Принцип диспозитивності в кримінальному процесі

співвідношення публічності й диспозитивності значною мірою будуються на концепції суспільного договору (Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.). На думку Томаса Гоббса, люди за самою своєю природою ненавиділи один одного («людина людині вовк» - homo homoni lupus est), що призвело до «війни усіх проти усіх» - bellum omnium contra omnes. У такій ситуації для спасіння людства існував один вихід - утворення держави, якій люди делегують частину прав для наведення порядку й управління суспільством.

Оскільки норми кримінального права знаходять свою реалізацію у кримінально-процесуальній формі (з допомогою кримінального процесу), то переважність принципу публічності (засади державності) для кримінального процесу є неминучою і доцільною.

Держава не може стояти осторонь того, що нехтуються встановлені нею кримінально карані заборони – вчиняються злочини, якими порушуються встановлений правопорядок (у широкому розумінні) і охоронювані її законами права та інтереси громадян чи їх колективних формувань, і віддавати на розсуд останніх – звертатися до держави (її органів) за захистом порушеного права чи утриматися від цього.

Характер суспільної небезпеки кримінального діяння обумовлює реакцію держави на них – реалізувати своє право на покарання винного, зобов'язавши уповноважені нею органи – прокурора, слідчого, орган дізнання – у кожному випадку виявлення ознак злочину встановити подію злочину та осіб, винних у його вчиненні, і притягти їх до кримінальної відповідальності (ст. 4 КПК), а суд – розглянути і вирішити кримінальну справу (здійснити правосуддя) на основі змагальності сторони обвинувачення і захисту. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину – це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Отож, рушійною силою кримінального процесу, за загальним правилом, є засада публічності (офіційності або державності).

Проте при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин. У встановлених кримінально-процесуальним законом випадках (ст. 27 КПК) законодавець вважає можливим обмежити дію засади публічності (державності) і надає можливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання – чи звертатись йому до держави (суду чи правоохоронних органів) за захистом порушеного права, вимагаючи притягти винну особу до кримінальної відповідальності, чи врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємопорузуміння або й взагалі залишити діяння винного без реакції. Тож у встановлених законом випадках у кримінальному судочинстві визначальною є не засада публічності, а диспозитивності. В таких випадках законодавець віддає перевагу інтересу приватному (потерпілому) перед інтересом публічним.

Дія засади диспозитивності щодо порушення кримінального процесу з метою захисту приватного інтересу має свої особливості. Насамперед її дія у кримінальному процесі не є наскрізною. Вона не знаходить свого прояву у всіх його стадіях. У справах приватно-публічного обвинувачення вона (диспозитивність) вичерпується лише зверненням потерпілого за захистом порушеного права до органів правоохорони, після чого починає свою дію засада публічності. Нарешті, навіть у справах приватного обвинувачення вона може бути нейтралізована державою в особі прокурора, якщо він вважатиме, що справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення або що потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. В такому випадку прокурор за чинним законодавством надає і цій категорії кримінальних справ характеру публічності і порушує кримінальну справу, провадження у якій ведеться в загальному порядку і яка закриттю за примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягає. Проте навряд чи є достатньо обґрунтовані підстави обмежувати дію принципу диспозитивності у цій категорії кримінальних справ. Таке обмеження ґрунтується не на волевиявленні потерпілого, що є визначальним, а на аморфному, чітко не визначеному, оцінювальному положенні “Особливе громадське значення вчиненого злочину” (ч. 3 ст. 27 КПК) (хоча це справи про злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки) чи наявність у ньому “державного або громадського інтересу (ч. 4 ст. 27 КПК) (хоча законодавець і вбачає у цій категорії кримінальних справ не державний чи громадський інтерес, а приватний).

Переважно засадою диспозитивності обумовлено право потерпілої від злочину особи пред'явити у кримінальній справі цивільний позов про відшкодування завданої злочином майнової шкоди і компенсації шкоди моральної (ст. 28 КПК) або утриматися від реалізації цього права, відмовившись від пред'явлення позову взагалі або від підтримання його в повному об'ємі чи в частині (змінити обсяг позовних вимог) під час провадження в справі.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України (2001 р.) та зазначених раніше законів про внесення змін і доповнень до КПК, якими істотно поглиблена засада змагальності, диспозитивність у кримінальному процесі, природно, знайшла дедалі більше поширення. З'явилася, по суті, нова, до цього незнана категорія кримінальних справ, які можна назвати справами публічно-приватного обвинувачення. Йдеться про кримінальні справи про злочини невеликої тяжкості (за які передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК), порушення і провадження яких здійснюється на засаді публічності. Однак такі справи можуть бути закриті судом і обвинувачений звільнений від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням його з потерпілим та за умов, що обвинувачений вчинив злочин уперше і що він відшкодував завдані його злочинною поведінкою збитки чи іншим чином усунув заподіяну шкоду. Отже, засада диспозитивності розширила свій вплив на значну категорію кримінальних справ про обвинувачення у вчиненні злочинів, яких Кримінальний кодекс нараховує понад 50.

Обмеження засади публічності і розширення диспозитивності знаходить прояв і в інших нормативних положеннях КПК України. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядається у суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд (ч. 2 ст. 17 КПК). Наведена норма дає можливість підсудному зробити свій вибір складу суду – одноособового чи колегіального. Обвинувачений наділений правом вибору і при закритті провадження у справі внаслідок акту амністії чи помилування. Кримінальна справа за названою підставою закриттю не підлягає, якщо проти цього заперечує обвинувачений. За такої обставини (заперечення обвинуваченого) провадження у справі продовжується у звичайному порядку. Аналогічна ситуація із закриттям кримінальної справи на досудовому розслідуванні і щодо померлого обвинуваченого, якщо його родичі наполягають на розгляді справи судом з метою реабілітації (ст. 6 КПК). В обох випадках обвинувачений та його родичі роблять свій вибір, розпоряджаючись своїм правом погодитися з закриттям справи на досудовому розслідуванні чи не погоджуватись з таким рішенням. В останньому випадку справа в звичайному порядку має бути розглянута судом, який і вирішить її по суті.

Як прояв засади диспозитивності варто розглядати і положення, що містяться у ч. 3 ст. 253 КПК, згідно з якими суд (суддя) не вправі відмовити учасникам судового розгляду (сторонам процесу) у поданні та дослідженні в стадії судового розгляду справи доказів, якщо вони є належними і допустимими. Він зобов'язаний у таких випадках підпорядкуватися волі відповідної сторони. Аналогічна ситуація має місце і в разі зміни прокурором обвинувачення в суді у бік його пом'якшення чи взагалі відмови від обвинувачення підсудного за наявності для цього підстав.16 Досягнення гармонії у позиціях між учасниками процесу, які належать до сторони обвинувачення (прокурор, потерпілий і цивільний позивач та їх представники), щодо обвинувачення зобов'язує суд підпорядкуватися волі сторони обвинувачення і розглядати справу за новим обвинуваченням, а в разі відмови її від підтримання обвинувачення – закрити провадження у справі (ч. 3 ст. 264, ст. 277, ч. 2 ст. 282 КПК). Отже, т.зв. “право обвинувача розпоряджатися справою”, що було введене до кримінального процесу України в результаті “малої судової реформи” 2001 р., істотно розширило дію засади диспозитивності у ньому.

Елементи диспозитивності в кримінально-процесуальному праві можуть бути більшою чи меншою мірою підсилені за рахунок розширення судових процедур, які ґрунтуються на узгоджених діях сторін процесу, а також прийняття судом рішень з урахуванням їх позицій. Прийняті в такий спосіб рішення, якщо й не є у всіх випадках взаємоприйнятними для сторін, проте вони більш гармонійні, ніж імперативні рішення суду, прийняті без урахування їх позицій. Власне, як реалізацію диспозитивності у кримінальному судочинстві необхідно розцінювати законодавче положення про вислухування судом думки сторін з приводу загальних клопотань учасників судового розгляду та врахування її при прийнятті свого рішення – ухвали чи постанови (ст. 296 КПК).

Значно більшою мірою диспозитивність властива тим нормам кримінально-процесуального закону, які вимагають узгоджених сторонами і судом рішень. Законодавець зобов'язує суд у таких випадках віддати перевагу узгодженим сторонами рішенням і ухвалити їх своїм рішенням. Так, лише за наявності згоди сторін прокурор на початку судового слідства оголошує обвинувальний висновок, а приватний обвинувач – скаргу, не в повному обсязі, а тільки їх резолютивну частину (ч. 3 ст. 297 КПК). Згода сторін має вирішальне значення і при визначенні обсягу доказів, які будуть досліджуватися під час судового слідства (ч. 3 ст. 299 КПК), та при з'ясуванні необхідності проведення судового слідства і його обсягу під час попереднього розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 358 КПК).

Залежно від характеру поєднання засад публічності і диспозитивності ступінь можливого впливу особи на хід і наслідок процесу може бути різним. Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності і, як наслідок, – засади диспозитивності є свідченням посилення уваги законодавця до прав, основних свобод та інтересів громадян і юридичних осіб, намагання гармонійно поєднати у сфері кримінально-процесуальної діяльності (публічної за своєю суттю) інтереси особи, суспільства і держави.

Розширення дії диспозитивності у кримінальному процесі є визнанням державою переваги особистого інтересу перед конкуруючим державним інтересом. Однак не лише цим, як видається, обумовлене її розширення. Активізація злочинності за останні роки як у всьому світі, так і в Україні змушує законодавців шукати і знаходити вирішення “кримінальних конфліктів” у розширенні засади диспозитивності, яка знаходитиме свою реалізацію у публічному за своєю суттю кримінальному процесі у різних спрощених формах вирішення кримінально-правових конфліктів та більш широкого використання угод між сторонами обвинувачення і захисту, зрозуміло, під контролем суду. Проте таке розширення повинно мати і свої межі, перехід за які може негативно позначитись на стані контролю за злочинністю, а отже, і на захищеності прав і законних інтересів громадян.

Своєрідне переплетіння публічності і диспозитивності вбачається у взаємовідносинах «обвинувачений - захисник - держава».

Обвинувачений вправі відмовитися від захисника. Але у випадках, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 45 та ст. 47 КПК слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор або суд можуть призначити захисника усупереч волі обвинуваченого, тобто примусово. Таке рішення ухвалюється в інтересах обвинуваченого, хоча й проти його волі (публічність).

Обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника. Це диспозитивність (право вибору). Проте суд контролює вибір підсудного і може не допустити до участі як захисника особу, яка не здатна за своєю освітою чи іншими даними ефективно здійснювати захист у суді, а якщо він її допускає у справах, де захисник має бути обов’язково, то лише «нарівні з адвокатом». Це гарантія правосуддя (публічність) і в той же час гарантія для підсудного, значення якої він не усвідомлює («латентна диспозитивність»).

У ст. 44 КПК передбачено, що захисником може бути і фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги. Але такого закону поки що немає, що створює серйозну напругу при провадженні в кримінальних справах.

В публічних та особистих інтересах у законі зазначені випадки обов’язкової участі в кримінальній справі представника потерпілого, якщо останній є неповнолітнім або недієздатним. Причому відмова такого потерпілого від представника не має бути обов’язковою для слідчого і суду.

З позицій публічності і диспозитивності потребує перегляду примусова доставка (привід) підсудного до суду. Підсудний ще до початку судового засідання може офіційно заявити, що давати показання він не буде (це його право) і брати участь у засіданні суду не хоче, зокрема тому, що з позицій презумпції невинуватості перебування задовго до винесення вироку у клітці, встановленій у залі суду, принижує його гідність. Примусова доставка такого обвинуваченого в суд у такому випадку тільки ускладнює правосуддя, тому бажано від неї відмовитися. Це відповідає принципу диспозитивності процесу.

Відповідно до ст. 263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства або відмовитися їх давати, а також відповідати на запитання (диспозитивність), але головуючий може не дати на це дозволу (публічність), хоча законодавством не встановлено, що це можливо, й не визначено випадки такої можливості. Слід зазначити, що законодавець інколи удається до такого заходу: надає особі право, але тут же допускає можливість відступу від нього за розсудом слідчого чи судді. В таких ситуаціях утворюється видимість диспозитивності, а насправді панує публічність. Закон допускає формулювання «як правило», «у невідкладних випадках», «з дозволу суду» тощо, які через їх невизначеність обмежують права учасників процесу.

Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого (виправданого), потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.

Диспозитивна засада притаманна правилу про недопустимість «повернення до гіршого» для засудженого (виправданого), який оскаржив вирок. У цьому випадку приватний інтерес (свобода безбоязного оскарження вироку) дорожчий, ніж досягнення істини в кримінальній справі. Однак і в цьому випадку приватні засади «перекриваються» публічними, якщо нарівні зі скаргою захисту є подання прокурора чи скарга потерпілого, які можуть потягти погіршення становища засудженого чи виправданого (переважає публічний характер).

Зазначимо, що відповідно до ст. 21 проекту КПК його розробники засаду публічності розглядають як те, що прокурор, слідчий, орган дізнання в межах своєї компетенції незалежно від думки окремих фізичних чи юридичних осіб зобов’язані почати провадження у справі в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, захисту прав і законних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, захисту інтересів суспільства і держави, а також виконати передбачені законом дії для встановлення й притягнення до відповідальності винуватого у вчиненні злочину чи реабілітації невинуватого.

Таким чином, пріоритет публічності не означає повного витіснення з нього засади диспозитивності. Їх раціональне поєднання і взаємодія дає можливість гармонічно поєднати інтереси особи (приватний інтерес) і держави (інтерес публічний). Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності неминуче привело до істотного розширення у ньому засади диспозитивності за рахунок публічності.

4. Правові гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі

Україна згідно з Конституцією є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1). Конституцією закріплено головну ознаку правової держави, зокрема: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», а «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ст. 3). Тобто в Україні визнано, що права, свободи та законні інтереси людини превалюють над інтересами держави.

У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Гарантії реалізації і захисту прав та свобод особистості - це сукупність економічних і політичних умов, а також система правових засобів, які забезпечують реальність здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина.

У широкому розумінні поняттям гарантії охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, які спрямовані на фактичну реалізацію прав, свобод та обов'язків особистості, на усунення можливих причин та перешкод неповного чи неналежного здійснення їх і захист прав від порушень.

Гарантії реалізації - це відповідні умови і засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених у Конституції прав, свобод і обов'язків. До них належать межі прав і свобод, конституційно-правові принципи статусу особи, юридичні факти, з якими пов'язуються володіння правами і свободами та безпосереднє користування, процесуальні форми реалізації, заходи заохочення та стимулювання правомірної поведінки юридичні обов'язки.17

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Початковим моментом реалізації принципу диспозитивності на думку В.Шишкіна18, є можливість вільного поводження зі своїм правом щодо ініціювання заінтересованою особою судового процесу.

Друга складова (стадія) принципу диспозитивності - самостійний пошук і надання доказів суду щодо підтвердження вимог звернення. У ст. 261 КПК України вказується, що обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальної справи користуються рівними правами; але в чому конкретно - це можна побачити лише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чи клопотань щодо них.

Захист як вид процесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повного права пошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливість частково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержаних оперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановлені захистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиції слідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягають оцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї черги для реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, що клопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволене.

Третя складова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадії заінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогодні має реалізацію, що підтверджує наявність цього принципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на суд покладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасники процесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів з аналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідними нормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справи професійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правового аналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявляти активності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією (України нового інституту судочинства - суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін - і щодо висловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу та оцінки.

Четверта складова (стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони, яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби в зв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу і судочинства. Саме тому, що в країнах сталої демократії держава та її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівна людині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зі всіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічно реалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь до початку судового слухання надати судові, а отже - і протилежній стороні всю інформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щоб сторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись до судового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасно це має і практичне значення - завдяки такому підходу кожна сторона спроможна належним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, не доводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовки справи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивності проявляється у таких видах як: мирова угода між фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом з санкції судді

П'ята складова (стадія) принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторони зобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має право запровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто є обов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне з можливих м'яких покарань - відкладення слухання справи для підготовки контраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладенням на винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу. Більш тяжке покарання - повне відхилення прихованих доказів з накладенням штрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципу диспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення для судочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги до суду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері.

Засада диспозитивності має вияв у таких правових інститутах, як закриття провадження в кримінальній справі у зв’язку: з дійовим каяттям; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності; з помилуванням окремих осіб; внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння; внаслідок зміни обставин; тощо.

Розглядаючи умови реалізації принципу диспозитивності у кримінальному процесі можна виділити чотири моменти:

По-перше, розглянемо поняття сторін у кримінальному процесі та його співвідношення з категорією “учасник процесу” та принципового для змагального процесу питання: признання сторонами осіб, які здійснюють обвинувачення й захист по кримінальній справі.

У радянській науці поняття сторін у процесі в основному відкидалося. Це цілком зрозуміло, тому що визнання за особами, що здійснюють обвинувачення і захист у справі, статус сторін указує на диспозитивну побудову процесу, на активну роль цих суб'єктів судочинства, їхня процесуальна рівноправність, а саме кримінальне судочинство розглядається як суперечка з приводу юридичного конфлікту між ними.

Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього поняття і класифікації учасників процесу є різні погляди.

У главі 3 КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять сутність провадження у кримінальній справі.

У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі 3 КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що вказані в цій главі.

При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовуються терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. учасники кримінального процесу - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.

Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини.

В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на нашу думку, така:

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-разпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи.

2. Особи, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.

Учасники процесу характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; д) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.

Найбільш чіткою підставою, що дозволяє охопити єдиною класифікацією всіх суб'єктів кримінального процесу, є функціональний критерій, тобто вказівка на здійснення особою тієї чи іншої процесуальної функції. На підставі функціонального критерію всіх суб'єктів процесу можна підрозділити на наступні групи: 1. особи й органи, що здійснюють функцію обвинувачення по кримінальній справі (кримінальне переслідування); 2. суб'єкти, що здійснюють функцію захисту від обвинувачення; 3. особи (органи), що вирішують питання права і справу по суті; 4. суб'єкти, що здійснюють функції підтримки цивільного позову і захисту від нього; 5. суб'єкти, що сприяють здійсненню задач кримінального судочинства.

По-друге, розглянемо статус потерпілого в кримінальному процесі.

У теорії радянського кримінального процесу заперечувалася наявність у потерпілого самостійної процесуальної функції. Вважалося, що потерпілий лише примикає до сторони обвинувачення і самостійної участі в справі не приймає і не повинен взагалі приймати. Позицією, дуже розповсюдженою і в даний час, є також і така: потерпілий виконує функцію захисту своїх, порушеним злочином прав і законних інтересів. КПК в основному випливає саме цієї позиції, тому що не відмовляє потерпілому у наданні процесуальних прав, але обмежує можливість підтримки їм обвинувачення лише справами приватного обвинувачення.

Слід зазначити, що кримінальна справа порушується в зв'язку із вчиненням злочину. Розрізняють порушення кримінальної справи щодо особи і за фактом вчиненого злочину. Практика свідчить, що більшість кримінальних справ порушується за фактом вчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з квартири, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень), але про те, хто його вчинив, відомостей в матеріалах, які надійшли, немає. Тоді кримінальна справа порушується за фактом. Майже про всі злочини, коли про них стає відомо органам дізнання, слідчому, прокурору, і суду, справи порушуються незалежно від волі потерпілого. Це - справи публічного обвинувачення. Але є ще справи, що порушуються лише за наявності скарги потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальну справу. Це - справи приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).

Причому у ст. 27 УПК про притягнення до кримінальної відповідальності не інакше як за скаргою потерпілого, наголошується, що справи про злочини, передбачені частиною 1 статті 152 Кримінального кодексу України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. Якщо справа про будь-який із зазначених у частині 1 цієї статті злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у частині 2 цієї статті, через свій