Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їх місце в системі юридичних фактів

КУРСОВА РОБОТА

з предмету: "Цивільне право України"

на тему: "Поняття, ознаки, класифікація правочинів та їх місце в системі юридичних фактів"

Студентки ІІІ курсу, 4 групи

Науковий керівник:

Київ 2004 р.

Зміст

Вступ

Розділ І. Правочини – найпоширеніший вид юридичних фактів

1.1. Поняття правочину, його особливості

1.2. Умови дійсності правочину

1.3. Загальні вимоги щодо форми правочину

Розділ ІІ. Класифікація правочинів

2.1. Види правочинів, виходячи з кількості сторін

2.2. Правочини платні і безоплатні

2.3. В залежності від моменту виникнення – консенсуальні і реальні

2.4. За підставами, необхідними для дійсності правочину

2.5. Правочини, що укладаються за умовою

2.6. Біржові правочини

Розділ ІІІ. Недійсність правочинів

3.1. Воля – важливий елемент угоди. Випадки розходження між внутрішньою волею і волевиявленням

3.2. Недійсні правочини та їх класифікація за ступенем недійсності

3.3. Наслідки визнання правочинів недійсними

Висновок

Список використаної літератури та джерел законодавства

Вступ

Розвиток різних форм спілкування між людьми висунув потребу в наданні їм можливості за погодженням сторін використовувати запропоновані законодавцем правові моделі, або ж самим їх створити. Такими моделями стали правочини (угоди, договори).

Тенденція до підвищення ролі правочину, характерна для всього сучасного цивільного права, стала проявлятися останніми роками у зростаючих масштабах. Ця тенденція в першу чергу пов'язана з докорінною перебудовою економічної системи країни. Ключове значення для такої перебудови мало визнання приватної власності і поступове заняття нею командних висот в економіці.

Застосування договорів (угод, правочинів) протягом уже декількох тисяч років пояснюється тим, що мова йде про гнучку правову форму, якою можуть наділятися різні за характером суспільні відносини. Основне призначення договору зводиться до регулювання в рамках закону поведінки, а, разом з тим, і наслідків порушення відповідних вимог.

У свій час із приводу відносної значимості закону і договору (правочину) були висловлені три точки зору. Прихильники “вольової теорії” думали, що договір як вольовий акт контрагентів – першоджерело, а закон лише заповнює або ж обмежує їхню волю. Представники теорії пріоритету закону виходили з того, що договір володіє лише похідним від закону правовим ефектом. Нарешті, прихильники третьої, “емпіричної теорії” вважали, що воля сторін свідомо спрямована лише на визначений економічний ефект; при цьому під наслідками договору маються на увазі такі засоби для його здійснення, про які сторони можуть і не мати і, більш того, частіше всього насправді не мають чіткого уявлення.

Регулююча роль правочину зближає його з законом і нормативними актами. Умови договору відрізняються від правової норми головним чином двома принциповими особливостями. Перша зв'язана з походженням правил поведінки: договір виражає волю сторін, а правовий акт – волю органа, який його видав. Друга розрізняє межі дії того й іншого правила поведінки: договір безпосередньо розрахований на регулювання поведінки тільки його сторін – для тих, хто не є сторонами, він може створювати права, але не обов'язки; у той же час правовий або інший нормативний акт породжує в принципі загальне для всіх і кожного правило (будь-яке обмеження кола осіб, на яких поширюється нормативний акт, визначається ним же). У публічному ж договорі (правочині) в кінцевому результаті визначальне значення має воля сторін.

Договір слугує бездоганною формою активності учасників цивільного обороту. Важливо підкреслити, що, незважаючи на зміну його соціально-економічного змісту, у ході розвитку суспільства сама по собі конструкція договору як породження юридичної техніки залишається у своїй основі досить стійкою.

З плином часу та розвитком системи суспільних відносин, опосередковуваних договорами, розширився склад можливих учасників: поряд з фізичними особами (громадянами) у цій ролі стали виступати колективні утворення, визнані самостійними суб'єктами цивільного права – юридичними особами. Усе різноманітнішими ставали передбачені в законодавстві види правочинів, ускладнювалися комбінації елементів, що використовувались при конструюванні договірних правовідносин тощо.

У римському праві уявлення про договір як про підставу виникнення, зміни або припинення правовідносин включало дві його неодмінних ознаки: по-перше, угода (conventio, consensus) і, по-друге, особлива підстава угоди – визначена мета (causa).

Кожного разу, коли сторони вчиняють правочин, вони повинні погодити його умови, що визначають права й обов'язки контрагентів. Однак, поряд з цим, в силу укладеного ними договору вони виявляються пов'язаними також правами й обов'язками, що передбачені в законі. Зокрема, маються на увазі такі права й обов'язки, що передбачені нормами, включеними в загальну частину Цивільного Кодексу, у загальну частину зобов'язального права (книга п’ята ЦК), у глави, присвячені відповідному правочину.

Розділ І.

Правочини – найпоширеніший вид юридичних фактів

Правочини належать до найпоширеніших юридичних фактів. Саме поняття юридичні факти означає конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Без юридичних фактів взагалі не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини.

1.1 Поняття правочину, його особливості

А тепер безпосередньо щодо поняття правочину. Воно є більш конкретизованим, ніж поняття юридичного факту. Дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні. Правочини – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦКУ)

Правочином визнається лише та дія, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на якийсь інший результат, то така дія не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб'єктів, то така його дія, хоча вона й створює зміну прав та обов'язків, не може вважатися правочином, оскільки фактично вона спрямована на зовсім інший результат - порушити чиєсь право. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов'язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов'язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найом майном встановлює зміну прав та обов'язків сторін у договорі найму. Розірвання договору найму, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов'язків між цими суб'єктами.

Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися угодою, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть угодами також адміністративні акти органів державного управління, які хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як власні акти .суб'єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов'язків може бути договір купівлі-продажу. Сам момент укладання названого договору породжує обов'язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких випадках укладання угоди є недостатнім для. породження прав і обов'язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо одного заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. В даному випадку встановлення прав і обов'язків відбувається на підставі поєднання угоди (заповіту) і події - факту смерті.

Роль правочинів у нашому житті не можна применшувати. Щодня ми користуємось комунальним транспортом, купуємо різноманітні товари, відвідуємо видовищні установи тощо. У цих і подібних випадках укладаються відповідні правочини. А от діяльність юридичних осіб взагалі неможлива без правочинів.

1.2 Умови дійсності правочину

А тепер щодо загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Вони перелічені у статті 203 Цивільного Кодексу.

По-перше, сам зміст правочину не може суперечити кодексу, інших актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Жоден правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів. Незаконною, наприклад, буде угода, спрямована на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Другою умовою дійсності правочину є те, що особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Згідно статті 30 Цивільного Кодексу, цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Дієздатність буває мінімальна, неповною та частковою. За ст. 34 ЦКУ повну цивільну дієздатність має фізична особа, як досягла 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка ще не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Проте у разі припинення шлюбу до досягнення повноліття, або ж у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Але суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Дієздатність юридичної особи настає з моменту реєстрації. За статтею 92, юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Закон (ст. 205 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього виразу волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом. Або ж навіть просто поведінкою особи. В цьому випадку йдеться про конклюдентні дії – дії, у яких втілюється воля особи укласти правочин. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти правочин: фізична особа опускає а автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.

Якщо в законі не встановлена певна форма тих чи інших угод, то в багатосторонньому правочині сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібну їм угоду.

У частині третій цієї ж статті вказано, що у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Наприклад, у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк.

Ще однією умовою чинності правочину є те, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

І, нарешті, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Особа, яка здійснює правочин, своєю волею обумовлює настання правового результату. Цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фактів - вчинків, які також тягнуть встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, але цей правовий результат настає безпосередньо в силу закону.

Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони. А місцем вчинення багатостороннього правочину є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше в ньому не встановлено.

Умови дійсності правочину встановлюються законом для того, щоб він мав належну юридичну силу. Додержання цих умов сприяє законності правочину, охороні прав та законних інтересів учасників правочину та інших осіб, а також обмежує можливості збагачення злочинним шляхом.

Недодержання умов дійсності угоди не завжди тягне недійсність угоди. Наприклад, недодержання простої письмової форми лише у випадках спеціально передбачених законом викликає недійсність угоди. Найчастіше це просто позбавляє сторони у разі спору посилатися на показання свідків як докази. При відсутності письмових доказів сторони позбавлені можливості повністю обґрунтувати свої вимоги і заперечення, і тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв`язку з їх недоведеністю у суді.

Але ж, коли недодержання умови дійсності угоди викликає недійсність угоди, то до сторін застосовуються майнові наслідки такої недійсності.

Таким чином, законодавець, встановлюючи умови дійсності угоди, сприяє їх додержанню, а також зміцненню правосвідомості громадян та правопорядку взагалі.

1.3. Загальні вимоги щодо форми правочину

Тепер конкретніше щодо форми правочину. Як вже було зазначено, вони можуть вчинятися в усній та письмовій формах (переважно). Як правило, форма правочину обирається за розсудом осіб, які його вчиняють, за виключенням випадків, коли закон зобов`язує вчинити правочин в певній формі.

Усним є правочин, в якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу.

Усно можуть вчинятися також правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення (ст. 206 Цивільного Кодексу). Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в сфері роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару.

Характерною рисою усних правочинів є співпадання в часі двох стадій їх розвитку – укладання і вчинення. Якщо такого співпадання не має , то угода не підпадає під дію ст.206 ЦКУ.

Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

А от щодо письмової форми, то навіть є певна група правочинів, які можуть укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші угоди (ст. 54 Закону України "Про нотаріат"). Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність (про це піде мова нижче).

Хоча закон і не дає вичерпного переліку правочинів, які вимагають обов'язкової письмової форми, проте законодавець зазначає, що угоди між юридичними особами, а також між юридичною і фізичною особами потребують письмової форми (ст. 208 ЦК України). Письмової форми потребують також угоди між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком усних правочинів. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню. У випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін. Проте на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений (ст.209 ЦКУ).

Нотаріальне посвідчення угод означає, що її укладання контролюється державним органом – нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом , що діють на підставі Закону України “Про нотаріат”. Нотаріальне посвідчення угод введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з`ясувавши, що угода не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси, нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.

Проте бувають такі випадки, коли одного лише нотаріального посвідчення буває недостатньо для дійсності правочину. Так, згідно статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає не тільки нотаріальному посвідченню, але й державній реєстрації.

За статтею 210 правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом (як от вищевказана стаття 657). Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Вчинений у письмовій формі правочин підписується його учасниками. А правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюється печатками.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису допускається лише у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

У випадку, коли фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, то за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа (п.4 ст. 207). Підпис цієї особи на тексті нотаріально засвідчуваного правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасниками.

Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов’язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов’язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір не оподатковуваного доходу, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч, на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати на виконанні дій, передбачених правочином або, навпаки, відмовлятися від його виконання, користуючись показаннями свідків. письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо, передусім, сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність – про те, що правочин міг бути і не укладений.

Недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання угоди, а також те, що вона була укладена на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність угоди наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Ще однієї формою вчинення правочину є мовчання. Згідно ч.3 статті 205 воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням у випадках, встановлених договором. Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб`єкта права даною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В даному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень” (мовчанню) з боку наймодавця.

Розділ ІІ

Класифікація правочинів

Правочини, які щоденно учиняють фізичні та юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

2.1 Види правочинів, виходячи з кількості сторін

Якщо розглядати правочини за кількістю сторін, що беруть участь в його укладанні, то можна їх розділити на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Якщо для виявлення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. У статті 202 ЦКУ зазначено, що ця сторона може бути представлена як однієї, так і кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Для інших осіб він може створювати обов’язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Як типовий приклад можна розглядати заповіт, адже для його складання і оформлення необхідно волевиявлення лише заповідача.

А от якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння (або багатостороння) угода. Під угодою розуміється дія громадян та юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов'язків. Двосторонній правочин може виникнути лише тоді, коли зустрічні дії сторін будуть погоджені, що означає усунення розбіжностей відносно його умов. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця. У двосторонній угоді на боці кожної із сторін можуть виступати як по одній особі, так і по кілька осіб, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні угоди, повинна виражати єдину волю.

Для виникнення багатосторонньої угоди потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути або зустрічними (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), або ж спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети). Багатосторонні угоди теж являють собою договори. В багатосторонній угоді кожний з її учасників є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

2.2 Правочини платні і безоплатні

За особливостями мети правочини поділяються на платні і безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. Так, у договорі купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. В деяких угодах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконання робіт, надання послуг тощо. З іншого боку, і речі можуть передаватися другій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ, або надання послуг.

А от у безоплатному правочині обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Зустрічного майнового задоволення ця сторона не отримує. Наприклад, передача майна за договором дарування. Безоплатними, крім цього, будуть договори: позики грошей без стягнення процентів, безоплатного користування майном, доручення без зобов'язання виплати повіреному винагороду. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або витікає із змісту правовідносин, породжених угодою. Так, договір купівлі-продажу завжди платний. А от договір дарування просто не сумісний з оплатою. Договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.

2.3 В залежності від моменту виникнення – консенсуальні і реальні

Якщо розглядати правочини з точки зору моменту виникнення, то вони поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі його учасників відносно всіх суттєвих умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене). Тоді правочин вважається укладеним. З цього моменту у його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього повну грошову суму. Права і обов'язки сторін цього договору виникають з моменту його укладання. Більшість правочинів є саме консенсуальними. Проте односторонній правочин консенсуальним бути не може. Тобто консенсуальні правочини – прерогатива двосторонніх правочинів, тобто угод.

А от для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження воль) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна). Лише після вчинення фактичних дій угода вважається укладеною. Якщо консенсуальні угоди виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права і обов'язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі речі.

2.4 За підставами, необхідними для дійсності правочину

За такою ознакою, як підстави для дійсності правочину останні поділяються на каузальні і абстрактні. Підстава правочину – це її юридична мета. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Загалом більшість правочинів є каузальними, оскільки мають на меті досягнення певного правового результату. В абстрактній угоді допускається замовчування мети угоди. У деяких випадках законодавець допускає угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть при її відсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними. До абстрактних угод, наприклад, належать розрахунки по визнаному сальдо зустрічних вимог.

2.5. Правочини, що укладаються за умовою

Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою (ст. 212 ЦК України), тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо, стануться чи не стануться. Такі умови поділяються на відкладальні і скасувальні.

Якщо особи, які вчиняють правочин, обумовлюють настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вони чи ні, то ця обставина є відкладальною. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщення укладено за такої умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місце проживання до іншого міста.

Особи, що вчиняють правочин, обумовлюють припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. В цьому випадку дана обставина є скасувальною. Наприклад, вищезазначена угода піднайму жилого приміщення може бути укладена за умови: піднаймач може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки син наймача не повернеться із відрядження.

Угоди, що укладаються за відкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами. При цьому їхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.

За частиною третьою статті 212 – якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо ж настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Умови, за яких укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконання обов’язків, встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певний строк. Ще не відомо, станеться умова чи ні, а строк неминуче настане. У цьому полягає різниця між умовами і строками в угодах. Строки можуть визначатися зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжку часу, події, щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться.

2.6 Біржові правочини

У період становлення ринкових відносин все більшого значення набувають біржові правочини. Тому про них варто згадати. Біржовими називаються угоди, укладені членами біржі між собою безпосередньо чи через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов'язків відносно майна, яке допущено до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.

До біржових угод застосовуються загальні правила про відповідні договори (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових угод, які складають комерційну таємницю сторін і не підлягають розголошенню без їх згоди.

Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Біржові угоди поділяються на:

- угоди з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару. Різновидність такої угоди - бартерна угода;

- ф'ючерсні угоди - це угоди, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після укладання угоди за ціною, встановленою в угоді. Ф'ючерсні угоди, як правило, укладаються з метою страхування угод з реальним товаром;

-