Виховний захід Чорна сповідь моєї Вітчизни
"Чорна сповідь
Моєї Вітчизни"
Пам'ять - нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво - чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. "Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду". А так умирала майже вся Україна.
Моторошний парадокс: умирала на плодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, усіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах із рясним урожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забирали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.
Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932 - 1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: "Ми, безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися лише запеклі вороги радянської влади". Після такої заяви ніхто не міг висловити іншу думку.
А насправді все забрала влада в селян, усі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще в грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяці народ страждав, мучився, вмирав. Кількість жертв - 8 млн. чоловік. Це 1/5 усього населення України.
Не нагодує Мати - Україна
Не приголубить діточок своїх...
Яка ж бо перед Богом в нас провина?
Який ми сотворили гріх
Чи той, що в нас поруйнували храми?
Прийшли в наш край перевертні і хами
Чинить страшну наругу над людьми.
За жінок, чоловіків, дітей
За малих, дорослих і старих
Не співала півча похоронна,
Не лунали дзвони за впокій...
Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.
Прямо в яму, навіки - навіків.
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гріх.
Ніколи не забудуть нічого ті, хто пережив страшні дні голоду.
Купрієнко Микола Васильович, с. Верескуни, Чернігівської обл..: " Зайшов у наше село хлопець 14 - 15 років, дуже слабкий. Ноги попухли, під шкурою одні кісточки стирчать. А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходить. Впав він біля управи, кинули хлопця на віз та й повезли на цвинтар. А в хлопчика очі відкриті і плачуть. Його мерщій у яму перекинули й давай закопувати. У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відкинути тричі, а далі... Отак живцем і закопали!!!"
Було це на Сумщині: "До хати зайшло двоє. Винесли маму, дівчаток, повернулися і за Катериною. Вона хотіла голосно крикнути: " Я ще жива!" але лише ворухнула губами. Дядьки помітили це: "Дивись, ще жива... Все одно помре, давай заберемо, щоб заново не їздити на цей куток. Тут уже нема нікого". Так і поховали всю сім'Ю"
Як же так, у сонце - щедрім краї ви вмерли?
Згинь же смерте, згинь!
О діти, діти, ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите
Ви вже ніколи рідній Україні
Своїх сердець і душ не віддасте
Ви, не розцвівши, згинули дочасно,
Поклав у землю вас голодомор.
Волаю я, їх доленька до Спаса:
Звільни нас від грабіжників - потвор
О, Боже правий!
Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми!
Я ж бачу, як важкий достиглий колос
Схилився над голодними дітьми.
На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам'Яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події. Це наша історія, і ми повинні знати і пам'ятати її.
Відкривайтесь, небеса! Зійдіть на землю всі українські села, хутори, повстаньте над планетою, невинні душі, збудуйте пам'Яті негаснучий собор!