Необережне знищення або пошкодження майна

поза сферою дії і без використання технічних засобів та інших джерел підвищеної небезпеки;

злочини, скоєні в сфері дії або з використанням технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Професійна необережна злочинність розподіляється на три види:

злочини, скоєні в сфері дії або з використанням технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки;

злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності;

злочини, скоєні в процесі виконання службових (керівних) функцій.

Таким чином, можна виділити чотири основних види необережних злочинів:

побутові необережні злочини, скоєні поза сферою дії технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Це, мабуть, самий малочисельний вид необережних злочинів. До нього відносяться вбивство з необережності (ст. 98 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 105 КК), необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна (ст. 90 КК). Слід відмітити, що за вказаними статтями можуть кваліфікуватися і злочини, що відносяться і до інших груп, наприклад, у випадку коли вбивство з необережності або знищення майна скоєно в результаті недбалого поводження з технічними засобами. Процент цієї групи у загальній масі необережних злочинів невеликий.

Вказаний вид необережності характеризується різноманітністю можливих негативних наслідків (для особи та для майна), і, що особливо важливо, різноманітністю способів їх спричинення, які навряд піддаються вичерпному визначенню. Вірогідність настання тяжких наслідків в побутовій сфері не стільки вже й велика – більшість актів необережної поведінки тут завершується сприятливо. В побуті, як правило, відсутні нормативно закріплені правила безпеки, до небагатьох виключень відносяться правила протипожежної безпеки. Слід також відмітити значну поширеність необережності в побуті, особливо не призвевшої до тяжких наслідків, і важкість її встановлення та доказування. Взагалі сфера побуту в меншому ступені, ніж будь-яка інша сфера, піддається соціальному контролю.

В силу таких особливостей склади побутової необережності конструюються як склади необережного спричинення шкоди без вказівки на способи її скоєння, і шкоди істотної. Так, необережне знищення або пошкодження майна карається лише в тому випадку, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, а саме заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам або заподіяння значної матеріальної шкоди (ст. 90 КК). В діючому КК України склад необережного легкого тілесного ушкодження не передбачений.

необережні злочини, скоєні в сфері дії технічних засобів або інших джерел підвищеної небезпеки.

Це найбільш багаточисленна група необережних злочинів, вони частіше усього можуть скоюватися в процесі професійної діяльності. Однак в силу постійного наповнення технічними засобами побуту людини, ці злочини можуть скоюватися і в побуті. Крім того, громадяни, не пов’язані професійно з використанням технічних засобів, все частіше потрапляють в сферу їх дії, в силу чого їх необережна поведінка може призводити до порушення безпечної діяльності цих засобів і в результаті – до тяжких наслідків (наприклад, склад злочину передбачений ст. 217 КК, - порушення діючих на транспорті правил). Тому злочини даної групи можуть скоювати як особи, що самостійно використовують технічні засоби, так і особи, що знаходяться в сфері їхньої дії і зобов’язані співрозмірювати свою поведінку з правилами, що регулюють використання технічних засобів. Злочини цієї групи можуть бути передбачені як загальними складами необережних злочинів (ст. ст. 90, 98, 105 КК), так і спеціальними складами злочинів скоєних в сфері дії технічних засобів чи інших джерел підвищеної небезпеки (технічних злочинів). До останніх відносяться склади, передбачені, наприклад статтями 215, 2154, 217 і деякими іншими статтями КК. Загальною рисою цієї групи злочинів є те, що вони скоюються в сфері взаємодії “людина-техніка” і призводять до виходу технічних засобів з під контролю керуючого ним суб’єкта, що і призводить до небезпечних для суспільства наслідків;

необережні злочини, скоєні в сфері чисто професійної діяльності, однак без використання як технічних засобів, так і службових (управлінських) функцій.

До них відносяться злочини, в результаті скоєння яких шкода суспільству заподіюється неналежним виконанням або невиконанням суб’єктом своїх професійних обов’язків. Сюди відносяться: злочинно-недбале ставлення до охорони державного або колективного майна (ст.91 КК), порушення ветеринарних правил та правил по боротьбі з хворобами і шкідниками рослин (ст. ст. 157, 158 КК). порушення правил охорони ліній зв’язку (ст. 2051 КК);

необережні злочини, скоєнні в процесі виконання службових (управлінських).

До них відносяться такі злочини, як випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 147 КК), хоча суб’єктом цього злочину може бути як службова, так і не службова особа, халатність (ст. 167 КК). Останній склад може розглядатись як загальний для даної групи злочинів. А.Я. Светлов взагалі наголошує на тому, що халатність - це єдиний службовий злочин, який скоюється не умисно, а з необережності.8 Небезпека вказаної групи злочинів за останній час істотно підвищилась. Це пояснюється ускладненням і підвищенням ролі сфери управління і життя сучасного суспільства, різким збільшенням об’єктів управління в умовах ринкової економіки, ускладненням зв’язків між ними. Тому боротьба з такими злочинами, як халатність необхідна для підвищення відповідальності службових осіб та рівня роботи усієї системи управління в країні.

Диспозиція ст.167 КК вказує, що невиконання, або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків відбувається внаслідок його недбалого або несумлінного до них ставлення.

Ця недбалість та несумлінність, характеризуючи об’єктивну сторону злочину, в певній мірі говорить і про суб’єктивну сторону злочину. Неможливо скоїти умисний злочин з-за недбалості або внаслідок несумлінності.

Але головне – психічне відношення винної особи до наслідків своєї діяльності характеризується необережністю.

Слід відмітити, що хоча прихильники змішаної вини і розрізняють при халатності психічне відношення винної особи до бездіяльності (або неналежно здійсненій дії) і наставшим злочинним наслідкам, але розглядають усе діяння в цілому, як скоєне з необережності.

Розділ 4. Відповідальність за знищення або пошкодження чужого майна

Знищення та пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки нерідко завдає великих майнових збитків, заподіює шкоду здоров'ю людей, спричиняє людські жертви й інші тяжкі наслідки. Як показало вивчення судової практики, при розгляді справ про такі злочини суди в основному правильно застосовують чинне кримінальне і процесуальне законодавство. Разом з тим не всі вони повною мірою виконують вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, особливо в частині з'ясування мотивів злочину і даних, що характеризують особу винного. Допускаються помилки у кваліфікації злочину та при призначенні винним мір покарання. Судами не завжди вирішується питання про відшкодування матеріальних збитків, завданих знищенням або пошкодженням майна. Мають місце факти, коли суди не вживають необхідних заходів до встановлення причин вчинення злочинів та умов, які цьому сприяли9.

Знищення державного або колективного майна - це приведення його у повну непридатність до використання за цільовим призначенням. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю втрачає свою цінність. Знищення лісового масиву означає, що він втратив своє господарське, кліматичне або культурно-естетичне значення. Пошкодженням майна визнаються погіршення якості, зменшення цінності речі або приведення її на якийсь час у не придатний до використання за цільовим призначенням стан. Під істотним пошкодженням лісового масиву слід розуміти заподіяння йому такої шкоди, яка значно погіршує його якість, зменшує його цінність. У випадках, коли для вирішення питання про те, чи втрачено внаслідок вчиненого діяння можливість використання майна за цільовим призначенням або наскільки зменшилась його цінність, потрібні спеціальні знання, судам необхідно призначати відповідну експертизу. Якщо внаслідок підпалу чи дій, спрямованих на його вчинення, майно не було знищено чи пошкоджено з причин, що не залежали від волі винного, вчинене повинно розглядатися залежно від спрямованості умислу як замах на знищення або пошкодження майна шляхом підпалу10.

Умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна шляхом підпалу (ч. 2 ст. 89 КК) є знищення або пошкодження такого майна вогнем, якщо при цьому існувала загроза життю та здоров'ю людей або заподіяння значних матеріальних збитків. Тому умисне знищення або пошкодження майна вогнем, яке не створювало загальної небезпеки (наприклад, спалення речі у печі), не може розглядатись як кваліфікований склад злочину і тягне відповідальність за ч. 1 ст. 89 КК.

Необхідно звернути увагу на те, що за ч. 1 ст. 220-1 КК (в редакції Закону від 19 листопада 1997 р.) кримінальна відповідальність настає за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, якщо воно спричинило виникнення пожежі, якою заподіяно шкоду здоров'ю людей або майнову шкоду у великому розмірі. Порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, що не мало наслідків, передбачених ст. 220-1 КК, або будь-яких суспільно небезпечних наслідків, повинно тягти відповідальність за ст. 175 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Злочин, відповідальність за який встановлено ст. 89 КК, може бути вчинено як із прямим, так і з непрямим умислом. Злочин, передбачений ст. 220-1 КК, характеризується необережною формою вини.

У тих випадках, коли внаслідок умисного знищення або пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу потерпілому з необережності було заподіяно смерть або тяжкі тілесні ушкодження, вчинене необхідно кваліфікувати тільки за ч. 2 чи 3 ст. 89 КК. Якщо ж винний передбачав і бажав або свідомо допускав настання цих наслідків, його дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 або 3 ст. 89 і, відповідно, статтею 93, 94 або 101 КК.

Поняття "шкода здоров'ю людей" (ч. 1 ст. 220-1 КК) охоплює заподіяння одній особі середньої тяжкості тілесного ушкодження або одній чи декільком - легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності. великими, слід враховувати не тільки вартість, розмір знищеного або пошкодженого майна в натуральному вигляді (вага, обсяг, кількість предметів), але і його значимість для народного господарства. Поняття "людські жертви" (ч. 3 ст. 89 і ч. 2 ст. 220-1 КК) передбачає загибель однієї або декількох осіб.

Питання про те, що слід визнавати майновою шкодою у великому розмірі (ч. 1 ст. 220-1 КК), особливо великою шкодою (ч. 3 ст. 89 КК), майновою шкодою в особливо великому розмірі та іншими тяжкими наслідками (ч. 2 ст. 220-1 КК), має вирішуватися судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Суди повинні зазначати у вироку точний розмір шкоди та мотиви, з яких її визнано великою або особливо великою. Зокрема, особливо велика шкода та майнова шкода в особливо великому розмірі, заподіяна внаслідок знищення або пошкодження державного чи колективного майна, може полягати, наприклад, у виведенні з ладу повністю або на тривалий час виробничих підприємств (окремих цехів, дільниць) та інших важливих споруд (гребель, систем водо- та енергопостачання, зв'язку тощо), загибелі великої кількості худоби, спаленні або пошкодженні лісових масивів на значних площах, спричиненні інших особливо великих матеріальних збитків. Іншими тяжкими наслідками можуть визнаватися заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або декільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень - двом і більше особам, залишення людей без житла або засобів до існування, тривалі припинення або дезорганізація роботи підприємства, установи, організації тощо. При вирішенні питання про те, чи є великими або особливо великими матеріальні збитки від знищення чи пошкодження пожежею майна державних або колективних підприємств, установ, організацій, слід враховувати не тільки вартість, розмір знищеного чи пошкодженого майна в натуральному вигляді (вага, обсяг, кількість предметів), а і його значимість. При визначенні розміру збитків, завданих пожежею громадянам, належить виходити з вартості знищеного або пошкодженого майна, його кількості й значимості для потерпілого, а також із майнового стану останнього, зокрема наявності у нього утриманців, тощо. У разі необхідності для визначення розміру завданих пожежею збитків потрібно призначати експертизу відповідно до вимог ст. 75 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК).

Згідно зі ст. 10 КК особи, які досягли 14 років, несуть відповідальність за частинами 2 і 3 ст. 89 КК лише у випадку, коли ці діяння спричинили тяжкі наслідки. В інших випадках відповідальність за такі діяння настає з 16 років. При цьому під тяжкими наслідками слід розуміти: загибель людей; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи декільком особам; середньої тяжкості тілесних ушкоджень - двом чи більше особам; особливо великої шкоди підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності або окремим громадянам; тривалий простій підприємств, цехів або їх виробничих дільниць; знищення чи пошкодження лісових масивів на значних площах; заподіяння особливої екологічної шкоди - масового знищення рідкісних дерев, тварин і птахів тощо. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 220-1 КК, можуть бути як посадові особи, так і громадяни, винні в порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки. Коло осіб, на яких покладається її забезпечення, окреслено в Законі України від 17 грудня 1993 р. "Про пожежну безпеку" та в Правилах пожежної безпеки в Україні, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 червня 1995 р. N 400. В інших випадках недбале й несумлінне ставлення посадової особи до виконання своїх службових обов'язків, що спричинило пожежу, якою заподіяно істотну шкоду чи тяжкі наслідки, може тягти відповідальність за ст. 167 КК (халатність). ненню кожного з цих злочинів, та у встановленому законом порядку вживати заходи до їх усунення.

Слід мати на увазі, що умисне знищення або пошкодження шляхом підпалу майна, належного самому винному, не містить складу злочину. Однак якщо внаслідок такого підпалу було заподіяно шкоду й державному чи колективному майну або майну окремих громадян, дії особи, яка бажала або допускала настання таких наслідків, повинні кваліфікуватись як умисне знищення або пошкодження відповідного майна, вчинене шляхом підпалу. При необережному ставленні до можливих наслідків особи, що вчинила підпал свого власного майна, її дії в разі загибелі людей або настання інших тяжких наслідків і за відсутності ознак злочину проти громадської безпеки повинні кваліфікуватися за ст. 90 КК як необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна.

Вчинення дій, спрямованих на знищення або пошкодження шляхом підпалу державного чи колективного майна з метою ослаблення держави, за наявності всіх інших передбачених ст. 60 КК умов підлягає кваліфікації як диверсія і додаткової кваліфікації за ч. 2 або 3 ст. 89 КК не потребує.

Умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу, вчиненого в процесі вимагательства з метою примусити потерпілого виконати пред'явлену вимогу про передачу цього майна чи права на нього, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 або 3 ст. 86-2 і ч. 2 або 3 ст. 89 КК.

У разі умисного знищення чи пошкодження шляхом підпалу пам'яток історії та культури, взятих під охорону держави, або об'єктів природно-заповідного фонду у вигляді лісового масиву вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів за ст. 207 і ч. 2 або 3 ст. 89 КК.

Суди повинні розрізняти злочин, передбачений ст. 220-1 КК, і злочини проти громадської безпеки, які передбачені статтями 218 - 220, 221, 221-1 КК. Порушення вимог пожежної безпеки при проведенні гірничих робіт охоплюється ст. 218 КК і додаткової кваліфікації за ст. 220-1 КК не потребує, оскільки перша з цих норм є спеціальною щодо другої - загальної. Розмежування злочинів, передбачених ст. 220-1 та ст. 219 КК, необхідно проводити не за місцем вчинення діяння, а за змістом порушених правил. Виходячи з цього порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, хоча і вчинене при виконанні будівельних робіт, повністю охоплюється ст. 220-1 КК за наявності зазначених у ній наслідків. При розмежуванні злочинів, передбачених ст. 220-1 і ст. 220 КК, суди мають керуватися роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, даними в п. 17-1 постанови від 10 жовтня 1982 р. N 6 "Про судову практику в справах, пов'язаних із порушеннями вимог законодавства про охорону праці" (в редакції постанови Пленуму від 3 березня 2000 р. N 4). Якщо причиною виникнення пожежі, яка спричинила тяжкі наслідки, стало порушення правил зберігання, використання, обліку, перевозки вибухових речовин, а також незаконний провіз на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, вчинене повністю охоплюється складами злочинів, передбачених статтями 221, 221-1 КК, і додаткової кваліфікації за ст. 220-1 КК не потребує.

При призначенні покарання за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки особі, яка була відповідальною за їх виконання, суд поряд з іншими обставинами має брати до уваги характер допущеного порушення, а також ставлення винного до додержання зазначених вимог до вчинення ним злочину, зокрема враховувати те й інше при обговоренні доцільності застосування додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати посади, пов'язані з відповідальністю за додержання даних вимог, або займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням останніх.

У разі невиконання органами дізнання й попереднього слідства вимог процесуального законодавства про вжиття заходів до забезпечення відшкодування шкоди суди повинні вжити їх самі або своєчасно зобов'язати до цього відповідні органи. Якщо цивільний позов про відшкодування заподіяної матеріальної шкоди не було заявлено, суд на підставі ст. 29 КПК має право вирішити це питання із власної ініціативи. Судам необхідно виходити з того, що відшкодуванню підлягають вартість знищеного пожежею майна, витрати на відновлення або полагодження майна, частково пошкодженого внаслідок пожежі або при її гасінні, а також інші завдані нею збитки. При цьому потрібно враховувати, що відповідно до ст. 34 Закону "Про пожежну безпеку" гасіння пожеж здійснюється пожежною охороною безкоштовно. Суди також мають з'ясовувати, чи не було майно застраховано, оскільки в разі виплати страхового відшкодування розмір суми, що підлягає стягненню, повинен бути відповідно зменшений. Цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи, яка загинула від пожежі, можуть пред'являти громадяни, що мають право на таке відшкодування у зв'язку з втратою годувальника (ст. 457 ЦК), спадкоємці загиблого, якщо пожежею знищено або пошкоджено його майно, а також особи, що зазнали витрат на поховання.

При розгляді справ про знищення або пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки судам відповідно до статей 23, 23-2 КПК необхідно ретельно з'ясовувати причини вчинення кожного із зазначених злочинів та умови, які цьому сприяли, і в установленому законом порядку вживати заходів до їх усунення.

Висновок

Завершуючи написання даної роботи, автор вважає за потрібне вивести декілька важливих висновків виходячи з структури та змісту роботи.

Отже, необережна злочинність – це частина більш широкого поняття – злочинності, самостійний елемент її структури.

Нажаль, внаслідок нерозробленості проблеми необережності в філософському і соціологічному планах правові науки позбавлені можливості позичати в них основні ознаки необережності. Скоріше навпаки, філософам і соціологам слід звернутись в цьому питанні до положень і висновків правових наук, передусім науки кримінального і цивільного права.

Як вже зазначалося, автор не поділяє думку деяких юристів щодо меншої суспільної небезпеки (щодо наслідків) злочину вчиненого з необережності, хоча згоден з думкою про меншу суспільну небезпечність особи такого винного. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно з навмисними. І при вчиненні злочину з необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок і відношення винного саме до цього наслідку.

Істотна особливість необережності на відміну від умислу – специфічний зв’язок суб’єкта (його волі) з спричиненим ним суспільно небезпечним наслідком. При умислі він пропорційний, при необережності характер наставших наслідків в значній мірі випадковий для характеру дій суб’єкта.

Це загальні ознаки необережності як форми вини. Їх розгляд дозволяє сформулювати пропозицію по удосконаленню законодавчого визначення необережності.

Оскільки основною ознакою необережності, що відрізняє її як від умислу, так і від невинного здійснення суспільно небезпечного діяння (казусу), є відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру, діяння, що скоюється при наявності обов’язку і можливості такого усвідомлення, автор вважає за можливе ввести її в законодавчу формулу злочинної необережності.

Список використаної літератури

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року.

Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №20. – Ст. 249.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 1976 р. № 4 «Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної везпеки». - Постанови Пленуму Верховного Суду України.

Постанова ПВС № 12 від 27грудня 1985 р. "Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень".

Постанова ПВС № 8 від 26 червня 1992 р. "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність, за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів".

Постанова ПВС № 2 від 26 березня 1993 р. "Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення валі".

Монографічна, наукова та інша література

Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. - Москва: Юридическая литература, 1977.

Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её установление.- Воронеж, 1974.

Дудник Н.А. Цена неосторожности. - Москва: Юридическая литература, 1985.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс лекцій. - К., 1998.

Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К., 1999.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського. – К.: Атіка, 2001.

Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. (Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та інші). Відпов.редактор Шакун В.І. - К.: НАВСУ — Правові джерела, 1999.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. - Москва: Юридическая литература, 1970.

Практика судів України в кримінальних справах. – К., 1993.

Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995. – К., 1996.

Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. - Киев: Наукова думка, 1978.

Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. - Київ: Наукова думка, 1995.

Шаргородский М.Д. Научный прогрес и уголовное право.// "Советское государство и право".- 1969.- №12.- С.89-90

1 Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. – Київ: Наукова думка, 1995. – С.36.

2 Чернишова Н.В., Володько М.В., Хазін М.А. Кримінальне право України. – Київ: Наукова думка, 1995. – С. 75-76.

3 Див. Напр. Дудник Н.А. Цена неосторожности. – Москва: Юридическая литература, 1985. – С. 3.

4 Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 8-9.

5 Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её установление.- Воронеж, 1974.-С.149-156.

6 Див. Шаргородский М.Д. Научный прогрес и уголовное право.// “Советское государство и право”.- 1969.- №12.- С.89-90.

7 Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. т.2. – Москва: Юридическая литература, 1970.- С.333.

8 Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – Киев: Наукова думка, 1978. – С.73.

9 Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського. - К.: Атіка, 2001.

10 Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. (Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та інші). Відпов.редактор Шакун В.І. - К.: НАВСУ - Правові джерела, 1999.