З чого б розпочати

З чого б розпочати... Як все починалося... Чесно кажучи, напевно, з нерозуміння, або вірніше страху. Якщо повернути все назад, ще до роботи саме з цими дітьми, то зустрічаючи дітей - інвалідів, я почувала себе, м'яко кажучі, незручно. Дітки незвично виглядали, голосно або незрозуміло говорили, незграбно рухалися. І я не знала як себе з ними вести. В глибині своєї душі я розуміла, що це усього лише діти, але діти особливі. І поведінка дитини має природне пояснення - інвалідність або хворобу. І відразу відчувалося співчуття до неї. Як живе дитина? Що вона бачить і розуміє? Не кажучи вже про батьків цих дітлахів. З'являється думка, а що вони відчули, коли дізналися про діагноз? Напевно біль, страх і незнання того, як же жити далі? Що, напевно, суспільство якось скоса дивиться на їх чадо і відчуття того, що життя закінчилося, зупинилося. Ось і я на початку своєї діяльності або, так буде правильно сказати, близьким знайомством, говоритимемо не інвалідами, це я говорю вже довгий час пропрацювавши, а особливими дітьми, була теж налаштована незрозуміло. Пам'ятаю цей день, на майданчик в'їхали, або точніше сказати, завезли дітей в інвалідних колясках. Неможливо було відірвати від них погляд... Поступово заспокоївшись, стала розмовляти з такими ж як і я переляканими батьками. Адже вони теж боялися, як віднесеться до їх дітей оточення. І я зрозуміла, що це усього лише діти, да особливі, але діти. Познайомившись з батьками, виявилось, що все набагато простіше, що мами прийшли з надією. Адже життя триває і це зовсім не кінець. Та що можна сказати, на початку дітки були замкнутими, схожими на маленьких звіряток. Але в процесі спілкування все стало на свої місця. Стало зрозуміло, діти як діти, такі ж допитливі, веселі, і що у них величезне бажання спілкуватися, бо вони велику частину життя перебували в закритому просторі, бачили тільки лікарів, родичів... Потрапивши в наш дитячий садок все обернулося іншою стороною. Виявляється, все здорово, діти відкривалися як троянди, відкривають свою красу, поступово, пелюсток за пелюстком. Все закрутилося, завертілося і пішло своєю чергою. Стали працювати спільно, і батьки, які учили нас, і ми у відповідь, також учили батьків. І ось підсумок: згадуючи перший ранок, уявіть, дитина з ДЦП - танцює. Влада посміхаючись тримала дощик, і ви тільки уявіть, танцює танок сніжинок, да незграбно, але танцює. Богданчик розповідає вірші, Аліна танцює танець квітів. Очі батьків, наповнені сльозами радощі і гордості. Хіба це не диво? Адже життя триває. Наша Владочка цього року пішла в 1 клас.

Ну що можна сказати, ми усі маємо право на життя і спілкування. Шановні, не втрачайте надії, прагніть вперед, допомагайте один одному. І все буде чудово. Зробіть добро іншим, не відштовхуйте несхожих на нас людей, і все вам повернеться сторицею.

Вихователь групи для дітей з ДЦП Козлова Олена Борисівна.