Реферат: Лінгво-філософські трактування темпоральності у сучасній англістиці

Лінгво-філософські трактування темпоральності у сучасній англістиці

І.С. Бика, який у своєму підході до трактування категорії часу намагається поєднати тривимірну і двовимірну моделі граматичного часу. У його розумінні часова система англійського дієслова є тричленною, її компоненти пов'язані між собою не простою лінійною залежністю, а у вигляді двох окремих привативних опозицій через їх спільний член – теперішній час.

Подані концепції моделюють різні лінгвістичні підходи до трактування самого поняття часу та дієслова як основного засобу вираження часу у мові. Незалежно від розходжень у цих концепціях щодо кількості часів, видів, їх назв, встановлення основи їх співвіднесеності, усі мовознавці не лише визнають існування теперішнього часу, а і відводять йому визначальне місце у ієрархії часових форм.

Ми схиляємося до думки, що для встановлення зв’язку між реальною і мовною темпоральностями необхідно виділяти три категорії, мовне вираження яких забезпечує певний спосіб і повноту реалізації об’єктивної теперішності. Домінуюче значення має категорія часу, яку більшість дослідників розглядають як послідовність виникнення подій і акту мовлення.

Як специфічне мовне відображення об’єктивного часу категорія часу служить для темпоральної локалізації дії/стану, про яку йдеться у реченні. Ця локалізація є дейктичною, оскільки вона прямо або опосередковано співвідноситься з реальним чи уявним «тепер». У ролі дейктичного центру, відносно якого встановлюється попередність – одночасність – наступність, тут виступає момент мовлення або якась інша точка відліку часу. Категорія часу виражається дієслівними часовими формами, яким властиві певні морфологічні ознаки і граматичні значення. Локалізація, яка досягається дієслівною категорією часу, може сполучатися з більш детальною вказівкою на час за допомогою лексичних та синтаксичних засобів.

Категорія часової віднесеності забезпечує темпоральну локалізацію дії/стану через відношення до точки відліку часу, вираженої іншими мовними засобами. Категорія часової віднесеності реалізується а) дієслівними засобами, які передають часову зумовленість; б) кореляціями особових та безособових форм дієслова у фразі/реченні; в) переносним, метафоричним вживанням дієслівних часових форм.

Оскільки аналіз фактичного матеріалу доводить, що час може відтворюватися засобами, які не виражають ні категорії часу, ні категорії часової віднесеності, але вказують на час, передають однозначне розуміння часової характеристики подій /станів, ми також окремо виділяємо категорію часової орієнтації, яка реалізується через а) підкорені авторському задуму семантично-стилістичні інтерпретації граматичних форм; б) різнорівневі засоби мови, що мають часові семи або ситуативно орієнтують події/стани на момент мовлення чи якусь іншу точку відліку, яка, у свою чергу, встановлюється через момент мовлення, вказується описово чи мається на увазі, так як логічно випливає із даної ситуації/контексту; в) транспозицією граматичних форм.

Стосовно практичного вираження часу, у лінгвістиці диференціюються лексичний, граматичний, контекстуальний та художній часи як аспекти мовного часу.

Граматичний час трактується деякими вченими як синтаксична, а не морфологічна категорія. Проблеми синтаксичного часу досліджували О.О. Шахматов, В.В. Виноградов, М.Я. Блох, Е.М. Прокопович, О.М. Старикова, Н.Ю. Шведова, Н.О. Слюсарєва, Н.Д. Арутюнова, С.Я. Єрмоленко, М. Борофф, Г. Керм та інші.

Е.М. Прокопович розуміє синтаксичний час як синтаксичний контекст, у сфері якого окремі мовні явища, в першу чергу дієслівні часові форми, реалізують своє часове значення. М. Борофф вбачає синтаксичність часу в тому, що синтаксичні структури накладають на значення окремих слів комплекс складних явищ, здатних виражати такі відносини як час. І.Р. Вихованець зазначає, що категорія часу входить до складу комплексної семантико-синтаксичної реченнєвої категорії предикативності. О.В. Александрова і Т.О. Комова у своєму дослідженні доводять, що категорії часу дієслова і часу речення – суттєво різні. Ми також схиляємося до такої думки, вважаючи за доцільне розглядати час дієслова як морфологічну категорію, а час речення – як категорію синтаксичну. Синтаксичний час може реалізуватися на рівні речення своїми власними, формальними засобами вираження, що включають такі синтаксичні елементи, як зв'язок і порядок слів та структурну схему речення. Тому граматичний час, на нашу думку, доцільно розглядати як такий, що поєднує морфологічний та синтаксичний часи.

Оскільки граматичний час є дейктичною категорією, тобто прямо чи опосередковано співвіднесеною з об’єктивним часом, для охоплення мовного інструментарію його вираження необхідно виділяти типи часових відношень. За відношенням до дейктичного часового центра реалізуються: а) ситуативно-актуалізований тип мовлення, що характеризується безпосереднім зв’язком змісту висловлювання з ситуацією мовлення; б) ситуативно-нелокалізоване мовлення, якому властива відсутність безпосереднього зв’язку змісту висловлювання з мовленнєвою ситуацією мовця / автора художнього твору в момент комунікації. До цього типу мовлення відноситься вживання теперішнього або минулого часу в авторській оповіді художнього твору, функціонування форм теперішнього часу у формулюванні правил, постулатів, аксіом, теорем тощо.

Іншою важливою ознакою граматичного часу є точка відліку часу як часовий дейктичний центр. Якщо таким центром є момент мовлення, то час традиційно вважається абсолютним. Відносний час пов’язаний з будь-якою іншою від моменту мовлення точкою відліку часу. Поняття відносного часу і таксиса пересікаються, але не збігаються. Сферу таксиса обмежує те, що у його виражені часове відношення між діями повинне здійснюватися в одному часовому плані у рамках єдиного часового періоду – теперішнього, минулого або майбутнього. Відносний час такого обмеження не має, він може співвідноситися з діями різних часових планів.

Лексичний час – це сукупність засобів вираження часових кореляцій за допомогою спеціальної темпоральної лексики: прислівників, прикметників, іменників, сполучників, прийменників та сполучень слів – іменних і прислівникових груп, від вільних сполучень до фразеологічних одиниць з ідіоматичністю різного ступеню. Лінгвісти дають назви цим засобам, виходячи із свого бачення їх функцій. К.В. Філіна кваліфікує темпоральну лексику як лексичні детермінатори чи показники часу, тобто слова, що входять у лексико-семантичний клас категорії часу, Є.М. Шендельс відносить їх до компонентів категорії часу, З.Я. Тураєва – до лексичних специфікаторів часу, С.М. Абдулаєва називає таку лексику вказівними словами часової віднесеності, що супроводжують дієслівні засоби і створюють часову характеристику події. О.В. Бондарко відносить лексичні конкретизатори часу до «периферії» категорії темпоральності як недієслівні засоби часової віднесеності.

На нашу думку, необхідно розрізняти два типи значень лексичних часових маркерів. В одних випадках вони уточнюють часові значення, виражені присудком, тобто вказують на той самий часовий план, що і часові форми.

«Very well. I’m turning into the wind now».

В інших випадках лексичні темпоральні засоби і дієслівні часові форми суперечать один одному, тобто вказують на різні часові плани, більше того лексичні показники часу можуть виявитися навіть сильнішими, ніж часова форма, і нейтралізувати її значення, самостійно створюючи центр часового поля.

The target was now reaching out on either side of him like a great, slime-colored whale. Here comes the bloody tracer.

У даному прикладі now у контексті минулого створює мікрополе теперішнього моменту відносно героя твору. Автор вдається до цього прийому, щоб підкреслити напруженість ситуації, доповнюючи її опис ще одним реченням з присудком comes у Present Simple, що передає внутрішню мову героя.

Особливий аспект відтворення часових значень, часової віднесеності та часової орієнтації властивий художньому дискурсу. Сукупність способів вираження сутності мовного часу текстовими засобами та стильовими ресурсами у межах певної ситуації отримала назву контекстуальний час.

Одна і та ж сама часова форма може виражати різний зміст залежно від того, у який контекст* вона поміщена. Це простежується у наступних прикладах.

«Do you chaps mind if I come in for a bit?» he asked with unwanted diffidence. They rose to welcome him. «Sure you don’t mind? I won’t stay long».

«The Cunninghams never took anything they can’t pay back – no church baskets and no scrip stamps. They never took anything off of anybody? They get along on what they have. They don’t have much, but they get along on it».

«Excuse me, Mrs. Leston. But I just wanted to tell you that we have dinner at half past seven, if that’s not too late».

«She just never speaks now. He is always making little jokes about Flossie’s clothes. That man’ll have me crazy before the terms over».

Дієслова mind, come, asked, rose, don’t mind відносяться у наведеному контексті до одного, створеного описом даної ситуації, часового плану теперішнього з позиції персонажів. Граймз заходить, питає, вони не заперечують, піднімаються привітати його – усі ці дії відбуваються у той самий період часу, створюючи площину презентності стосовно учасників комунікативної ситуації, хоч названі ці дії формами Present Simple і Past Simple. У прикладі 2 форма Past Simple took введена у даному контексті уже в пряму мову поряд з формами Present Simple can’t pay, get along, don’t have. Вираження розширеної теперішності має емфатичне значення. Завдяки часовій транспозиції, що зумовлюється контекстом, форма Past Simple виражає невластиве їй значення теперішності, яке кваліфікуємо у роботі як презентний претерит.

Приклад 4 демонструє реалізацію формою Present Continuous повторюваної дії, що характерна для Present Simple. Таке функціонування Present Continuous у даному контексті виправдане бажанням мовця дати негативну оцінку вчинкам іншого персонажа. Отже, наведені вище приклади засвідчують випадки вживання контекстуального часу, який передається видо-часовими формами Present Simple, Present Continuous і Past Simple.

Оскільки фактичним матеріалом нашого дослідження є англомовні твори художньої літератури, слід окремо виділити проблему вираження часових значень та часових відношень на рівні художнього дискурсу. Особливості реалізації темпоральності у художньому творі зумовлюються тим, що ця категорія у даному випадку пов’язана із співвідношенням двох часових осей: подій, що описуються, та тексту, що їх описує.

Отже, художній час відрізняється від мовного часу тим, що він обов'язково набуває концептуального змісту. Граматичний час, лексичний та контекстуальний часи – це лише аспекти художнього часу. На рівні цілого твору вони підпорядковуються певній прагматиці, беруть участь у створенні художньо-естетичної образності твору. Отже, ми можемо констатувати, що темпоральна організація тексту залежить від його уявної мисленнєвої організації. Загальні закономірності у співвідношенні граматичного та художнього часів з’ясовують З.Я. Тураєва, О.І. Москальська, В.Л. Співак, М.М. Бахтін, Н.Ф. Пелевина, В.П. Руднєв, H. Gethin, R. Pascal, S. Fleischman та інші.

З.Я. Тураєва, С. Флейшман і Р. Паскаль, підкреслюючи різницю між художнім та граматичним часами, наголошують, що художній час є категорією вищого рангу. Він підпорядковує собі граматичний час як один із засобів свого вираження. Н.Ф. Пелевіна, хоч і підходить до трактування художнього часу з дещо іншої позиції, поділяє цю думку вважаючи, що художній час створюється насамперед смислом оповіді. Необхідними у його побудові, однак, є також чисто мовні засоби вираження – одиниці лексичної і граматичної систем мови. В.М. Ярська розуміє художній час як поліфонічну структуру темпорального опису світу. Найбільш повно і лаконічно, на нашу думку, характеризує художній час Н.Ф. Ржевська: літературний твір, природою якого зумовлений опис подій, вимагає причинно-часової вмотивованості дії. Художній час і є категорією розвитку дії і проявляється насамперед у характерному порядку подій у даному творі. Він є категорією форми художнього твору, а саме, його сюжету. Це – конкретне буття часу в творі.

Художній час у нашому розумінні – це категорія художнього тексту, що виражається часовою перспективою цілого твору, підпорядковується одній змістовій установці, поєднуючи і підкоряючи собі усі текстові категорії – сюжетний час, ретроспекцію, проспекцію, створені комплексом мовних структур, здатних реалізувати семантику темпоральності відповідно з конкретною авторською прагматикою.

Таким чином, узагальнюючи сказане вище, можна констатувати, що:

вивчення особливостей вираження часових значень людиною ускладнюється відсутністю у неї спеціального органу сприйняття часу;

виділенню поняття часу сприяє його здатність ділитися на сегменти;

кращому усвідомленню особливостей вираження мовними засобами комплексу часової оцінки подій допомагає можливість поділу подій на внутрішні та зовнішні для мовця / слухача;

у художньому творі граматичний, лексичний та контекстуальний часи підпорядковуються художньому часові, який поєднує усі структури реалізації темпоральної семантики відповідно до задуму письменника.


3. Сутність і характеристики теперішності


Сутність теперішнього часу – це предмет довгих дискусій у філософії та мовознавстві, починаючи від античності і до наших днів. У філософському трактуванні теперішність – це те, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо, це відрізок часу, коли можна активно діяти, впливаючи на поточні події. Вчинки чи бездіяльність відходять у минуле назавжди, залишаючи за собою можливість ставати причиною якихось подій. Таким чином, минуле – це застиглі моменти теперішнього, воно зумовлене теперішнім, і його наслідок, у свою чергу, стає визначальним фактором подій в актуальному теперішньому.

Ю.В. Молчанов наголошує, що поняття тепер і теперішній час виражають перехід від минулого через теперішнє до майбутнього. Поняття тепер доцільно трактувати як переживання теперішнього часу людиною – момент теперішнього часу у її психічній діяльності. Поняття ж момент теперішнього часу можна розглядати як таке, що відображає об’єктивну властивість відокремлення у бутті кожної речі, її минулого від майбутнього. Ю.В. Молчанов також вважає, що граматичний теперішній час дійсно ототожнюється з моментом тепер, який переживається даною свідомістю. Щодо об’єктивного або фізичного теперішнього часу тієї чи іншої матеріальної системи, то його слід оцінювати як часовий відрізок, на протязі якого дана система існує як така.

У сучасній лінгвістиці більшість вчених, зокрема В.М. Ярцева, А.К. Корсаков, Т.І. Дешерієва, Н.Л. Жабицька, Е.Я. Мороховська, М.Я. Блох, R. Quirk, S. Greenbaum, G. Leech, J. Svartvik, H. Poutsma та інші дотримуються думки про те, що основою мовного теперішнього є реальний теперішній час об’єктивного світу. При цьому у свідомості того, хто говорить, теперішнє невіддільне від минулого і майбутнього, оскільки кожний теперішній момент його існування заповнений пам'яттю минулого, а в основі вчинків, які людина здійснює у теперішньому, лежить модель майбутнього.

Подібно до суті будь якого явища, суть теперішності складається з її властивостей, функціонально-семантичних особливостей, що виявляються у функціонуванні мовних засобів, якими вона реалізується. Отже, чим більше властивостей теперішності ми охопимо, тим повніше розкриємо її суть. Автором дисертації умовно виділяються три основні підходи до визначення властивостей теперішності:

Перший з них базується на поєднанні двох аспектів, що доповнюють один одного, – широкого та вузького. У.І. Булл розрізняє два презенси: точковий і плинний. Останній у його трактуванні – це часовий інтервал між минулою і майбутньою подіями. Точковий презенс – це акт встановлення відношення, визначеного цим часовим інтервалом.

Є.П. Надірова, називаючи широкий та вузький аспекти презенса неактуальним і актуальним теперішнім, вважає теперішньою актуальною ту дію, яка відбувається у момент мовлення, і наголошує, що звичайно період часу, необхідний для здійснення актуальної дії, виявляється значно ширшим від періоду мовлення.

Б.В. Чернюх, розуміючи теперішній час як вираження «сучасності» у широкому значенні слова, зводить два різновиди презенса – актуальний і неактуальний – до спільного знаменника. Він вважає, що основною функцією теперішнього часу є вираження актуального презенса, тобто дії, що збігається з моментом мовлення. Неактуальний презенс позначає дію, яка крім моменту мовлення, охоплює певні відрізки часу, що передують і слідують за ним.

Основні положення цього підходу до розуміння теперішності можна відобразити у запропонованій нами схемі.

Як бачимо зі схеми, актуальний презенс має певні межі, у той час як межі неактуального презенса відсутні.

У трактуванні теперішнього часу тексту, зокрема, його актуальності/неактуальності, доцільно керуватися підходом, започаткованим А. Бєлічем. Його суть полягає у виділенні «сфери синтаксичного індикатива», у якій вживання усіх часових форм пов’язане з моментом мовлення, і сфери «синтаксичного релятива», у якій минуле цілком відособлене від реального теперішнього і зображається само по собі. Е. Бенвеніст розмежував часи, що вживаються у «плані мови» і «плані історії», а Х. Вайнріх протиставив часи «обговорюваного» і часи «переданого в оповіді». Виходячи із суті цих підходів, у запропонованій роботі розглядається часова площина, створена творчою уявою автора, на тлі якої розгортаються події, і яка є теперішньою у сприйнятті персонажів. Вона виявляється у мовленнєвих ситуаціях, описаних у творі, або комунікативних актах персонажів. Таким чином відбувається переплетення «сфер», «планів» чи «часів». У мовленнєвій сфері «синтаксичного релятива», про яку ведеться оповідь, створюється своя сфера «синтаксичного індикатива» – обговорення, що є реально теперішнім для учасників описаних подій та комунікативних ситуацій.

У дослідженні актуального / неактуального теперішнього домінантного значення набуває момент мовлення, що за визначенням А.П. Загнітко є умовним позначенням реального теперішнього, відносно якого всі події визначаються як такі, що належать до плану теперішнього/ минулого/ чи майбутнього.

На визначальне місце моменту мовлення як точки відліку часу вказують прихильники визначеного вище підходу до трактування протяжності як основної властивості теперішнього, а також інші дослідники категорії презентності. У лінгвістичних дослідженнях використовуються різні терміни для позначення точки первинного відліку, а саме: момент мовлення, період мовлення, час мовлення, момент повідомлення про дію, момент комунікації, суб'єкт мовлення. Загальновживаний термін момент мовлення у трактуванні М.В. Перцова – це дуже короткий відрізок часу або такий період, що є достатньо малим порівняно з іншими допустимими відрізками відповідного часового плану. Тому М.В. Перцов, згідно традиції, зберігає термін момент мовлення, вилучаючи при цьому з його змісту компонент миттєвості. Цей термін є досить часто використовується, він став своєрідним кліше. М.В. Перцов вважає, що більш адекватним був би термін час даного мовлення.

Термін момент мовлення О.П. Надірова заміняє терміном період мовлення, оскільки поняття момент передбачає неподільний часовий відрізок, а період мовлення передбачає цей поділ. Б. Комрі висловлює думку про те, що межі граматичного моменту мовлення умовні, вони можуть не збігатися і частіше всього не збігаються з реальним моментом, можуть розширюватися чи звужуватись залежно від денотативної ситуації.

Трактуючи розуміння теперішності, К.Г. Городенська акцентує увагу на тому, що з моментом мовлення пов'язуються не самі стани та дії, які мають місце в об'єктивній дійсності. З цим часовим орієнтиром їх співвідносить мовець, функція якого полягає у констатації об'єктивності дій та станів, реальних з погляду мовця. Зважаючи на це, у ситуації, яку представляє категорія часу в лінгвістичній онтології, особа мовця є обов'язковою, визначальною, бо саме для неї дії та стани об’єктивної дійсності, про які йдеться у комунікативному акті, є реальними. У прямому діалозі момент мовлення встановити неважко, але якщо діалог ведеться з залученням складних речень, то демаркація його ускладнюється. Можливо, у зв’язку з цим Б. Комрі наголошує на можливості «ланцюжків точок відліку».

Ситуація ще більше ускладнюється, коли теперішність реалізується у художньому дискурсі. Аналізуючи семантику форм теперішнього часу в англомовних текстах, М.В. Перцов робить висновок, що у більшості випадків точка відліку збігається з часом початку мовленнєвого акту, тобто з моментом мовлення персонажа, але може відрізнятись від нього, наприклад, збігатися з часом факту, який позначений іншою дієслівною формою у головному реченні. Отже, у комунікативній ситуації художнього твору момент мовлення є точкою відліку часу для персонажів – учасників комунікації та читача – реципієнта ситуації, який за задумом автора уявно стає учасником подій. Він також може бути позначений засобом будь-якого рівня мови, що виражає факт, дію, стан у контексті художнього дискурсу, які можуть стосуватися не лише учасників комунікативного акту, а і персонажів твору взагалі.

Як бачимо, у процесі демаркації категорії теперішнього часу і визначення моменту мовлення особливої ваги набуває поняття мовець. Категорія мовця, одночасно лінгвальна та екстралінгвальна, є визначальною для актуалізації темпоральної семантики.

Таким чином, теперішньому часу як граматичній категорії властивий об'єктивно-суб'єктивний характер. Його об'єктивність зумовлюється тим, що основою мовної теперішності є реальний теперішній час навколишнього світу, а суб'єктивність тим, що йому властива перцептивність, тобто певне усвідомлення людиною. Ставлячи об'єктивний фактор на перше місце, ми аж ніяк не надаємо йому переваги. Тобто об’єктивне і суб’єктивне у даному випадку є рівноправним цілим. Мовець, вживаючи ту чи іншу форму дієслова, не просто вказує чи називає об’єктивний час, позначеної ним дії, він подає його відповідно до цілі розмови, пропонуючи іншим саме той ракурс, який мають сприйняти за його задумом. У художньому творі мовець – це персонаж, через сприйняття і висловлювання якого ми сприймаємо співвідношення описаних дій і станів із зображуваною дійсністю, що є для нього реальною. Спробуємо пояснити висловлену думку на прикладі.

He gave a warning snort just as a mounted figure rode out of the gorge.

«Your guide comes,» the driver informed Nate unnecessarily.

«So I see.» Hooking his thumbs in his belt, Nate eyed the approaching rider.

Замість форми comes, цілком можливо вжити форми is coming чи has come, адже із контексту зрозуміло, що з’явився провідник, якого чекали і він їде, наближається до тих, хто його чекає в даний момент. Проте шофер, говорячи про цей факт, вибирає презентну форму Рresent Simple. Мовець демонстративно підкреслює свою непричетність і байдужість, що підсилюється прислівником unnecessarily, і усе це разом насторожує, змушує відчути натяк на особливу, поки що скриту значимість появи даної людини для подальшого розвитку подій. Отже, вибір тієї чи іншої часової форми дієслова пов’язується не тільки з бажанням мовця вказати на час дії, про яку він говорить, але і висловити своє відношення до цієї дії, вплинути на адресата і змусити його сприйняти цю дію відповідно до свого задуму.

Цікавими у цьому плані є дослідження Р.О. Жалейко і Д. Шіффріна, які простежують взаємовплив тлумачень категорії часу у логіці і психології та кореляції з мовознавчими трактуваннями. У працях цих та інших вчених домінує думка, яка підтверджується численним фактичним матеріалом, про те, що у художньому тексті реалізація об’єктивної теперішності підпорядковується задуму автора і саме з його точки зору відображається у мовленні персонажів, а через них суб’єктивно сприймається читачем. Характерною у цьому аспекті є реалізація презенса, зафіксованого у листах, щоденниках, свідченнях тощо. Така теперішність осмислюється у кількаразовому заломленні.

The holidays so far have afforded me little rest. My daughters and I have been much worried by the insistence of a young Irish woman who claims to be the widow of poor Captain Grimes. She has got hold of papers which seem to support her claim. The police too are continually here asking impertinent questions.

Besides this, I have had a letter from Mr. Prendergast stating that he too wishes to resign his post. Apparently he has discovered that there is a species of person called a «Modern Church Man» who draws the full salary of a beneficed clergyman and need not commit himself to any religious belief.

Автор листа фіксує дії і стани, об’єктивно теперішні для осіб, про яких він пише. У свою чергу містер Фаган усвідомлює їх також як такі, що відносяться до реального теперішнього, оскільки вони непокоять його у момент написання листа. Поль, читаючи про описані події, також співвідносить їх з площиною теперішності, створеної листом, яка поєднує автора і адресата. У цю ж площину уявно попадає читач, що і відповідає задуму автора. Остання фраза, наприклад, могла б звучати так: The police came here lots of times, але навіть додавання обставини lots of times не надало б опису скільки емоційності, як вживання презентних форм. У другій половині листа до цього потрійного заломлення презентності у її осмисленні добавляються ще дві: стани і дії священика, що реалізуються в об’єктивній теперішності – draws, need not – відбиваються у сприйнятті містера Прендергаста і спричиняють у нього бажання залишити свою посаду.

Ще яскравіше виявляється властивість форми Present Simple посилювати емоційність впливу на читача у наступному прикладі.

Fred went down to the basement, took the manuscript from its shelf, turned to page one. He read on:

John Graham, rechristened John Rosewater in the Scilly Island, apparently found the mild climate and the new name congenial, for he remained there for the rest of his life, fathering seven sons and six daughters. He, too, is said to have been a poet, though none of his work survives. We know little else about him, except that he had a son named George.

У цьому випадку виділені граматичні форми можна розглядати у кількох аспектах. Якщо аналізувати вживання часових форм автором манускрипту, то презентні форми передають факти об’єктивної для нього теперішності. Коли ж розглядати форми is said, survives та know з точки зору героя твору, який читає написане з плином великого проміжку часу, вони будуть відносними, тобто теперішніми настільки, наскільки він, читаючи манускрипт, уособлює себе з його автором і переноситься в уяві у той період. При спробі абстрагуватися і проаналізувати написане, Фред – герой твору – все-таки сприйматиме ці форми як was said, survived.

Можна з ймовірністю констатувати, що чим вища художня вартісність твору, тим глибше його проникнення в емоції і свідомість читача, тим ближче його злиття з персонажами і їх сприйняттям змальованих подій.

Цілком слушно зауважує О.В. Тарасова, що теперішньому в більшій мірі, ніж іншим часам, властиві специфічні риси та особливості, пов'язані з людською психікою чи емоційним відношенням людини до природи або інших людей, звідси – першорядне значення теперішнього як центрального виду часу в процесі внутрішньої логічної організації думки.

Основою іншого підходу до трактування теперішності є наголос на її протяжності. Ще Геракліт визначав теперішність, як тривалість з невизначеністю періоду. О. Єсперсен вважає, що теоретично теперішній час – це точка, яка не має ніякої тривалості. Теперішній момент, «тепер» – це лише рухома границя між минулим і майбутнім, вона весь час рухається вправо по лінії часу. На практиці «тепер» означає відрізок часу із значною тривалістю, яка сильно змінюється в залежності від обставин. На широту кількісного діапазону теперішності вказує і Я.Ф. Аскін: теперішнє завжди співвіднесене з якимось наявним станом, подією, і тривалість цієї події, стану визначає «розміри» теперішнього, причому в кожному конкретному ряді подій це визначення специфічне. Різна тривалість теперішнього є однією з характерних рис його специфіки. Думку про протяжність теперішнього поділяє також К.В. Філіна, виокремлюючи момент