Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять...
BORDER=0 CELLPADDING=8 CELLSPACING=0>Допомагали копати окопи. Війська відступали через село Михайлівку (там була переправа, але вона не могла справитись з таким потоком людей, військової техніки). В селі залишилися тільки старі, жінки і ми, діти. Мародерства не було, правда магазин і комору розібрали. Німці в село ввійшли без бою, населення старалось менше попадати їм на очі, ніхто не знав, що буде далі.
Нас, однолітків 1926 року, забирали в Німеччину, п’ятеро втекло, а двоє поїхало. Переховувалися разом із Митюком Юрком. А у 1943 році зробили облаву в селі та забрали всіх і тримали в лагері села Михайлівка. П’ятого лютого 1944 року погнали пішки до міста Миколаєва (до села Велика Олександрівка гнали австрійці, а потім калмики й козаки верхом на конях). Біля Великої Олександрівки була спроба тікати. Вже за селом у полі незібраної кукурудзи нас побачили якісь вершники. Ними виявилися німецькі прихвосні – калмики. Розповідали, що це були якісь звірі з людськими обличчями і в людській одежі, жорстоко побивши нас – утікачів нагаями, знову повернули до колони. Від м. Миколаєва до м. Одеси везли на машинах, а потім поїздом. Скільки їхали до Німеччини, Михайло Федорович не пам’ятає. Але дорога здавалася безкінечно довгою.
Везли нас гірше худоби. Людей натрамбували стільки, що й стояти було тісно. І на весь вагон одне маленьке заґратоване віконечко. Спека стояла неймовірна. Задуха. А поїзд гуркоче без упину. Людям ні їсти, ні пити (зупинка на кілька хвилин на станції Перемишль, щоб набрати води). Куди їдемо, ніхто не знає. І ця невідомість лякала всіх.
Привезли нас у місто, вокзал, читаємо напис: “Дахау”. Відправили у санітарний блок, одержав номер 5900. знову посадили в поїзд. Привезли нас у місто Мюнхен, у табір 17 (будівельний, розбирали руїни після бомбардування).
Довгожданий 1944-ий
Фронт все ближче і ближче підступав до наших місць. Осінь і зима в ту пору видалися несприятливими для проведення операцій наших військ проти німецько-фашистської армії.
18 лютого буран посилився. Через ожеледицю і снігові замети рух автотранспорту майже припинився, а маневр військ до неймовірності став тяжким. Ускладнилася доставка всього неохідного військам..., не дивлячись на неймовірні труднощі, наші війська продовжували, хоч і маленькими темпами, просуватись вперед. Ніщо – ні стихія, ні відчайдушний опір німців не могли зупинити воїнів.
Бої за звільнення села Леонтіївки були затяжними й запеклими. Вісім діб з перемінним успіхом для обох сторін: то наші закріплюються і почнуть наступати, то німці натиснуть вогнем. Багато селянських хат перетворились на суцільні руїни. При звільненні села загинуло багато наших бійців і офіцерів. Їх зносили в одне місце і ховали. Доставляли снаряди для наших аж у Хрещенівку. Жителі села готові були терпіти будь-які труднощі, тільки б ворога з нашої землі прогнати швидше. Отак і діждались світлого і радісного дня Перемоги...
Визволення
Звільнення району від німецько-фашистських загарбників зв’язано з так званою Нікопольсько-Криворізькою операцією 3 і 4-го Українських фронтів. Ця операція була проведена з 30 січня по 29 лютого 1944 року.
На початку лютого 1944 року основні сили 5-ої ударної армії під командуванням генерал-лейтенанта А. А. Гречкіна зосередилася на лівому березі Дніпра і вели жорстокі бої за розширення відвойованих плацдармів, готуючись до форсування ріки.
Переправа радянських військ велась в надто складних умовах. Відступаючи, гітлерівці знищували всі засоби форсування. На Дніпрі почався льодохід, котрий перешкоджав наведенню понтонних мостів і обмежував роботу поромів.
Не дивлячись на великі труднощі, протягом перших п’яти днів з 7 по 12 лютого 1944 року три стрілецькі корпуси 5-ої ударної армії були на правому березі Дніпра, зайнявши плацдарм між Золотою Балкою та Гаврилівкою, 9-ий стрілецький корпус (командир генерал-майор О. І. Бєлов) закріпився в районі села.
Протягом 13 лютого німці контратакували в районі села Леонтіївки 14 разів, 14 лютого 5-а ударна армія відбила 8 контратак.
25 лютого 38 німецьких літаків бомбили бойові порядки 5-ої ударної армії в районі села.
26 лютого 1944 року 5-а ударна армія перейшла в наступ. Протягом дня вона відбила 5 контратак ворога і заволоділа селом Леонтіївка.
Відбудова. Відродження
Окупанти підривають і спалюють промислові споруди, житло, готуючись до втечі. Заклали міни, бомби, снаряди, щоб затримати просування наших військ. Жах і мерзоту сіяли відступаючі фашисти. Все було розорено, розграбовано. Скільки всього необхідно відроджувати, зводити, будувати, створювати заново.
Весна 1944 року. Ще йшла війна. Але військові, які тимчасово знаходились в селі, по мірі можливостей виділяли колгоспові коней (вибракувані армійські коні), сприяли в ремонті того чи іншого реманенту (фашисти поспішно залишали, кидаючи всю техніку і все те, що не могло рухатись по розкислих ґрунтових шляхах). Цього було мало. Доводилось більш міцним жінкам надівати на себе шлейки і тягти борону, щоб хоч трохи загорнути в землю зерно, яке вручну розсипали старі діди й бабусі, бо молодих і дужих чоловіків не було, вони були на фронті.
Яким міг бути врожай. Але він був. На пункт “Заготзерно” с. Малі Гирла тягнулися візки, запряжені коровами, жінки везли цей добутий потом і мозолями хліб.
Відразу розпочалась відбудова народногосподарських та соціальних об’єктів. Насамперед почали лагодити телефонний та радіозв’язок. Для цього використовували трофейні німецькі кабелі.
З березня 1944 року працювала сільрада, яка почала свою роботу з перепису населення (до Леонтіївської сільської ради входили села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка). Головою сільської ради була Тіменко Марія Андріївна, а потім її змінив Молчанов Григорій Якович.
Для відбудови народного господарства введено самооподаткування. Всі жителі села вносили по 20 карбованців з двору. Роботи було багато, але люди працювали зранку до пізнього вечора.
Завгосп займався закупівлею тварин в інших областях: телят, лошат, щоб розводити в господарстві.
У полі та на тваринницьких фермах працювали переважно жінки, старики і діти.
(Див. Додаток с.35)
Збирати і молотити зерно комбайном – це була виснажлива праця. Пшеницю збирали у снопи, а потім від стогу до стогу жінки та підлітки котили комбайн руками. Так про це розповідає Ткаченко (Бережна) Любов Федорівна, 1927 року народження.
Техніка нікчемна, часто доводилося ремонтувати. Були поля, що заросли високими бур’янами і окопи на цих же полях, і розкладені трупи в бур’янах. Були й морози ранньої осені, бо працювали до тих пір, поки плуг міг брати землю. Радчук Ніна Карпівна, 03.01.1915р.н. на той час працювала бригадиром на тракторній бригаді.
Одним із першочергових завдань, поставлених перед нашим народом у 1944 – 1945 роках, була відбудова зруйнованих фашистами медичних, освітніх закладів. Люди розбирали завали і ремонтували, споруджували лікарні, школи.
Відновив роботу фельдшерсько-акушерський пункт села. Заклад був напівзруйнованим, інструментарій розграбовано, та Погоріла Віра Дмитрівна, Хімчук Майя Терентіївна та Кучеренко Олександра Лаврентіївна знайшли вихід зі скрутного становища і надавали необхідну медичну допомогу жителям села.
У селі запрацював магазин. У ньому працювала Печериця Уляна Федорівна, 24.07.1903 року народження.
У селі школа була зовсім зруйнована, дітей вчили в уцілілих жилих будинках. Працювати доводилось у дуже складних умовах: не було програм, підручників, зошитів, будь-якої наочності. Замість парт учні сиділи за довгими дошками, на принесених саморобних стільцях. Писали на газетах, на будь-якому папері. Але вчились наполегливо, крім цього ще й працювали в позаурочний час на колгоспних полях. У школі працювали Шишко Олександра Денисівна, Шрам Єфраксинія Іванівна, Дяченко Галина Омелянівна.
Ось так, не шкодуючи сил, здоров’я і навіть життя, працелюбний народ підіймав його з руїн. Нехай у пам’яті нащадків не згасає ваш героїзм та мужність, стійкість та відданість рідній землі.
З Волги – на Далекий Схід
Іван Гнатович Іващенко, 14.03.1922р.н., уродженець села Леонтіївка, у 1938 році закінчив 7 класів Золотобалківської семирічної школи і працював у колгоспі “Калінін” до військового призову. У серпні 1941 року виїхав до міста Мелітополь на формування.
Перше бойове хрещення одержав за оборону міста Мелітополь. У бою його легко поранило в ногу. Після цього частина, в якій служив Іван Гнатович, відступала аж до Волги. Після жорстоких та виснажливих боїв частину відправили на формування і за наказом Верховного Головнокомандуючого відправили на Далекий Схід, де вона влилася у 40-у стрілецьку дивізію, яка стала на охорону державного кордону від японських самураїв.
Після початку війни з Японією, Іващенко Іван Гнатович брав участь у звільненні Північної Кореї і міста Пхеньяна у складі Першого Далекосхідного фронту.
По закінченню воєнних дій він ще певний час служив у Кореї. Демобілізувався у листопаді 1946 року. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями. Повернувшись додому, працював у колгоспі до виходу на пенсію. Проживає зараз у селі Михайлівка.
Радісний день
9 травня 1945 року – День Перемоги над фашистською Німеччиною. Це – свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи за втраченими долями, за нездійсненими надіями.
Однією з найбільших трагедій є війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабами руйнувань, війна завжди відлунюється тяжким болем у людських душах.
Будь-яка війна – це катастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона є трагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.
Засуджуючи війну, ми не приховуємо гірку правду. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі кривава м’ясорубка. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращих людських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ми не зможемо зупинити війну, але ми можемо ненавидіти її і протиставити їй непереможну людську гідність.
Голод 1946 – 1947 років
Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946 – 1947 років. Трагедія повторювалась.
Хліб завжди був і є основним продуктом харчування. Тому в народі він святий. Його так гарно називають: паляниця, хлібина, коровай, калач... І місце хлібові в господарстві відведене найпочесніше: на столі, на вишиваному рушнику, під іконами. Лежав він високий, білий та пишний, і був гордісю господині, показником її вміння випікати хліб, бо не кожній це вдавалося. Найбільшою бідою для людей був неврожай на хліб.
А 1946 року був великий неврожай, почався голод, люди пухли, вмирали. Врятувало їх те, що домішували до борошна лободу, картоплю, буряк, листя липи, жолуді.
Спогади Ляховець Феодори Денисівни, жительки села Леонтіївка, 28.11.1902 року народження
Сільськогосподарський податок нещадно душив нас. Вирощувати городину, мати сад, виноградник, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Зима була малосніжною, а весна і початок літа – найпосушливішими. Зерно в колгоспі не видавалось зовсім. Ходили по полях і зрізували та збирали колоски. За це багато жителів села були ув’язнені від семи до десяти років з конфіскацією майна. Голод було подолано лише після жнив 1947 року, коли зібрали новий урожай. Хліб одержали ті, хто виробив мінімум трудоднів (на трудодень отримали по 1 кг зерна). Жертвами голоду ставали ж хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.
Рівень життя та побуту населення
Ціною незвичайних зусиль жителів села на кінець четвертої п’ятирічки вдалося досягти рівня довоєнного виробництва. Але в селі збереглося встановлене ще до війни обмеження у пересуванні жителів. Люди не мали паспортів для того, щоб влаштуватись на роботу в місті, або переїхати; потрібна була відпускна довідка з колгоспу.
У 1951 році у Леонтіївці отримали високий врожай городніх культур: по 400ц огірків з 1 га, по 108ц помідорів з 1 га, колгосп став учасником другої районної сільськогосподарської виставки, що відбулася 21 жовтня 1952 року.
Держпоставки – достроково
Трудящі села Леонтіївка взяли на себе зобов’язання достроково розрахуватися з державою по всіх видах продукції тваринництва.
Ініціаторами виступили Микола Горлов і Сергій Брага, які першими виконали держпоставки продукції тваринництва. Брага Сергій Іванович здав державі у рахунок 1952 року 40,7 кг м’яса (кроликами). Приклад передовиків наслідують Лук’янов Іван, Яценко Сергій, Ляховець Федора – вони також розрахувались з державою по здачі молока, м’яса і інших продуктів.
Газета “Ленінський шлях” 2 вересня 1951 року
Будівництво Каховської ГЕС
Вересень 1950 року – Радою Міністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все, передбачалось створення на Дніпрі могутньої греблі з електростанцією, Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу. Його води потрібні були для зрошення посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.
У зв’язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції рівень Дніпра підніметься і вода затопить нинішні береги, де розташовані поселення.
1951 року розгорнулося будівництво Каховської гідроелектростанції. Активну участь в її спорудженні взяли комсомольці і молодь Леонтіївки. В селі створили механізований лісгосп, завданням якого було викорчовувати дерева і підготувати чашу майбутнього Каховського водосховища до затоплення. Із зони затоплення були переселені всі жителі села. Для них до 1957 року спорудили житла в селах Золота Балка, Михайлівка та Осокорівка. У 1960 році жителі села на новому місці почали користуватись електроенергією Каховської ГЕС.
Дніпровські плавні
Плавні – це не безмежні ліси північного чи західного районів України. Дніпровські плавні – це порівняно невелика територія з безліччю річок, озер, боліт, де єдиним способом пересування влітку були човни, де гарячої пори роїлися мільярди комарів та іншої нечисті, від якої не було життя. Єдиним продуктом харчування була риба та в деяких місцях ягоди. В плавнях населення садило городи, пасло худобу.
Спогади Ляховця Олександра Федоровича
Одного серпневого дня, рано-вранці, я з двома товаришами були вже на річці Татарка, що до появи Каховського водосховища протікала неподалік села Леонтіївка. Сіли в човен і потихеньку попливли вниз за течією, спішити було нікуди.
По той бік річки кілька чорногузів походжали понад берегом, вихоплюючи з води жаб чи в’юнів, як циркачі, підкидали їх вгору, ловили в повітрі, і здобич враз опинялась у животі. А окремо походжали дві чаплі. Це були гурмани, ловили тільки срібненьку рибку або золотистого карасика. А вода тихо-тихо пливе, жодного подиху вітру...
Проїхавши з кілометра півтора, повернули на річку Басарка. Глибина тут метра два, ширина – чотири чи п’ять. Круті береги. Тут у норах жили соменки.
З річки Конки виїхали в Глуху Підпільню. Тихо їдемо, понад берегом. Розбуджені невеликі щуки, що спали біля самого берега, спросоння кидаються вглиб річки.
В’їжджаємо в Межовий жолоб. Річка неширока і покручена, як гадюка. По обидва боки ростуть могутні верби. Високо вгорі, розправивши свої метрові крила, плавно планує плавневий орел.
Нарешті добралися до Скарбного. Це була широка і могутня річка зі швидкою течією.
Їдемо далі. Посередині Скарбного грає риба. А он, вдалині над поверхнею води з’явилась голова якогось чудовиська. То – господар глибин і швидкої течії – сом.
Ось і острів Комаров. Швидко наловили риби. Де пообідати? Вирішили на стрілці Скарбного з Бочками. У Скарбного швидка течія. У Бочках – зовсім тиха. Швидко зібрали хмиз, почистили рибу. Розпалили вогонь. Риба зварена. Затовкли старим салом і часником. Додали лавровий лист, сіль, кріп. Поруч були городи золотян. Там росли смачні огірки, помідори, зазеленіла своїми косами цибуля. Ну що ж? Прийшлось трохи “позичити” з цього городу смачної чистої в екологічному розумінні продукції.
Так, все це було колись. Не вернеться. Під товщею вод Каховського водоймища поховане навіки неоціненне багатство.
Леонтіївська Мадонна
Інна Іванівна волею своєї долі приїхала на роботу в Леонтіївку у 1950 році. Народилася Рубцова Інна Іванівна 28.11.1929 року у місті Фергана в сім’ї військового (Батько Рубцов Іван Іванович, 1910 року народження). Мама померла, коли їй було два роки. Виховала друга дружина батька Рубцова Галина Василівна, а допомагала їй бабуся – Кулик Марія Євстафіївна. Скільки всього пережито – словами не описати: холод, голод, війна (евакуація, місто Ульянівськ, жили на квартирі Грачова Миколи Івановича, він був майстром по золоту), розруха і відбудова технікуму після німецької окупації (у 1945 році батько проходив службу в Житомирі і там у 1947 році після закінчення школи поступила у фельдшерсько-акушерський технікум, директором працював Словак Ісак Мойсейович). Тяжка, інколи непосильна праця, збирання снарядів, - все це перенесли молоді дівочі плечі. Вже тоді батько розгледів у ній не лише красу й доброту, а це була її природна обдарованість, а й розум і вміння спілкуватись з людьми. І їй знову усміхалася доля – після закінчення технікуму у 1950 році, приїхала працювати за направленням в Нововоронцовський район, село Леонтіївку. Спочатку працювала акушеркою, а з 1951 року завідуючою сільської лікарні. Вона була здібним, енергійним спеціалістом.
Сьогодні, листаючи сторінки свого життя і переглядаючи фотографії, вона пригадує патріотичні піші походи по Михайлівці, Бажанівці, Анастасіївці, Леонтіївці і закінчуючи Нововоронцовкою, її можна було побачити у Великих і у Малих Гирлах. Тоді це було нормою, а якщо траплялося, що підвезуть кіньми від села до села, то це вже було щастям.
Життя йшло. На її шляху зустрівся гарний, добрий, красивий, культурний, інтелігентний чоловік – фронтовик Ляховець Михайло Федорович. Сталося так, що їхнє чисте і світле кохання супроводжувало їх все життя (вони одружилися 25.12.1950 року). І все в житті йшло паралельно: улюблена справа, домашні сімейні турботи.
Все як і повинно бути. Вдвох із коханим чоловіком вони виростили і вивчили двох дітей: Віктора і Зінаїду. Вони подарували подружжю Ляховців чотирьох онуків: два хлопчики і дві дівчинки. А онуки Сергій і Олександр – двох правнуків: Дмитрика і Катерину.
Сім’я – діти, внуки, правнуки. Що треба ще для жіночого щастя? При зустрічі Інна Іванівна посміхається, а очі випромінюють тепло і добро. Не віриться в її поважний вік.
***
у 1956 році село Леонтіївка Нововоронцовського району Херсонської області було навіки поховане під товщею води Каховського водоймища. Залишилась тільки висока могила. Біля неї жителі села зустрічаються кожного року. На цьому місці стоїть знак “Тут було село Леонтіївка”.
1.2 Гирла Великі і Малі
Воістину райськими куточками були місця, де у XVI – XVII століттях ставили свої зимівники сімейні запорізькі козаки, а з припиненням існування Запорізької Січі у 1734 році облюбували їх для постійного проживання.
Села Малі і Великі Гирла утворились у цих благословенних місцях правобережжя нижнього Дніпра. Розміщались вони біля самого берега, на високій Дніпровій кручі, а розділяла їх висока лугова балка і широкий вигін – тирло, куди приганяли худобу на водопій.
Ось як описує свої рідні Малі Гирла Надія Митрофанівна Панченко, яка нині живе у Запоріжжі: “Село було дуже красиве, потопало в зелені. Хати стояли в два ряди біля підніжжя гори вздовж берега Дніпра і один ряд над кручею. За селом починалась крута гора і на її узвишшя тягнулась лугова балка, з обох боків укрита різноманітними кущами, шипшиною. Десь із середини балки текло джерело з чистою і надзвичайно смачною водою. Люди із задоволенням користувались цією природною криничкою. Навесні під час паводка балка майже вся і наше село під саму кручу затоплювалось прибулою водою.
До травня вода поверталась у свої береги і починалась благодатна пора. На піщаному березі стояли вряд човни – кожен житель Малих Гирл мав човен. Жили у нас тільки виробничники – до колгоспу ми не мали ніякого відношення. Кожна сім’я тримала одну корову, козу, два десятка курей, одного-двох підсвинків, городи саджали лише в плавнях. Рибу ловили вудками, а навесні, коли плавні звільнялися від води, рибалили у їх затоках сітками. Карась, щука, лини, коропи, судак – риби було багато. За гроші, виручені від її продажу купували у колгоспників пшеницю для птиці і худоби, борошно на хліб. Хліб випікали у Фирсівці, або купували у продуктовому магазині, а в роки війни пекли самі.
У селі Малі Гирла було 64 хати і в кожній жило по 4 – 5 чоловік. Була у нас і початкова чотирикласна школа. Старші діти ходили у Фирсівку, у семирічну школу. Клуб хороший був, молоді в ньому кожного вечора – повно. Приходили з Великих Гирл та Золотої Балки. Молодь цих трьох сіл організувала у клубі сильну художню самодіяльність. Пам’ятаю, в 1940 році ми їздили в Нововоронцовку на конкурс і зайняли друге місце по району. Я також танцювала і співала, багато було у нас талановитих дівчат та хлопців. У 1945 році ми поставили п’єсу “Запорожець за Дунаєм”, запам’яталась ця постановка, робота над нею, той гарний, піднесений настрій на все життя.
До війни мій батько і брат працювали в лозпромартілі. Виготовляли прекрасні меблі з лози: ліжка, дивани, стільці, столи, етажерки. Лозу заготовляли у плавнях, варили її у великому котлі, знімали кору. Я також почала працювати а артілі в 1943 році – лакувала готові меблі. До війни всю продукцію відправляли в місто Херсон, а у війну возили по навколишніх селах і продавали. Виручку використовували на зарплату робітникам і закупку заготовок.
Про сусідні Великі Гирла я знаю мало. Хати там розміщались так, як і в нас, у три ряди вздовж берега Дніпра, але на горі було багато будівель. Населення було значно більше, діяли колгосп, початкова школа. Та мені здається, що там було не так цікаво, як у нас, у Малих Гирлах. Адже село знаходилося вже навпроти відкритого Дніпра і таких місць купання, як у нас, там не було.
У нас текла мілкувата річка Гирло. Залив виходив у Дніпро, звідки заходили до нас на пристань пароплави – один йшов із Запоріжжя на Херсон, інший – у зворотному напрямку. Біля пристані стояв невеличкий базарчик. Ми, діти, за дорученням батьків носили туди продавати пасажирам пароплава кавуни, дині, помідори, огірки. Все це швидко розкуповувалось, і ми були щасливі підраховувати, хто скільки вторгував. Життя кипіло.”
Малі і Великі Гирла поглинули води Каховського водосховища, а їх жителі роз’їхались хто куди.
Золота Балка
Для кожного з нас найсвятішими є слова: Матір, Батьківщина. Адже Батьківщина – це не тільки наша країна, а й рідна домівка і