Діяльність ЛАД у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході

не дійшли). З 27 по 28 березня 2001 року в Бейруті проходив саміт ЛАД, на якому була прийнята «Арабська мирна ініціатива». Перед його початком голова ЛАД Амр Муса заявив, що ліга вважає план «мир в обмін на землю», запропонований принцем Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем та палестинцями. Основними пунктами «Арабської мирної ініціативи» є: вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот; справедливе вирішення питання палестинських біженців; визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестина і визнання Східного Єрусалиму її столицею. [27]

ЛАД також довелось працювати над розв’язанням такої проблеми, як звільнення регіону від зброї масового знищення – 26 січня 2004 року Ліга звернулась до міжнародної громадськості з проханням вимоги від Ізраїлю надати доступ МАГАТЕ перевірити свої ядерні об’єкти. В опублікованому комюніке Спостережний комітет за ядерною діяльністю Ізраїлю, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням впливу на Ізраїль, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням вплинути на Ізраїль в питанні неприєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Ізраїль офіційно не підтвердив і не заперечив інформації про наявність в країні ядерної зброї, хоча США розглядають її як неядерну). До речі, 17 квітня 2004 Ліга різко засудила США за їхню позицію щодо ізраїльсько – палестинського конфлікту і «підтримання агресивних дій Ізраїлю щодо палестинців».

Таким чином, з самого початку створення ЛАД палестинська проблема займала центральне місце в її діяльності. Під розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х років Лігою арабських держав розумілося створення Палестинської держави на всій території Палестини зі столицею в Ієрусалимі і ліквідація Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спільної компетенції арабських країн – членів Ліги арабських держав. Будь-які самостійні кроки в цьому напрямі зазнавали гострої критики. На початку 80-х років спостерігається поступовий поворот ЛАД в діяльності з палестинської проблеми. Він передбачав не тільки перехід до політичних шляхів врегулювання, але і трансформацію підходу до самої суті розв'язання питання – визнання факту існування Держави Ізраїль і можливості створення Палестинської Держави на частині території Палестини. ЛАД могла б зіграти велику роль в процесі створення системи колективної безпеки на Близькому Сході, в переговорах по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїля і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців, проблема водних ресурсів тощо. Максимальне розширення порядку денного переговорного процесу, розгляд всіх близькосхідних проблем в їх взаємозв'язку і взаємозалежності, передбачає активізацію ролі Ліги арабських держав.

2.2 Ліванська проблема в миротворчій діяльності ЛАД

Ліванський конфлікт можна вважати одним з найбільш складних та заплутаних у всій сучасній історії, який до того ж розвивався за дуже небезпечним сценарієм: коли внутрішньодержавний конфлікт, інспірований конфесійним, політичним та економічним чинниками, переростає у міжнародний конфлікт, по мірі того, як різні політичні сили всередині держави знаходять підтримку різних зовнішніх сил. Причина того, чому не вдалося врегулювати ліванську проблему на початковому етапі, полягає в тому числі і у специфічних умовах, в яких існує Ліван: це так званий «мозаїчний», доволі гетерогенний соціум, що, до того ж, знаходиться на цивілізаційному розломі. До цього додається і негативний вплив регіональної асиметрії соціально – економічного розвитку. Конфлікт був породжений і принципово різним баченням зовнішньополітичного вектору основними конфесійними общинами: християни виступали за повернення до «Гірського Лівану», тобто канонізації його з метою посилення свого впливу на політичне життя країни; мусульмани, в свою чергу, ототожнювали себе з усім мусульманським світом і прагнули зближення з ним. В цих умовах орієнтація християнської частки населення на західні держави була фактором виживання для общини. В такій доволі складній для Лівану ситуації передумови майбутнього конфлікту могли визрівати ще довго, але до орієнтаційної кризи зовнішньої політики додався ще один провокуючий фактор зовнішнього характеру – палестинський фактор. Організація Визволення Палестини, увійшовши до ліванського політичного життя і співпрацюючи з мусульманськими угрупованнями, а також здійснюючи з ліванської території військові операції проти Ізраїлю, перетворилась на центр сили, що став впливати на прийняття рішень у Лівані. Все це призвело до інтегрування ліванського конфлікту у близькосхідний. Саме тому для Ліги Арабських Держав розв’язання ліванської проблеми є одним з пріоритетів у її миротворчій діяльності – покращення ситуації навколо Лівану автоматично означатиме зняття міжнародної напруженості в регіоні в цілому.

Про активну участь ЛАД у ліванському конфлікті можна говорити, вже починаючи з 1958 року, коли в Лівані мала місце так звана «криза керівництва», поєднана з орієнтаційною кризою зовнішньої політики. Переломним моментом у розвитку політичної ситуації в Лівані стала суецька криза, під час якої президент Каміль Шамун не тільки відмовився розірвати дипломатичні відносини з Великобританією та Францією, на чому наполягали лідери мусульман, а й не виступив з офіційним засудженням агресії проти Єгипту. [28] Шамун пояснював це побоюваннями погіршити відносини із західними країнами і похитнути «особливий статус» Лівану в арабському світі. Після суецької кризи в Лівані досить чітко намітилась тенденція до формування двох політичних угруповань, що дотримувались протилежних зовнішньополітичних орієнтацій, а апогеєм боротьби між ними стали парламентські вибори 1957 року – саме тоді оформилась опозиція Президенту, Національний фронт. Перемога пропрезидентського блоку не відвернула збройного внутрішньодержавного конфлікту, який почався після створення Об’єднаної Арабської Республіки у складі Сирії та Єгипту (22 лютого 1958). Саме це новостворене державне об’єднання Президент Шамун звинуватив у втручанні у внутрішні справи Лівану у своїх скаргах, направлених до ЛАД – 21 травня, і до РБ ООН – 22 травня. Втручання, згідно з цими документами, полягало в «участі націоналістів ОАР в терактах та повстаннях проти законної влади Лівану, поставках зброї» тощо.

На засіданні РБ ООН 27 травня 1958 року було прийнято рішення відкласти розгляд ліванського звернення для того, щоб дати можливість знайти «арабське» рішення цієї проблеми в рамках ЛАД. Тут вже настала черга арабських країн проявити себе як потужну силу, здатну загальмувати небезпечні конфліктні тенденції. Проте серед арабських країн не було одностайності в поглядах щодо лівансько – єгипетських суперечностей. Частина делегацій підходила до цієї міжарабської суперечки як до конфлікту між малою і великою арабськими державами, справедливе вирішення якого мало засвідчити справжню рівноправність всіх членів ЛАД незалежно від розмірів території та чисельності населення – як і було закріплено у Пакті Ліги. Під час переговорів деякі делегації загрожували виходом своїх країн з ЛАД, якщо Рада ЛАД не може підготувати резолюцію з цього питання. Суданська та іракська делегації, наприклад, заявили, що якщо секретаріат Ліги, в якому домінували представники Єгипту, проявить фаворитизм – вони покинуть лави організації. В свою чергу, делегація ОАР зайняла досить жорстку позицію, заявивши, що будь – яка резолюція, ухвалена Радою ЛАД, не матиме обов’язкового характеру для виконання – відповідно до статті VІІ Пакту (рішення, прийняті лише більшістю голосів, а не одностайно, є обов’язковими лише для тих держав, які за них голосували).

Функції посередників між конфліктуючими сторонами взяли на себе представники Лівії, Судану, а також Генеральний Секретар ЛАД. Судан, Саудівська Аравія, Ірак, Йорданія та Ємен запропонували компромісний проект резолюції. У фінальному його варіанті Рада ЛАД постановила:

покласти край всьому, що може заважати атмосфері ясності серед держав – членів;

вимагати від уряду Лівану відкликання скарги, яка була подана на розгляд РБ ООН;

направити заклик ліванським угрупованням з вимогою припинити порушення та вжити всіх необхідних заходів для вирішення їх внутрішніх суперечок мирними і законними методами;

направити до Лівану комітет, представлений всіма членами Ради, з метою стабілізації ситуації та забезпечення виконання рішення Ради ЛАД.

Ця резолюція, до якої стільки зусиль доклали представники ліванської делегації, була відкинута власне ліванським урядом: його не влаштовувало позиціонування конфлікту як внутрішньодержавного. [29] Ліванські чільники ж, навпаки, намагалися якомога більшу частину відповідальності за конфлікт перекласти за дію зовнішніх чинників. Тому довелося все-таки передати ліванське питання на розгляд РБ ООН. Більш ніж активну участь у врегулюванні проблеми взяли, до речі, Сполучені Штати. Тоді кризова ситуація була врегульована відповідно до принципу «ні переможців, ні переможених», тобто було відновлено статус – кво.

Новий етап конфлікту, і, відповідно, новий комплекс миротворчих зусиль Ліги припали на середину 70-х років. Загальна тенденція цього періоду отримала назву «арабізації» ліванського конфлікту, що передбачала пошук і формування механізмів стабільності та безпеки у Лівані у рамках міжарабських відносин. Процес «арабізації» умовно поділяють на три етапи:

квітень – травень 1976 – блокування основними учасниками ліванського конфлікту будь – яких спроб його «арабізації»;

червень – вересень 1976 – «часткова арабізація» конфлікту, початок переговорів зацікавлених сторін;

жовтень – листопад 1976 – «повна», або «інтенсивна» арабізація ліванського конфлікту, процес формування в рамках ЛАД механізмів розблокування конфліктної ситуації. Тимчасове припинення внаслідок цього воєнних дій та відновлення статус – кво у Лівані. [30]

Прямим наслідком процесу арабізації конфлікту стало формування Лігою арабських держав Міжарабських сил стримування (МАСС). А перші спроби «арабізувати» конфлікт були зроблені восени 1975 року. З ініціативи Кувейту 15 жовтня 1975 року в Каїрі відбулася позачергова сесія Ради ЛАД на рівні міністрів закордонних справ для розгляду ситуації в Лівані. Спостерігалась розбіжність у позиціях основних учасників конфлікту до залучення Ліги до його вирішення. У правохристиянських політичних колах Лівану (партія «Катаїб») переважна більшість виступала на підтримку ідеї «арабізації» конфлікту. Безпосереднє втручання інших арабських країн до подій у Лівані могло, на їхню думку, стати противагою сирійському впливу. В свою чергу, політика самої Сирії була спрямована на блокування каїрської зустрічі. Сирія завжди розглядала Ліван як сферу свого виключного впливу і прагнула будь – що виконувати роль арбітра у внутрішньодержавних суперечках в цій державі. Дамаск не бажав встановлення в Бейруті такого режиму, який би існував поза його контролем – незалежно від того, правими чи лівими силами його було б сформовано. Тому Сирія виступила проти розгляду ліванської проблеми на каїрській зустрічі, оскільки ця ситуація є «внутрішньою проблемою і не стосується арабської нації в цілому». Що стосується ОВП, то ця організація також не бажала розгляду ліванської проблеми в ОВП через те, що в цьому випадку вірогідною була постановка питання про палестинську присутність в Лівані. Разом із лідером Національного Руху Лівану К. Джумблатом Я. Арафат підписав 15 жовтня 1975 року спеціальну заяву, у якій виступив проти «арабізації» конфлікту. Тодішній президент Лівану С. Франж’є підтримував сирійську позицію щодо Лівану. Саме через протидію Сирії, ОВП та низки провідних ліванських політичних угруповань, що відмовились від участі у каїрській зустрічі, ЛАД не змогла виробити якісь конкретні заходи щодо припинення війни в Лівані. 16 жовтня 1975 Рада ЛАД прийняла комюніке, що містило заклик до ворогуючих сторін «проявити здоровий глузд і стриманість», і цим втручання Ліги на цьому етапі обмежилось.

Другий етап «арабізації» ліванського конфлікту розпочався із прямого військового втручання Сирії, що сталося 1 червня 1976. [31] Сирійські війська підтримали правохристиянські сили у боротьбі проти мусульмансько – палестинського блоку. Реакція на вторгнення всередині самого Лівану була різною: консервативні сили вітали зусилля Сирії, спрямовані, на їх думку, на відновлення законності і порядку в Лівані. В свою чергу, Національний Рух Лівану, а також ОВП, що підтримала його, звернулись до арабських держав з проханням негайно втрутитись у події в Лівані. Реакція останніх не забарилася: Єгипет розірвав з Сирією дипломатичні відносини, а Ірак підтягнув до сирійського кордону свої війська. Єгипет та ОВП закликали до негайного проведення позачергової сесії Ради ЛАД у Каїрі. Сирії довелося погодитись на проведення цієї зустрічі як на «менше з двох зол» для неї, оскільки альтернативою врегулюванню конфлікту в рамках арабської системи співробітництва стала б загальна інтернаціоналізація, із залученням неарабських країн до врегулювання ситуації.

Рада ЛАД зібралась на позачергову сесію в Каїрі 8 червня 1976 і того ж дня прийняла резолюцію із 7 пунктів щодо ситуації в Лівані. Ключовими питаннями зустрічі стали проблеми сирійської військової присутності та формування міжарабських сил, зокрема, їх статусу, терміну перебування, національному складу, кількості, підпорядкування тощо. Ці два пункти порядку денного мали вирішуватись у тісній зв’язці, оскільки було зрозуміло, що за умов внутрішньої нестабільності Ліван потребуватиме присутності певної військової сили після виводу сирійських частин – для запобігання громадянським заворушенням та недопущення виникнення «вакууму сили». Тому у пункті 3 Резолюції Каїрської зустрічі вказувалось на необхідність «сформувати символічні міжарабські сили безпеки під керівництвом Генерального Секретаря ЛАД, щоб встановити безпеку та стабільність у Лівані; ці сили мають почати виконувати свої завдання негайно, замінивши сирійські війська». На цьому етапі Ліга наштовхнулася на зауваження з боку Сирії: в першому проекті резолюції було зазначено, що новостворені Міжарабські сили безпеки (МАСБ) мали сприяти виводу сирійських військ, а пізніше, під тиском Сирії, термін «вивід» було вилучено і було введено термін «заміна», що дало можливість сирійським військовим лишитись у Лівані, але вже у складі міжарабських сил безпеки. [32] Термін перебування МАСБ на території Лівану чітко визначений не був, зауважувалось лише, що «діяльність міжарабських сил безпеки може бути припинена в тому випадку, якщо цього буде вимагати новообраний президент». До того ж, до постанов про МАСБ було прийнято поправки про необхідність погодження чисельності військ з ОВП, про те, що чисельність контингентів мала бути визначеною «відповідно до потреб ситуації», а самі війська мали діяти «у межах ліванського суверенітету». Сили МАСБ мали бути сформовані контингентами військ з Алжиру, Саудівської Аравії, Лівії, Судані у Сирії, а також ОВП.

Проте ця ініціатива Ліги наштовхнулась на протидію з боку офіційної влади Лівану, а саме президента С. Франж’є, який виступив категорично проти виведення сирійських військ з території Лівану і розміщення сил МАСБ. Така його позиція здобула підтримку у деяких політичних сил всередині Лівану. Зокрема, праве крило Ліванського Фронту закликало 11 червня 1976 до виходу Лівану з «Ліги мусульманських арабів», як вони висловилися з приводу ЛАД. Спираючись на підтримку правохристиянських політичних кіл, президент С. Франж’є заявив про неприйнятність рішень Ради ЛАД для Лівану, обгрунтовуючи цю позицію положеннями статті VII Пакту Ліги, де закріплено, що рішення, прийняті неодностайно, є обов’язковими лише для тих держав, які за них голосували.

Проблема полягала в тому, щоб досягти домовленостей з ліванською владою з приводу формування та розміщення військ МАСБ на її території. З цією метою Генеральний Секретар ЛАД М.Ріад розпочав серію дискусій з лідерами маронітів П. Жмайєлем, К. Шамуном та з президентом С. Франж’є. З підсумками цих переговорів Президент дав згоду на введення МАСБ на ліванську територію, але лише за умов «погодження з ліванськими властями всіх деталей, зокрема, кількості та національної приналежності контингентів». До того ж, МАСБ мали забезпечувати виконання умов Каїрської угоди 1969 року, якої було досягнуто між Ліваном та лідерами ОВП і визначено статус перебування палестинців у Лівані. Окремо було наголошено на тому, що Міжарабські сили мають діяти у співробітництві з сирійськими військами і ні в якому разі не можуть виконувати функції виведення цих військ з Лівану. Виконання цих застережень зберігало вплив сирійської сторони на ситуацію в Лівані.

Після погодження всіх умов стосовно МАСБ конференція прем’єр – міністрів Сирії, Єгипту, Саудівської Аравії та Кувейту, що проходила в Ер – Ріяді 23 червня 1976, підтвердила рішення Ради ЛАД щодо Лівану. Перші контингенти МАСБ прибули до Бейрута ще 21 червня 1976, у складі військових частин Лівії, Сирії, Судану та Саудівської Аравії. Загальна чисельність введених військ не перевищувала 2,5 тис. чол. Тож основним підсумком другого етапу «арабізації» конфлікту стало досягнення компромісного рішення: з одного боку, Сирія зберігала свою військову присутність в Лівані, а з іншого – ЛАД була безпосередньо залучена до процесу розблокування конфлікту, хоча і не мала змоги діяти достатньо ефективно за умов збереження сирійського впливу.

Оскільки рівень напруженості у конфлікті не знизився, то природно, що розпочався третій етап арабізації конфлікту, який мав на меті все ж таки стабілізувати ситуацію і досягти тривалого компромісу. 15 жовтня 1976 Саудівська Аравія, стурбована масштабами розширення війни у Лівані, і, зокрема, сирійсько – палестинським протистоянням, закликала арабські країни провести 17 жовтня 1976 року в Ер – Ріяді зустріч за участю Єгипту, Сирії, Лівану, Саудівської Аравії, Кувейту, а також ОВП. Ключовим рішенням, прийнятим на цій зустрічі, стала трансформація МАСБ у міжарабські сили стримування (МАСС). Чисельність військ було збільшено з 2,5 до 30 тисяч, а самі функції контингенту були видозмінені. Ці сили мали стати засобом стримування у Лівані, і, відповідно до цього, значно розширювалось коло завдань, покладених на них: забезпечення виконання домовленостей щодо припинення вогню та роз’єднання військ воюючих сторін; реалізація Каїрської угоди 1969 та її додатків; підтримання зовнішньої безпеки; нагляд за поверненням військових формувань на позиції, які вони займали до 13 квітня 1975 року, та демонтажем всіх військових об’єктів; також охорона державних, військових та цивільних установ тощо.

Фактично МАСС мали силовими методами забезпечити відновлення миру в Лівані. Цьому мало сприяти і те, що, на відміну від МАСБ, які діяли під керівництвом Генерального секретаря ЛАД, МАСС мали діяти «всередині Лівану під особистим командуванням президента Ліванської республіки». На позачерговій зустрічі керівників держав та урядів арабських країн 25 – 26 жовтня 1976 року в Каїрі було ухвалено резолюцію щодо врегулювання ліванського конфлікту, прийняту напередодні в Ер – Ріяді. Сирія, Саудівська Аравія, Північний та Південний Ємен, Судан, ОАЕ та ОВП погодились направити свої контингенти до складу МАСС. Складно було вирішити питання чисельності військ: Сирія виступила категорично проти участі військових формувань ОВП у цих силах, розраховуючи зарезервувати за собою принаймні половину складу МАСС, що складало б 15 тис. чол. ОВП, у свою чергу, наполягало на тому, щоб сирійський контингент не перевищував 10 тис. чол. Оскільки компромісу з цього питання дійти не вдалося, Генеральний секретар поклав відповідальність за остаточне визначення кількісного складу кожного національного контингенту на президента Лівану. Займаючи в цілому просирійську позицію, президент І. Саркіс заявив про те, що Сирія має направити не менше 25 тис. чол. до складу міжарабських сил. До складу МАСС, крім сирійських, увійшли також війська Південного Ємену, ОАЕ, контингенти із Лівії, Саудівської Аравії та Судану, які перебували в Лівані як частина МАСБ і тепер були заново інтегровані в МАСС.

Саме формуванням МАСС завершився процес арабізації ліванської кризи, що було великим кроком вперед. Головним було досягнути певного рівня консенсусу серед арабських країн. Рішення Каїрської конференції «у верхах» у жовтні 1976 були спрямовані на відновлення статус – кво в Лівані і свідчили, що в той період більшість арабських країн фактично визнали особливу роль Сирії в Лівані і дали свої санкції на проведення ліванського курсу Дамаска, але вже в межах мандату ЛАД. Однак сам принцип формування МАСС, який передбачав незаперечну перевагу в них сирійських військ, спричинив процес виходу з їх складу інших арабських країн. Цей процес був започаткований у листопаді 1976 року Лівією і завершився навесні 1979 року, коли на ліванській території залишився тільки сирійський військовий контингент. Таким чином, миротворчі зусилля ЛАД в Лівані в 1975–1976 рр. засвідчили слабкість міжарабської системи, що знайшло свій прояв у трансформуванні міжарабських сил з механізму, створеного і спрямованого на виконання рішень ЛАД, в інструмент власне сирійської політики, що, без сумніву, стало вагомим чинником у становленні сирійського домінування в Лівані. Трансформація МАСБ в МАСС, яка супроводжувалася суттєвим нарощуванням військового потенціалу міжарабських миротворчих сил, означала істотну трансформацію самої місії сил ЛАД у Лівані: перехід від проведення традиційної «операції з підтримання миру» до практики «примусу до миру». Окрім цього, акцентування уваги в рішеннях ЛАД на відновленні статус – кво початку громадянської війни (припинення військових дій та повернення супротивників на позиції, які вони займали на 13 квітня 1975 року), без політичних реформ не було адекватним політичним реаліям Лівану і насправді сприяло інтенсифікації становлення нової моделі співіснування та забезпечення стабільності в Лівані – моделі «міліцейської фрагментованості».

Протікання конфлікту у 80-х роках відбувалося із загостреннями. У 1982 році Ізраїль провів військову акцію із вторгнення на територію Лівану з метою вирішення цілого комплексу своїх проблем: безпеки своїх північних районів, палестинської та ліванської проблем, а також сирійсько – ізраїльських відносин. [33] На початку 80-х років на території Лівану також двічі розміщували багатонаціональні сили (БНС): багатонаціональні сили першого формування (БНС – І) – з серпня по вересень 1982 року і другого формування (БНС – ІІ) – з кінця вересня 1982 по лютий 1984. Частково використання БНС було зумовлено недостатньою ефективністю діяльності Тимчасових Сил ООН в Лівані (ТСООНЛ), які були розміщені на півдня країни в 1978 згідно з рішеннями РБ ООН. Чергове загострення громадянського конфлікту припало на осінь 1988 року, коли в Лівані по суті склалося двовладдя: уряд генерала М. Ауна поширив свою владу на християнські райони, в той час як уряд С. Хосса – на мусульманські. Ліван мав два уряди, але не мав ні президента, ні, фактично, спікера парламенту. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що обидва уряди були визнані відповідними країнами, які розглядали Ліван як сферу своїх життєво важливих інтересів. Ліван постав перед загрозою інтернаціоналізації конфлікту, що могло призвести до остаточного і сильного дроблення країни за етноконфесіональною ознакою. Кризова ситуація, що склалася в Лівані восени 1988 року, була спричинена (як і в період 1982–1984 рр.) дією зовнішнього фактору, насамперед, політикою Сирії. Однак у 1982 безпосереднім поштовхом до кризи стала військова акція Ізраїлю, а криза 1988 року мала принципово інший характер – вона стала наслідком протиріч, що назрівали в рамках системи власне міжарабських відносин, оскільки, як вже відзначалося, саме в Лівані фокусувалися претензії на лідерство в арабському світі та розгорталась боротьба за їх реалізацію. Основним опонентом Сирії в Лівані став Ірак, ліванський курс якого, спрямований на протидію, та, як наслідок, на послаблення позицій Дамаску, був важливим елементом більш масштабних зусиль на регіональному рівні, які мали на меті поновити боротьбу за лідерство в арабському світі. Однак загострення міжарабських – зокрема, сирійсько – іракських – суперечностей у Лівані не становило на даному етапі суттєвої загрози ані життєво важливим інтересам Ізраїлю, ні Сполучених Штатів, ні більшості західноєвропейських країн за винятком хіба що Франції та Ватикану, ні Радянського Союзу, зовнішньополітичний курс якого був спрямований на реалізацію концепції «нового мислення» в рамках відносин Схід – Захід. За обставин, які склалися в Лівані восени 1988 року вихід із кризи міг бути знайдений лише за допомогою такої сили. Яка б змогла виступити в ролі посередника між усіма учасниками конфлікту – як ліванськими, так і неліванськими. Функції посередника в розблокуванні кризової ситуації в Лівані взяла на себе Ліга Арабських Держав. [34]

В цей період діяльність ЛАД із врегулювання ліванської кризи можна поділити на два умовних етапи: перший (з грудня 1988 року до середини 1989) і другий (з кінця травня 1989 до вересня – жовтня 1989). Різниця між цими двома підходами полягає у концептуальних засадах формування підходу до врегулювання ліванського конфлікту, що передбачало і відповідний вибір механізмів для вирішення цього завдання. На першому етапі ЛАД концентрувала зусилля на пошуку компромісу між основними політичними акторами на внутрішньоліванському рівні задля того, щоб визначити прийнятну для всіх сторін кандидатуру на посаду президента країн. Офіційна позиція ЛАД виходила з того, що криза 1988 є внутрішньою за своїм характером, тому для її вирішення потрібно примирити конфліктуючі сторони, але зробити це слід обережно, поетапно, щоразу розширюючи коло учасників переговорного процесу і закріплюючи досягнуті позитивні результати на кожному з етапів. Ліга також наголошувала на необхідності відновлення статус – кво, обрання нового президента та проведення конституційних реформ. Основними концептуальними принципами підходу ЛАД в той період були: беззаперечне визнання територіальної цілісності, незалежності та єдності Лівану як необхідної умови мирного процесу та визнання інституту президентства втіленням та символом незалежності ліванської держави. На другому етапі ЛАД вже дійшла висновку, що криза в Лівані є явищем набагато глибшим і породжена цілим комплексом чинників. [35]

У грудні 1988 року було проведено спеціальну сесію ЛАД в Тунісі, яка доручила міністру закордонних справ Кувейту очолити формування спеціальної комісії Ліги з примирення в Лівані. До речі, Сирія, яка перебувала в цей період в певній ізоляції в арабському світі через свою проіранську позицію в тогочасній ірано – іракській війні, не змогла завадити формуванню цієї комісії, як не намагалась, і змушена була погодитись на посередницьку роль ЛАД у Лівані. 12 січня 1989 року Рада ЛАД сформувала комісію з примирення в Лівані з представників Кувейту, ОАЕ, Алжиру, Йорданії, Тунісу та Судану за участі Генерального секретаря ЛАД Шадлі Клібі. Першою з ініціатив Комісії була організація зустрічі ліванських лідерів М. Ауна, С. Хосса та Х. Хуссейні 30 січня – 1 лютого 1989 року. Позитивним відкриттям цієї зустрічі стало те, що, по суті, всі три лідери виступали за проведення політичних реформ у країні після відродження інститутів ліванської держави як такої, з тією лише різницею, що М. Аун вважав за потрібне проводити трансформацію тільки за умов виведення сирійських військ, а С. Хосса та Х. Хуссейні допускали їхню присутність у державі. Проте навіть за умов наявності певної згоди між трьома лідерами чергового загострення кризи уникнути не вдалося; 14 березня 1989 генерал М. Аун проголосив «визвольну війну» проти Сирії, кінцевою метою якої було «створення в Лівані суспільства, вільного від сирійського впливу». Цього разу навіть країни ЄС, які зазвичай не брали надто активної участі у врегулюванні ліванської кризи, виступили зі спеціальною заявою, засудивши Сирію і закликавши її припинити втручання до внутрішніх справ Лівану, оскільки в основному саме ліванська позиція заважала остаточному врегулюванню ліванського конфлікту. З цього приводу міністр закордонних справ Сирії Ф. Шараа заявив, що «сирійські збройні війська в Лівані не є іноземними військами». Рада Безпеки ООН, до якої було передано цю проблему, доручила Генеральному секретарю Пересу де Куельяру закликати сторони до припинення вогню і