Рурська криза і репараційна проблема, як фактор нестабільності у суспільному розвитку Німеччини в першій половині 1920-х. років

ЗМІСТ

Вступ 3

1.Наслідки Першої світової війни і Версальський мирний договір 4

2. Листопадова революція в Німеччині 8

а) Конституція Німеччини, Веймарська республіка; 9

3. Рурська криза 10

4. Криза репараційної системи: 12

А) План Дауеса ; 13

Б) План Юнга ; 16

5. Соціально-політичне становище Німеччини: 17

6. Боротьба НСДАП за владу, Адольф Гітлер 19

Висновок

Вступ

Перша світова війна виявилася дуже важким випробуванням країн всієї Європи, але, звісно Німеччині було чи не найтяжче, адже вона спровокувала цю війну і як прийнято вона і мала відповідати за наслідки, які в свою чергу країни-учасники завжди виражали окрім певних територій(в цьому випадку колоніальних володінь) в грошовому еквіваленті. Німеччину позбавили світових ринків для збуту своєї продукції. З відбудовою німецької економіки і збільшенням випуску нею промислової продукції досить високої якості таке становище не могло бути терпимим. Сила любої держави в той час значною мірою визначалася силою її армії, що було адекватно досягненню нею бажаних зовнішньополітичних цілей. Можливості Німеччини і на цьому напрямку були серйозно обмежені.

Людський фактор. Він в умовах Німеччини відігравав досить значну роль. Багато людей, у т. ч. і в керівних колах не бажали змиритися з тим, що сталося. Вони хотіли вивести Німеччину на широку дорогу рівноправних міжнародних відносин, ці мрії не покидали їх ні на один день.

Найбільшою перепоною для вирішення цієї проблеми був Версальський мирний договір. Звідси головним завданням зовнішньої політики Німеччини на першому її етапі була боротьба правлячих політичних кіл, з боку СДПН перш за все, за послаблення тиску на Німеччину Версальського договору.

Політична опозиція (НСРП ) рішуче і з кожним роком все ширше ставила питання про ліквідацію, тобто про відмову від Версальського договору в односторонньому порядку.

З моєї точки зору, недалекоглядним було рішення держав - переможниць ізолювати Німеччину, не допустити її до участі в роботі Ліги Націй. Мабуть, вони вважали, що світ і Німеччина залишиться на тому відрізку на досить довгий час. Можливо, політичні амбіції випереджали глузд тогочасних політичних лідерів Європи та Америки. Так чи інакше сам факт такого некоректного ставлення з їх боку до Німеччини буде мати неабиякі наслідки.

Німеччина повинна була шукати і знаходити шляхи для виходу із тієї ситуації. І як тільки така можливість з'явилась, Німеччина її використала без всяких вагань. Маємо на увазі Раппальський договір з Росією про відновлення дипломатичних відносин. Договір поклав початок тривалому і плідному співробітництву між Німеччиною і Росією у 20-ті роки в економічній, політичній й військовій сферах. Це був перший успіх зовнішньої політики післявоєнної Німеччини.

Найбільш гострим для Німеччини було питання про репарації. Встановлений у 1921 р. обсяг (121 млд. марок )був не під силу Німеччині. Заборгованість Німеччини у виплаті репарацій зростала. Введення Францією і Бельгією в 1923 р. своїх військ у Рурську область проблему не вирішувало.

У жовтні 1925 р. відбулася локарнська конференція, яка встановила нову систему європейської безпеки. Німеччина взяла активну участь в її роботі і домоглася того, що отримала міжнародні гарантії недоторканості своїх кордонів на заході (німці пам'ятали про окупацію Рурської області Францією і Бельгією у 1923 р.).

Наслідки Першої світової війни і Версальський мирний договір

Війна дорого коштувала Німеччині: більше 2 млн. загиблих, мільйони поранених і калік, значні матеріальні втрати, хоча бойові дії не велися на її території і вона не зазнала руйнувань під час бойових дій.

Перша світова війна і революція докорінно змінили економічне і соціально-політичне становище Німеччини. Вона стала республікою, демократичні права і свободи громадян, 8-годинний робочий день стали реальністю. Ставлення до республіки було неоднозначним. Були політичні сили (НДП і партія Центру), які готові були визнати Версальський мирний договір при умові його пом'якшення. Були політичні сили, мета яких полягала у відновленні монархії.

Наслідки війни для німецької економіки були важкими. Диспропорції у промисловості, безробіття, нестача продуктів харчування і загроза голоду - усе це мало місце в післявоєнній Німеччині. Інфляція досягла величезних розмірів. Так, у 1919 р. 1 долар США дорівнював 14 марок, у середині 1921р. він уже дорівнював 109 тис.996 марок. Наслідком інфляції було розорення дрібних власників та дорожнеча, яка ще більше погіршила матеріальне становище основної частини населення. Не дивлячись на розруху німецька буржуазія отримувала значні прибутки. Широко застосовувалась система державних субсидій монополістам.

Виступи робітників за свої права придушувалися воєнізованими організаціями типу "Стальний шолом", "Вікінг" та ін. Взагалі, у післявоєнній і післяреволюційній Німеччині було дві досить серйозні проблеми: політичні дискусії з таких питань, як ставлення до Версальського мирного договору і до Веймарської республіки. Саме навколо цих проблем розгорталися найбільш запеклі політичні дискусії, які в 20-ті роки не раз переходили у збройну боротьбу тих, хто визнавав Версальський мирний договір і Веймарську республіку, і тих, хто цього не хотів робити.

Листопадова революція не вирішила багатьох важливих завдань. Повністю збереглась економічна могутність юнкерів. Вони, як і раніше, намагалися відігравати важливу роль в політичному житті країни. Соціальні статті Веймарської конституції значною мірою були декларативними.

Соціально-класову основу противників навіть доволі поміркованих змін в Німеччині складали юнкера та "королі вугілля і сталі", найбільш типовими представниками яких були Г. Стіннес, Е. Борзіг, Ф. Тіссен та ін. Вони знаходились на позиціях войовничого невизнання наслідків німецької революції і Версальського договору. Це і був феномен консервативного екстремізму значної частини верхів німецького суспільства. Наприкінці 1919 р. уряд Веймарської коаліції (Демократична партія, центр і соціал-демократи) активізував наступ на демократичні права німецького робітничого класу. 13 січня 1920 р. був виданий закон про фабрично-заводські ради, який забороняв страйки. Посилились репресії проти лівих сил. Одночасно йшов процес формування контрреволюційних військових організацій, їх поповнювали демобілізованими офіцерами, студентами, декласованими елементами. Рейхсвер у 1920 р. нараховував 400 тис. чол.

У сільському господарстві Німеччини були свої проблеми, зменшувалось поголів'я худоби, низькою залишалась врожайність зернових. Юнкери підняли ціни на зерно. Селяни потрапляли у фінансову кабалу від юнкерів.

Політичне життя цього періоду було відбиттям економічного становища. Страх, невпевненість, банкрутства, збідніння мільйонів створили в суспільстві атмосферу страху і непевності. Бажання повернутися до старих добрих часів за допомогою "сильної руки " все глибше проникало у свідомість мільйонів німців.

Після Першої світової війни розвинені країни були заклопотані проблемами розподілу територій, завоювання ринків і утвердження на них, розв'язанням політичних проблем.

Однією із особливостей цього періоду був той факт, що в повоєнному економічному розвитку світове господарство функціонувало в режимі Версальського договору, що був підписаний 28 червня 1919 року з Німеччиною у Версальському великому палаці (ратифіковано 9 липня 1919р. Німецькими національними зборами). Ця дата вважається датою закінчення 1-ї світової війни. За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні світової війни. Вона втрачала всі свої колонії, деякі території передавалися сусіднім державам, на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти. Версальський договір є складовою частиною Версальсько-Вашингтонської системи. До цієї системи входили:

- Комп'єнське перемир'я між Німеччиною і головними союзними державами (1918 рік). За цим перемир'ям Німеччина капітулювала.

- Паризька мирна конференція (1919 1920 рр.). В межах цієї конференції були підготовлені Сен-Жерменський мирний договір (був підписаний головними союзними державами та Австрією), Нейнський мирний договір з Болгарією, Тріанонський мирний договір з Угорщиною і Севрський мирний договір з Турцією.

- Вашингтонська конференція (1921 1922 рр.). Нею були розроблені договори що стосувалися і якими потім регулювалися відносини, пов'язані з воєнно-морськими проблемами Далекого Сходу і басейну Тихого океану.

Версальському договору належало центральне місце у відновленні і повоєнному регулюванні системи світогосподарських зв'язків. Договір було підписано в червні 1919 року з одного боку США, Британією, Францією, Італією, Японією Бельгією та іншими державами, з іншого переможеною Німеччиною. За цим договором Німеччина, втратила всі свої колонії, які були поділені між Великобританією, Францією, Японією та Бельгією.

Німеччина змушена була визнати суверенітет Австрії, Чехословаччини, Польщі. За Версальським договором Франції було повернено Ельзас і Лотарингію і передано на 15 років вугільні шахти Саарської області (під наглядом Ліги Націй). Ряд округів відійшло до Бельгії (Мальмеді, Ейтен, Морене). Деякі території відійшли до Данії, Литви, місто Гданськ було оголошено вільним містом. Виплати у вигляді контрибуцій були визначені в розмірі 132 млрд. золотих марок. За договором Німеччина позбавлялася військового флоту, авіації, важкого озброєння. Армія Німеччини обмежувалася100тис. солдат.

Таким чином, Версальський договір ставив Німецьку економіку на межу катастрофи. В результаті війни Німеччина втратила зовнішні ринки. В катастрофічному стані опинилися основні галузі виробництва, потерпіла крах кредитно-фінансова система, зовнішньоторговельний оборот знизився до 1/3 довоєнного рівня. В цілому Німеччина характеризувалася політичною дестабілізацією, різким падінням життєвого рівня населення і економічним крахом.

Листопадова революція в Німеччині

Німецька революція почалась з повстання 3 листопада 1918 р. військових моряків у місті Кіль. Перехід влади в Кілі в руки моряків та заснування ними першої в Німеччині Ради викликав ланцюгову реакцію по всій країні. 9 листопада 1918 р. Німеччина була проголошена республікою. 10 листопада Берлінська рада створила тимчасовий уряд - Раду народних уповноважених, що складалась з представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН). Рада народних уповноважених відмінила надзвичайні закони, встановила 8-годинний робочий день та зобов'язала підприємців укласти колективні угоди з профспілками, висловилась за скликання Установчих зборів для створення конституції.

Одночасно в країні набрав силу рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й негайне усуспільнення власності. На чолі цього руху стояла група "Спартак", члени якої формально перебували в НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Почалася поляризація сил з очевидною перевагою уряду. Перший Всенімецький з'їзд Рад у грудні 1918 р. відмовився підтримати гасло "Вся влада Радам!" й висловився за проведення виборів в Установчі збори, призначені на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом з частиною "незалежних" намагалась встановити контроль над Берліном та рядом інших міст, давши привід до відкритого збройного виступу іх політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня ними був встановлений повний контроль над Берліном. 15 січня були вбиті Карл Лібкнехт і Роза Люксембург. Спроба комуністів збройним шляхом прийти до влади була ліквідована. Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.

Установчі збори працювали в тихому Веймарі. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарська.

Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну на-півабсолютистської монархії парламентською республікою. Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалась федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Першим президентом був обраний Фрідріх Еберт. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став у 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Проте революційне бродіння ще довго не спадало в Німеччині. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилась радянська влада в Баварії, в 1923 р. могутні виступи робітників пройшли в Саксонії і Тюрінгії, а в Гамбурзі, під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана, спалахнуло збройне повстання, інспіроване СРСР.

Конституція Німеччини, Веймарська республіка

Повоєнний розвиток Німеччини відбувався за вкрай несприятливих для неї зовнішньополітичних умов. Версальський договір наклав на країну великий тягар і принижував національну гідність німецького народу, створював всі умови для зростання націоналістичних і реваншистських настроїв.

За таких умов Установчі збори у Веймарі 31 липня 1919р прийняли конституцію Німеччини. Що набрала чинності 11 серпня 1919р. Веймарська конституція закріпила заміну напівабсолютистської монархії демократичною парламентською республікою. Президент республіки обирався народним голосуванням. Стаття 48 надавала йому вийняткове право на обмеження демократичних свобод у разі порушення суспільної безпеки і загрози правопорядкові. Уряд на чолі з рейхканцлером призначався президентом і потребував довіри рейхстагу. Значно поширивши централізацію влади, Веймарська республіка зберегла федеративну структуру: Німеччина складалася з 15 республік(земель) і 3 вільних міст, що користувалися значною автономією. Конституція проголосила демократичні права громадян, свободу слова, друку, зборів, спілок, надала права для діяльності різноманітним організаціям. Веймарська республіка була однією з найдемократичніших у світі.

Рурська криза

На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Ні­меччиною. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал, та, у зв'язку з економічною депресією, виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пу­анкаре рішуче вимагав від неї "безумовного виконання Версальського договору". Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки. Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терорис­том. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спромож­ний продовжувати виплату репарацій і просить установи­ти мораторій на 2 - 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на 1,6 млрд. марок поставка­ми вугілля, лісу та ін.). Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації.

11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танка­ми й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну. Німецький уряд заявив протест, відкликав свого пос­ла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до "пасивного опору", який часто ставав активним. У результа­ті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинили­ся через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радян­ський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це - "небезпечна гра з вогнем", яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством. Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шах­тарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалах­нуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили станови­ще в країні.

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні на­слідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а постав­ки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У са­мій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.

США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втру­титися, щоб "урятувати Європу від катастрофи". Держав­ний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що "серед ночі почув голос Божий", який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік - 12 жовтня 1923 р. - уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питан­ні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два коміте­ти експертів. Перший - для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий - для по­шуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеч­чину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.

В січні - квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті та­кож працював ще один американець - Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії "Дженерал електрик". Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна.

Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали свої допові­ді. Згодом - 1 червня - пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.

Криза репараційної системи

Проблема репарацій мала, перш за все, наслідки для внутрішнього економічного життя. За 1919-1923 рр. Німеччина виплатила 8 млрд. золотих марок репарацій. Це означало, що рівно стільки втратив бюджет. Тому вимоги за відмову від виплати репарацій лунали як з боку буржуазії, так і з боку трудящих. Окупація Францією Рурської області цю проблему ще більше загострила. Одна частина німців на чолі з комуністами виступила за повалення уряду В. Куно (голова уряду з листопада 1922 р.) і ліквідацію окупації Рурської області. Друга частина німців, і, перш за все, соціал-демократи, закликали німців до "демократичного єднання" у боротьбі проти окупантів.

Протистояння між політичними силами Німеччини навколо проблеми Рурської області досягло своєї кульмінації. Страйки, мітинги, демонстрації збирали сотні тисяч людей у Берліні, Сілезії, Шлезвіг-Гольштейні та інших місцях. 12 серпня 1923 р. відбувся загальний страйк. Уряд В. Куно пішов у відставку. 14 серпня страйк було припинено. До влади прийшов уряд Г. Штреземана (серпень-жовтень 1923 р.) - лідера Народної партії. До уряду увійшли і 4 соціал-демократи.

Франція вимагала від Німеччини сплатити всі збитки - до 800 млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так і не встановила ні остаточного розміру, ні терміну виплати репарацій. Домовилися, що Німеччина спочатку сплатить 20 млрд золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочергово Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподілила репарації по країнах: Франції - 52%, Англії - 22, Італії - 10, Бельгії - 8, Греції, Румунії й Югославії - 6,5, Японії - 0,75, Португалії - 0,75%. Проблема репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.

Доповідь комітету Дауеса включала основні положен­ня репараційного плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лон­донська конференція 9 держав (у тому числі США й союз­ні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на закінчення конфе­ренції - з 5 серпня.

А) План Дауеса

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали "планом Дауеса", і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий "план Дауеса" містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репара­цій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 - 1925 до 1928 - 1929 фі­нансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.

2. Визначалися джерела репарацій - відрахування дер­жавного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транс­портного податку, а також відрахування від прибутків про­мисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких - 960 млн марок - щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій - основні джерела, а третя - часткова - зобов'язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником лік­відувалася. Встановлювалася посада репараційного гене­рального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американ­ський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була постав­лена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.

4. Передбачалося надати Німеччині державні й при­ватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремі­літаризацію Німеччини).

31 серпня 1924 р. уряд В. Маркса підписав план Дауеса. Глобальна його мета була в тому, щоб підняти економіку Німеччини, щоб Німеччина виплачувала репарації і не було революційних потрясінь. Кредити США для Німеччини, а їх було надано понад 30 млрд. марок, були фундаментом цього плану. Завдяки цьому Німеччина обігнала Англію і Францію по випуску промислової продукції, було скорочено безробіття, дещо зросла зарплата робітників, покінчено з інфляцією, відновлено торговельні зв'язки.

Прямі капіталовкладення в німецьку економіку здійснювали американські компанії "Дженерал моторс", "Форд", "Стандарт Ойл". Набирали силу німецькі кампанії "ІГ Фарбеніндустрі", "Штальверке". Тіссен, Флік, Вольф забезпечували виплавку до 40% сталі і 43% чавуну в Німеччині. Фірми "АЕГ" і "Сіменс" контролювали всю німецьку електропромисловість.

Грудневі вибори до Рейхстагу (1924 р.) стали свого роду референдумом щодо плану Дауеса. Комуністи були найбільшими противниками плану Дауеса і потерпіли на виборах поразку. Соціал-демократи виступали за план Дауеса - збільшили своє представництво в Рейхстазі. Новий уряд у січні 1925 р. очолив Лютер.

Відразу ж після того, як "план Дауеса" набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надхо­джень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одер­жала, ніж виплатила репарацій.

5. У "плані Дауеса" передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не кон­курувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розви­вав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співро­бітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придат­ком. У цій частині "план Дауеса" виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викли­кала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Ру­рі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умо­ви виконання рішень конференції вони через рік ева­куюють свої війська. Справді, рівно через рік - у серпні 1925 р. - достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.

Таким чином, за планом Дауеса передбачався наступний механізм активізації відновлення німецької економіки:

- країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;

- Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;

- на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;

- за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.

План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.

В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга.

Б) План Юнга

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії "плану Дауеса" закінчував­ся в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.

Союзники-переможці ще в 1929 р. створили "комітет експертів" на чолі з аме­риканським банкіром Юнгом, який виробив новий репа­раційний план. "План Юнга" після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

"План Юнга" встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер - 113,9 млрд. марок). Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій змен­шувався на 20 % - до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій - тільки за рахунок непрямих подат­ків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, за­сновано Базельський банк міжнародних розрахунків (за­мість репараційної комісії).

"План Юнга" становив продовження "плану Дауеса" й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.

Соціально-політичне становище Німеччини

В часі між двома світовими війнами в європейській інтелектуальній традиції утвердилась думка про кризу західноєвропейської культури. Ця криза зачіпала і західноєвропейську людину як особистість. Вже відчувалося, що попередній ідеал особистості, індивідуальності втрачає свої позиції перед бездумною масовістю. Західноєвропейські інтелектуальні кола охопило відчуття безнадії, безпорадності та занепаду.

В Центральній Європі сформувалося ряд нових республік на рештках старих монархій. У найбільших країнах, окрім так званої англосакської демократії, перемагала пропорційна система виборів, що крило в собі небезпеку. Партії були справжніми господарями в державі. Виборці стали номінальними носіями суверенітету. Обирали не кандидата якого знали, а обирали партійні списки. Депутати мали беззаперечно підкорятися своїй партії і виконувати політичні замовлення. Якщо колись депутати походили із заможного прошарку, то тепер це були переважно службовці, партійні і профсоюзні робітники. Так як фракції були прив'язані до рішення партії, парламентське життя втрачало багато з своєї привабливості. При цьому існувала взаємна залежність партійного керівництва і їх прихильників, що є неминучим. Власне, в Німеччині після 1919 р. цього не спостерігалося, бо народ був прилучений до монархічного керівництва. Представники вищих прошарків німецького суспільства сприймали партійну державу відчужено. Криза демократії наступала, як тільки маси починали слухати "лідерів", які діяли вміло і вміли запевняти постійним повторенням кількох доступних лозунгів. Тут маси не повинні вирішувати самостійно, а тільки підкорюється. Авторитет сприймався ефективніше. В той час, коли виборці ставили надію на "керівника", демократія дегенерувала в диктатуру.

У червні 1920 р. відбулися вибори до Рейхстагу. Соціал-демократи втратили 50% голосів, комуністи набрали 589 тис. голосів виборців, незалежні соціал-демократи отримали 5 млн. голосів. 26 червня партія Центру сформувала уряд без соціал-демократів із числа Національної народної партії, партії Центру при підтримці націоналістів. Його очолив Ференбах.

1920 рік став роком остаточного розколу в робітничому русі Німеччини на лівих соціал-демократів (комуністів) і правих соціал-демократів. Компартія Німеччини суттєво зміцнила свої позиції, об'єднавшись з Незалежною соціал-демократичною партією у жовтні 1920 р. на з'їзді в Галлі.

Уряд Ференбаха вирішив силою примусити робітників відмовитися від страйкової боротьби. У березні 1921 р. на багато фабрик і заводів Берліна, Гамбурга та ін. міст були введені загони поліції, що привело до збройних зіткнень робітників з поліцією. Сили виявились нерівними. У класових битвах 1921 р. робітники потерпіли поразку.

Економічне становище в Німеччині залишалося важким. Інфляція зростала. У 1921 р. золота марка коштувала 25 паперових, у січні 1923 р. - 11тис. паперових марок. 90% рантьє позбулися своїх капіталів. Капіталісти за кордоном за свої товари отримували валюту. Це привело до ще більшого збагачення Стіннеса, Круппа, Вольфа та ін. З 1919 по 1923 рр. вони вивезли за кордон 15 млрд. золотих марок. Саме в ці роки, коли основна маса німців злидарювала, в Німеччині утворилися величезні концерни, як наприклад Сіменс-Рейн-Ельбе-Шукерт-Уніон. Це була незалежна промислова держава. На 1923р. Стіннес скупив 2890 заводів, багато банків, пароплавств, газет і т. д. В "імперії" Стіннеса працювало 1 млн. чол.

Цим пояснюється зростання воєнізованих фашистських організацій, лідери яких закликали до ліквідації Веймарської республіки і відмови від Версальського мирного договору. Засобами їх боротьби були путчі, "патріотичні демонстрації", вбивства політичних противників.

З травня 1921 р. по листопад 1922 р. канцлером Німеччини був Вірт (партія Центру), міністром закордонних справ був Ратенау. Саме вони стали на шлях налагодження відносин з радянською Росією, які обіцяли їм серйозні вигоди. Однак так думали не всі. Прихильники американської орієнтації були проти курсу Вірта-Ратенау. У червні 1922 р. Ратенау був вбитий. Протести робітників, які вилилися в багатотисячні демонстрації, нічого не змінили.

У Німеччині насувався голод. Голодні безробітні ходили по полях, шукали зерно, картоплю. Збройна варта стріляла в голодних людей. У таких умовах на початку жовтня 1923 р. Штреземан отримав від Рейхстагу надзвичайні повноваження. Рейхсвер і бойові загони юнкерів були приведені в бойову готовність. Ліві сили зі свого боку розпочали підготовку до збройного повстання в Гамбурзі. 10 жовтня 1923 р. в Саксонії Тюрінгії комуністи і ліві соціал-демократи утворили місцеві робітничі уряди. Уряд Г. Штреземана направив туди 60 тис. війська рейхсверу, яке 21 жовтня ліквідувало робітничі уряди в Саксонії й Тюрінгії.

Гамбурзьке повстання, яке почалось 23 жовтня 1923 р., було кульмінаційним пунктом революційних битв робітничого класу післявоєнної Німеччини. Рейхсвер його придушив. З цього часу лідером КПН стає Е. Тельман. Репресії з боку влади за повстання змусили КПН піти у підпілля.

Боротьба НСДАП за владу, АдОльф Гітлер

Таким чином, нове революційне піднесення завершилось новою поразкою робітничого класу. 22 листопада 1923 р. була заборонена КПН. Причинами поразки і на цей раз були завищені вимоги з боку організаторів боротьби. Теза про диктатуру пролетаріату і тепер не була досить популярною. Майбутнє Німеччини соціал-демократи і комуністи бачили по різному. Тому між ними не було і не могло бути єдності дій як тепер, так і в перспективі. Від кінця 1918року економічне становище Німуччини безупинно погіршувалося. Втративши багату на сировину Ельзас-Лотарингію й передавши Франції на 15 років право експлуатації ресурсів Саарської області, Німеччина позбулася 75% видобутку залізної руди, 25% - вугілля, 35% - виплавки сталі. Згортання військової промисловості та демобілізації армії спричинили масове безробіття. Країна зазнавала гострої нестачі сировини, продуктів харчування, палива. спекулянти дедалі більше роздували ціни. Курс марки падав, почалась інфляція. Після Листопадової революції 1918 року в Німеччині виникло безліч добровольчих формувань і таємних військових гуртків. Вони складалис головно з офіцерів та унтер-офіцерів колишньої кайзерівської армії, що прагнули скинути "листопадових злочинців" і відновити велич держави. Однією з таких організацій стала німецька робітнича партія(ДАП), утворена в січні 1919р в Мюнхені. Її організатор А. Дрекслер, націоналістично налаштований слюсар залізничного депо, того ж року запросив до лав партії Адольфа Гітлера, відомого гострими промовами з критикою Версальського договору. Дуже швидко Гітлер став лідером партії, яка 1920р отримала назву Націонал-соціаліцстичної робітничої партії Німеччини (НСДАП). Емблемою партії було обрано свастику - хреста з загнутими під прямим кутом кінцями. Цей знак відомий з глибокої давнини і символізує неперервний рух сонця. У націоналістичному русі Німеччини цей символ уперше з"явився на знаменах окультного товариства Туле, з яким були тісно т пов"язані керівники НСДАП. Гітлер обрав емблемою партії чорну свастику, вписану в біле коло на червоному тлі. Для нього червоний колір символізував соціальні ідеали партії, білий - націоналістичні, а свастика вказувала на перемогу німецького духу. Для партійного вітання теж обрали символічний жест - підняття вгору піднятої руки. Це створила своєрідний імідж партії; вона швидко стала численною. А Гітлер - популярним оратором. Членами партії були робітники, безробітні, колишні фронтовики, згодом електорат традиційних буржуазних партій. Поступово її почала підтримувати фінансово-промислова верхівка Німеччини. Яка вбачала в Гітлері людину, здатну вивести країну з кризи, повернути їй велич і могутність. Ідеологія партії спиралася на чотири підвалини: націоналізм, расизм, антисемітизм, антикомунізм. На відміну від фашистів, нацисти наголошували не на державі, а на нації. Вони трактували поняття "нація - народ" як окрему культурно-біологічну та ірраціонально-містичну спільність, що завжди перебуває у ворожих, антагоністичних відносинах з іншими спільностями. Спираючись на ідейних попередників(Фіхте, Гегель, Юнг, Ніцше, Шпенглер та ін.), нацисти взяли на озброєння основне положення з традиційного пангерманського шовінізму XIX ст.:

Отже, 1923 рік став для Німеччини роком першої спроби своїх сил фашистами. Ще в 1920 р. А. Гітлер очолив НСРП. У 1921 р. він досяг в партії безроздільної влади, ліквідував виборні керівні органи і став практикувати призначення на керівні посади, ввів партійну символіку, створив охоронні загони партії. Соціальною базою НСРП спочатку були дрібні господарі, фрайкорівці, декласовані елементи. Партійна програма передбачала передачу землі селянам, робітникам - справедливий розподіл прибутків, торгівцям - зменшити конкуренцію на ринку з боку євреїв. Політична частина програми передбачала боротьбу проти марксизму, сіонізму і Версальського мирного договору. Фашисти виступали проти видачі військових злочинців, проти демократичної парламентської республіки.

Мета НСРП була так сформульована: оновити націю і завоювати світове панування. Гаслами партії стали: "Майбутнє, або смерть". "Німеччина, прокинься!" На 1923 р. у партію уже пішли студенти, директори заводів, кваліфіковані робітники, торговці. Усім їм Гітлер обіцяв те, чого вони хотіли. І вони повірили в реальність його обіцянок. У НСРП було уже 55 тис. чол.

8 листопада 1923р. Коли генеральний секретар Баварії фон Кар мав виступати з промовою на мітингу почесних громадян м. Мюнхена в пивному барі "Бюргерброй геллер", Гітлер разом із штурмовиками з СА(напіввійськове формування НСДАП) увірвався до зали, розмахуючи револьвером, вистрілив у повітря, а після цього проголосив "програму" створення "національного уряду". "Пивний" путч наступного дня було придушено, Гітлера та його спільників(серед них генерал Людендорф), що опинилися перед судом, засуджено до 5 років ув"язнення. Та вже наприкінці 1924 року їх звільнили. Перебуваючи у в"язниці, Гітлер написав книгу "Майн кампф"("моя боротьба") - "біблію" націонал-соціалізму та його програму. У книзі було викладено маніакальні ідеї автора та описано його життя. Тут були: схиляння перед прусським мілітаризмом; ненависть до народів Європи, насамперед до французів і слов"ян як до "неповноцінних" і "вироджених"; заклик до повернення традицій тевтонського ордену та його "дранг нах Остен"; антисемітизм, доведений до погромного цькування; расистські розмірковування про "расу панів"; містичний ідеал "третього рейху", покликаного панувати над усіма народами. 1925-1927р. р. були періодом, коли відбувалася консолідація націонал-соціалістів. Наприклад, у серпні 1927р в старовинному м. Нюрнбергу було проведено свято на честь НСДАП. Зібралося 30тис. нацистів. вперше вони були одягнені в єдину уніформу коричневого кольору. Гітлер теж був у коричневій сорочці. Стоячи на автомобілі, він робив огляд своєї армії, яка вітала його вигуками "Гайль Гітлер!".

У 1927р Гітлера було запрошено на зустріч із 400 підприємцями Руру, що відбулася на віллі Круппа. Після цього він та його партія регулярно фінансувалися великими промисловими корпораціями та банками, що були пов"язарні з міжнародними діловими й політичними колами. Проте вибори до рейхстагу 1928р нацисти, як і інші праві партії, програли. Більшість голосів здобули соціал-демократи. Причиною того було покращення економічного становища Німеччини.

Висновок

Отже, вдивляючись в проблему післявоєнного та післяреволюційного часу, можна виділити багато причин формування та розвитку тогочасного суспільства. Головними ж безперечно являються економічні причини, а саме: повний крах та занепад Німецької держави, як результат Першої світової війни. Звісно, що яка б політична гра не велася Великими політиками, все ж розплачуватися буде однозначно - народ, бо лише на простих робітниках ґрунтується економіка любої країни по - великому рахунку.

А в ситуації яка склалася в Німеччині у першій половині 1920-х. р. було дуже багато складових і "нюансів" яких не можна було просто обійти, а потрібно було шукати виходи, які часом ставали досить авантюрними. Однією з найбільших таких ситуацій була ситуація з виплатами вищезгаданих репарацій, які, на мою думку, і потягли за собою всі інші проблеми німецького народу, такі як вибори та встановлення нової влади, вихід з фінансової скрути всієї держави, припинення революційних виступів і т. ін..

Досить логічним є і той факт, що німецьке суспільство намагалося саме здійснити вихід з дуже складної політичної ситуації шляхом створення нових течій та партій. Найяскравішим прикладом цього вирішення є створення та дія НСПН, під керівництвом Адольфа Гітлера. Не скажу, що політична програма була дуже яскравою і обнадійливою, ні. Я вбачаю дещо інші фактори популярності цієї партії. Я вважаю, що це сильний, треба віддати йому своє, символізм - старовинний дещо містичний знак свастики - що означає безперервний рух Сонця і відповідний рух рівної правої руки вгору перед собою, що також зустрічається в історії і нагадує славетні часи Олександра Македонського. Ще одним невід'ємним фактором успіху політичних перемог Гітлера є, звісно, велике ораторське мистецтво. І саме ці дві складові, на мою думку, є тим визначним фактором дуже швидкого зростання прихильників партії, якій в майбутньому доведеться блискавично розвинути Німеччину, розв'язати Другу Світову війну, програти її, перетворивши багато держав в попіл, залишивши по собі десятки, якщо не сотні мільйонів життів, і не менш блискавично зникнути назавжди, наклавши в історії ВЕТО на такий політичний рух, як фашизм..

Отже, саме псевдо велич даної політичної течії дала надію мільйонам безробітних і робітникам Німеччини на вихід з настільки кризового становища, якого ця велика Європейська держава ще не знала в своїй історії.

Стосовно ж економічної ситуації і шляхів вирішення її, ми бачимо, що хоч як не намагалися пом'якшити ситуацію інші як Європейські так і ні(США) держави, навіть при скеруванню всієї потужності держави на виплату репарації, Німеччина фактично не могла сплатити ці виплати іншим державам хоч якими б шляхами не намагалася вирішити цю проблему(Дауес, Юнг), це все одно являлося неможливим для Німеччини яку ми бачим після Першої Світової війни. Це розуміли інші держави тому намагалися не знищити Німеччину в економічному плані, а навпаки, допомогти їй вийти з фінансового ступору, в який вона сама ж і вступила. Шляхом надання величезних кредитів з сторони США та Англії ці держави намагалися оживити економіку країни, бо слабка Німеччина, це насамперед невигідний економічний та торговий партнер.

Рухи в суспільстві були зумовлені кризою майже в усіх сферах життя. Звідси й постійні заколоти, революції, зіткнення з поліцією, тимчасові встановлення влади і т. д. Людям не потрібні були ігри "великих" політиків, їм потрібна була стабільність, постійне робоче місце, та відповідне надходження в кишеню, яке б компенсувало виконану роботу. І коли держава не могла надати людині ні одне ні друге, народ і починав виходити на вулиці і запитувати : "Чому?" ..

Мені навіть трохи здається схожою ситуація в Німеччині в 1920-ті на ситуацію в Україні в 2000-ні роки.. І тільки з однією різницею, що Німеччина була в післявоєнному стані, а ми живимо в мирний час.