Учнівські листи

Досить цікавою формою роботи на уроках світової літератури виявились

звернення до видатних митців, творчість яких вивчалась, через Учнівські листи.

Лист до Франческо Петрарки

Сеньйоре!

Прийміть мої щирі вітання і безкінечну захопленість Вами. Я схиляю голову перед силою Ваших почуттів, бо Ви одним з перших переконали всіх: " Сказати : " Я тебе

кохаю ", - означає сказати : " Ти не вмреш ".

Я впевнена, що Ви не могли не захоплюватись творами друга Вашого батька - Данте Аліг'єрі. Ви, мабуть, не раз перечитали його " Божественну комедію " і,

можливо, він, як і Ви, але трохи пізніше, не став би видатним поетом Італії, якби не покохав, не звідав сили почуття, " що водить сонце і світила ".

Ви народились і виросли поблизу одного з найпрекрасніших міст Італії - Флорен-

ції. Дитинство Ваше і прекрасні юні роки пройшли на осяяному сонцем і овіяному таємничістю півдні Франції, де виноградні лози, щедро напоєні солодким соком, ніби

підштовхують закоханих в обійми один одного, де галантні французи і вишукані француженки вміли кохати і добре зналися на мистецтві кохання...

Для мене незрозуміло, що змусило Вас прийняти духовний сан, але я впевнена, що

це був хибний крок. Приймаючи службу Богу, чи могли ви знати, що не за горами той день, про який Ви ж самі пізніше напишете: " В рік тисяча триста двадцять сьомий, у квітні, о першій годині шостого дня ввійшов я в лабіринт, де виходу не

має "...

Я ніби бачу цю мить: молодий двадцятитрьохрічний священник з натхненням читає вранішню проповідь і... раптом його погляд спіймав обличчя юної жінки, що

стояла біля порталу собору. Серце завмерло: " Це Вона!.. "

Я знаю, що Лаура - справжня. Якби ця жінка не існувала, Ви б не написали свого кращого твору " Книги пісень ". Дві частини у " Книзі..." - це дві половинки Вашого життя.

Двадцять років Ви любили земну жінку - " звичайну дружину " звичайного авіньйонця, матір одинадцяти дітей. І про неї Ви писали:

Все - доброчесність, мудрість, ніжність, біль, -

в одну чітку гармонію зімкнулось,

яка на землю лине звідусіль.

І слуха небо - з висоти нагнулось,

і вітер стих у лузі серед піль так,

що й билинка не поворухнулась...

І є інше життя - без неї...

Двадцять шість років після смерті Лаури і незадовго до своєї власної Ви писали:

" Вже ні про що не думаю я, окрім неї..."

Вона всміхнулась. Вона зблідла. Вона схилила голову. Старіє мрія. Сивіють скро-

ні, зморшки вкривають обличчя, важкою стає хода. Ви помічали це, бо закохавшись в юну Лауру, Ви побачили її в своїй уяві постарілою, із " збляклим ликом ", і Вас пройняли ніжність і біль, які не можна порівняти з жодним іншим почуттям, бо вони

в безсонних ночах, коли ви шепотіли ніжне ім'я своєї мрії.

Ви кохали її не "ідеальним" коханням, ні! Хоч Ваше кохання й було коханням на відстані, Ви бачили в Лаурі те, чого не можемо побачити в ній ми - найвищу правду про неї. У цьому - чудо любові!

Тільки природа може зрозуміти Вас, хоча й вона не достойна милуватися Вашою коханою: " ... пісок...береже сліди святі", " щасливі квіти і благовісні трави прим'яті донною..." Лаура була Вашим сонцем, повітрям, цілим світом. Як Ви жили без неї? В чому був сенс Вашого життя без неї? Ви чекали на зустріч в іншому світі чи тішили себе думкою, що зі смертю коханої любов не вмирає?

Що побажати Вам, я навіть не знаю? Ви любили і були щасливі! Вас пам'ятають і люблять Ваші шанувальники. Ви зробили ім'я Лаури і своє ім'я безсмертним.

" Коли то не Любов, цей жар, - який же це недуг?" Ваше кохання можна назвати іншим словом - Вічність. Чи потрібні Вам мої побажання?

У літо боже 2010 - є, у день 16 - й місяця жовтня,

В класній кімнаті рідної школи в обідню годину.

З повагою Ваша шанувальниця -

Іщенко Оксана