Підбірка легенд
Лілії
(легенда)
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час; горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі (а скільки їх в Україні...) росли і розцвітали красиві вродою, ставні, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, як білий цвіт лілії. Одного разу на село напали татари. Дівчата від розпуки, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явились білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, де з'явився яскравий, сліпучий цвіт. Здавалося, то ніжні руки дівчаттягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, - ховаються від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, які прозвали ліліями, прокидаються з сонцем і засинають з його заходом.
Леся Українка
Батькове благословення
(легенда)
Дніпро і Десна - це ж були колись люди. Давно, Бог зна й коли, у Богатиря Лимана росло двоє діток - син Дніпро і дочка Десна. Діти повиростали, а Лиман зістарівся й каже:
- Ну, дітки, завтра на зорі приходьте - буду вас благословлять!
Полягали вони спать. Десна була старша, а Дніпро менший. От Дніпрові й захотілось першому взяти в батька благословення. Вранці, як тільки зійшла світова зоря, він перший пішов до батька:
- Благословіть, тату!
- А де ж Десна? - каже Лиман. - Вона ж
Старша!
- Та вона спить.
Батько поблагословив.
Порозвертав Дніпро гори, порозчищав гирла і заріс степами. Проспала Десна зорю, прокинулась - аж брата вже нема! Вона до батька:
- Благословіть, татусю! Він поблагословив і каже:
- Біжи. Як обженеш Дніпра, старша будеш. Побігла вона й ворона взяла. Високо піднявся
Ворон і полетів показувати дорогу. Багато разів доганяв він Дніпра, багато разів і Десна повертала до нього, а все - таки не випередила його. Як почула од ворона, що Дніпро вже далеко, вона прихилилась до брата і злилась із його гирлами. В Десні вода пробілувата, а в Дніпрі - ворона.
ДВОБІЙ
У прадавні часи на Київ та прилеглі до нього села нападали войовничі племена, що жили по довколишніх диких степах. Вони грабували мирний люд, кіньми топтали малих діток, убивали кожного, хто боронився від їхнього полону.
Надто допікали печеніги. Якось посунули вони на Київ страшною грозовою хмарою. І наказав своїм воїнам київський князь Володимир, прозваний у народі Красним Сонечком:
- Вірна дружино! Поспішімо назустріч
Поганцям. Ми перепинимо їм дорогу.
І зійшлися два війська на ріці Трубіж. І стали грізним муром одне проти одного Біля Броду. Зблискують під сонцем шоломи. Погойдуються над ними гострі списи. Тривожно іржать коні під сідлами. Ще мить - і спалахне люта січ. Коли це відділився од поганської орди червонопикий патлатий велетень. Шия - наче в бика - тримітка. Кулачиська - як пудові гирі. Погляд обпікає вогнем. Пройшовся він перед київським військом і хвалькувато вигукнув:
- Егей, чи знайдеться між вас, заячі душі,
Хоч один, хто не побоїться помірятися зі мною
Молодецькою силою?
І тоді ступив наперед білочубий, усміхнений крем'язень. Він був кожум'яка - в мирний час у Києві шкури на постоли та чоботи м'яв.
- Я,- каже,- поміряюсь.
Ухопили воїни один одного, та так, що аж кістки в обох затріщали. Довго змагалися, кривавим потом умивалися. І здолав таки кожум'яка поганина. Згріб обіруч, вдарив щосили об землю і наступив на груди ногою.
Покотився по лавах печенігів сполоханий гук. Бачать, не перемогти їм дружини, де є такі лицарі.
Повернули своїх низькорослих коней і подалися назад у дикі степи.
ЗВІДКИ ПІШЛО ПРІЗВИЩЕ И ІМ'Я БОГДАНА
ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Батьків Богдана Хмельницького не знає і не бачив ніхто. А на горі, де тепер церква, жили собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда й баби не було дітей, і вони через це журилися.
Якось уранці вийшов дід із хати, почув ніби дитячий голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові у неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв маля і поніс до хати. Сонце теж пішло за ним. Тільки-но старий увійшов у хату, як побачив, що стіни розтопилися, а на місці старої хати виросли палати і у кожній ясно-ясно стало.
Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Вони думали, що сам Бог дав їм її, а Хмельницький - тому, що знайшли хлопчика в хмелю.
Ріс Богдан не днями, а годинами. Скоро виріс, і до нього з усіх усюд почали сходитися козаки. І що він скаже, то так ті козаки і слухають його. Богдан із козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під нею викопав льохи, якими водив своїх коней до Тясмину напувати. А як нападали на нього вороги, то він ховався з козаками у ті льохи, а потім зненацька нападав звідти на них і перемагав. Сильною людиною був Богдан Хмельницький.
ТЕРНОПІЛЬ
На середній течії річки Серет із сивої давнини проживали люди. Приваблювали їх сюди риба, водяна птиця, всяка звірина навколишніх лісів. А ще звало до себе родюче подільське поле. Великі розливи Серету з непрохідними болотами охороняли першу оселю на лівому березі від злих напасників.
Мешканці кількох халупок з правого берега Серету казали:
- То з піль люди, то - пільці...
Так відтоді й пішла перша назва оселі - Топільче.
В давні часи забігали сюди татари, шаблею та вогнем знищили Топільче дощенту. Довго тут ніхто не поселявся, а родючі ниви заросли терном. І стали називати обезлюднену ту місцевість Терновим полем.
Знову прийшли сюди люди і розбудували оселю на Терновому полі.
-А звідки ви будете, дядьку? - запитували у сусідніх селах.
-Ми - з Тернового поля.
-Звідки, звідки? - допитувалися.
-Та з Тернополя.
Так і пішла назва Тернопіль.
ДРОГОБИЧ
У зеленім підгір'ї Карпат розкинулось місто Дрогобич, оперезане кам'янистою річкою Тисьменицею. Другий Бич. А де ж перший?
Сімсот років тому на соковитих луках біля Тисьмениці випасав сільські стада пастух. Щоб зігнати їх у загородь, витягав довгий бич (батіг) і стріляв, аж бриніла душа. Тому люди й назвали це місце Бичем.
Згодом виросло селище, а потім - містечко Бич. Розцвіло воно, ширилося роками...
Аж тут нагло з-за гір вдерлися люті татари. Все палало кругом. Згорів дотла і Бич, люди в страху розбіглися лісами.
Довго вили вітри в попелищах зчорнілих... З часом поруч - он там, де знайшли люди сіль, виріс другий Бич - ще кращий, і став називатися Дрогобичем.
СМІЛА
Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки навпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад.
Козаки почали вже занепадати духом. Та ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю:
- Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров'ю і потом, засіяну кістками наших славних предків! Нехай ганьба впаде на голову малодушних! Смерть загарбникам!
І полум'яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один - за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон - знищений.
З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім'я якої так і залишилося невідомим.
Дністер
Знаєте, чому наша річка Дністром називається? Ні?! То я вам розкажу. Про це чула від старих людей.
Колись у давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди люди жили. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожний день позначали на піску, що був на березі струмка, мітками. Що не день, то нова мітка. По них вони знали, скільки днів лишилося, наприклад, до весни...
Але одного разу струмок розлився Водами На довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема. -Хто дні стер? - бідкалися люди і самі ж відповідали: -Та хто? Струмок дні стер.
-З того часу і стали називати струмок, який дні стер,- Дністер. Тепер це вже не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з-під могутнього дуба, де вода пробила одного разу дно і б'є догори водограєм.
СЛАВКА
Напали на наше село татари. Дотла спалили. Людей одних повбивали, а других пов'язали та погнали в неволю. Захопили вони й дуже гарну дівчину Славку. Обернулася Славка, подивилася на свої гори і каже татарам: "Не піду я далі, бо не зможу жити без своїх гір і потоків. Уже краще я вмру тут".
Загомоніли бранці, підводячись з землі і підходячи до дівчини. Ніби й не чули ударів татарських батогів. Та несподівано підбіг косоокий татарище, перекривлений від люті, замахнувся з усієї сили шаблею і покотилася, зрошуючи кривавою росою рідну землю, голова дівчини.
Заплакали бранці. Надворі стало темно, пішов дощ, а від голови дівчини волосся, розмите дощовими водами, хвилястим жмутком витяглось у долину, туди, де дотлівало село. У синіх, як погідне карпатське небо, очах дівчини відбився спалах блискавки, страшно ударив грім, аж земля здригнулась і гори застогнали...
Там, де стояв татарин, що вбив дівчину, лишився один камінь. А з того місця, де лежала голова дівчини, звивистою смужкою, як розплетена коса, задзюрчав потічок. Збираючи своїх братеничів і сестрінок, він скоро виріс у річку, яка понесла свої води між горами... Люди назвали річку Славкою.
ЯК МАТИ СТАЛА ЗОЗУЛЕЮ
Були собі чоловік та жінка і мали четверо дітей. Жили вони з рибальства. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та якось вона застудилася і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей нема чим годувати. Вже у неї пересохло в горлі, мовила тихо:
-Діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, аби підвестися, а пити так хочеться.
-Нема в хаті води,- одказують діти.
-Візьміть дзбанок,- каже мати,- ідіть до річки та й наберіть. Озвався старший хлопець:
-Я не маю чобіт, нехай іде сестра. Мати до дочки:
-Піди, доню, принеси мені водички.
- Я не маю хустки завитися. Нехай іде
Менший.
Просить мати меншого сина:
- Піди, Івасику, принеси мені водички.
- Я не маю в що одягнутися,- одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій матері води.
Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті
Ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчик саме вбіг у хату, бачить - мати вже стала зозулею, став кричати до братів і сестрички:
- Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти
Од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.
Схопили діти хто що: дзбанок, горнятко, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать:
- Мамцю, мамцю, пий воду!
Та вона вже обросла пір'ям, стала зозулею, відлітає од хати:
- Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, діти, пі-зно... Ку-ку,
Ку-ку...
А малі за нею бігли, бігли, збиваючи ноги до крові. І досі в лісах, на полях стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали тоді з ніг дитячих. Так мати назавжди покинула рідних дітей і донині літає зозулею.
ЧАЙКА
Чи доводилося вам чути, як чайка кигиче над морем? Грудьми припадає до хвилі, кигиче, мов кличе когось... Кажуть люди, це дівчина милого шукає.
Був собі славний козак Ясюк, великий гультяй і п'яниця. Одинак у матері. А з одинака яка користь? Наїсться, нап'ється і гайда на вечорниці. А там усім допіка. Почалися обмови.
- Боже ж милий ти мій,- плаче мати
Вночі,- як мені сина придержати дома?
І вирішила: оженю. Він, на диво, згодився, але тільки з найкращою з навколишніх сіл дівкою. От послали сватів - з нетерпінням чекають. Та їм каже:
- Піду тільки тоді, як прославиться в битвах
З татарами мій наречений і додому поверне
З дарунками вчасно.
Як почув це козак, надзвичайно зрадів, а мати заплакала гірко.
Зібрав Ясюк славних хлопців - і гайда до Криму. Вогнем і мечем здобував добру славу
У землях далеких поганських. От розгніваний хан зібрав військо чимале і вирушив проти сміливця, щоб живцем його взяти. Послав відділ - немає, послав другий - ні сліду. Аж нарешті і сам летить з військом. Страшна січа була, аж земля просочилася кров'ю. Порубаний, постріляний з останніх вже сил мужньо бився Ясюк, поки знесилений не впав серед поля. Тоді кинулися з гиком ординці, зв'язали його і кинули в море.
Розгойдались хвилі по синьому морю і вість донесли до Лиману. Довідалась мати, заплакала гірко. У незмірній розпуці прокляла дівку, щоб стала птахою - чайкою і шукала у хвилях тіло козаче.
ДЯТЕЛ
Пішов раз чоловік у Великдень до лісу рубати дрова. Приходить до нього старий дід та й питає:
-Що рубаєш?
-Дрова рубаю!
-Та саме нині?
-Нема чого їсти. Жона, діти голодні, заробітку катма, а затопити й зварити треба. Що маю робити? - каже чоловік.
Дід подумав, подумав та й каже:
-Лиши рубати, йди додому.
Сказав так і зник.
Приходить чоловік додому, а там на столі у нього повно грошей. І мав цей чоловік усе, що захотів.
Минув рік. На другий Великдень той чоловік собі думає: "Піду я тепер до лісу рубати, знов добуду грошей і стану ще багатший!" Як подумав, так і вчинив. Але тоді з'явився отой дід і сказав:
- Відтепер будеш, чоловіче, цюкати по
Дереві до кінця світу.
І з того чоловіка учинився дятлик, який усе скаче по деревах і стукотить своїм дзьобом, як той чоловік цюкав сокирою.
(В. Лисенко).
ЛЕЛЕКА І ГРОНО ВИНОГРАДУ
В часи турецьких завоювань молдавська фортеця Городешти була обложена лютими яничарами. Хоробро билися її захисники з ворогом, але скінчилися в них запаси води й вичерпалися сили, загибель здавалася неминучою. Та несподівано сильний вітер від безлічі крил % змусив ворогів притиснутися до землі. До Городештів летіли сотні білих лелек і несли в дзьобах великі грона винограду з рідної землі. Воїни були врятовані від спраги та голоду. З новими силами кинулися вони на ворога й розбили яничар.
ЯК ЛЕЛЕКИ ДІТЕЙ ВРЯТУВАЛИ
Давно це було, коли на українську землю нападали орди кочівників. Налетять, підпалять хати, виженуть худобу, заберуть у полон жінок і дітей. А малюків кидали напризволяще на згарищах. Це побачили лелеки і стукотом дзьобів почали кликати козаків на допомогу. Але далеко були козаки, не почули. І тоді птахи, підхопивши на крила потерпілих малюків, піднялися високо-високо над землею. Почули своїх дітей козаки і кинулися наздоганяти ворогів. А лелеки кружляли над ними, вказуючи дорогу. Наздогнали козаки завойовників і порубали. З того часу лелекам на Україні завжди раді.
ЦВІРКУН
Ріс собі на світі хлопчик, і дуже люди його любили, бо умів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен, хто чув хоть раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець про сонце, про квіти-трави, про землю. І кожна його пісня славила рідний край. Ті пісні хлопчина складав сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те - від квітів, дерев, води, птахів та звірів.
Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика прочули злі вороги й вирішили викрасти його. Темної ночі, коли він наслухав пісню місячного сяйва, щоби потім переспівати її людям, схопили вони його й понесли у свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав. Просили його - мовчав, били - мовчав. Тільки одного разу, змучений украй, завів тужну-тужну пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.
Злий володар наказав повернути хлопця додому, і якщо він там співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня.
Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але хлопця враз не стало. Лише в зелену траву стрибнув маленький жвавий цвіркун.
Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні пісні славлять рідну землю, звеселяють сумних. А хто понад усе любить батьківщину, той чує в пісні маленького цвіркуна слова про красу нашої землі.
БРАТ І СЕСТРА
Турки з яничарами розгулювали Поділлям. Наслідили кривавими розправами, попелищами сіл, розлукою. Ханська орда везла багатий ясир. Придивлялися бусурмани до красних подолянок. Не один уявляв, скільки золота придбає за подолянок на турецькому базарі.
Серед полонених була чорноброва дівчина. Боса, з розплетеною косою. Поливала слізьми свої сліди. Поруч їхав на коні молодий яничар і не спускав з неї очей. При нагоді кидав їй шматок їжі. Вона якось вирізняла того яничара серед дикої юрби, але чому, пояснити собі не могла. Щось під серцем її в'ялило, а чому - не знала.
Третього дня орда зупинилася в степу на ночівлю. Ще звечора яничар заговорив до дівчини її мовою. Він намовляв її на нічну втечу, обіцяв вічно любити й оженитися на ній, коли пощастить повернутися на Україну. Дівчина погодилася. Коли втомлені довгою дорогою бусурмани поснули покотом, яничар підкинув дівчині турецький одяг. І вони вдало вислизнули з табору. Бігли щосили, збивали ноги, падали, задихалися. До ранку пройшли шмат дороги, та й вибилися з сил. Боялися погоні, то сховалися у густих заростях. Сіли поруч. Почали говорити. Яничар повідав, як малим його схопили турки. Пригадував ще, як виглядає їхнє село, хата над потоком, груша висока така під хатою, кузня. Вислухала вона, тяжко заридала і закричала не своїм голосом:
Ти мій старший брат... Най згинуть кляті бусурмани!
Ходім, брате, горою, гей!
Ходім, брате, горою,
Розсіємось травою.
А ти будеш синій цвіт, гей!
А я буду жовтий цвіт,
Та й звеселим білий світ.
Будуть люди квіти рвати, гей!
Будуть про нас споминати.
І виросли з них незнані ще на землі квіти "брат-і-сестра". У нашім селі їх називають "братчики". Ростуть собі на полях та пагорбах. Кожна квітка цвіте подвійними кольорами: фіолетовим і жовтим або синім і жовтим.
ЛІСОВІ ДЕРЕВА
На лісову галявину вітер заніс насіння. Під осінніми дощами насіння припадало до матері-землі, бо тільки вона його розуміла. Шукаючи захисту від холоду, прикрилося опалим листям і заснуло під снігом. Під ласкавим сонцем літа виросли пагінці. Гартувалися під зливами, підставляли свої голівки сонцю, набирали сили
І краси у своїх кронах. Зросли молоді деревця - берізка, дуб, липа і клен.
Стрункій берізці сподобався кремезний дуб, що захищав її від холодного вітру. Тому вона несміливо горнулася до нього. Та берізку ще змалку покохав широколистий клен. Він виріс поряд і піднявся над нею, радів, коли міг своєю кроною, як парасолькою, захистити її від градобою і ломивітру. Коли ж листочки клена торкалися довгих кіс берізки, він був найщасливіший з усіх дерев лісу.
- І що гарного в тому дубі бачить берізка?
Чи може я їй не до вподоби? - думав ревниво клен.
І спало йому на гадку наряджатися кожної пори року в інший святковий наряд. Навесні крона клена обліплена маленькими листочками, а в їх черешках знаходиться молочний сік, у чотири рази солодший від березового. А ще прикрашають тоді клена зеленувато-жовті суцвіття. Влітку листя клена стає великим, наче людська долоня, і кольору вже іншого - темно-зеленого. Та найкраще виглядає клен восени, коли починає міняти барви свого листя. Не знайдете двох схожих кольором кленових листків. Люди милуються його красою, однак берізка більше хилиться від вітру до дуба, ніж до нього. Засумував з цього приводу клен. Помітив дуб душевний смуток клена і перший заговорив до нього:
- Друже мій вірний! Не тримай на мене зла
Через берізку. Вона наша спільна подруга, адже
Поруч нас живе, і я в разі потреби її захищаю.
Але понад усе кохаю липу, жити не зміг би,
Якщо б хтось посмів забрати від мене мою
Наречену.
Зітхнув заспокоєний клен на повні груди, зашумів листям і простяг щасливий свою вдячну руку - обняти справжнього друга.
Ростуть собі мирно поруч вірні друзі - дуб, клен і їхні подруги липа та берізка. Щороку вдягається клен у нові шати, міняє їх. Але берізка і далі % більше задивляється на дуба. Це помічає клен, тужить, ще більше любить берізку. Коли ж восени сумний клен скидає додолу свої барвисті листочки - то це біль його душі від нерозділеного кохання. Та він вірить, що настане весна і все зміниться на краще.
Соняшник
А чи знаєте, звідки взявся соняшник? Це була чарівна і гірка історія. ...Як на світі ще нас не було, то Сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, ввечері йшли на небо. Одного дня веселилися вони в гайку, як Сонце стало сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок, і повернулася назад. Але на місці його вже не було. Запримітила вона неподалік під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обійняв дочку Сонця і заговорив до неї словами, солодшими меду. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще, ніж у батька - Сонця. Юна красуня згодилася жити на землі, де тьохкають солов'ї, цвіте черемха, існує любов.
Даремно Сонце кликало дочку додому, сердилося, попереджало, що на землі її жде важке життя. Дочка зосталася з коханим. Почалося для неї звичайне буденне життя з нудною роботою, одноманітними клопотами. Юнак більше працював, ніж говорив своїй коханій ніжні слова, а іноді зовсім забував про неї.
-Ти багато працюєш, а я мало тебе бачу, нудьгую. Мабуть, уже не так мене любиш?
-Ми, земні люди, інакше любимо. Ми бачимо щастя в любові, що поєднується з радістю у праці,- відповів коханий.
-То навчи мене працювати, і я стану земною,- лебеділа вона,- бо кохаю тебе безмірно.
Він змовчав... І красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестрами. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батькового царства. Але Сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно лише скропило її своїми слізьми. І тоді красуня стала квіткою, що в тузі за батьківщиною завжди повертається голівкою до Сонця. Назвали її соняшником.
КАЛИНА
Це було тоді, коли на Русь нападали орди татарські.
Одного разу в українському селі було весілля. Зібралося дуже багато вродливих дівчат. І саме в розпалі гуляння на село налетіли татари. Завойовники побачили красунь і почали ловити їх, щоб продати в Царгороді. Дівчата, аби не потрапити в неволю, повтікали на болота. Ординці погналися за ними і потрапили в трясовину. Там, де сконали вороги,- з'явилися гнилі купини, а на тому місці, де загинули українські дівчата-зірки, виросло дуже багато кущів калини. І з того часу дівочу красу порівнюють з калиною. Про цей чарівний кущ складено безліч пісень, віршів і приказок.
ЛІЛІЇ
Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.
В одному селі (а скільки їх на Україні...) росли і розцвітали красиві вродою, ставні, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, як білий цвіт лілії.
Одного разу на село напали татари. Дівчата від розпуки, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з'явились білі пуп'янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, і, наче злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, де з'явився яскравий, сліпучий цвіт. Здавалося, то ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця,- ховаються від чорної ночі. З того часу
Ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, прокидаються з сонцем і засинають з його заходом.
МАТЕРИНКА
Жили на світі хлопчик і дівчинка. Життя їх було веселим і безтурботним, бо зігрівала його любов і ласка доброї, ніжної матері. Та несподівано спіткало родину горе: занедужала і злягла матуся. Більше вона не підвелася, померла. Засипали неньку сирою землею, і зосталися діти сиротами. Щоденно ходять вони на могилу, плачуть, благають матір встати, вернутися до них, бо важко живеться сиротам. Одного разу, побиваючись за матусею, побачили діти на могилі ніжну запашну квітку. Вони повірили, що то з'явилася до них мати в образі квітки, і назвали її материнкою.
НАРЦИС
В одному селі жив дуже вродливий парубок. Він любив ходити на берег річки і, схиливши голову, дивитися у воду на свою вроду. Одного разу повз того хлопця йшов лихий чаклун. Йому стало заздрісно, що парубок гарний.
Чаклун розсердився і сказав хлопцеві:
- Віднині ти завжди дивитимешся у воду,- і перетворив його на нарцис.
У цієї гарної квітки голівка схилена і ніколи не підводиться. Ніби сидить красень-хлопець і дивиться у воду...
МАТЕРИНСЬКІ СЛЬОЗИ
Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами через таку легенду.
Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила вдова. Мала вона трьох синів-козаків - один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток приведуть, поміч буде. Чорною хмарою посунула орда татарська на Україну. Пішла та сила вгору по Дністру аж до Карпат - грабували народ і в ясир забирали хлопців-молодців на галери, дівчат - для гаремів ханських та султанських. Зібралися троє синів удовиних на татарву йти. Попросили в матері благословення, вклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних та й поїхали з побратимами на рать. Люта січ була, та нерівними - сили. На одного козака по п'ять зайд сунуло. Однак відступили татари, бо багато бусурманських голів лишилося над Дністром.
Поверталися з перемогою побратими додому по білому снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли сумну звістку: її два сини впали у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари.
Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином та тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозина, там розквітла маленька квіточка.
Назвали люди ці квітки материнськими сльозами. А ще - маргаритками.
КВІТИ ВЕСНЯНОГО СВІТЛА
Жила-була злюща-презлюща мачуха. Вона страшенно не любила нерідних дуже вродливих дочок і вирішила позбутися їх. Наприкінці зими, скориставшись відсутністю чоловіка, вона вигнала сиріт з дому. Стоять бідні сирітки на косогорі, мерзнуть на студеному вітрі, оплакують свою гірку долю. Аж гульк, із-за косогору вийшла ніжна красуня Весна, а за нею виглянуло променисте життєдайне тепле Сонечко. Пригріли, приголубили вони сиріт материнською ласкою, теплом, і ті розцвіли чарівними весняними квітами. Лиха мачуха, коли побачила це, від злості померла. З того часу, як симмвол перемоги добра над злом, щовесни з являються ніжні квітки-сирітки.
На весняній землі ніжні квіти брандушки світяться, наче рожеві ліхтарики. А в народі їх називають "сирітками". Це пов'язано з тим, що цвітуть вони тоді, коли ще мало інших квітів, і видаються самотніми.
ЄВШАН-ЗІЛЛЯ
Було це дуже-дуже давно, коли Українською Київською Державою керував князь Володимир Мономах. В той час на берегах Азовського моря і над річкою Доном жили половці. Це були дикі степовики. Вони часто нападали на українські міста і села та руйнували їх. Князь Володимир Мономах не раз воював з ними і, нарешті, прогнав їх за річку Дін у далекі степи.
Одного разу під час бою з половцями українці захопили в полон малого хлопчика, сина половецького хана, і привезли його до Києва. Розумний і гарний хлопчик сподобався Володимирові, і він лишив його коло себе. Хлопцеві добре жилося в полоні. І він поступово забув рідні степи.
Але батько його, половецький хан, дуже журився за сином, не їв і не спав. Одного дня покликав він до себе свого співця і сказав йому розшукати сина, любу дитину. Половецький хан порадив йому заспівати рідну пісню, а якщо це не допоможе, щоб дав йому понюхати євшан-зілля, яке нагадає привілля рідного степу.
Співець пішов. Три дні й три ночі йшов він і, нарешті, вночі підступив до Києва. Там він зайшов крадькома до хати, де жив юнак, збудив його і попросив вернутися додому. Він розповідав йому, як журиться за ним батько, як сумує мати... Але юнак забув уже і батьків, і батьківщину. Йому не хотілося залишати веселе й безтурботне життя на чужині, де було добре.
Тоді співець заспівав юнакові половецьких пісень, щоб нагадати йому рідний край, пісень, що йому мати співала, як був хлоп'ятком.
Але й половецькі пісні не зворушили серце юнака.
І зажурився співець: коли вже материнська пісня не зворушила юнакові серце, то немає надії, щоб він повернувся до рідного краю. Але тут згадав, що в нього на грудях сховане євшан-зілля! Розірвав він на собі сорочку, дістав пучок і дав його понюхати юнакові. І сталося диво! Понюхав юнак і скрикнув: "Краще в ріднім краю милім полягти кістьми, сконати, ніж у землі чужій, ворожій у славі й шані пробувати!"
Приємний, сильний запах євшан-зілля нагадав юнакові дитинство, життя в рідних степах, пісні вільного народу, його звичаї, рідних людей...
І темної ночі юнак вирушив разом із половецьким співцем у рідні степи.
Євшан-зілля - це пахуча степова трава, що росте по всій Україні, особливо в степах біля Азовського й Чорного морів.
Рівне
Якось давним-давно три князі спустили човни на воду й подались по річці Оствиці шукати місця для нової фортеці. Незабаром, прямуючи на північ, вони побачили широке плесо мочарів, серед яких підносилися за-рослі кущами острови, оточені водами річки. До цих островів і пристали князівські човни. Оглянули князі добре місцевість, порадились між собою і сказали:
- Отут, на цій рівнині, збудуємо нову осілість.
Звідси і назва - Рівне.
За іншим переказом, нібито землі князів Острозьких сягали "рівно" по цю місцевість, де засновано місто. Ці князі, начебто, мали в своєму володінні 99 міст, а коли придбали ще одне, стало у них "рівно" сто.
Оповідають також старі люди, що назва Рівне походить від слова "рів", бо тут у давнину для осушення боліт околишні поселенці копали рови, канави, через що були й урочища Ровеччина, Заровеччина.
Кременчук
Назва цього міста пішла від того, що слов'янською мовою "чук" - переправа. Тут був табір Богдана Хмельницького, поділений на курені, скажімо, Чорноморовка, Скубійовка (за назвою отамана-козарлюги чи полку). Щоб попасти на ліву сторону Дніпра, от і організували переправу людей. Люди казали: "Іду на чук". Переправ було багато, от знайшлася потреба дати назву. За ім'ям старшого отамана Кременя - стали називати "Кременів чук", а згодом коротко - Кременчук.