Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети "Волинь"
мілітарної потуги для здобуття державності.Редакція газети «Волинь» під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Горліс-Горського, Ф.Дудка та інших. В архівному фонді «Волині» зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У. Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.
Як відомо, з літа 1942 року Т. Осьмачка перебував деякий час у Львові. Видав збірку поезій «Сучасникам». Про його гіркі внутрішні переживання того періоду, трагічність світовідчуття свідчить ряд віршів: «Присвята» («І в двері стукав і горів, щоб на ніч упустили»), «Сучасне місто»( «лжеязиче»), «Шкура» («мене гонять, мов пса, за пороги»). Саме цей настрій нонконформістського блукальця і призвів до того, що провінційне, здалеку затишне і спокійне Рівне, яке мало своє видавництво «Волинь» (керував ним тоді відомий львівський книгар Іван Тиктор), здалося письменнику бажаною пристанню.
Це твердження можна вважати переконливим, ознайомившись із двома листами Т.Осьмачки до редактора рівненської газети «Волинь» (опубліковані в мемуарній книзі останнього «На коні вороному»). Тодося Осьмачку, який усе життя був людиною з «прямостійним» характером, видно уже з початкових фраз першого листа, писаного десь у середині 1942 року. Вони вражають відсутністю в автора будь-якої дипломатичності чи делікатності: «Шановний пане Самчук! Напевне кожний укр. художник не дивується жадним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми і чи національної, чи природної і т. д.
Мій лист до Вас це таж само ухилення від моєї стежки, що я собі виплекав до тієї мети, яка освітлює і огріває мою літературну працю...»[15]
Отже, вимушене «відхилення від стежки». Тодось Осьмачка пояснює, що приїхав до Львова, щоб «видати свої твори». Справа з видання книжки «Сучасникам» йому уявлялася так: «...через те, що вона вирізняється літературним здоровлям від недоносків місцевих поетів, її затримують з відданням до цензури. Навіть поговорюють, що Українське Видавництво купило, щоб я її нікому не продав, але щоб самим не видати». Згадуючи літературний вечір, на якому він «читав 4 пісні» (з поеми «Поет», названої ним романом), відзначає: «... були ляхи і деякі німці. То вони дуже високо поставили цей твір. Українці ж виявили себе застуканими несподівано, — «прільне у їх язик к гортані»[15].
Чи то далися взнаки роки переслідувань у «радянському раю», що проявлялося в повсякчасній підозрі до майже всіх знайомих, чи то й справді надзвичайно чутливий Т.Осьмачка сприйняв біоструми упередженого ставлення до себе як особи і літератора, але висновок він зробив категоричний: «Це про настрої і атмосферу, що утворилася коло моєї творчості... і я чув, що тут, хоч би був я з немірено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усіх засобів, щоб не дати мені руху...»[15].
Отже, у нього з'являється думка про іншу «атмосферу», яка стимулювала б його творчість і дала спокій душі. І він питає Уласа Самчука: «Я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закінчення роману і чи не здох би з голоду, і чи міг би видати книжки при назві їх вартості національної і художньої?» А в другому листі: «Чи у Вас є хоч суха гілляка для того, щоб учепитися на перших початках?»[15]. Улас Самчук, за його словами, відписав Т.Осьмачці, щоб приїжджав («тут будете почувати себе просторіше, простіше і легше»[43;с.176]). Але запрошення повернулося в Рівне... Тим часом книжка «Сучасникам» була надрукована, а його повість «Старший боярин» одержала першу нагороду на літературному конкурсі у Львові 1943 року.
Характеризуючи згадані листи Т.Осьмачки уже на значній часовій віддалі від тих подій, Улас Самчук дещо зверхньо, з висоти своєї постійної розважливості, без чуття неординарності натури шукача «затишку», чия душа повсякчас була переповнена бурями, коротко записав: «Подиву гідна мішанина ексцентризму, егоцентризму й примітивізму…»[17;с.87].
Улас Самчук ніде не згадав, щоб у час його редакторської роботи в газеті «Волинь» Т.Осьмачка, крім листів, надсилав йому якісь інші матеріали. Отож можна припустити, що спогади про Григорія Косинку надійшли в редакцію вже після того, як Улас Самчук був заарештований німцями і звільнений з редакторства. Вони були надруковані 30 вересня 1943 року. Оригіналу спогадів «Косинка» в архівному фонді газеті та видавництва «Волинь» нема.
До Рівного Олена Теліга прибула 12 вересня 1941 року. Рівне стало її короткочасною гаванню на шляху до Києва, куди прагнула всім серцем, щоб довершити омріяну справу — культурно-національне становлення України. Враження од перебування в Рівному Теліга стисло і глибоко сформулювала в листі до чоловіка, Міхайла Теліги: «Отже, Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва».
Відразу ж по прибуттю в наше місто письменницю захопив вир подій національно-культурного відродження. На той час щойно стала видаватися Самчукова газета «Волинь», гуртувався колектив редакції, їй було запропоновано співпрацю, й на це Олена радо пристала. Для рівненської «Волині» вона написала кілька публіцистичних статей на гостро актуальні теми: «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Перед брамою столиці»[68]. А пізніше, коли вона була вже у Києві, «Волинь» видрукувала також есе «Прапори духа»[70], «Нарозстіж вікна!»[67] Олена Теліга щиро раділа з того, що її праця находить відгук у читачів. Ось як писала вона в листі до чоловіка: «Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня. І «получається не зле».[72;с.76]. Окрім праці, у Рівному Теліга мала чимало приємних знайомств, близьке і вдячне коло спілкування, насамперед із Уласом Самчуком, з яким мала давні приятельські стосунки, та й спільне членство в ОУН. Були також цікаві прогулянки містом та околицями, відвідини міського театру, який тоді щойно сформувався і давав перші українські вистави.
Проте Олена Теліга марила Києвом, готувалась до нього, за словами У.Самчука, як наречена до шлюбу. Воєнні події не дали змоги одразу ж туди від'їхати, а це стало можливим через місяць перебування в Рівному. Таким чином, 22 жовтня Теліга вже у Києві, і вже береться за діло, заради якого сюди прибула. Найперше вона прагнула відродити літературне життя столиці України. Проте майже всі знані «радянські» письменники виїхали на Схід, Довелося наново створювати Спілку письменників, головним активом якої стали молоді талановиті літератори, залучені до культурницької праці самою Оленою Телігою, яка взяла на себе обов'язки керівника Спілки. Паралельно Теліга співпрацює з київською підокупаційною газетою «Українське слово»: укладає додаток «Література і мистецтво», згодом вона домагається власного спілчанського видання, і ним стає часопис «Літаври». У ньому Олена прагне подати все краще з української літератури останнього часу: вона представляє в часописі творчість письменників еміграції, але водночас надає місце і літературному доробкові недавно репресованих радянських письменників — Є. Плужника, Д. Фальківського, Г. Косинки та ін. На жаль, видання не устигло розгорнути крила, уже на четвертому номері воно було заборонене. Не подобалася фашистам така активна діяльність українських патріотів, бо розходилася з їх намірами щодо України як безправної колонії рейху. Проте Олена Теліга, хоч добре уявляла собі небезпеку і ризик цієї праці, наполегливо її продовжувала. Її життя того часу справді було схожим на шотландські танці на мечі, на балансування понад урвищем. Вона була цілком захоплена культурницькою працею, як згадують сучасники, і зневажала небезпеку, а це вже сприймалося як виклик «усемогутнім» властям. «Завзята Олена не розуміє слово обережність, воно не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть бути для неї фатальними..,» — з жалем констатує У.Самчук.[43,c.243] Трагічний прогноз письменника таки збувся...
Уже взимку 1941 року фашисти проводять арешти української інтелігенції. Гримаси окупаційної влади ще крутіше і прямолінійніше повторились на початку 1942-го. Так, 7 лютого в Києві заарештовано понад 200 осіб, серед них діячі ОУН. Це вже був надто виразний знак, щоб продовжувати працю на легальному становищі. Друзі попереджували Олену, радили їй негайно покинути місто. Відповідь була категоричною і безкомпромісною: «Я з Києва вдруге не поїду». Голгофа її героїчної смерті розпочалася 9 лютого. Цього дня Олена призначила чергове засідання у Спілці письменників. Друзі знову перестерігають поетесу. Але вона залишається «кременем»: «На мене вже чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тікати, бо ж хтось міг би сказати, що в небезпеці лишила тих, кому говорила про невгнутість, патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене, коли загину, то знайте, що свій обов'язок виконала до кінця»[43,с.244-45]. Ці слова навряд чи потребують коментарів, настільки ясно і виразно у них сама сутність характеру, волі, єдності слова і діла Олени проступає…
Оце й усе, що достеменно знаємо про її останні дні. Інше — вже напівлегендарне. Так, оповідають, що Олена Теліга залишила па тюремній стіні передсмертний напис. Кажуть, під час допитів її стійкість і мужність вражала навіть катів. Один із гестапівських офіцерів говорив, що не зустрічав мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця красива жінка. Життєвий шлях поетеси обірвався у фатальному Бабиному Яру 21 лютого.
А ще вона не була апологетом дешевого, скандально-декоративного «відродження». О.Теліга проникливе спостерігала національний рух, давала йому глибокі, мудрі оцінки. Як злободенно для нас, сучасних, звучать її слова з нарису «Прапори духа»: «Найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать до старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти відразу, зі всіма старими речами, лише поміченими новими, жовтоблакитними нитками... Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації»[64]. Чи не про косметичні зміни молодої Української держави, чи не про перефарбованих на патріотів учорашніх комактивістів, чи не про більшовицькі методи «побудови» держави подумаємо сьогодні, читаючи ці слова?
Улас Самчук констатує найістотніші риси рідних волинських сіл, їх мешканців. Завжди вони серед гаїв, лісів, прилісів, пагорбів. Квітами пишається кожна селянська садиба, кожна хліборобська господа серед садів, квітників. Селяни Волині постійно в єдності з природою, вони закохані в дерева, кущі, трави. З публікації «Село, де серце відпочине» дізнаємося, що подорож письменника до Сергіївки, Посягви спонукали його щиро й відкрито висповідатися: «Належу до тих, що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були — у Берліні, Парижі, Римі — скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село»[7]. З позицій європейця Улас Самчук залюблено подивовується отими рідними хатками, святковими образами з свіжими квітами. Він гордиться традиціями, за якими господиня у звичайну неділю заквітчує хату рожами, жасміном, зеленими галузками дуба, липи, клену.
Трагічна доля у багатьох журналістів та співробітників «Волині». У Києві фашисти розстріляли Олену Телігу; у Дермані - Антона Кучерука; у Рівному-Анатоля Демо-Довгопільського, Леоніда Маслова, Харитю Кононенко; у концтаборі Саксенгаузен - Олега Ольжича. У липні 1943 року есесівці прямо у приміщенні редакції вбили завідувача господарством Протаса Тимощука, арештували директора видавництва Івана Тиктора. У лавах УПА загинули Василь Штуль, Андрій Мисечко. Жертвою червоних партизанів-чекістів став письменник Віталій Юрченко. 4 березня 1952 року, щоб не здатися живим у руки енкаведистам, у бункері біля села Сухівці.неподалік Рівного, від власної кулі загинув Ніл Хасевич. Часопис «Волинь» перестав існувати на початку січня 1944 року.
За клопотанням друзів німці все-таки звільнили редактора «Волині» Уласа Самчука з Рівненської в'язниці 20 квітня 1942 року, але заборонили йому редагувати часопис. У листопаді 1943 року він виїхав з Рівного. Довелося визначному письменнику світу Уласу Самчуку прожити нелегкі й гіркі часи у таборі «Ді-Пі»(переміщені особи) в Німеччині, звідки він переїхав до Канади. Канадський період творчості письменника був надзвичайно плідним.
Улас Самчук відійшов у вічність 9 липня 1987 року, проживши 82 роки. Похований на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквілл, під Торонто. На його могилі стоїть пам’ятник у формі розгорнутої книжки, де написано назву першої книжки трилогії «Волинь» «Куди тече та річка».
ВИСНОВКИ
Аналіз та узагальнення опрацьованих джерел дають можливість зробити наступні висновки:
- Феномен «Волині» 1941-1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як «преса керуюча». Видавництво «Волинь» у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обов'язків головного редактора «Волині» з головуванням і членством в ряді інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство «Сільський господар», «Просвіта»). Публікації у «Волині» часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.
- Газета з одного боку, організаційно творила інфраструктуру громадсько-політичних, культурних українських інституцій, з іншого боку, вона стала ідеологічним речником населення краю. Функція «преси керуючої» була зумовлена тактичною настановою ОУН(м) щодо «широко закроєної акції пропаганди», як підстави «українізації» політичного режиму. Ця специфіка діяльності «мельниківської» ОУН, завдяки наявності плеяди талановитих літераторів-публіцистів - О. Ольжича-Кандиби, У. Самчука, І. Рогача, О. Теліги та ін. - мала своїм прямим наслідком успіхи національної пропаганди на теренах рейхскомісаріату «Україна», і в першу чергу - на Волині. Державотворча потенція пробудженої національної стихії не була, однак, переведена у конкретні організаційні рамки національних владних інституцій, на заваді чому стали реалії німецького окупаційного режиму.
- Редакція газети «Волинь» під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Горліс-Горського, Ф. Дудка та інших. В архівному фонді «Волині» зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У.Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.
Підсумовуючи питання про особливості висвітлення часописом національних проблем українців, можемо стверджувати, що «Волинь», незважаючи на відносну колабораційність та вимушену лояльність до німецької влади, в міру можливості відстоювала українські інтереси. Попри всі заборони та цензуру, співробітники часопису, репрезентуючи думку частини української інтелігенції, захищали на сторінках газети українську державницьку ідею, концентруючи увагу як суспільства, так і окупаційної влади на культурних надбаннях та історичних традиціях українського народу, «Волинь» доводила необхідність державності української нації, яка стояла в одному ряду з іншими європейськими народами.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Абліцов В. Улас Самчук: «У світі приблизних вартостей»//Вісті з України.-1993.-9-15 серпня.-С.11.
Б.П. Сян // Волинь. - 1941. - ч.1. - 1 вересня.
Баранський О. Побратим Уласа Самчука:[Про засновника, видавця часопису «Волинь» Івана Тиктора ] // Волинь.- 1995.- №7.- С5.
Бухало Г. Улас Самчук //Сім днів.-2002.- 9 серпня (№40).
Вимоги твердого часу // Волинь. - 1941.- ч.8. - 19 жовтня; Українське слово. — 1941. - ч.3. - 21 листопада.
Від Ісландії до Гаїті // Волинь. - 1942. - ч.2. - 7 січня.
Віднайдений рай // - Дзвін (Львів). - 1991. - №1. - С.43-45.
Відповіді // Волинь. - 1941. - ч.25. - 18 грудня.
Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист // Слово. –Зб.12.- Вудстон,1990. – С. 121 -132.
Волинські дороги Уласа Самчука: Збірник/ Упоряд. Я.О. Поліщук.- Рівне: Азалія, 1993.- 108с.
Воробйов А. Психологізм гуманістичного потенціалу громадсько-політичного часопису «Волинь»//Збірник наукових праць співробітників, докторантів, аспірантів та студентів. – Рівне: РДГУ, 2004.-С.9-15.
Героїзм наших днів // Волинь. - 1941. - ч.24. - 14 грудня.
Герц М. « Бог уложив у мої руки перо…»: Громадсько-політична і культурно-освітня діяльність У.Самчука// Рідна школа.- 1997.-№11-12.-С.12-14.
Гон М. Улас Самчук. Роздуми про літературу. - Рівне, 2005.- 103с.
Дем’янчук Г. Газета «Волинь» і Тодось Осьмачка// У.Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника.-Рівне, 1994.- С.77-80.
Державний архів Рівненської області. – Фонд Р-280. Посилання на це джерело в тексті бакалаврської роботи подаються таким чином: перша цифра – номер позиції джерела у «Списку використаних джерел»; друга цифра – номер фонду «Матеріали видавництва «Волинь» в Ровно» в ДАРО; третя цифра – номер опису; четверта цифра – номер справи; п’ята і наступні цифри – номери аркушів.
Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука. - Рівне: «Ліста-М», 2004. 184с.
Жив’юк А. Літературно-публіцистична діяльність // Діалог. - 1995.-№7.-С.5.
Жив’юк А. У. Самчук (Спроба громадсько-політичного портрета)//Улас Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника. - Рівне.-1994.- С.3-27.
Жив’юк А. У. Самчук і газета «Волинь» (1941-1943рр.)// Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. - 2000.-Вип.1.-С.144-152.
Жив’юк А. У. Самчук та його «Волинь» // Волинь. - 2001. – 31 серпня (№35). – С.1-15.
З книги про хліб (уривок з роману "Марія") // Волинь. - 1941. - ч.5. 28 вересня; Українське слово. — 1941. - ч.27. - 10 жовтня.
Київ - серце України // Волинь. - 1941. - ч.5. - 28 вересня; Українське слово. — 1941. - ч.22. - 3 жовтня.
Київ // Волинь. - 1941. - ч.4-а. - 21 вересня.
Листи Уласа Самчука до Дмитра Нитченка // Березіль (Харків). — 1993. - ч.7-8. - С.81-85.
Молодь // Волинь. - 1942. - ч.3. - 11 січня.
О.Олесь // Волинь. - 1943. - ч.17. - 4 березня.
П.Б. Антонич // Волинь. - 1943. - ч.23. - 25 березня.
П.Б. Країна Сходячого Сонця // Волинь. - 1942. - ч.21. - 15 березня.
П.Б. Крізь бурю й сніг (репортаж з поїздки до Києва) // Волинь. –1941.-ч.20-27.-30 листопада-25грудня; Нова доба (Берлін). - 1942. -ч.1. - 4 січня.
П.Б. Настрої і завдання // Волинь. - 1942. — ч.5. - 18 січня.
П.Б. Наша школа // Волинь. - 1941. - ч.21. - 4 грудня.
Пінчук С. Улас Самчук // Слово і час. -1995.- №2.-С. 11-17.
Самчук Улас. 22 січня // Волинь. - 1942. - ч.6. - 22 січня.
Самчук Улас. Адольф Гітлер // Волинь. - 1941. - ч.3. - 14 вересня.
Самчук Улас. Більше ініціятиви // Волинь. - 1941. - ч.6. - 5 жовтня.
Самчук Улас. Видержати // Волинь. - 1941. - ч.27. - 25 грудня.
Самчук Улас. Європа // Волинь. - 1942. - ч.9. — 1 лютого.
Самчук Улас. Європа й ми // Волинь. - 1941. - ч.2. - 7 вересня.
Самчук Улас З Новим Роком! // Волинь. - 1942. - ч.1. - 1 січня.
Самчук Улас. За мужню дійсність // Волинь (Рівне). - 1941. - ч.1. - 1 вересня.
Самчук Улас. Крути // Волинь. - 1942. - ч.7. - 25 січня; Українське слово (Київ-Львів-Париж). - 1992. -ч.3. - 6 лютого; Гомін (Тернопіль). - 1992. - №6. - березень.
Самчук Улас. На білому коні: спомини і враження. – Видання третє. – Вінніпег: Накладом товариства «Волинь», 1980. – 252с.
Самчук Улас. На коні вороному: спомини і враження. – Видання друге. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990. – 360с.
Самчук Улас. Нарід чи чернь? // Українське слово. - 1941. - ч.53. - 9 листопада; Волинь. - 1993. – ч.12. - 19 лютого; Просвіта (Львів). - 1993. - червень.
Самчук Улас. Наше село // Волинь. - 1941. - ч.20. - ЗО листопада.
Самчук Улас. Ніпон // Волинь. - 1941. - ч.25. - 18 грудня.
Самчук Улас. Піднятий меч // Волинь. - 1941. - ч.19. - 27 листопада.
Самчук Улас. Рівновага // Волинь. - 1941. - ч.9. - 23 жовтня.
Самчук Улас. Свідомого жити // Українське слово. - 1941. - ч.46. - 1 листопада; Волинь. - 1941. - ч.16. - 16 листопада.
Самчук Улас. Слово і чин // Волинь. - 1942. – ч.11(39). - 8 лютого.
Самчук Улас. Сталінові "Рrо mеmоrіа" // Волинь. - 1942. - ч.18. - 5 березня.
Самчук Улас. Так було - так буде // Волинь. - 1942. - ч.23. - 22 березня.
Самчук Улас. У світі приблизних вартостей // Волинь. - 1942. - 4.57-62, 64. - 26 липня - 20 серпня; Костопільські вісті. - 1942. - 4.30-38. - 2 серпня - 27 вересня; Український голос (Луцьк). - 1942. - ч.31, 35, 40; Наші вісті (Любомль). -1942. - ч.29.
Самчук Улас. У світі упадку та руїни // Волинь. - 1942. - н.68-74, 76-79. - 2 вересня - 11 жовтня; Костопільські вісті. - 1942. - 4.39-43, 46, 48. - 4 жовтня - 13 грудня; Голос Сарненщини. - 1942. - ч.36, 38. - 20 вересня, 4 жовтня; Пінська газета. - 1942. – ч.10, 21. - 10 вересня.
Самчук Улас. Шевченко // Волинь. - 1942. - ч.19. - 8 березня.
Самчук Улас. Ясно і виразно // Волинь. – 1941. – Ч.11- 1 вересня.
Улас. Сім листів Уласа Самчука до Євгена Маланюка // Сучасність (Київ). - 1996. -№3-4.-С.140-144.
Слово письменника // Волинь. - 1942. — ч.2. - 7 січня.
У.С. Війна // Волинь. - 1941. - ч.18. - 23 листопада.
У.С. Господарство і праця // Волинь. - 1941. - ч.4. - 21 вересня; Українське слово (Київ). - 1941. - ч.23. - 5 жовтня.
У.С. Епоха і люди // Волинь. - 1942. - ч.16. - 26 лютого.
У.С. Завойовуймо міста // Волинь. - 1941. - ч.1. - 1 вересня.
У.С. Людина в окулярах // Волинь. - 1942. - ч.44. - 11 червня.
У.С. Надії Черчіля // Волинь. - 1942. - 4.14. - 19 лютого.
У.С. Перед найбільшим вирішенням // Волинь. - 1941. — ч.7. - 12 жовтня.
У.С. Поїздка через май // Волинь. - 1942. - ч.42. - 4 червня; Нове життя (Здолбунів). - 1992. - №46. - 13 червня.
У.С. Поля і танки // Волинь. - 1942. - ч.47. - 21 червня.
У.С. Через ту бандуру // Волинь. - 1942. - ч.47. - 21 червня.
У.С. Чирський // Волинь. - 1942. - ч.40. - 28 травня.
Увага - гачок! // Українське слово. - 1939. - №32. - 27 серпня; Пробоєм (Прага). - 1939. - №10. - 5 вересня. - С.84-85.
Улас Самчук: до 90-річчя від дня народження письменника. Ювілейний збірник / Упорядник Я. Поліщук.