріше міф, правовий ідеал, аніж буденна дійсність. Слід визнати, що в Україні немає жодного “середньостатистичного українця” споживчі права якого хоча б один раз не були порушені.

Крім фактичного виміру відносин між виробниками, продавцями продукції та її споживачами, які характеризуються загальним зневажанням і неповагою останніх, існує ще й правовий аспект взаємовідносин цих різних соціально-економічних груп. Його визначають Закон України “Про захист прав споживачів”.

Законодавче закріплення деяких можливостей не означає їх автоматичної реалізації. Особливо яскраво це твердження проілюстроване в України, де й досі відчувається тяжкий спадок радянської моделі сфери обслуговування та виробництва.

Якщо закон визначає деякі права, то які механізми можна задіяти для їх захисту? Умовно виділимо три види:

– відшкодування матеріальної шкоди;

– відшкодування моральної шкоди;

– інші (примушення до виконання, обмін, повернення коштів тощо).

На законодавчому рівні держава декларує забезпечення громадянам як споживачам захист їхніх прав, надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їхніх потреб.

Суттєвою державною гарантією забезпечення прав споживачів є положення ст. 21 Закону “Про захист прав споживачів”, відповідно до якої умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, йому завдано збитків, то вони мають бути відшкодовані винною особою в повному обсязі.

Споживач також має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв’язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності.

Відшкодування майнової шкоди

Стаття 17 Закону “Про захист прав споживачів” врегульовує питання майнової відповідальності за шкоду, заподіяну товарами (роботами, послугами) неналежної якості.

Шкода, заподіяна життю, здоров’ю або майну споживача товарами (роботами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності. В такому випадку відповідальність перед споживачем несе сторона, яка її заподіяла (продавець, виробник, постачальник тощо).

Відшкодування збитків у повному обсязі, очевидно, дає споживачу підстави вимагати не лише відшкодування витрат, безпосередньо пов’язаних із купівлею неякісного товару (роботи, послуги), а й пов’язаних з цим витрат (на звернення до лікаря, поїздка до іншого міста на завод-виробник).

Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, перебував чи не перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем). Таке право зберігається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не встановлено – протягом 10 років з часу виготовлення товару.

Як правило, строки експлуатації встановлюються на технічно складні вироби – автомобілі, пральні машини, праски, кавоварки, електроплити тощо, а строки придатності – на продовольчі й деякі непродовольчі товари.

Крім того, виробник (виконавець) несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю або майну споживача в зв’язку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засобів, необхідних для виробництва товарів (виконання робіт, надання послуг), незалежно від рівня його наукових і технічних знань.

Закон вказує, що виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкоду заподіяно з вини самого споживача внаслідок порушення ним встановлених правил використання, зберігання чи транспортування товару (роботи, послуги) або дії непереборної сили.

Це положення ст. 17 не можна вважати досконалим. Передусім норма закону не містить уточнень чи завжди виробник (виконавець, продавець) звільняється від відповідальності в разі недотримання споживачем певних правил використання, транспортування або зберігання товару (роботи, послуги). А якщо таке порушення правил споживачем є наслідком злого умислу виробника (виконавця, продавця), який навмисно не ознайомив споживача з існуючими правилами або ввів в оману щодо конкретних правил? І що робити, коли порушення споживачем існуючих правил щодо товару (роботи, послуги) відбулося внаслідок простої недбалості виробника (виконавця, продавця)? Закон має розмежувати ці два випадки з метою збільшення кількості справедливих засад у галузі захисту прав споживачів. Закон має враховувати такі ситуації. На мій погляд, у зазначених випадках тягар відповідальності має лягти на плечі виробника.

Відшодування моральної шкоди

Законодавство України не дає чіткої відповіді на питання, що ж є моральною шкодою. Це певною мірою ускладнює процес розгляду справ у суді, що стосуються згаданого інституту. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. під моральною шкодою розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода, – роз’яснює Верховний Суд України, – може полягати, зокрема, в приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, в порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відшкодування моральної шкоди споживачеві є важливою складовою, здатною стимулювати правомірну поведінку виробників і продавців продукції. Однак чи все законодавець зробив для того, щоб гарантувати споживачеві відшкодування моральної шкоди, заподіяної неналежними товарами, роботами, послугами?

Стаття 24 Закону “Про захист прав споживачів” вказує на те, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснює суд. При задоволенні вимог споживача, – наголошує закон, – суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Позитивним моментом цієї норми є те, що суд при вирішенні питання про задоволення вимог споживача, по суті зобов’язаний вирішити питання про справедливу компенсацію споживачу в зв’язку з його втратами немайнового характеру. Якщо читати ще уважніше, то видно, що суд не зобов’язаний присуджувати відшкодування моральної шкоди, він лише вирішує це питання в обов’язковому порядку.

При винесенні рішення про задоволення вимог споживача суд спирається й на інші положення Закону “Про захист прав споживачів”, зокрема на його ст. 3, яка наділяє споживача правом на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством.

Недоліком конструкції цієї статті, на мій погляд, є те, що закон допускає відшкодування моральної шкоди споживачу лише в тих випадках, коли вона виникла внаслідок використання небезпечних для його життя і здоров’я товарів (робіт, послуг). Така небезпека передбачає реальну загрозу заподіяння шкоди життю та/або здоров’ю споживача й не включає в себе „звичайні” порушення прав споживачів, не пов’язаних із його життям та здоров’ям. Наприклад, хамство й неповага до споживача, які мали місце при його обслуговуванні, суд навряд чи визнає такими, що могли заподіяти шкоду його здоров’ю, а тим більше – життю. А відтак вони не дають підстав для відшкодування моральної шкоди. Парадокс, однак при наявності реально заподіяної моральної шкоди споживачу в силу прямого припису закону він позбавлений права на справедливу компенсацію.

Інші заходи

Відповідно до ст. 12 Закону “Про захист прав споживачів”, споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виробник, виконавець).

Щодо непродовольчих товарів, які були у використанні й реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, зазначені вище вимоги споживача задовольняються за згодою продавця. Такі вимоги споживача задовольняються щодо товарів, термін гарантії на які не закінчився.

Недоліки

Споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Тому в частині майнового аспекту вони можуть судитися за свої права стільки, скільки захочуть.

Однак, що ж заважає сьогодні споживачам успішно боротися? Перш за все, стереотипи. Відповідачі, якими нерідко є державні підприємства, скаржаться на „великі” суми позову й клопочуть про їх зменшення. Особливо актуально це для відшкодування сум моральної шкоди, де людська гідність і психологічне здоров’я особи оцінюється за „неринковими” цінами.

Державні установи посилаються на проблеми бюджетного фінансування. Суди ж нерідко виносять рішення, виходячи з абстрактної “загальної” користі й стабільності, а не з вимоги розумності й справедливості, не враховуючи критеріїв визначення розміру моральної шкоди при зазіханнях на такі невід’ємні права людини, як життя, здоров’я, честь і гідність.

Такою позицією суди лише дискредитують себе, втрачають авторитет у суспільстві. В уяві звичайних громадян-споживачів суд є захисником не їхніх прав і свобод, а інтересів виробників. Водночас виконане судове рішення про відшкодування шкоди – це гроші або майно, тобто реальність, здатна довести і потерпілій особі, і його найближчому оточенню, а за допомогою ЗМІ – і всьому суспільству, що існує соціальна ціна права споживача.

Слід також нагадати, що справедливе стягування грошових сум з порушників прав і свобод громадян у західних країнах багато в чому сприяло виробленню ідеалу громадянина і служителя держави, зміцнюючи повагу до чужого права й чужої особистості.

Не слід забувати, що паралельно із судовим захистом своїх прав споживач має право обрати також позасудовий порядок. Адже державні і недержавні органи із захисту прав споживачів, органи місцевого самоврядування наділені значною компетенцією у сфері захисту прав споживачів, аж до подання позовів до суду [10].

3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ЗАХИСТ

ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

3.1 Удосконалення нормативно-правової бази у сфері захисту прав

споживачів

Незважаючи на економічні, правові, політичні труднощі, Україна намагається розв'язати проблему ефективного захисту споживчого ринку та прав споживачів, які нагромадились за радянський і теперішній часи. Набутий, хоч і зовсім ще невеликий, вітчизняний досвід свідчить, що із зміною економічної ситуації, процесами глобалізації постає необхідність реалізації консолідованої з усіма учасниками ринкових відносин споживчої політики, постійному удосконаленні законодавства та фінансовому забезпеченні заходів у сфері захисту прав споживачів. Тому, головним напрямком у цьому є розробка проектів нормативно-правових актів щодо:

- внесення змін до Закону України „Про захист прав споживачів” (зокрема щодо: „дефектної продукції”, вимог до електронної комерції на внутрішньому ринку, дистанційного продажу фінансових послуг, про певні аспекти продажу товарів народного споживання та пов’язаних з цим гарантій тощо) [11];

- відповідальності виробників, постачальників товарів, реалізаторів за виробництво та реалізацію неякісних товарів;

- стимулювання вітчизняних підприємств до підвищення якості, конкурентоспроможності продукції, створення систем управління;

- припинення (заборони) суб’єктами господарювання відвантаження, реалізації (продажу) і виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів;

- надання послуг, пов’язаних з будівництвом житла за кошти громадян;

- встановлення мінімального рівня надання побутових послуг населенню;

- обігу дорогоцінних металів у сфері виробництва і реалізації ювелірних виробів та запобігання проникненню на ринок країни небезпечних ювелірних виробів;

- удосконалення законодавчої бази, розмежування та посилення повноважень державних регуляторів щодо захисту прав споживачів в контексті фінансових послуг і недопущення порушень прав споживачів фінансовими установами;

- внесення змін до чинної нормативно-правової бази стосовно посилення норм та вимог щодо доведення необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації споживачам учасниками ринку фінансових послуг;

- розроблення проекту технічного регламенту щодо застосування екологічного маркування та декларацій;

- обігу продуктів харчування, які виготовляються з використанням генетично модифікованих організмів;

Також треба розробити галузеві критерії якості, конкурентоспроможності продукції, створити та сертифікувати відповідно до національних або міжнародних стандартів систему управління якістю та екологічного управління, розробити нормативну документацію на сільськогосподарську та харчову продукцію, гармонізовану до вимог міжнародних та європейських стандартів [11].

3.2 Забезпечення захисту прав споживачів

Сьогоднішній стан споживчої політики в Україні не може в повній мірі задовольнити споживача, тому нижчеперераховані заходи є вирішенням низки проблем, пов’язаних із захистом прав споживачів.

Перш за все, треба здійснювати постійний контроль за станом розгляду та вирішенням питань, пов’язаних із захистом інтересів та прав споживачів, а також посилити державний контроль та нагляд за ввезенням на територію України тварин, птиці, а також продукції тваринного походження, підконтрольних державній службі ветеринарної медицини, шляхом попереднього аудиту та інспектування підприємств-виробників.

Другим важливим кроком є запровадження розширеного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду за програмою вибіркового ветеринарно-санітарного контролю, а також посилення ефективності діяльності регіональних координаційних рад з питань захисту прав споживачів.

Важливе значення має розробка і затвердження регіональної програми захисту прав споживачів, у яких треба передбачити таки заходи:

- створення належних умов для реалізації прав та інтересів споживачів;

- сприяння насиченню споживчого ринку якісною та безпечною продукцією;

- розроблення органами місцевої влади тарифної політики у житлово-комунальній сфері відповідно до якості послуг, які надаються;

- налагодження співпраці і взаємодії органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями споживачів у сфері захисту прав споживачів;

- стимулювання запровадження сучасних концепцій формування безпечності та якості товарів, робіт і послуг;

- підтримки та відзначення виробничо-торговельних підприємств і сфери обслуговування, які запроваджують доброчинну по відношенню до споживача практику (конкурс, премія, спеціальне маркування та інше);

- створення мережі консультаційних пунктів з питань захисту прав споживачів, зокрема на продовольчому та промисловому ринку;

- сприяння поширенню судового захисту прав та інтересів споживачів;

- поширення серед населення, працівників місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та підприємців знань з питань захисту прав споживачів;

- проведення моніторингу оцінки населенням якості продукції та послуг, що реалізуються на споживчому ринку;

- випуск регіональних друкованих періодичних видань і створення на місцевому телебаченні, радіо програм з питань захисту прав споживачів;

- проведення в навчальних закладах конкурсів з метою поширення знань законодавства про захист прав споживачів;

- створення веб-сайтів для інформування громадян з актуальних питань у сфері захисту прав споживачів, зокрема щодо небезпечної продукції.

Також треба вжити заходів до підвищення рівня професійної підготовки та перепідготовки фахівців з питань захисту прав споживачів, створити та забезпечити функціонування системи обміну інформацією про продукцію, що знаходиться в обігу на споживчому ринку України і не відповідає встановленим вимогам щодо її якості, з метою оперативного інформування споживачів про таку продукцію, та забезпечити:

- Український та обласні центри з проблем захисту прав споживачів сучасною технікою, обладнанням та методичними матеріалами, в тому числі для визначення наявності модифікованих організмів у продуктах харчування.

- впровадження експрес-методів контролю якості та безпеки нафтопродуктів.

- залучення до проведення спільних перевірок суб’єктів господарювання державних інспекторів з питань інтелектуальної власності

Крім цього, наше населення потребує проведення всеукраїнських тематичних семінарів з проблем захисту прав споживачів та забезпечення споживачів доступною правовою допомогою та спеціальною освітою, можливістю незалежного тестування товарів та послуг[11].

ВИСНОВКИ

Законодавсто про захист прав споживачів в Україні має велике значення для розвитку взаємовідносин між споживачами та виробниками або реалізаторами продукції та товарів, що, в свою чергу, веде до покращення економіки країни та добробуту населення.

Основним законом законавства про захист прав споживачів є Закон України „Про захист прав споживачів”, який визначає нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян - покупців, замовників товарів, робіт та послуг. У ньому міститься ціла система способів захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття „споживач”. Споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Окрім Закону України «Про захист прав споживачів», законодавство про захист прав споживачів складається з Цивільного кодексу України, Цивільно-процесуального, Кримінального, Кримінально- процесуального, Арбітражно-процесуального, Господарського кодексів України та інших нормативно- правових актів, що містять положення про захист прав споживачів.

Хоча наша країна і має певну законодавчу базу у сфері захисту прав споживачів, проте на практиці реальні механізми захисту прав споживачів в Україні діють не повною мірою. Це підтверджується тим, що в судах майже відсутні справи з цього приводу. Чинне законодавство України у галузі захисту прав споживачів, незважаючи на значні успіхи, поки що далеке від досконалості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996.

2. Дудла І.О. Захист прав споживачів: Навч. Посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007- 448 с.

3. Закон України „Про захист прав споживачів” від 10 січня 2001 р. К: - Парламентське видавництво.

4. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV // zakon.nau

5. Порядок застосування органами Держспоживзахисту фінансових санкцій за порушення Закону „Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами” Затверджено наказом Держспоживзахисту від 24 вересня 1996 року № 36 // zakon.nau

6. Закон України „Про застосування ЕККА і ТКК при розрахунках зі споживачами в сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” вiд 06.07.1995 № 265/95-ВР, остання редакцiя вiд 31.03.2005 на пiдставi 2505-15 // zakon.rada.gov

7. Кодексу України „Про адміністративні провопорушення” вiд 07.12.1984 № 8073-X // zakon.rada.gov

8. Вікторія Луцька. Як захиститися споживачу // Щотижневик "Магістраль". 2008, № 60.

9. Петрова О., Комбікова А. Деякі аспекти застосування ЗУ „Про захист прав споживачів” // Правовий тиждень. – 2008. - №26 (99)

10. Потапенко Володимир. Чи відшкодовується шкода споживачу // Юридичний журнал. – 2003. - № 6.

11. Державна цільова програма захисту прав споживачів на 2008-2011 роки // zakon.rada.gov