Агропромышленный комплекс Украины

1. Народногосподарське значення агропромислового комплексу України.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність ла­нок народного господарства (галузей, підгалузей, ви­роб­ничих підприємств, організацій), діяльність яких тісно пов’язана з виробництвом, зберіганням, транспортуван­ням, переробкою та збутом продукції. АПК формуються на основі агропромислової інтеграції в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил та усуспільнення ви­робництва. Поділяються на агропромислові підприємства та агропро­мислові територіальні комплекси. За тери­торіальними масштабами та особливостями вони різноманітні. В галу­зевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство; промисловість по переробці сільськогоспо- дарської сировини (харчова, де­які галузі лег­кої промисло­вості); виробництво засобів ви­робництва для сільсько­­­г­о­спо­­­­­­­д­а­р­с­ь­ки­х ­т­а­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ несільськогосподарських галузей (машино- будування для сільського господарства, легкої та харчової промисло­вості, виробництво мінеральних добрив тощо); заготівля, транспортування та збут продукції; виробниче обслуго­вування комплексу (ремонт тракторів та сільсько- господарських машин, будівництво тощо); наука, управлін-ня, підготовка кадрів.

Складовою частиною АПК є також продовольчий ком­плекс, який включає такі підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочевокон­сервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний, олійно-жировий.

Функціональна структура АПК відображає його внутрішні комплексоутворюючі зв’язки, які найінтенсив- ніше розвиваються у сфері виробництва і переробки кон­кретних видів сільськогосподарської продукції. Основними ланками функціональної структури агропромислового інтегрального комплексу є агропромислові спеціалізовані комплекси, що розвиваються на базі певних агропроми­слових циклів. Їхня територіальна структура складається з регіональних і зональних елементів.

АПК як складна система має три головні аспекти: ком­понентний, територіальний і організаційний. Компо­нентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв’язаності ок­ремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і аг­ропромислових циклів (ланцюгів).

Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна з форм ком­понентної структури АПК ­­— це поєднання взаємопов’яза- них стадій одного виробничого процесу, що охоплює ви­робництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м’ясопромислового, молокопроми­слового, плодоовочевоконсервного тощо).

Основною формою територіального зосередження сільськогосподарського виробництва і засобом розв’яза- ння питань його планової територіальної організації є аг­рарно-територіальні комплекси (АТК). Під АТК слід ро­зуміти певну систему територіальних формувань сільсько- господарських підприємств, для яких характерно порівня- но стійке поєднання галузей і вироблюваних про­дуктів у виробничо-територіальних типах господарств, що скла­лося на основі найновіших технологічних процесів і раціональних виробничих зв’язків. АТК є результатом роз­витку територіального поділу сільськогосподарської праці, для якого характерні переважно горизонтальні виробничі зв’язки.

В Україні сформувався АПК республіки — важлива функціональна ланка всього народногосподарського ком­плексу України. Це другий після індустріального ви­роб­ництва структурний підрозділ гос­подарства України. На галузі, що входять до АПК рес­публіки (включаючи забезпе­чення його засобами вироб­ництва), припадає близько 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів і чисельності зайня­тих працівників.

2. Природні умови і фактори розвитку та розміщення галузей АПК.

Формування АПК і особливості його територіальної ор­ганізації залежать від сукупної дії природно- і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь за­без­печення сільськогосподарських культур теплом і воло­гою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і во­логи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються се­реднім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологоза­безпеченістю. Суми температур понад 10° становлять від 2300° до 2600°. Вегетаційний період збільшується зі сходу на захід і триває відповідно 190 ­— 215 днів. Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід (5, с. 288).

У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10° становлять від 2600° до 2800°, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період року (5, с.288).

Степова зона характеризується високим ступенем те­плозабезпеченості. Суми температур понад 10° колива­ються від 2900° на півночі до 3600° на півдні. Середнь­о­річна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість сте­пової зони є одним з факторів, що стримують розвиток сільського господарства (5, с.288).

Сільськогосподарська зона південного Криму характе­ризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11° — 130°, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади перева­жають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке (5, с.288).

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10° не перевищують 1600° — 1800°. Період веге­тації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів (5, с.288).

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її те­риторії виділяють Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і Кримську гірські області, з вла­стивими для кожної з них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і бо­лотні грунти, серед яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній. Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і мінеральні речовини, а також проводити розумне осу­шення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють виро­щуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для виро­щування зернових культур, особливо озимої пшениці, цук­рових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культу­рами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства і птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широт­ному, так і в вертикальному напрямках. Найбільш придат­ними для сільського господарства є Закарпатська низо­вина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чи­ном, дерново-опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю сільського госпо­дарства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими пло­щами природних пасовищ — полонин.

Грунтовий покрив Криму має добре виявлену верти­кальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатни- ми грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галу­зями сільського господарства є садівництво, виноградар­ство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аг­рарно- промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб господар­ства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її се­реднього багаторічного поверхневого стоку. Забезпе­ченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м³ на рік (5, с.289). Най­вищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить більш як 2/3. Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома вага в південних областях.

Отже, природні умови і ресурси України в цілому спри­ятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла і вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогоспо- дарські культури помірної зони і розвивати всі основні га­лузі тваринництва.

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн. га, або 70% загальної земельної площі. Землі, які потребують освоєння, займають лише 2,5% її території. У сільському господарстві земля є найважливішим засо­бом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподар- ських угідь є висока питома вага орних земель (більше 80%). Інші площі використовуються під багаторічні насад­ження (2,7%), сінокоси (5,1%) і пасовища (11,4%) (мал.1)

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісо- степовій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%) (5, с.291). У Поліській зоні майже третину площ сільсько­господарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство по­ступається промисловості як за щільністю основних ви­робничих фондів, так і за обсягом виробництва товарної продукції, в республіці переважає промислово-сільськогос- подарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку ін- фраструктури території, особливо комунікаційної. Від тери­торіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і авто­мобільних доріг залежать особливості територіальної ор­ганізації АПК і регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автома­шини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне міс-це у здійсненні зовнішніх зв’язків АПК.

Одним з головних чинників, що впливають на форму­вання і територіальну організацію АПК і споживання його кінцевої продукції є характер розселення, густота сільсько- го населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на вели­чину і структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним з найважливіших фак­торів формування приміських АПК. Навколо цих міст ство­рюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогоспо- дарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіо- ни України мають надлишок трудових ресурсів у сільсько- му господарстві, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша по­треба в трудових ресурсах відчувається у степових об­лас­тях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалі- зацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, фор­муються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються нау­ково обгрунтованими нормами споживання на душу насе­лення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчу­вання впливають природно-географічні умови, місцеві на- ціональні особливості і традиції.

3. Основні етапи розвитку АПК.

Агропромисловий комплекс України в цілому і сільське господарство зокрема пройшли довгий і складний шлях іс­торичного розвитку. В дореволюційний час воно (сільське господарство) було основним джерелом життя більшості населення. Але рівень розвитку продуктивних сил в цій га­лузі матеріального виробництва був низьким. Машини ви­користовувались лише частково в поміщицьких господар­ствах та в господарствах у багатих селян. Переважало дрібне виробництво з примітивною технікою і низькою ефективністю. Бідні селяни розорювалися, а кулаки зміцнювали свої господарства. Загострювались класові протиріччя.

В 1913 р. з 36 млн. га сільськогосподарських угідь в Україні 15 млн. га належало поміщикам, царській родині і монастирям, 8 млн. га — кулакам і 13 млн. га (трохи більше третини) — бідним селянам, які складали понад 90% всього сільського населення. При цьому землі бідняків були найгірші. За неповними даними, в Україні було 2,3 млн. бідняцьких господарств, в тому числі 1,8 млн. — безкінних. Через загальну технічну відсталість (за агротехнічним рівнем сільськогосподарського виробництва українське село відносилося до найбільш відсталих у Європі) втрачолися можливості раціонального господарю­вання. Основними знаряддями були соха, коса, дерев’яна борона і плуг, а тягловою силою — кінь та віл.

Основою спеціалізації сільського господарства більшої частини території було виробництво зерна. В структурі посівних площ 1913 р. на зернові культури припадало 88,4% (причому озима пшениця, як найбільш раціональна для умов України культура складала лише 11% посівних площ) і на технічні — лише 3,2%. Це свідчить про низький рівень інтенсифікації дореволюційного сільськогосподарсь- кого виробництва.

Однобока зернова спрямованість розвитку сільського господарства, низька агротехніка призводили до висна­ження землі, її нераціонального використання.

Нові соціально-економічні основи сільського господар­ства створені після Великої Жовтневої соціалістичної ре­волюції, зумовили величезні, корінні зміни в цій галузі ви­робництва. Найбільш важливі етапи цих змін в сільському господарстві такі: ліквідація приватної власності на землю, націоналізація землі, послідовне здійснення ленінського кооперативного плану, створення на основі успіхів соціа- лістичної промисловості колгоспного ладу (хоча, як відо- мо, перехід до колективної власності на селі був дуже складним і важким процесом).

Соціалістична перебудова сільського господарства вже через декілька років дозволила досягнути значних ви­робничих успіхів. В 1940 р. валовий збір зернових в Україні складав 26,4 млн. т (в 1913 — 23,2 млн. т), картоплі —20,7 млн. т (в 1913 — 8,5 млн. т). Поголів’я великої рогатої ху­доби в республіці на 1 січня 1941 р. складало 11 млн. голів (на 1913 — 9 млн. голів) (3, с.127).

Після Великої Вітчизняної війни в розвитку сільського господарства були великі складності, проте на кінець 1955 року по деяких показниках вже був перевершений до­воєнний рівень сільського господарства УРСР.

Необхідно зазначити, що за останні 30 — 35 років сільське господарство України розвивалось стрибкоподіб­но — періоди високих темпів приросту по окремих видах продукції змінювалися періодами абсолютного скорочення їх виробництва.

Найвищі темпи зростання обсягів виробництва сільсь­когосподарської продукції були характерними для 60-х і другої половини 70-х років. Пожвавлення настало також у 1986 — 1989 рр., після дуже помітого зниження його об­сягів ( і насамперед — по рослинництву) у 1981 —1985 рр. З 1990 (а по окремих показниках — вже з 1989 р.) відбува­ється обвальне падіння виробництва всіх найважливіших видів сільськогосподарської продукції.

Аналіз свідчить, що періоди зростання обсягів вироб­ництва у галузі збігаються з посиленням уваги держави до аграрних проблем, створенням, хоча й тимчасово, але сприятливіших умов як для екстенсивного, так і для інтен­сивного варіантів її розвитку. Так, при деякому скороченні загальної площі сільськогосподарських угідь і практично незмінних розмірах орних земель за 1950 — 1960 рр., у 1960 р. посівні площі були на 2,9 млн. га (або на 11%) біль­шими, ніж у 1950 р. Таке нарощування посівів здійснюва­лося за рахунок чистих парів, площа яких за ці роки зменшилася з 4,2 млн. до 0,8 млн. га (або в 5.25 раза). Було проведено певну структурну переорієнтацію посівних площ шляхом скорочення ( на 6,3 млн. га, або на 32%) посівів зернових, збільшення площ під картоплею, овочами і технічними культурами, а головним чином — під кормовими. В 1960 р. їх площа перевищувала 13,4 млн. га (проти 5,2 млн. га — в 1950 р.). Одночасно вживалися за­ходи по нарощуванню обсягів виробництва і поставок сіль­ському господарству мінеральних добрив, машин, ком­байнів, тракторів і обладнання, засобів захисту рослин і тварин від хвороб і шкідників. За 10 аналізованих років ви­пуск мінеральних добрив збільшився в республіці в 2,5, а тракторів — у 3,9 раза. Кількість тракторів зросла з 98,4 тис. до 182,4 тис. (або майже в 2 рази), зернозбиральних комбайнів — з 31,9 тис. до 64,8 тис. (або більш ніж у 2 рази), вантажних автомобілів —з 65,9 тис. до 147,9 тис. (або в 2,2 раза). Відчутно активізувався процес механізації праці в колгоспах і радгоспах (7, с. 48).

Саме до цього періоду належить початок широкомас­штабного будівництва осушувальних систем у Поліссі та зрошувальних у Степу. На кінець 1960 р. площа зрошу­вальних земель становила в республіці 290,7 тис., а осу­шених — 1056,2 тис. га. Ці та ряд інших заходів сприяли істотному приросту врожайності вирощуваних культур, що також забезпечило нарощування валових зборів сільсько­го­спо­дарської продукції.

Наприклад, за 1951 —1960 рр. урожайність зернових підвищилася з 10,2 до 15,8 ц з га ( або в 1,5 раза), цукро­вих буряків — з 177 до 218 ц з га (або на 23%), соняш­нику—з 8,1 до 11 ц з га (або на 36%), льону-довгунця — з 0,9 до 3,3 ц з га (або в 3,7 раза), овочів — з 62 до 103 ц з га (або в 1,7 раза), кормових коренеплодів — з 88 до 181 ц з га (або в 2,1 рази) тощо. Водночас по більшості вирощу­ваних культур урожайність залишалася нижчою від до­воєнного рівня (7, с. 48).

Швидкими темпами нарощувалось поголів’я худоби і птиці. Так, великої рогатої худоби стало більше майже на 6 млн. голів (або на 54,8%), свиней — на 9,5 млн. (або в 2,4 рази), овець і кіз — на 5,8 млн. (або в 2 рази) і т.д.

Як видно з даних таблиці 1, в наступні 10 років високі темпи приросту обсягів виробництва сільськогосподарсь­кої продукції в основному збереглися. Скорочення торкну­лися тільки картоплі і вовни.

Таблиця 1.

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в Україні (7, с.47).

Роки	Показники	Зерно	Цукрові буряки	Соняш- ник	Льон-дов­гунець	Картопля	Овочі
1961-1965	Виробництво Приріст Темпи зрост.	27057 2625 110,7	30700 5301 120,4	2287 857 159,9	67 -6 91,8	18446 -2664 87,4	4994 562 112,7
1966- 1970	Виробництво Приріст Темпи зрост.	32534 5480 120,3	42850 12150 139,6	2830 543 123,7	87 10 130	20294 1848 110	5585 591 111,8
1971- 1975	Виробництво Приріст Темпи зрост.	38870 6336 119,5	40875 -2065 95,2	2712 -118 95,8	120 33 137,9	21019 725 103,6	6577 992 117,8
1976- 1980	Виробництво Приріст Темпи зрост.	41526 2656 106,8	45966 5181 112,7	2422 -290 89,3	124 4 103,3	20542 -477 97,7	7579 1002 115,2
1981- 1985	Виробництво Приріст Темпи зрост.	37881 -3645 91,2	38976 -6990 84,8	2287 -135 94,4	104 -20 83,9	20013 -529 97,4	7377 -202 97,3
1986- 1990	Виробництво Приріст Темпи зрост.	47431 9550 125,2	43845 4869 112,5	2732 445 119,5	110 6 105,8	17965 -2048 89,8	7449 72 101
1991- 1992	Виробництво Приріст Темпи зрост.	38606 -8825 81,4	32476 -11369 74	2362 -370 86,5	105,5 -4,5 95,9	17414 -551 96,9	5621 -1828 75,5

Продовження таблиці 1.

Роки	Показники	Вовна
1961-1965	Виробництво Приріст Темпи зрост.	24476 -550 97,8
1966- 1970	Виробництво Приріст Темпи зрост.	24208 -268 98,9
1971- 1975	Виробництво Приріст Темпи зрост.	26604 2396 109,9
1976- 1980	Виробництво Приріст Темпи зрост.	27544 940 103,5
1981- 1985	Виробництво Приріст Темпи зрост.	27922 378 101,4
1986- 1990	Виробництво Приріст Темпи зрост.	29763 1841 106,6
1991- 1992	Виробництво Приріст Темпи зрост.	24510 -5253 82,4

До 1970 р. (проти 1960 р.) посівні площі в Україні було скорочено на 765 тис. га (або на 2,3%). При цьому посіви зернових зросли на 1,8 млн. га (або на 13%), а технічних культур — на 365 тис. га (або на 10%), тоді як посіви кар­топлі та овочевобаштанних зменшилися на 240 тис. га (або на 8,5%). Тепер структурні зміни здійснили за рахунок кормового клину, площу якого скоротили майже на 2,7 млн. га (або на 20%). Вдвічі (з 751 тис. до 1421 тис. га) розширили площі чистих парів,проте цього було явно не­достатньо для раціоналізації землекористування (7, с.48).

Саме на ці роки припадають найбільші вилучення сіль- ськогосподарських угіль і орних земель під промислове і гідротехнічне будівництво, під зведення тваринницьких ферм і комплексів, об’єктів виробничої інфраструктури, інженерних і комунікаційних споруд. Їх вибуття компенсу­валося залученням до сільськогосподарського обороту но-вих, як правило, менш якісних земель, розорюванням при­руслових зон, рекультивацією порушених ділянок. Широ­комасштабні перетворення природних ландшафтів ви­правдовувалися необхідністю інтенсифікувати сільськогос-подарське виробництво на основі розвитку зрошення (за 1961 — 1970 рр. на 722,6 тис. га), осушення ( на 1091,3 тис. га) (7, с.48), випрямлення русел річок, розорювання значної частини лукопасовищних земель, освоєння яруг та інших непридатних земель, розкорчовування чагарників, вирубки лісових масивів тощо.

Інакше кажучи, йшов широкомасштабний наступ на природні агроландшафти з метою їх використання для по­точних потреб.

Наступні дві п’ятирічки характеризуються вже меншою стабільністю виробництва: в цей період по більшості най­важливіших видів рослинницької і тваринницької продукції спостерігається падіння його обсягів (у середньорічному обчисленні по п’ятирічках); по деяких з них навіть не дося­галися колишні показники (треба сказати, що, наприклад, по соняшнику і винограду обсяги виробництва 1966 — 1970 рр. (у середньорічному обчисленні) не досягнуті й досі).

Тривав активний наступ на природу. За 1971 — 1980 рр. в експлуатацію введено 1222,8 тис. га зрошуваних і 1348,5 тис. га осушених земель. При цьому під орні землі, замість площ, які вибувають у зв’язку з промисловою і бу- дівельною діяльністю, освоювалися нові. Різко посилився процес хімізації сільськогосподарського виробництва: якщо в 1970 р. на кожний гектар посівних площ вносилося 55 кг діючої речовини мінеральних добрив, то в 1980 р. — вже 109 кг, а загальне їх споживання зросло за ці роки з 16498,1 тис. до 34005,7 тис. ц (або у 2,1 раза). Істотно розширилися також масштаби застосування хімічних за­собів захисту рослин і тварин від хвороб і шкідників(7,с.49).

Слід зазначити, що і в ті роки збалансованість у роз­витку сільського господарства не забезпечувалася. Відставала кормова база галузі, внаслідок чого продуктив-ність тварин практично не підвищувалася і була значно нижчою від їх біологічних можливостей. Так, у 1980 році середньорічний надій молока від 1 корови становив 2272 кг, що є всього на 82 кг (або на 3,7%) більшим, ніж у 1970 році, і на 75 кг меншим, ніж було вже в 1975 році. На рівні 1970 р. — у розмірі 3 кг — залишився середньорічний на- стриг вовни з 1 вівці ( в 1975 р. він був на 0,1 кг більшим). Обсяги виробництва нарощувалися, головним чином, ек­стенсивним шляхом. Поголів’я великої рогатої худоби збільшилося з 21,4 млн. голів на початок 1971 р. до 25,4 млн. — на початок 1981 р., овець і кіз — відповідно, з 8971 тис. до 9185 тис. Поголів’я свиней за ці роки скоротилося на 4,6% (7, с.49).

За 10-річний період урожайність багатох основних ви- дів вирощуваних культур не тільки не зросла, але й знизи­лася: по зерну, наприклад,— з 23,4 ц з га в 1970 р. до 23,1 ц з га в 1980 р., по цукрових буряках (фабричних) - з 280 до 274, по соняшнику — з 15,4 до 13,4 і по картоплі - з 99 до 77 (7, с.49).

Таким чином, сільськогосподарське виробництво в ос- новному тупцювало на місці, а зростання обсягів продукції його галузей забезпечувалося за рахунок додаткового за- лучення природних ресурсів. Крім цього, на гідромеліора- тивні роботи затрачувалися величезні капітальні вкладен- ня з державного бюджету, хоча на високоефективне і еко­логічно безпечне освоєння і використання зрошуваних і осушених земель коштів виділялося явно недостатньо. Для роботи на зрошуваних землях Півдня України мобілі- зувалися сотні тисяч переселенців з інших регіонів України і Росії, а відчутного приросту обсягів виробництва сільсь- когосподарської продукції не одержано.

Тим часом вже в 70-і роки дедалі відчутніше стали проявлятися негативні наслідки великомасштабного осу­шення земель у Поліссі і зрошення — у степовій зоні. По­рушився режим підземних і грунтових вод, активізувалися ерозійні процеси, з’явилися ареали вторинного заболочу- вання і перезволоження грунтів. Надмірне захоплення мінеральними добривами (особливо — їх кислими форма- ми) супроводжувалося закисленням грунтів.

Механізація сільськогосподарського виробництва зали­ша­лася на низькому рівні, а продуктивність праці в галузі зростала дуже повільними темпами. Розв’язання соці­аль­них проблем села не було комплексним. Відсталість у роз­витку і навіть деградація багатьох елементів продуктивних сил сільського господарства проявлялися дедалі помітні­ше.

Усе це, разом з іншими об’єктивними і суб’єктивними причинами, зумовило різке скорочення обсягів сільського- сподарської (і насамперед — рослинницької продукції) в 1981 — 1985 рр.

Прийнятими економічними і адміністративними захо­дами в наступні роки (1986 — 1990) вдалося трохи припи­нити падіння виробництва в більшості галузей сільського господарства, а по окремих видах продукції — навіть за­безпечити його приріст. Протиалкогольна кампанія, в су­купності з несприятливими кліматичними умовами 1985 — 1987 рр., призвела до скорочення площ плодових культур і винограду (і насамперед у плодоносному віці), до падін­ня обсягів виробництва продукції. Одночасно йшов процес руйнування налагодженої сітки спеціалізованих госпо­дарств і розсадників, звужувалися роботи по насінництву, селекції та розсадництву. Не дістала обіцяного розвитку галузь по виробленню соків та інших продуктів харчування з плодів, ягід і винограду, що, в свою чергу, спричинило зростання втрат вирощеного врожаю.

Економічні заходи (збільшення закупочних цін на сіль- ськогосподарську продукцію, списання заборгованостей, пільгове кредитування, зменшення цінових “ножиць” тощо) мали, в основному, тільки оперативний характер і вичер­пали свої позитивні моменти вже до 1990 р. Більше того: частина обіцянок,виданих тоді на адресу селянства ко­лишніми союзними органами, так і залишилася невикона­ною.

Водночас надмірна експлуатація природних ресурсів дедалі більше загострювала екологічні проблеми земле­робства, до яких додалися ще й наслідки Чорнобильської катастрофи. На значних площах довелося змінити напрям використання, ввести нові сівозміни, частину угідь повніс- тю виключено з сільськогосподарського обороту. Дедалі гострішою стає проблема виробництва чистих продуктів харчування — як для тих, хто проживає на забруднених те- риторіях, так і для дітей, рекреантів, інших особливих кате­горій споживачів.

4. Сучасний стан та характер розміщення галузі.

Для описання сучасного стану та характеру розміщен- ня агропромислового комплексу перш за все необхідно вказати, які галузі АПК являються провідними (тобто, на які припадає найбільша питома вага всієї випущеної про­дукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробки сільськогосподарської продукції (або харчової промисловості). Розглянемо відповідно кожну з цих галузей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агро­промислового комплексу, оскільки вартість сільськогоспо- дарських виробничих основних фондів у суспільному аг­рарному господарстві на кінець 1995 р. у порівняльних цінах 1983р. становила 1691,0 млрд крб. В аграрному сек­торі зайнято майже 75% середньорічних працівників та ви­робляється понад 53% вартості продукції (4, с.180).

У структурі сільського господарства домінують такі га­лузі: рослинництво і тваринництво.

Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарсь- кого виробництва україни, однією з провідних ланок усього АПК республіки. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7%.

Основа розвитку рослинництва — це земля, яка вико­ристовується як окремі угіддя для певних виробничих ці- лей. Певна кількість землі відведена під присадибні та са- дово-городні ділянки колгоспників, робітників та служ­бовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі, які складають понад 80% усіх сільськогос-подарських угідь України.

Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зони.

Посівні площі на території Ураїни в 1995 р. становили 30,9 млн. га, в тому числі під зерновими культурами — 14,1, технічними — 3,7, картоплею і овоче-баштанними — 2,1 і кормовими культурами — 10,9 млн. га. Площа чистих парів становила 1,5 млн. га (12, с.236).

Таблиця 2.

Посівні площі сільськогосподарських культур

(у господарствах всіх категорій; тис. га) (12, с.236).

	1985	1990	1991	1992	1993	1994	1995
Вся посівна площа	32656	32406	32021	31542	31264	31008	30963
Зернові культури Озимі зернові пшениця жито ячмінь Ярі зернові у тому числі: пшениця ячмінь овес кукурудза просо гречка рис зернобобові з них: горох вика та викові суміші на зерно	16077 7554 6651 652 251 8523 15 2897 634 2581 302 344 34 1626 1446 84	14583 8614 7568 518 528 5969 8 2201 492 1234 205 350 28 1424 1287 79	14671 8137 7013 491 633 6534 10 2557 496 1462 188 399 23 1376 1251 72	13903 7432 6315 499 618 6471 14 2833 495 1160 207 449 24 1271 1154 68	14305 7036 5749 511 776 7269 22 3467 516 1343 200 448 24 1239 1140 57	13526 5205 4507 490 208 8321 55 4985 625 668 212 524 22 1201 1102 57	14152 6310 5324 609 377 7842 185 4130 570 1174 167 459 22 1103 996 65
Технічні культури у тому числі: цукрові буряки (фабричні) соняшник льон-довгунець коноплі	3669 1641 1480 211 22	3751 1607 1636 172 11	3611 1558 1601 159 9	3563 1498 1641 156 8	3507 1530 1637 136 5	3505 1485 1784 85 3	3748 1475 2020 98 3
Картопля та овоче-баштанні культури у тому числі: картопля овочі(без насінників)	2208 1528 499	2073 1429 456	2184 1533 477	2369 1702 500	2165 1552 474	2096 1532 457	2165 1532 503
Кормові культури у тому числі: кормові коренеплоди та кормові баштанні кукурудза на силос і зелений корм однорічні трави (включаючи посіви озимих на зелений корм багаторічні трави (площа посіву минулих та трави посіву поточного року)	10702 787 3464 2188 4156	11999 686 4637 2583 3986	11555 671 4252 2604 3921	11707 639 4609 2241 4132	11287 616 4158 2353 4077	11881 581 4505 2590 2590	10898 519 3475 2879 3906
Площа чистих парів	1656	1427	1425	1411	1355	1522	1570

Провідне місце в структурі посівів (останніми роками 42 — 47%) займають зернові культури.

Основними зонами виробництва зерна в Україні є