Особливості проведення уроків фізкультури в спецмедгрупі (система органів травлення))
1.2. Система органів травлення:
Шлунково-кишковий тракт - це система органів, призначена для переробки їжі та здобуття живильних речовин, всмоктування їх у кров і виведення з організму неперетравлених залишків.
Весь шлунково-кишковий тракт можна уявити у вигляді труби довжиною приблизно 7-8 м. Верхні відділи травного тракту представлені ротовою порожниною, глоткою, стравоходом, шлунком і початковим відділом тонкого кишечнику (дванадцятипала кишка).
Нижні відділи включають: продовження тонкого кишечнику, а так товстий кишечник з його кінцевим відділом - прямою кишкою. У міру проходження різних відділів цієї трубки їжа піддається різним змінам - переварюванню та всмоктуванню.
• Слинні залози - ці три пари залоз виділяють слину, яка змочує та починає хімічну обробку їжі.
• Порожнина рота - порожнина, у якій відбувається пережовування та змочування їжі слиною. В ній розташовані зуби, що пережовують їжу, і язик, який розподіляє їжу під час жування.
• Надгортанник - хрящ, розташований між гортанню та глоткою, який перешкоджає потраплянню їжі в дихальні шляхи.
• Стравохід - трубка, що з'єднує глотку зі шлунком. М'язи, які утворюють внутрішні стінки стравоходу, здійснюють скорочення для проштовхування їжі до шлунка.
• Печінка - життєво важливий орган для організму. Накопичує глікоген, що є резервом енергії, і виділяє жовч, необхідну для перетравлювання жирів.
• Жовчний міхур - орган, розташований біля нижньої поверхні печінки, який накопичує жовч і подає її в кишечник.
• Підшлункова залоза - залоза змішаної секреції, розташована під шлунком, яка виділяє підшлунковий сік та інсулін - гормон, що регулює обмін глюкози.
• Шлунок - центральний орган травлення. Одержує їжу вже змочену слиною та пережовану, змішує її зі шлунковим соком і проштовхує через воротар в 12-персту кишку.
• Тонка кишка - частина травного тракту довжиною від 4 до 7 метрів, куди надходять підшлунковий та шлунковий соки, жовч, і де всмоктуються живильні речовини.
• Апендикс - червоподібний відросток тонкої кишки, який є резервуаром В-клітинного імунітету людини.
• Товста кишка - остання частина травного тракту, де абсорбується вода з їжі та утворюється кал з неперетравлених продуктів.
• Пряма кишка - остання частина товстої кишки і травного тракту, яка зв'язує травний тракт із зовнішнім середовищем.
Шлунок являє собою мішкоподібне розширення травної трубки, розташоване між стравоходом і дванадцятипалою кишкою. Їжа з ротової порожнини надходить у шлунка по стравоходу. Зі шлунка, частково переварені харчові маси, виводяться у дванадцятипалу кишку.
Камеру шлунка можна умовно розділити на ділянки, які мають різні анатомо-фізіологічні характеристики:
• Кардія (названа так через анатомічну близькість із серцем) - це місце впадання стравоходу в шлунок. Безпосереднім з'єднанням між двома органами служить кардіальний отвір. М'язовий шар кардії утворює сфінктер (своєрідний затвор), який перешкоджає зворотному руху їжі зі шлунка в стравохід.
• Дно або склепіння шлунка - куполоподібне розширення розташоване вище горизонтальної лінії, що проходить через кардіальний отвір. В області кардії накопичується повітря, яке потрапляє до шлунка разом з харчовими масами. Слизова оболонка дна шлунка багата залозами, що виробляють шлунковий сік з великою кількістю соляної кислоти.
• Тіло шлунка - найбільш велика частина шлунка, розташована між склепінням та воротаревою частиною шлунка.
• Воротарева (пілорична) частина - кінцевий відділ шлунка. Воротарева частина розділяється на воротареву печеру (тут накопичується частково переварена їжа) і воротаревий канал зі сфінктером по якому їжа зі шлунка надходить у тонкий кишечник.
Функції шлунка:
• Резервуар для їжі
• Вироблення шлункового соку, який приймає участь в травленні
• Продукція внутрішнього фактора Касла, який приймає участь в засвоюванні заліза
• Екскреторна - шлунок здатний виділяти в просвіт токсичні речовини
• Всмоктувальна - шлунок здатний всмоктувати воду, алкоголь і деякі інші речовини
• Моторна - евакуація харчової маси в 12-перстную кишку
• Бар'єрна - бактерицидна дія шлункового соку
Хронічні гастрити
Хронічні гастрити відносяться до числа широко розповсюджених захворювань. Цей патологічний процес характеризується запаленням слизової оболонки шлунка, що супроводжується морфологічними змінами останньої (атрофія, порушення регенерації), а також порушенням моторної, секреторної та інкреторної функцій шлунка.
Одночасно із запаленням шлунка при хронічному гастриті страждають і інші внутрішні органи, тобто захворювання носить не місцевий, а загальний характер.
Класифікація хронічних гастритів у дітей
За етіологічними ознаками хронічні гастрити у дітей можна розділити на кілька груп:
• аліментарні;
• токсикоінфекційні;
• неврогенні;
• ендокринні;
• іритативні;
• алергійні;
• нез'ясованої етіології.
За функціональною ознакою хронічні гастрити в дітей ділять на дві групи:
• Хронічні гастрити зі збереженої або підвищеною секреторною функцією.
• Хронічні гастрити із секреторною недостатністю.
За клінічним плином хронічні гастрити ділять на три форми:
• Легку
• Середньої тяжкості
• Важку
За ознакою частоти виникнення загострень виділяють:
• З частими загостреннями.
• З рідкими загостреннями.
Хронічні гастрити в дітей мають виражену стадійність плину, у якім можна виділити дві фази:
• Фаза загострення.
• Фаза ремісії.
Фазу ремісії, у свою чергу, можна підрозділити на:
• а) неповну клінічну ремісію;
• б) клінічну ремісію;
• в) клініко-ендоскопічну ремісію (видужання).
За морфологічною ознакою хронічні гастрити можна розділити на:
• Гастрит з незміненою слизовою оболонкою шлунка.
• Поверхневий гастрит.
• Гастрит зі враженням залоз без атрофії.
• Атрофічний гастрит:
а) помірно виражений;
б) виражений;
в) гастрит перебудови.
За локалізацією патологічного процесу в шлунку виділяють:
• Антральний гастрит.
• Фундальний гастрит.
• Пангастрит.
Дванадцятипала кишка
Дванадцятипала кишка утворює ніби підкову, що охоплює зверху, праворуч і знизу голівку та частково тіло підшлункової залози. Характерно особливістю є те, що вона майже повністю розташована забрюшинно на відміну від інших відділів тонкої кишки.
Дванадцятипала кишка тісно анатомічно та функціонально пов'язана з підшлунковою залозою та жовчовивідною системою. На внутрішній поверхні нижньої частини дванадцятипалої кишки розташований великий дуоденальний сосочок (Фатеров сосочок), у який через сфінктер Одді, відкриваються загальна жовчна протока і протока підшлункової залози.
Дванадцятипала кишка має особливу гістологічну будову слизової оболонки, що робить її епітелій більш стійким до агресивності як шлункової кислоти, так і концентрованої жовчі та панкреатичних ферментів, ніж епітелій нижніх відділів тонкої кишки.
Функції дванадцятипалої кишки
• Приведення pH їжі, що надійшла зі шлунка, з кислотного до лужного, яке не спричиняє роздратування нижніх відділів тонкої кишки та робить їжу придатною для здійснення кишкового травлення.
• Ініціація та регулювання секреції панкреатичних ферментів та жовчі залежно від кислотності і хімічного складу їжі, яка до неї потрапила.
• Підтримка зворотного зв'язку зі шлунком - здійснення рефлекторного відкривання та закривання воротаря шлунка залежно від кислотності і хімізму їжі, а також регулювання кислотності та пептичної активності шлункового соку через секрецію гуморальних факторів, що впливають на секреторну функцію шлунка.
Дуоденіт
Дуоденіт - це запально-дистрофічне захворювання слизової оболонки дванадцятипалої кишки, при якому відбувається структурна перебудова елементів слизової оболонки кишки та поступова атрофія слизового апарата дванадцятипалої кишки.
Запальний процес може поширюватися на всю кишку, тоді дуоденіт називається дифузним. Якщо запальний процес захоплює цибулину дванадцятипалої кишки (бульбит), великий сосочок, через який у дванадцятипалу кишку впадає протока з жовчного міхура (папіліт), або найближчу до кишечнику частину дванадцятипалої кишки - дуоденіт вважають локальним.
Діти з хронічним дуоденітом скаржаться на болі різного характеру в підложковій області. Болі можуть бути тягучі, колючі, переймоподібні. Звичайно ці болі виникають натще або через 1-1,5 години після приймання їжі. Найчастіше болі зменшуються після приймання їжі. Іноді може з'являтися відчуття тяжкості в підложковій області.
Жовчний міхур
Жовчний міхур являє собою мішкуватий резервуар для вироблюваної в печінці жовчі; він має подовжену форму: один його кінець широкий, інший - вузький, причому ширина міхура від дна до шийки зменшується поступово. Довжина жовчного міхура становить від 8 до 14 см., ширина - 3-5 см., місткість його досягає 40-70 см.3.
В жовчному міхурі розрізняють дно - саму дистальну і широку його частину, тіло - середню частину, і шийку - периферичну вузьку частину, від якої відходить пузирна протока, що з'єднує міхур з загальною жовчною протокою. Стінка жовчного міхура складається із трьох шарів: серозної, м'язової та слизової оболонок. Під очеревиною стінку міхура вкриває тонкий пухкий шар сполучної тканини - підсерозна основа жовчного міхура. М'язова оболонка жовчного міхура утворена одним круговим шаром гладких м'язів, серед яких є також пучки подовжньо та косо розташованих волокон. М'язовий шар слабше виражений в області дна та сильніше - в області шийки, де він безпосередньо переходить у м'язовий шар пузирної протоки. Слизова оболонка жовчного міхура тонка та має в області тіла і шийки підслизову основу жовчного міхура. Слизова оболонка утворює численні дрібні складки, які надають їй вид мережива.
Жовч являє собою складну біологічну рідину. У жовчі дуже багато компонентів. Основну її масу становлять жовчні кислоти, холестерин, фосфоліпіди та жовчні пігменти. Жовчні кислоти утворюються в клітинах печінки з холестерину. На синтез жовчних кислот, витрачається від 40 до 45% загального запасу холестерину в організмі. Потрапляючи в кишечник, жовчні кислоти беруть участь у процесі переварювання та всмоктування жирів.
Завдяки жовчним кислотам, в жовчі розчиняється холестерин, який не розчинний у воді. Жовчні кислоти самі стимулюють виведення жовчі з печінки. В кишечнику жовчні кислоти активують рухову діяльність мускулатури тонкого та товстого кишечнику, транспорт води і електролітів через стінку кишечнику в кров.
За даними клінічних досліджень, приблизно у третини дітей із хронічними захворюваннями шлунково-кишкового тракту знаходять функціональну або органічну патологію жовчовивідних шляхів.
Дискінезія жовчовивідних шляхів
Дискінезія жовчовивідних шляхів це порушення надходження жовчі у дванадцятипалу кишку через розлад моторики м'язового апарату жовчовивідних шляхів, яке призводить до появи болю в правому підребер'ї.
Розрізняють два основні види цієї патології: гіпертонічну, при якій тонус сфінктерів жовчовивідних шляхів підвищений, і гіпотонічну, при якій тонус та рухова активність жовчних шляхів знижені. Розділяти дискінезії на первинні чи вторинні неправомірно, тому що вони практично завжди носять вторинний характер.
Фактори, що призводять до дискінезії жовчовивідних шляхів:
- нейроциркуляторні дисфункції різного ґенезу;
- перенесений гострий вірусний гепатит;
- конституційні особливості дитини з вегетативною дистонією та малорухливий спосіб життя;
- неврози;
- харчова алергія, атопічний діатез;
- будь-яка хронічна патологія шлунково-кишкового тракту (особливо запального характеру);
- паразитози шлунково-кишкового тракту, особливо лямбліоз;
- спадкова схильність (яка найчастіше частіше зводиться до сімейних
- особливостей способу життя, зокрема, харчування);
- хронічні вогнища інфекції в організмі;
- отруєння, екопатологія, тривале зловживання в харчуванні продуктами промислового консервування;
- ендокринні захворювання (ожиріння, тиреотоксикоз, цукровий діабет).
Холецистит
Хронічний холецистит - захворювання жовчного міхура запального характеру, переважно бактеріального або паразитарного походження, яке часто супроводжується дискінезією жовчовивідних шляхів та утворенням жовчних каменів.
Фактори, що призводять до холециститу:
• порушення режиму харчування - ритму, якості та кількості вживаної їжі;
• стреси,
• гіподинамія,
• часті запори,
• порушення обміну речовин, яке супроводжується ожирінням, атеросклерозом, цукровим діабетом,
Анатомія підшлункової залози
Підшлункова залоза друга за величиною залоза травної системи. Її маса 60-100 г. Вона має функцію як зовнішньої так і внутрішньої секреції. Розташована вона в заочеревинному просторі, в верхній частині живота, лежить поперечно відносно хребта на рівні 1 і 2-го поперекових хребців. Підшлункова залоза витягнута у вигляді тяжа довжиною 15-25 см., шириною 3-9 см. і товщиною 2-3 см. Підшлункова залоза складається з: голівки, тіла та хвоста підшлункової залози. Найбільш стовщена її частина, голівка, з'єднана із дванадцятипалою кишкою. Тіло має вигляд призми і вкрите очеревиною спереду, хвіст - найбільш звужена частина прилягає до селезінки. По всій довжині підшлункової залози від хвоста до голівки проходить вивідна панкреатична протока, яка відкривається в те ж устя, що і загальна жовчна протока на великому сосочку дванадцятипалої кишки. Діаметр панкреатичної протоки в голівці 3-4,8 мм, у тілі 2-3,5 мм, у хвості 0,9-2,4 мм.
Підшлункова залоза складається з ендокринної та екзокринної частин. Ендокринна частина утворена групами панкреатичних острівців (острівці Лангерганса), які сформовані клітинними скупченнями, оточеними густими капілярними мережами. Загальна кількість острівців коливається в межах від одного до двох млн., а діаметр кожного 100 - 300 мкм.
Серед клітин острівців переважають b-клітини (60-80%), які виробляють інсулін, поряд з ними a-клітини (10-30%), що виробляють глюкагон та d-клітини ( близько 10%), які синтезують соматостатин. Останній пригнічує синтез гормону росту та синтез ферментів екзокринними клітинами, а також виділення інсуліну і глюкагону b - і a-клітинами.
Тканина підшлункової залози має альвеолярно-трубчасту будову, вона розділена сполучною тканиною на часточки. В останніх розташовані ацинуси - групи клітин, що виробляють підшлунковий сік. Протоки часточок зливаються в більші і, нарешті, у загальну вивідну протоку. Ацинус із вставною протокою є структурно-функціональною одиницею екзокринної частини підшлункової залози. Підшлунковій сік ( його виділяється до 2 літрів на добу) включає 3 групи ферментів:
• амілази - ферменти, що розщеплюють вуглеводи,
• протеази - розщеплюють білки,
• ліпази - розщеплюють жири.
Панкреатит
Хронічний панкреатит - це запально-дегенеративне захворювання підшлункової залози, що триває більше 6 місяців та характеризується розвитком фіброзу паренхіми і функціональною недостатністю підшлункової залози.
У дітей хронічний панкреатит в основному вторинне захворювання; тільки 14% панкреатиту є первинним захворюванням.
Фактори ризику виникнення хронічного панкреатиту:
• Перенесений гострий панкреатит
• Генетична схильність
• Дія факторів, що механічно ушкоджують паренхіму підшлункової залози - тупа травма живота
• Муковісцидоз
• Інфекції - епідемічний паротит, ієрсиніозна інфекція, вітряна віспа, вірусний гепатит та ін.
• Гельмінтози
• Обструктивні порушення вивідних проток підшлункової залози: аномалії залози, загальної жовчної протоки, патологія 12-перстной кишки та ін.
• Вплив токсичних речовин та медикаментів - кортикостероїди, сульфаніламіди, фуросемід, естрогени, тетрациклін та ін.
• Інші причини (алергія, хвороби сполучної тканини).
Причини вторинного панкреатиту:
• Дуоденальна патологія (виразкова хвороба, дуоденіт)
• Захворювання жовчовивідних шляхів (холецистит, дискінезія жовчовивідних шляхів)
• Аномалії розвитку підшлункової залози
• Метаболічні порушення - хвороби сполучної тканини, гіперліпідемія, гіперкальцемія
1.3. Система органів опорно-рухового апарату:
Анатомія та фізіологія хребта
Хребет є головною опорною структурою тіла людини. Без хребта людина не змогла б ходити чи стояти. Іншою важливою функцією хребта є захист спинного мозку. Більша частота захворювань хребта у людини обумовлена головним чином її прямоходінням.
Хребет складається з 24 маленьких кісток, які називаються хребцями. Хребці розташовані один над одним, утворюючи хребетний стовп. Між двома сусідніми хребцями знаходиться міжхребцевий диск, який являє собою круглу плоску сполучнотканинну прокладку, що має складну морфологічну будову. Основною функцією дисків є амортизація статичних та динамічних навантажень, які неминуче виникають під час фізичної активності. Диски служать також для з'єднання тіл хребців між собою.
Крім того, хребці з'єднуються один з одним за допомогою зв'язок - анатомічних утворів, що з'єднують кості один з одним, та сухожиль (з'єднують м'язи з костями). Між хребцями існують суглоби, які називаються фасетковими суглобами. Завдяки наявності фасеткових суглобів можливі рухи між хребцями.
Кожний хребець має отвір у центральній частині, що називається хребетним отвором. Ці отвори в хребетному стовпі розташовані таким чином, щоб утворювати канал для спинного мозку. Спинний мозок є відділом центральної нервової системи, в якому розташовані численні провідні нервові шляхи, що передають імпульси від органів в головний мозок і від головного мозку до органів.
Від спинного мозку відходить 31 пара нервових корінців. Із хребетного каналу нервові корінці виходять через міжхребцеві отвори, які утворюються ніжками та суглобними відростками сусідніх хребців.
У хребті виділяють Чотири відділи: шийний, грудний, поперековий і куприковий. Шийний відділ хребта складається з 7 хребців, грудний - з 12 хребців, а поперековий відділ - з 5 хребців. У своїй нижній частині поперековий відділ з'єднаний із куприком. Куприк є відділом хребта, який складається з 5 зрослих між собою хребців. Куприк з'єднує хребет з тазовими костями. У нормі, якщо дивитися збоку, хребет має S-подібну форму. Така форма забезпечує хребту додаткову амортизаційну можливість. При цьому шийний і поперековий відділи хребта звернені опуклою стороною вперед, а грудний відділ - назад.
Хребці
Хребці - це кістки, які формують хребетний стовп. Передня частина - тіло хребця - має циліндричну форму. Тіло хребця несе основне опорне навантаження, тому що вага людини більшою мірою розподіляється на передню частину хребта. Позаду від тіла хребця у вигляді півкола розташовується дужка хребця з декількома відростками. Тіло і дужка хребця формують хребцевий отвір. У хребетному стовпі відповідно хребцеві отвори складають хребетний канал, в якому розташований спинний мозок, кровоносні посудини, нервові корінці, жирова клітковина.
Хребетний канал утворений не тільки тілами і дужками хребців, а ще зв'язками. Найбільш важливими зв'язками є задня поздовжня та жовта зв'язки. Задня поздовжня зв'язка у вигляді тяжа з'єднує всі тіла хребців позаду, а жовта зв'язка з'єднує сусідні дуги хребців. Вона має жовтий пігмент, від чого і одержала свою назву. Від дужки хребця відходять сім відростків: непарний остистий відросток і парні поперечні, верхні та нижні суглобні відростки. Остисті та поперечні відростки є місцем прикріплення зв'язок і м'язів, суглобні відростки беруть участь у формуванні фасеткових суглобів.
За будовою хребці відносяться до губчатих кісток і складаються із щільного зовнішнього кортикального шару та внутрішнього губчатого шару. Губчатий шар нагадує кісткову губку, тому що складається з окремих кісткових балок, між якими розташовані гнізда, заповнені червоним кістковим мозком.
Міжхребцевий диск
Міжхребцевий диск являє собою плоску прокладку круглої форми, розташовану між двома сусідніми хребцями. Міжхребцевий диск має складну будову. У центрі знаходиться пульпозне ядро, яке має пружні властивості та служить амортизатором вертикального навантаження. Навколо ядра розташоване багатошарове фіброзне кільце, яке утримує ядро в центрі і перешкоджає зрушуванню хребців вбік відносно один одного. У дорослої людини міжхребцевий диск не має судин, і хрящ його живиться шляхом дифузії живильних речовин і кисню з судин тіл сусідніх хребців. В дитячому віці міжхребцевий диск багатий на кровоносні судини, тому живлення його набагато інтенсивніше.
Фіброзне кільце має безліч шарів і волокон, що перехрещуються в трьох площинах. У нормі фіброзне кільце утворене дуже міцними волокнами.
Фасеткові суглоби
Фасетки відходять від хребетної пластинки і беруть участь у формуванні фасеткових суглобів. Два сусідні хребці з'єднані між собою двома фасетковими суглобами, розташованими симетрично щодо середньої лінії тіла. Дуговідростчаті відростки сусідніх хребців спрямовані один до одного, а закінчення їх вкриті суглобним хрящем.
Суглобовий хрящ має дуже гладку та сковзку поверхню, завдяки чому значно знижується тертя між кістками, які утворюють суглоб. Кінці суглобних відростків укладені в сполучнотканинний герметичний утвір, який називається суглобною капсулою. Клітки внутрішньої оболонки суглобної сумки продукують синовіальну рідину, яка необхідна для змащення та живлення суглобного хряща. Завдяки наявності фасеткових суглобів, між хребцями можливі різноманітні рухи, а хребет є гнучкою рухливою структурою.
Міжхребцевий (форамінальний) отвір
Міжхребцеві отвори розташовані в бічних відділах хребетного стовпа і утворені ніжками, тілами та суглобними відростками двох сусідніх хребців. Через міжхребцеві отвори із хребетного каналу виходять нервові корінці та вени, а артерії входять у хребетний канал для кровопостачання нервових структур. Між кожною парою хребців розташовано два міжхребцевих отвори - по одному з кожного боку.
Спинний мозок і нервові корінці
Спинний мозок є відділом центральної нервової системи і являє собою тяж, що складається з мільйонів нервових волокон і нервових клітин.
Спинний мозок оточено трьома оболонками (м'якою, павутинною і твердою), він лежить в хребетному каналі. Тверда мозкова оболонка формує герметичний сполучнотканинний мішок, у якому розташовані спинний мозок і кілька сантиметрів нервових корінців. У сполучнотканинному мішку спинний мозок обмиває спинномозкова рідина (ліквор).
Спинний мозок є продовженням головного мозку і закінчується на рівні проміжку між першим і другим поперековими хребцями. Від спинного мозку відходять нервові корінці, які нижче рівня його закінчення формують так званий кінський хвіст. Корінці кінського хвоста беруть участь в іннервації нижньої половини тіла, у тому числі тазових органів. Нервові корінці на невеликій відстані проходять у хребетному каналі, а потім виходять із хребетного каналу через форамінальні отвори.
У людини, так само як і в інших хребетних, зберігається сегментарна іннервація тіла. Це означає, що кожен сегмент спинного мозку іннервує певну область організму. Наприклад, сегменти шийного відділу спинного мозку іннервують шию та руки, грудного відділу - груди і живіт, поперекового та куприкового - ноги, промежину і органи малого тазу. По периферійних нервах імпульси надходять від спинного мозку до всіх органів нашого тіла для регуляції їх функції. Інформація від органів і тканин потрапляє у центральну нервову систему чутливими нервовими волокнами. Більшість нервів людського організму мають у своєму складі чутливі, рухові та вегетативні волокна.
Навколохребетні м'язи
Навколохребетними називаються м'язи розташовані біля хребетного стовпа. Вони підтримують хребет і забезпечують такі рухи як нахили та повороти корпуса тіла.
Руховий сегмент
Хребцево-руховий сегмент представляє собою Функціональну одиницю хребетного стовпа.
Хребетний сегмент складається із двох сусідніх хребців, з'єднаних між собою міжхребетним диском, зв'язками та м'язами. Завдяки фасетковим суглобам, у хребетному сегменті існує можливість рухів між хребцями. Через міжхребцеві отвори, розташовані в бічних відділах хребетного сегмента, проходять кровоносні судини та нервові корінці.
Руховий сегмент є ланкою складного кінематичного ланцюга. Нормальна функція хребта можлива тільки при правильній роботі багатьох хребетних сегментів.
Шийний відділ хребта
Шийний відділ хребта є самим верхнім його відділом. Він складається з 7 хребців. Шийний відділ має фізіологічний вигин (фізіологічний лордоз), направлений опуклою стороною вперед. Шийний відділ є найбільш мобільним відділом хребта. Така рухливість дає людині можливість виконувати різноманітні рухи шиєю, а також повороти і нахили голови. У поперечних відростках шийних хребців є отвори, в яких проходять хребетні артерії. Ці кровоносні судини беруть участь у кровопостачанні стовбура мозку, мозочка, а також потиличних часток великих півкуль головного мозку.
Два верхні шийні хребці мають анатомічну будову відмінну від будови всіх інших хребців. Завдяки наявності цих хребців, людина може робити різноманітні повороти та нахили голови.
Перший шийний хребець, Атлант, не має тіла хребця, а складається з передньої та задньої дужок. Дужки з'єднані між собою бічними кістковими стовщеннями (латеральними масами).
Другий шийний хребець, Аксис, має в передній частині кістковий виріст, який називається зубоподібним відростком і фіксується за допомогою зв'язок у хребцевому отворі атланта, утворюючи вісь обертання першого шийного хребця. Така анатомічна будова дозволяє людині робити високоампдітудні обертові рухи голови.
Шийний відділ - це найбільш вразлива частина хребта відносно травматичних ушкоджень. Даний ризик обумовлений слабким м'язовим корсетом в області шиї, а також невеликими розмірами і низкою механічною міцністю хребців шийного відділу.
Грудний відділ хребта
Грудний відділ хребта складається з 12 хребців. У нормі він має опуклість звернену назад (фізіологічний кіфоз). Грудний відділ хребта бере участь у формуванні задньої стінки грудної клітки. До тіл і поперечних відростків грудних хребців за допомогою суглобів прикріплюються ребра.
Міжхребцеві диски в грудному відділі мають дуже невелику висоту, що значно зменшує рухливість цього відділу хребта. Крім того, рухливість грудного відділу обмежують довгі остисті відростки хребців, розташовані у вигляді черепиці, а також грудна клітка. Хребетний канал у грудному відділі дуже вузький.
Поперековий відділ хребта
Поперековий відділ хребта складається з 5 найбільших хребців. У деяких людей у поперековому відділі налічується 6 хребців (люмбалізація), в більшості випадків така аномалія розвитку не має клінічного значення. У нормі поперековий відділ має легкий плавний вигин вперед (фізіологічний лордоз).
Поперековий відділ хребта з'єднує малорухомий грудний відділ і нерухливий куприк. Структури поперекового відділу переносять значний тиск із боку верхньої половини тіла. Крім того, при підйомі важких предметів тиск, що впливає на структури поперекового відділу хребта, може зростати в багато разів.
Варіанти порушень постави
- зміна фізіологічних вигинів у сагітальній (передньо-задній) площині;
- скривлення хребта у фронтальній площині (сколіози).
Порушення в сагітальній площині
Розрізняють наступні варіанти порушення постави в сагітальній площині, при яких відбувається зміна правильного співвідношення фізіологічних вигинів хребта:
А) "сутулуватість" - збільшення грудного кіфозу у верхніх відділах при згладжуванні поперекового лордозу;
Б) "кругла спина" - збільшення грудного кіфозу на всьому протязі грудного відділу хребта;
В) "увігнута спина" - посилення лордозу в поперековій області;
Г) " кругла-увігнута спина" - збільшення грудного кіфозу і збільшення поперекового лордозу;
Д) "плоска спина" - згладжування всіх фізіологічних вигинів;
Е) "плоско-увігнута спина" - зменшення грудного кіфозу при нормальному або трохи збільшеному поперековому лордозі.
Щоб визначити, чи є сформоване скривлення хребта стійким, дитину необхідно попросити випрямитися.
Звичайно розрізняють 3 ступені скривлень хребта у сагітальній площині.
- Деформація 1 ступеня - скривлення хребта вирівнюється до нормального положення при випрямленні;
- Деформація 2 ступеня - частково вирівнюється при випрямленні дитини або при висі на гімнастичній стінці;
- Деформація 3 ступеня - скривлення не міняється при висі або випрямленні дитини.
Фізіологічний кіфоз у грудному та куприковому відділі завжди присутній в здоровому хребті, але часом виникає кіфоз патологічний. Як правило, відбувається це в результаті травми, захворювання хребта, або порушення постави. При цьому постава у дитини з патологічним кіфозом досить характерна - округлена спина, плечі опущені вперед, грудна клітка не розправляється навіть на вдиху, тобто - сутулість або, у найважчих випадках, горбатість. Патологічний лордоз - деформація хребта, при якій виникає збільшений вигин вперед. Причина лордозу - неправильна постава. Згодом він призводить до болів у хребті, збоїв в роботі серця, легенів та шлунково-кишкового тракту. Дитину з патологічним лордозом також легко впізнати за поставою - голова висунута вперед, живіт випирає під плоскою грудною кліткою.
Порушення постави у фронтальній площині
Для дефектів постави у фронтальній площині характерне порушення симетрії між правою та лівою сторонами тулуба; хребет являє собою дугу, повернену вершиною вправо або вліво; визначається асиметрія трикутників талії, пояса верхніх кінцівок (плечі, лопатки), голова нахилена вбік.
Неправильна поза дітей під час навчальних занять веде до нерівномірного розподілу навантаження на хребет і на м'язи спини, що стомлює та послабляє їх. Слабість м'язів спини, неправильна постава є передумовою сколіозу. Далі виникають зміни зв'язок хребта і навіть форми самих хребців, утворюється стійке бічне скривлення хребта. Сколіоз може також бути наслідком перенесеного в дитинстві важкого рахіту.
Скривлення при найбільш частих формах набутого сколіозу починається з того, що при стомленні м'язів спини хребет злегка відхиляється вбік. Після відпочинку скривлення зникає. Це перша стадія.
У другій стадії скривлення робиться постійним, змінюється форма грудної клітки, плеча; лопатка на опуклій стороні грудного сколіозу розташовуються вище, ніж на ввігнутій. Рухливість хребта різко зменшується. Будь-яке фізичне навантаження утомлює. З'являються часті скарги на м'язові та міжреберні болі.
Особливо важкі сколіози приводять, крім того, до зміни положення внутрішніх органів, що утрудняє їхню функцію.
Зміни будови стопи
Стопа - дистальний відділ кінцівки, який являє собою плоский звід, що безпосередньо стикається з поверхнею землі та служить опорою при стоянні і пересуванні. Стопа має три точки кісткової опори, дві розташовуються в передньому відділі стопи, а одна в задньому. Задній відділ називається п'ятою; передній, який включає п'ять пальців - носком. З тильної сторони стопи кінці пальців вкриті нігтями, що представляють собою захисні рогові пластини. Із внутрішньої сторони стопи пальці мають м'які подушечки. Пальці ніг розташовуються паралельно один одному і мають меншу рухливість ніж пальці рук. Пальці ніг включають фаланги кістяка стопи. Кістки стопи простягаються від кінчиків пальців до п'яти, з'єднуючись у тілі стопи. Плеснові кістки та фаланги схожі на п'ясть і фаланги руки, але менш розвинені через їхню меншу рухливість. При ходьбі першою з поверхнею стикається п'ята, потім бічна сторона стопи, подушечки підошви та великий палець.
По довжині пальців у людей розрізняють три типи стопи:
"Грецький тип". Великий і третій палець менші за довжиною ніж другий, за ними в порядку убування йдуть четвертий та мізинець.
"Єгипетський тип". Найбільш довгий великий палець, далі в порядку убування - другий, третій, четвертий, мізинець.
"Прямокутний тип". Усі пальці приблизно однакової довжини. Великий палець рівний другому, далі: третій, четвертий, мізинець.
Анатомія стопи
Кістяк стопи людини включає 26 кісток і складається з трьох відділів: передплесно, плесно та фаланги пальців.
Передплесно: 7 кісток проксимального відділу стопи, з'єднаних з костями плесна:
- Таранна;
- П'яткова;
- Лад'єподібна;
- Латеральна клиноподібна;
- Проміжна клиноподібна;
- Медіальна клиноподібна;
- Кубовидна;
Плесно: 5 коротких трубчастих кісток стопи, розташованих між передплесном та фалангами пальців.
Фаланги: 14 коротких трубчастих кісток, що становлять сегменти пальців стопи. Дві фаланги утворюють великий палець, інші пальці складаються із трьох фаланг.
Суглоби стопи:
- Таранно-п'ятковий;
- Таранно-п'ятково-лад'єподібний;
- П'ятково-кубовидний;
- Поперечний суглоб передплюсна;
- Плесно-передплесневі суглоби;
- Плеснофалангові;
- Міжфалангові.
М'язи стопи:
- Короткий розгинач пальців - розгинає плеснофалангові суглоби II-IV пальців і відводить їх назовні.
- Короткий розгинач великого пальця - розгинає великий палець і тягне його назовні.
- М'яз, що відводить мізинець - відводить і згинає V палець.
- Короткий згинач пальців - згинає пальці.
- М'яз, що відводить великий палець - згинає і відводить великий палець, зміцнює медіальну частину склепіння стопи.
- Короткий згинач великого пальця - згинає великий палець.
- Червоподібні м'язи - згинають проксимальні фаланги пальців і тягнуть їх в бік великого пальця.
- Короткий згинач мізинця - згинає мізинець, відводить його убік і зміцнює поздовжнє склепіння стопи.
- Тильні міжкісткові м'язи - згинають проксимальні, незначно розгинають середні та дистальні фаланги II-IV пальців, відводять II палець в обидва боки, III і IV в бік мізинця, зміцнюють склепіння стопи.
Анатомічні характеристики склепінь стопи
У поздовжньому склепінні розрізняють зовнішнє та внутрішнє:
Ø Внутрішнє склепіння - утворюють таранна, лад'єподібна, клиноподібні та 1;2 плеснові кістки. Центр внутрішнього склепіння стопи знаходиться в області таранно-лад'єподібного суглоба.
Ø Зовнішнє склепіння стопи утворено п'ятковою, кубовидною, 4 і 5 плесновими кістками. При стоянні та ходьбі воно прилягає безпосередньо до площини опори.
Поперечне склепіння утворюють голівки плеснових кісток, що розташовуються дугою. Центр поперечного склепіння збігається з голівкою 3 плеснової кістки, найбільш віддаленої від площини опори.
Плоскостопість
Плоскостопість є досить розповсюдженим захворюванням ніг. Відповідно до причин виникнення:
Статична плоскостопість - найпоширеніший тип. Близько 80% усіх хворих на плоскостопість. Дана форма захворювання відноситься до набутих. До неї може призводити спадкова схильність ("аристократична стопа") або порушення рухового режиму ( тривале статичне навантаження на кінцівки, гіподинамія). Ще одна передумова - ендокринні захворювання та надлишкова вага.
Вроджена плоскостопість - досить рідка форма, виявити цей вид плоскостопості допомагають профілактичні огляди. Точний діагноз можна поставити не раніше 6-літнього віку ( тому що всі маленькі діти мають сплощену стопу в силу фізіологічних причин).
Рахітична плоскостопість - викликана деформацією стопи через гостру нестачу вітаміну D.
Паралітична плоскостопість виникає після перенесеного паралічу, наприклад, при поліомієліті. Розвивається внаслідок паралічу м'язів, що підтримують склепіння стопи та великогомілкових м'язів.
Травматична плоскостопість є наслідком травми (перелому передплеснових кісток, щиколотки, п'яткової кістки).
Виділяють три ступені розвитку плоскостопості:
1 ступінь (слабковиражена плоскостопість). На цій стадії плоскостопість більш схожа на косметичний дефект, а проявляється втомою при тривалій ходьбі, болями в стопах. Неприємні відчуття після відпочинку, як правило, проходять.
2 ступінь (комбінована плоскостопість). Сплощення стопи помітне неозброєним оком, склепіння стопи сплощується, ступня розширюється, змінюється хода (клишоногість, важка хода). Болі наростають і охоплюють не тільки стопи, але можуть досягати коліна.
3 ступінь (виражена плоскостопість), супроводжується не тільки деформацією стопи, а й порушенням функції опорно-рухового апарату. При даній формі плоскостопості людина може ходити тільки в ортопедичному взутті.
П'яткова шпора, скривлені та подовжені пальці, врослий ніготь - прояви плоскостопості в запущеній стадії.
Розрізняють кілька різновидів плоскостопості:
Поздовжня плоскостопість. характеризується сплощенням поздовжнього склепіння стопи, при цьому ширина та довжина стопи збільшується.
Поперечна плоскостопість Характеризується збільшенням (розширенням) переднього відділу стопи, в той час як сама ступня коротшає, тому що спостерігається розгалуження плеснових кісток у вигляді віяла. Пальці деформуються, набуваючи молоткоподібної форми (в основному середній палець), великий палець відхиляється назовні.
Комбінована плоскостопість (спостерігається як поздовжнє, так і поперечне сплощення склепіння стопи).
Поперечна плоскостопість становить 55,2%. Поздовжня плоскостопість - 29,3%. Відхилення I пальця назовні - 13,2 %, молоткоподібні пальці - 9,9 %.
Основні ознаки поздовжньої плоскостопості:
Ø Відчуття втоми в ногах після фізичних навантажень при плоскостопості Iст.;
Ø Зміна форми стопи;
Ø Біль в підошви стопи при натисканні;
Ø Порушення ходи;
Ø Набряк стопи наприкінці дня;
Ø Поширення болі на область щиколоток і гомілок при плоскостопості IIст.;
Ø Постійне відчуття дискомфорту;
Ø Різко виражена деформація стопи при плоскостопості IIIст.;
Ø Біль у стопах, гомілках, колінних суглобах, набряк гомілок. Частий біль у поперековому відділі хребта, особливо після фізичних навантажень, головний біль при плоскостопості III ст.;
Ø Зниження працездатності, втома при звичайній, нетривалій ходьбі, неможливість займатися спортом при плоскостопості III ст.;
Ø Неможливість користуватися стандартним взуттям.
Основні ознаки поперечної плоскостопості:
Ø Розширення переднього відділу стопи;
Ø Вальгусна деформація 1 пальця та молоткоподібна деформація 2 і 3 пальців, підвивих в плеснофалангових суглобах;
Ø Біль у стопі;
Ø Замозоленість шкіри під голівками плеснових кісток;
Ø Натяг сухожиль м'язів-розгиначів пальців.
1.4. Центральна та периферійна нервова система:
N Центральна нервова система
- головний мозок
- спинний мозок
N Периферична нервова система
- соматична (довільна) нервова система
- вегетативна (мимовільна) нервова система:
1. симпатична система
2. парасимпатична система
Нервова система складається із сукупності клітин - нейронів, які контактують один з одним за допомогою відростків - дендритів і аксонів. Так утворюється розгалужений комплекс, на зразок комп'ютера, який передає команди головного мозку (центральна нервова система) м'язам кістяка (периферична нервова система) і автоматично регулює роботу мимовільних м'язів (вегетативна нервова система).
Головний мозок - частина центральної системи, що знаходиться в черепній коробці. Складається з ряду органів: великого мозку, мозочка, стовбура та довгастого мозку.
Спинний мозок - утворює розподільну мережу центральної нервової системи. Розташований всередині хребетного стовпа, і від нього відходять усі нерви, що утворюють периферичну нервову систему.
Периферичні нерви - являють собою пучки, або групи волокон, що передають нервові імпульси. Можуть бути висхідними, якщо передають відчуття від тіла в центральну нервову систему, низхідними, або руховими, якщо доводять команди нервових центрів до ділянок організму.
Кора головного мозку, або Сіра речовина, - це зовнішній шар, утворений тілами нервових клітин - нейронів. Біла речовина Становить провудні тканини головного мозку й складається з дендритів, або відростків клітин.
Мозолисте тіло, розташоване у внутрішній частині, між двома півкулями, утворене різними нервовими каналами. Нарешті, Шлуночки головного мозку - це чотири взаємозалежні порожнини, по яких циркулює цереброспінальна рідина.
Структури головного мозку:
• Великий мозок: сама об'ємна частина головного мозку, займає майже весь череп. Складається із двох половин, або півкуль, розділених поздовжньою щілиною, кожна півкуля розділена збоку Роландовою та Сильвієвою борознами. Таким чином, у мозку виділяють чотири частини, або частки: лобову, тім'яну, скроневу та потиличну.
• Мозочок: маленький орган, розташований під потиличною частиною головного мозку. Основна функція мозочка полягає в підтримці рівноваги та координації рухів опорно-рухової системи.
• Мозковий міст: також розташований під потиличною часткою головного мозку, попереду мозочка. Діє як передавальний центр чутливих і рухових шляхів.
• Довгастий мозок: є продовженням мозкового моста та безпосередньо переходить у спинний мозок. Регулює важливі мимовільні функції організму; включає в себе Дихальний центр (частоту подиху), Судиноруховий центр (звуження та розширення кровоносних судин) і Блювотний центр.
Через свою надзвичайну важливість головний мозок добре захищений. Крім черепа, що є міцною кістковою структурою, він захищено трьома оболонками: твердою, павутинною та м'якою мозковими оболонками, які захищають його від прямого зіткнення з кістками черепа. Також шлуночки головного мозку виділяють цереброспінальну рідина, що служить амортизатором при ударах голови.
Головний мозок, що на 80% складається з води, становить близько 1/50 загальної маси тіла, тобто 2%, але він використовує більше 1/5 енергії організму.
Спинний мозок разом з головним мозком утворює центральну нервову систему. Він займає простір від довгастого мозку до поперекових хребців всередині хребетного стовпа і є свого роду провідним шляхом головного мозку.
Тканина спинного мозку складається в основному з Нервових клітин, що мають відростки, які контактують із іншими нейронами та утворюють нервові шляхи і центри, і з нервових волокон - відростків клітин, що виходять зі спинного мозку через міжхребцеві отвори.
Спинний мозок має подвійний напрямок провідних шляхів: Чутливі шляхи Проводять імпульси до головного мозку, а Рухові шляхи Передають через нервові волокна команди головного мозку всьому організму.
Частиною нервової системи, яка з'єднує центральну нервову систему з органами почуттів і з довільними м'язами є периферична нервова система. У ній виділяють дві групи нервів: черепномозкові та спинномозкові.
Черепномозкові нерви - це 12 пар нервів, що відходять від головного мозку та прямують до різних органів голови, за винятком одного, що йде до серця та у черевну порожнину (блукаючий нерв). Ці нерви виконують чутливі і (або) рухові функції.
Черепномозкові нерви
• I пара. Нюховий нерв: передає в головний мозок нюхові відчуття від слизової оболонки носової порожнини.
• II пара. Зоровий нерв: іде до сітківки очей і передає зорові відчуття.
• III пара. Окоруховий нерв: забезпечує деякі рухи очного яблука.
IV пара. Блоковий нерв: забезпечує рух одного з м'язів ока.
• V пара. Трійничний нерв: надає чутливість всьому обличчю та забезпечує рух жувальних м'язів.
• VI пара. Відвідний нерв: змушує повертатися очне яблуко в зовнішню сторону.
• VII пара. Лицьовий нерв: іннервує мімічні м'язи обличчя та забезпечує чутливість нижньої частини язика.
VIII пара. Переддвірно-равликовий нерв: передає сигнали, що вловлюються середнім вухом (звуки) і внутрішнім вухом (рівновага).
• IX пара. Язикоглотковий нерв: впливає на м'язи стравоходу та передає відчуття нижньої частини язика.
• Х пара. Блукаючий нерв: іде до внутрішніх органів грудної і черевної порожнини та регулює травні, обмінні і дихальні функції.
• XI пара. Додатковий нерв: забезпечує рух деяких м'язів шиї.
• XII пара. Під'язичний нерв: Регулює рухи мовлення, ковтання та жування.
Спинномозкові нерви - це 31 пара нервів, що відходять від спинного мозку та керують периферичною нервовою системою, а також частиною вегетативної нервової системи. Ці змішані нерви беруть початок у сірій речовині спинного мозку, яка знаходиться у внутрішній частині мозку і оточена білою речовиною.
Нерви утворюють два добре диференційовані відростки - Передній, або Вентральний, відросток Складається з рухових волокон, а Задній, або Дорсальний, складається із чутливих волокон. Потім в області міжхребетного отвору вони з'єднуються в один стовбур, а згодом знову гілкуються.
Вентральна гілка, яка ділиться на тисячі відгалужень, іде до шиї, рук, передньої частини грудей і ногам. Дорсальна гілка Завертає за хребетний стовп і направляється до спини. Кілька спинномозкових нервів можуть іти разом до місця призначення, утворюючи щільні мережі - Сплетення.
Вегетативна нервова система
Вегетативна нервова система - це комплекс центральних і периферійних клітинних структур, що регулюють функціональний рівень внутрішньому життя організму, необхідний для адекватної реакції всіх його систем; це частина нервової системи, що регулює діяльність органів кровообігу, дихання, травлення, виділення, розмноження та обмін речовин. І тим самим - функціональний стан всіх тканин організму людини.
Термін вегетативна нервова система (ВНС) введений французьким біологом М. Биша (1800), який розділив нервову систему на анімальну (соматичну), тобто таку, що регулює функції, властиві тільки тваринам, від якої залежать виникнення відчуттів і руху тіла; і вегетативну, що регулює основні життєві процеси - харчування, подих, розмноження, ріст (властиві не тільки тваринам, але й рослинам).
Функції, які регулює ВНС, не можуть бути довільно викликані або припинені, тому англійський фізіолог Дж. Ленглі назвав її автономною.
За рядом анатомічних та фізіологічних ознак ВНС ділять на дві частини: симпатичну та парасимпатичну.
Центри симпатичної нервової системи (СНС) знаходяться в грудних та поперекових сегментах спинного мозку. Центри парасимпатичної нервової системи (ПНС) розташовані в середньому та довгастому мозку і у куприкових сегментах спинного мозку.
Під впливом імпульсації СНС частішають і підсилюються скорочення серця, підвищується тиск крові в артеріях, розщеплюється глікоген у печінці та м'язах, збільшується вміст глюкози в крові, розширюються зіниці, підвищується чутливість органів чуттів і працездатність ЦНС, звужуються бронхи, гальмуються скорочення шлунка, зменшується секреція шлункового соку і соку підшлункової залози, розслаблюється сечовий міхур і затримується його спорожнення.
Під впливом імпульсів, що надходять по парасимпатичних нервах, уповільнюються і послабляються скорочення серця, знижується артеріальний тиск, знижується вміст глюкози в крові, збуджуються скорочення шлунка та кишок, підсилюється секреція шлункового соку і соку підшлункової залози.
Діяльність і стан деяких органів знаходяться під контролем тільки симпатичних нервів: потові залози, більшість кровоносних судин (крім судин язика, слинних залоз і статевих органів, для яких судинозвужувальними є симпатичні нерви, а судинорозширювальними - парасимпатичні), надниркові залози, матка.
Блукаючий нерв - головний нерв ПНС, який передає її імпульсацію багатьом внутрішнім органам.
Анатомічні структури, розташовані у проміжному мозку (в гіпоталамусі) контролюють функції обох частин ВНС і регулюють обмін речовин та функції органів і систем.
Вищий контроль над ВНС здійснюють центри великих півкуль головного мозку, які забезпечують цілісне реагування організму та підтримують через ВНС необхідний рівень інтенсивності основних життєвих процесів - обміну речовин, кровообігу, дихання та ін.
Вегето-судинна дистонія
Вегето-судинна дистонія - це функціональне порушення вегетативної нервової системи, яке характеризується розладами різних органів і систем, погіршенням загального стану та самопочуття дитини і призводить до зниження якості життя.
Синоніми ВСД: вегетативна дисфункція, нейроциркуляторна дистонія, невроз серця, функціональна кардіопатія, психовегетативний синдром, панічна атака, ангіоневроз, психовегетативний невроз, вазомоторна дистонія...
Ознаки вегето-судинної дистонії:
N підвищена стомлюваність, слабість, млявість, зниження емоційного тонусу, порушення сну;
N дисфункція нервової системи - головні болі, запаморочення, порушення терморегуляції по типу субфебрилітету, непритомні стани;
N болі в животі, дискінезія жовчовивідних шляхів та кишечника;
N дисфункція серцево-судинної системи - болі в області серця, порушення ритму серця, функціональні шуми в серці;
Для вегето-судинної дистонії характерна різноманітність скарг і клінічних проявів у різних комбінаціях. Але при комплексному обстеженні морфологічних змін в органах і системах не виявляють.
Найчастіше захворювання починається в дитинстві. За різним даними від 12 до 29% дітей і підлітків страждають на ВСД.
В період статевого дозрівання на фоні бурхливого розвитку внутрішніх органів та відставання становлення і дозрівання нервової і ендокринної регуляції клінічні прояви ВСД зростають.
В цей період найчастіше виникають скарги на болі в області серця, перебої в роботі серця, серцебиття, реєструється підвищення або зниження артеріального тиску. Часто трапляються психоневрологічні розлади: підвищена стомлюваність, зниження пам'яті, емоційна нестійкість (слізливість, дратівливість, запальність), висока тривожність.
Характер перебігу ВСД:
N перманентна (з постійно присутніми ознаками хвороби; розвивається частіше при спадковій природі захворювання);
N нападоподібна (протікає у вигляді, так званих, вегетативних нападів);
N латентна (протікати приховано).
До основних факторів, що обумовлюють розвиток вегето-судинної дистонії, відносяться:
N спадкова схильність;
N ендокринні перебудови організму. Часто найбільш яскраво ВСД проявляється в період активних гормональних перебудов, наприклад, під час статевого дозрівання;
N захворювання ендокринних залоз (щитовидної залози, надниркових залоз, статевих залоз);
N стреси, неврози, психоемоційна напруга;
N органічні враження головного мозку (травми, пухлини, порушення мозкового кровообігу - інсульти, аневризми судин головного мозку);
Прояви вегето-судинної дистонії:
N кардіальні (серцеві) прояви - біль в області серця, прискорене серцебиття (тахікардія), відчуття завмирання серця, перебої в роботі серця;
N респіраторні (дихальні) прояв - прискорений подих (тахіпное), неможливість зробити глибокий вдих або навпаки, несподівані глибокі вдихи; відчуття нестачі повітря, відчуття тиску на груди; різкі напади задишки, схожі на напади бронхіальної астми, але спровоковані іншими ситуаціями: хвилюванням, страхом, пробудженням, засипанням;
N дисдинамічні прояви - перепади артеріального та венозного тиску; порушення циркуляції крові в тканинах;
N терморегуляторні прояви - непередбачені перепади температури тіла: вона може підвищитися до 37-38 гр. або знижуватися до 35 гр. і нижче. Перепади можуть бути постійними, тривалими або короткочасними;
N диспепсичні прояви - розлади роботи шлунково-кишкового тракту (біль у животі, нудота, блювота, відрижка, запори або проноси);
N різноманітні порушення функцій сечової системи - прискорене, болісне сечовипускання при відсутності морфологічної патології;
N психоневрологічні прояви - слабість, млявість, знижена працездатність і підвищена стомлюваність при незначному навантаженні, плаксивість, дратівливість, головні болі, запаморочення, підвищена чутливість до зміни погоди, порушення циклу "сон-пильнування", занепокоєння, здригування під час сну, який найчастіше буває поверхневим і недовгим.
Класифікація ВСД:
Зважаючи на різноманітність етіологічних факторів та клінічних проявів цього захворювання, єдиної класифікації вегето-судинної дистонії не існує.
Залежно від змін з боку серцево-судинної системи та змін артеріального тиску, вегето-судинну дистонію підрозділяють на:
N нормотензивний або кардіальний (серцевий) тип, що проявляється болями в серці або пов'язаний з різними порушеннями серцевого ритму;
N гіпертензивний тип, що характеризується підвищеним тиском крові у стані напруги або спокою;
N гіпотензивний тип, який характеризується зниженим тиском крові та супроводжуються слабістю, стомлюваністю, схильністю до непритомностей.
Залежно від переваги активності симпатичного або парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи, виділяють симпатикотонічний, парасимпатикотонічний та змішаний типи вегето-судинної дистонії.
Порушення апетиту
Під апетитом (лат. appetites прагнення, бажання) розуміють "емоційне спонукання до приймання певного виду їжі у формі відомого переживання задоволення від майбутнього приймання їжі".
Розлади апетиту:
1. Булімія ("вовчий голод") - патологічно посилений апетит.
2. Перекручення апетиту - прагнення їсти певні види їжі, а іноді і неїстівні речовини.
3. Анорексія - значне зниження або повна відсутність апетиту.
Термін "анорексія" частіше використовується для позначення не конкретного симптому - зниженого апетиту, а для назви захворювання "нервова (психогенна) анорексія".
Хворі звичайно скаржаться на стійку відсутність апетиту, нудоту, а іноді й блювоту при спробі приймання їжі, на підвищену насичуваність із почуттям переповнення шлунка при дуже невеликій кількості з'їденої їжі, на схуднення. Ці основні симптоми можуть бути або лідируючими і єдиними симптомами, або супроводжуватися іншими скаргами.
Під нервовою анорексією розуміють патологічний стан, що характеризується неадекватним і завзятим прагненням до схуднення, тривалим самообмеженням у прийманні їжі й пов'язаними із цим наростаючими соматичними розладами.
Цей розлад, як правило, зустрічається у дівчат та молодих жінок (12-25 років). Пацієнти з нервовою анорексією практично ніколи не хворіють на дійсну анорексію. Більше того, їх апетит звичайно підвищений, але вони долають голод і дотримують найсуворішої дієти, тому що неправильно переконані у своїй зайвій повноті та прагнуть знизити масу тіла.
Схуднути - головна мета для людей з анорексією, в основі якої завжди лежить страх. Вони боятися стати повними, втратити форму, і перестати подобатися людям. Вони цілком зосереджуються на тому як схуднути, складають списки вживаних блюд, методично вираховують калорії, читають багато літератури на дану тему та збирають усю інформацію про харчування і дієти.
В деяких випадках анорексія супроводжується значним виснаженням людини, що обумовлює навіть повне виключення фізичного навантаження.
5-10% випадків нервової анорексії закінчуються смертю хворого.