Принцип диспозитивності в кримінальному процесі

безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого.19

Як ми бачимо, закон вказує саме на нездатність потерпілого захищати свої права і законні інтереси і нічого не говорить про нездатність самостійно підтримувати обвинувачення. В останнє десятиліття неодноразово багатьма вченими і практичним працівниками пропонувалося підсилити роль, активність потерпілого по кримінальній справі, і, головне, надати права обвинувача по кримінальній справі потерпілого, у тому числі чітко відбити в законі його статус як приватного обвинувача.

Отже, можна визначити, що: 1. потерпілий є суб'єктом у кримінальному процесі на стороні обвинувачення і виконує функцію приватного обвинувачення; 2. потерпілий є приватним обвинувачем по всіх кримінальних справах, по справах приватного обвинувачення - самостійно чи за допомогою представника, по інших справах - поряд з державним обвинувачем; 3. здійснюючи обвинувачення по кримінальній справі, потерпілий переслідує не суспільний (публічний), а свій особистий, приватний інтерес, що виражається в необхідності відновлення всіх його прав, порушених злочином; 4. потерпілий як сторона в процесі повинен бути наділений комплексом прав, необхідним для його рівноправної участі у змагальному процесі і не тільки в судовому розгляді, але і на всіх інших етапах кримінального судочинства.

По-третє, слід визначити, що найбільш важливим для забезпечення диспозитивності в кримінальному процесі є розвиток принципів змагальності і рівноправності сторін. При цьому особливо необхідно правильно визначити місце суду в процесі. Необґрунтоване посилення ролі суду у доказуванні може паралізувати змагальність, ініціативу сторін. З іншого боку, повне відсторонення суду від процесу доказування, може привести до того, що принцип рівноправності перетвориться у свою протилежність, коли в тієї чи іншої сторони (приміром, у потерпілого) можливості в доказуванні (матеріальні, організаційні й ін.) виявляться істотно меншими, чим у сторони протилежної, а суд, звільнений від обов'язків сприяти сторонам у пошуку доказів, нічого не буде починати в допомогу цієї особі. Змагальність і рівноправність сторін можуть бути забезпечені лише при правильному балансі повноважень суду і сторін, забезпеченні умов для рівноправної участі сторін у доведенні.

По-четверте, слід відзначити, що спрощення форм кримінального судочинства є проявом принципу диспозитивності. Теорія і практика кримінального процесу знає різноманітні форми спрощених проваджень по кримінальних справах. Вони можуть називатися по-різному - спрощеними, прискореними, сумарними, скороченими і т.д., однак суть їх від цього не міняється. Дуже важливо правильно визначити які з цих форм можуть бути адекватно сприйняті українським кримінальним процесом. Це дозволить насамперед реалізувати конституційну норму про приступність правосуддя для потерпілих.

Як представляється, для того, щоб спростити кримінальне судочинство, але не в інтересах держави, а в інтересах особистості, не потрібно вводити в процес угоди про визнання провини, потрібно розширити можливості для примирення сторін, особливо з огляду на широкі можливості для найшвидшої компенсації заподіяного потерпілому шкоди в цих випадках. Інститут примирення сторін відповідає цим вимогам і повинен бути розширений у рамках українського кримінального процесу.

Представляється необхідним цілком підтримати вже існуючий у діючому кримінально-процесуальному законодавстві варіант спрощення кримінального процесу по справах про нетяжкі злочини.

Введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досудове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш складних і суспільне небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.

І ще один шлях спрощення кримінального процесу - розширення кола справ приватного обвинувачення, що, на нашу думку, у даний час занадто вузький.

Гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі проявляються у тому, що обвинувачений вправі відмовитися від захисника, обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника, тобто обвинувачений має право вибору. Також, відповідно до ст. 263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства або відмовитися їх давати, а також відповідати на запитання Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого, потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.

Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві відбувається за рахунок збільшення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених не тільки в КПК, а й у Загальній та Особливій частинах КК.

Зокрема, крім названих вище випадків, у КК передбачено звільнення від кримінальної відповідальності в разі: добровільної відмови особи при незакінченому злочині (ст. 17); добровільної відмови співучасників (ст. 31); добровільного повідомлення громадянином України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками (ч. 2 ст. 111); добровільного повідомлення іноземцем або особою без громадянства про вчинене шпигунство (ч. 2 ст. 114); здійснення керівником підприємства, установи або організації виплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам до притягнення його до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 175); сплати особою податків, зборів (обов’язкових платежів), а також відшкодування шкоди, завданої державі їх несвоєчасною сплатою, до притягнення її до кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 212); добровільної заяви про створення злочинної організації або участь у ній (ч. 2 ст. 255); добровільного повідомлення про терористичну групу чи терористичну організацію (ч. 5 ст. 258); добровільного повідомлення про незаконне воєнізоване чи збройне формування (ч. 6 ст. 260); добровільної здачі зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (ч. 3 ст. 263); добровільної заяви про незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 4 ст. 289); добровільної здачі наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 4 ст. 307); добровільного лікування від наркоманії (ч. 4 ст. 309); добровільної здачі прекурсорів (ч. 4 ст. 311); добровільної заяви про давання або вимагання хабара (ч. 3 ст. 369). Особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності за військовий злочин із застосуванням до неї заходів, передбачених «Дисциплінарним статутом Збройних Сил України» (ч. 4 ст. 401 КК).

Згідно зі ст. 44 КК порядок звільнення від кримінальної відповідальності у перелічених випадках встановлюється законом. На жаль, у КПК поки що не передбачений такий порядок, що є серйозною перепоною у правозастосуванні; зокрема, у зазначених в Особливій частині КК випадках це обмежує диспозитивні начала на користь публічних.

Виявом диспозитивності є визнання правомірним вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК). Але тут наявні й публічні засади, оскільки відповідно до ч. 2 цієї статті справа не завжди може бути закрита при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину. На жаль, положеннями КПК не врегламентовано порядок звільнення в таких випадках особи від кримінальної відповідальності, що є серйозною проблемою при правозастосуванні.20

Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві України відбулося за рахунок запровадження правила про те, що закриття кримінальної справи за будь-якою нереабілітуючою обставиною відбувається лише за результатами судового розгляду справи, що ліквідувало інститут визнання особи винною позасудовими органами влади.

Диспозитивність у кримінальному процесі виявляється і в тому, що під час розгляду судом цивільного позову мають застосовуватися деякі правила цивільного процесу, якщо інше не передбачене положеннями КПК. У межах кримінально-процесуальної процедури можливі: відмова від позову або його визнання, які мають тягти закриття провадження за позовом під час розгляду судом кримінальної справи; перенесення розгляду позову в суд, що діє в порядку цивільного судочинства; мирова угода сторін. У випадках, коли арешт на майно накладено з метою забезпечення цивільного позову, обвинувачений вправі визначити, яке саме майно підлягає арешту в межах суми заявленого позову. В цьому також знаходить втілення принцип диспозитивності.

Таким чином, ідея диспозитивності лежить в основі й таких процесуальних гарантій обвинуваченого, як вибір: між розглядом кримінальної справи суддею одноособово чи колегією суддів; між проведенням чи не проведенням судового слідства залежно від визнання чи заперечення вини підсудним.

Зазначена ідея висловлена і в концепції впровадження поновлюючого правосуддя замість караючого - нова концепція, яка виникла на Заході порівняно недавно, могла б бути адаптована до умов України, і це б значно посилило засади диспозитивності в кримінальному процесі.

Висновки

Принципи кримінального процесу – це світоглядні ідеї максимально високого ступеня спільності в кримінальному процесі, що детермінують кримінального-процесуальну діяльність і виникають у ході її правовідносин, вільно виявляються в правових нормах. Принципи кримінального процесу виражають: сутність норм і правил поведінки, санкціонованих державою та регламентуючих провадження по кримінальних справах; тісний зв'язок з правовою системою суспільства, за допомогою якої впливають на кримінально-процесуальні відносини; основні правила кримінального-процесуальної діяльності, опосередковані правовими нормами.

Диспозитивність сьогодні не може бути принципом через відсутність об'єктивних передумов, оскільки публічні інтереси, що закріплені у нормах кримінального процесу України, обмежують ці тенденції у кримінальному судочинстві, подібно тому, як диспозитивні інтереси, що закріплені у нормах цивільного процесу України, обмежують розширення меж публічності в цивільному процесі. Реалізація диспозитивності та принципу публічності це єдиний процес, спрямований на вирішення задач кримінального процесу. Чітке позначення меж дії принципу публічності і диспозитивності у кримінально-процесуальному законодавстві забезпечує відсутність протиріч між ними у кримінальному процесі України.

Диспозитивність в силу якого його учасники (сторони), що відстоюють у справі свій особистий інтерес, мають право розпоряджатися: предметом кримінального процесу (обвинуваченням); матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі; процесуальними правами, реалізація яких значно впливає на провадження по кримінальній справі. Характерні риси диспозитивності: активність дії залежить від волевиявлення учасників (сторін) кримінального провадження і пов'язана з наданням доказів та розпорядженням предметом цивільного позову у кримінальному провадженні; ініціативність дії пов'язана з розпорядженням предметом кримінального процесу.

Диспозитивность як загальноправове явищє, регламентоване конституційними, цивільно-процесуальними, кримінально-процесуальними нормами, що виконує праворегулюючу функцію.

Суб'єктами диспозитивності у кримінальному процесі можуть бути учасники (сторони) кримінального процесу (фізичні або юридичні особи), які відстоюють у справі свій особистий (приватний) інтерес: зі сторони обвинувачення – постраждалий, потерпілий, цивільний позивач та їх представники; зі сторони захисту – підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх захисники та законні представники, а також, цивільний відповідач та його представник. Виключенням є прокурор, який відстоює у справі державний інтерес і має право відмовитись від підтримки державного обвинувачення у суді, що викликає, за відмовою потерпілого від продовження обвинувачення особисто, закриття кримінального переслідування.

При провадженні по справах приватного обвинувачення виникає необхідність процесуального визначення правового статусу особи, яка надає скаргу. Тому до проекту нового КПК України слід внести норму, регулюючу підстави та порядок визначення особи постраждалою, тобто: особа (фізична або юридична), яка звернулась до суду із скаргою про скоєний злочин, визначається постраждалою з моменту реєстрації в суді такої скарги. Права і обов'язки такої особи повинні бути роз'яснені їй, про що робиться відмітка у відповідному реєстровому документі.

Список використаної літератури

Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1996. – С. 4.

Кримінально-процесуальний кодекс України. - К., 2001.

Ковтун Г.И. Состязательность и поиск истины // Российская юстиция. - 1997. - № 7.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За загальною редакцією В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.:ФОРУМ, 2003. – 938 с.

Лобойко Л.М. Поняття принципу диспозитивності в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 4 (35). – С. 218-228.

Маляренко В. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Юридична Україна. -2004. - №5. - C. 4-16.

Маляренко В.Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. -2003. - №1. - C. 15-21.

Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 7(47).

Мизулина Е.Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства. - Тарту, 1991.

Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право. К., 1997.

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / Під ред. В.М.Тертишника. - К, 2002. - С. 102-103.

Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7.

Порівняльне судове право. / М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К.Радзієвська. - К, 1993. - С. 163.

Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. – С. 204-205.

Судебная власть: Проспект. - М., 2003. - С. 285.

Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 1(28). - С. 40).

Чучукало О.Вплив змагальності і диспозитивності на криміналістичне забезпечення судового слідства // Право України. -2003. - №5. - C. 71-75.

Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - №6. – С. 10-15.

Юридическая энциклопедия. - М., 2001. - С. 920.

Юридична енциклопедія - Т. 5. - К., 2003. - С. 197-199.

Размещено на

1 Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - №6. – С. 10-15.

2 Чучукало О.Вплив змагальності і диспозитивності на криміналістичне забезпечення судового слідства // Право України. -2003. - №5. - C. 71-75.

3 Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 1(28). - С. 40).

4 Мизулина Е.Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства. - Тарту, 1991.

5 Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / Під ред. В.М.Тертишника. - К, 2002. - С. 102-103.

6 Порівняльне судове право. / М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, Л.К.Радзієвська. - К, 1993. - С. 163-164.

7 Маляренко В.Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. -2003. - №1. - C. 15-21.

8 Див.: Кудрявцев П.И. Прокурор в суде первой инстанции // Соц. законность. - 1970. - № 7. - С. 8.

9 Див.: Побегайло Г.Д. Судебные прения в советском уголовном процессе. - М., 1982. - С. 4.

10 Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право. К., 1997. - С. 13, 14.

11 Побеpежный В.В. Гарантии независимости суда при отправлении правосудия по уголовным делам: Автореф. канд. дис. - 1993. - С. 22.

12 Юридична енциклопедія - Т. 5. - К., 2003. - С. 197-199.

13 Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 7(47).

14 Юридическая энциклопедия. - М., 2001. - С. 920.

15 Судебная власть: Проспект. - М., 2003. - С. 285.

16 Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7.

17 Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. – С. 204-205.

18 Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. - №6. – С. 10-15.

19 Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За загальною редакцією В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.:ФОРУМ, 2003. – 938 с. - - С. 78.

20 Маляренко В. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України // Юридична Україна. -2004. - №5. - C. 4-16.