О. В. Микитчик

Вид материала

Документы

Сутність злочину
як правового явища

О.В. МИКИТЧИК^

Предметом цього дослідження є з’ясування сутності злочину як правового явища. Для виконання такого завдання необхідно привернути увагу до співвідношення сутності та явища як філософських категорій.

Кожне явище перебуває у діалектичній єдності із сутністю, що належить лише даному явищу. Взаємозв’язок сутності і явища полягає в тому, що, по-перше, явище є висхідним моментом пізнання сутності, а, по-друге, пізнана сутність, у свою чергу, поглиблює знання про явище.

Таким чином, сутність — це така визначеність, якою володіють стійкі глибинні процеси, що відбуваються у самому явищі. Сутність як категорія діалектики є відбитком закономірностей, що відбуваються в явищі, сукупністю його внутрішніх зв’язків і сторін¹. Сутність явищ не перебуває на поверхні і тому не може бути дана в безпосередньому сприйнятті. Якщо саме явище сприймається на підставі ознак, що її характеризують, то сутність його може бути розкрита лише науковим дослідженням.

Оскільки поняття явища неподільно пов’язане з поняттям сутності, то, аналізуючи злочин як правове явище, необхідно означити його сутність.

У літературі з кримінального права є різні підходи до визначення сутності злочину. М. П. Карпушин і В. І. Курляндський так визначили дану категорію: "Сутність злочину виражається в його посяганні на пануючі суспільні відносини"².

Е.А. Сухарєв і А.Д. Гарбуза зазначають: якщо узагальнено відповісти на запитання, яке соціальне благо завжди і неминуче порушується внаслідок вчинення будь-якого злочину і визначає його сутність, то таким соціальним благом виступають суспільні відносини, що охороняються законом. Отже у порушенні суспільних відносин і полягає сутність злочину³.

В.С. Прохоров також вбачає сутність злочину в порушенні су-спільних відносин. "Сутність злочинного посягання на суспільні відносини (об’єкт злочину), що охороняються кримінальним законом, — пише він, — полягає в їхньому порушенні, тобто в заподіянні їм шкоди"⁴.

Отже сутність злочину розглядається у посяганні на суспільні відносини або в заподіянні їм шкоди. Можливо, це і так. Проте чи буде складати те глибинне в такому явищі, як злочин, що виділяє останнє серед правопорушень? Напевно, ні. "Явище не показує нічого такого, чого не було б по суті, — писав Гегель, — і в сутності немає нічого такого, що не було б в явищі"⁵. Отже сутність будь-якого явища, у тому числі і злочину, лежить у площині тих ознак, істотних рис, які характеризують явище. Можна визначити, що сутність злочину полягає у суспільній небезпеці посягання, оскільки сама суспільна небезпека виділяє злочин серед інших правопорушень. Сутністю злочину не може бути ні саме посягання, ні заподіяння шкоди суспільним відносинам, оскільки ці характеристики не специфічні для даного виду правопорушення. Це — сама реальність, що перебуває не у глибині явища, а на його поверхні.

Інше — суспільна небезпека. Саме поняття суспільної небезпеки є наукова абстракція, до пізнання і визначення якої спрямовані зусилля багатьох вчених. І це не випадково, оскільки нині не існує єдиного розуміння суспільної небезпеки і належності її до певних видів правопорушень.

У літературі з теорії права є спроби визначити, виявити сутність правопорушень. Так, за Ю.А. Денисовим, сутність правопорушень полягає у тому, що це форма вияву деліктності, причинно зумовленої існуванням класово антагоністичного суспільства або його пережитків, суперечностями між особистістю і суспільством, вираженої у суспільно небезпечній, довільній, індивідуалістичній поведінці, що відхиляється від пануючих соціальних норм⁶.

Вивчення сутності правопорушень варто визнати плідним і необхідним, оскільки процес пізнання сутності безкінечний і полягає у поступовому поглибленні знань про одне й те саме явище (або однопорядкових явищах). Сутність явищ, за образним висловлюванням Б.М. Кедрова, "багатоповерхова". Пізнання рухається у цьому напрямі подібно ліфту у висотному будинку: не можна відразу з першого поверху піднятися на найвищий "поверх", минаючи другий, третій і т. д. Так само це відбувається й у процесі пізнання: уся сутність речі або явища ніколи не розкривається відразу, цілком і повністю, до кінця, а лише поступово, крок за кроком, сходинка за сходинкою, "поверх" за "поверхом"⁷.

Тому вивчення сутності правопорушення як родового явища є шлях сходження до сутності окремих видів правопорушень, одним із яких, зокрема, виступає злочин. Але повернемося до визначення сутності правопорушення за Ю.А. Денисовим. З його думкою можна погодитись, що сутність правопорушення визначається як вияв деліктності. Таке розуміння уможливлює оцінку сутності всіх правопорушень у цілісності і водночас виділення специфічних рис, властивих кожному окремому правопорушенню. Дійсно, сутність злочину першого порядку полягає в тому, що це — форма вияву деліктності. Поглиблення поняття деліктності щодо злочину визначає уже сутність другого порядку — суспільну небезпеку посягання; те, що властиве лише злочину і не входить до характеристики інших правопорушень. Якщо ж Ю.А. Денисов пише, що у всіх правопорушеннях деліктність виражається в суспільно небезпечній поведінці, то він тим самим обмежує можливості пошуку сутності кожного конкретного правопорушення.

Суспільна небезпека як матеріальна ознака злочину означає, що злочини завдають певної шкоди суспільним відносинам або створюють загрозу їх заподіяння⁸. Але так визначити суспільну небезпеку означає нічого не сказати про одну з основних властивостей злочину, оскільки всі правопорушення завдають шкоди суспільним відносинам або створюють загрозу їх заподіяння. Суспільна небезпека — це властивість такого правопорушення, що завдає суттєвої або значної шкоди суспільним відносинам або створює загрозу їх заподіяння⁹. Отже суспільна небезпека є така характеристика посягання, що вказує на те, що воно (посягання) завдає суттєвої шкоди (або ставить під загрозу такого заподіяння) суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.

Ті посягання, що не заподіюють (або не можуть заподіяти) суттєвої шкоди суспільним відносинам, які охороняються правом, не можуть визнаватися суспільно небезпечними, тобто злочинами. Такі інститути права, як власність, особистість, права і свободи громадян, правопорядок тощо охороняються не лише нормами кримінального права, а й нормами інших галузей права від посягань, що не можуть заподіяти суттєвої шкоди, і не є у зв’язку з цим суспільно небезпечними.

Поставлене запитання дає підставу стверджувати, що ознака суспільної небезпеки характерна лише злочинам, а всі інші правопорушення не є суспільно небезпечними. Саме цю обставину виявив законодавець, коли сформулював поняття адміністративного правопорушення. Стаття 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає: "Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або суспільний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність". Як очевидно з наведеного тексту, законодавець не називає суспільну небезпеку як ознаку адміністративного правопорушення. Те ж саме стосується справи з дисциплінарними проступками і цивільно-правовими деліктами. Ці діяння як і адміністративні правопорушення не є суспільно небезпечними¹⁰.

Суспільна небезпека злочину складається з усіх елементів складу злочину. Характеристику суспільної небезпеки, її обсяг визначають і об’єкт посягання, і об'єктивна сторона, і суб'єкт, і суб'єктивна сторона. Але "головними і визначальними для суспільної небезпеки всієї сукупності злочинів є об’єктивні ознаки діяння, а серед них — об’єкти наслідку злочину"¹¹.

Суспільна небезпека злочину значною мірою визначається особистістю правопорушника. З цього приводу у вчених існують різні погляди. Так, М.І. Ковальов пише: "Існує думка, що ступінь суспільної небезпеки злочину залежить і від ступеня небезпеки особистості злочинця. Таку думку не можна визнати правильною. Принцип рівності всіх перед законом припускає, що людина відповідальна за свої вчинки, незалежно від свого соціального стану, морального образу, уяви, думок"¹². Так вважає і Н. Ф. Кузнєцова.

Проти цього положення можна висловити такі припущення.

По-перше, вплив небезпеки особистості правопорушника на суспільну небезпеку злочину підтримується наявністю у кримінальному законодавстві обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність. Залежно від наявності цих обставин суди в кожному конкретному випадку призначають покарання, співвідносне з суспільною небезпекою діяння, з урахуванням характеристики особистості.

По-друге, ст. 50 Кримінального Кодексу України передбачає, що особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, коли буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Особу, яка вчинила злочин, може бути за вироком суду звільнено від покарання, якщо буде визнано, що в силу наступної бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Тут суспільна небезпека особистості є критерієм визнання або невизнання у поведінці особи злочину.

Твердження, що за такого розуміння співвідносності суспільної небезпеки злочину і небезпеки особистості порушуються принципи рівності всіх громадян перед законом, необґрунтоване, оскільки йдеться не про формальну, а про фактичну рівність, коли суб’єкти перебувають у рівному становищі за всіма параметрами, що характеризують особистість. Якщо ж існує фізична нерівність особистостей, то тут немає і порушення принципу рівності перед законом.

В юридичній літературі наголошується, що суспільна небезпека є об’єктивною властивістю злочину. Це твердження має сприйматися з урахуванням двох обставин. По-перше, не лише суспільна небезпека, а й усі інші ознаки злочину мають об'єктивний характер, тобто існують реально, поза нашою свідомістю і незалежно від того, пізнані вони чи ні. По-друге, віднесення певної поведінки людей до злочинної діяльності певною мірою залежить від волі і свідомості людей, що створюють закони. Завдання законодавця при цьому полягає в об'єктивній оцінці соціальних умов життя суспільства на даному етапі і прийнятті правильного рішення.

Як і кожне явище, суспільна небезпека характеризується з якісної та кількісної сторони. Закон у статтях зазначає про характер і ступінь суспільної небезпеки. Так, ст. 39 Кримінального Кодексу України, визначаючи загальні засади призначення покарання, вказує на необхідність врахування судами при призначенні покарання "характеру і міри суспільної небезпеки злочину, особистість винного й обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність". Характер суспільної небезпеки і є її якісна характеристика, а міра — кількісна. Характер суспільної небезпеки визначає відмінну властивість, специфіку, якість суспільної небезпеки злочину (як для кожного окремо, так і для цілої групи злочинів). Характер суспільної небезпеки визначає його якість, а міра включає в себе кількість небезпеки, яку завдає злочин суспільству.

Всі елементи складу, об’єктивні і суб’єктивні, мають свій зміст — характер суспільної небезпеки. У сукупності вони утворюють склад (характер) суспільної небезпеки. Так, наявність об’єктів злочинів визначає зміст суспільних відносин, що охороняються кримінальним законодавством.

Визначальним для характеру суспільної небезпеки є наявність злочинного наслідку, оскільки він безпосередньо пов’язаний з характером об’єкта злочину і саме в ньому зосереджується суспільна небезпека кожного злочину. На характер суспільної небезпеки злочину впливає спосіб — насильницький, кваліфікований або без цих обтяжуючих обставин, із застосуванням зброї або без такої. Дуже важливою ознакою характеру суспільної небезпеки є форма вини — умисна чи необережна, а також наявність мотивів та цілей злочинного діяння.

Ступінь суспільної небезпеки — це кількісна сторона матеріальної ознаки злочину. Всі ознаки злочинного діяння мають, крім якісної (характер небезпеки), також і кількісну сторону. Сукупною мірою суспільної небезпеки об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину загалом утворюється ступінь суспільної небезпеки злочину.

Ступінь суспільної небезпеки злочину залежить від розміру заподіяної шкоди, характеру вини, особливостей самого посягання і суб'єкта злочину. Ступінь суспільної небезпеки уможливлює відмежування один від одного однорідні злочини. У системі правопорушень, як уже зазначалось, суспільно небезпечними є лише злочини, отже міра суспільної небезпеки не може бути визначена як підстава відмежування одного правопорушення від іншого. Тому, на нашу думку, не мають рації ті вчені, які зазначають про відмінність одного правопорушення від іншого за ступенем суспільної небезпеки¹³.

Деякі автори обґрунтовують положення, відповідно до якого суспільна небезпека — не лише правова категорія, а й загальносоціальна. В.С. Прохоров відзначає, що кримінально-правове поняття суспільної небезпеки охоплює лише вузьку область явищ у житті суспільства. Небезпекою ж для суспільства є все, що певною мірою порушує умови його нормального існування. Епідемічні захворювання, тропічні повіні, катастрофічні руйнування, що вражають різні реґіони світу, забирають десятки тисяч людських життів, завдають величезних матеріальних збитків, вимагають для боротьби з ними надзвичайних зусиль мільйонів людей¹⁴. Все це дійсно небезпечно для суспільства, але подібна небезпека нічого спільного із суспільною небезпекою злочину не має, і ці поняття не можуть бути поставлені в один ряд. Категорія суспільної небезпеки є прерогативою лише кримінального права і застосовується позначенням небезпеки, що заподіюється злочином¹⁵.

Отже виявити сутність злочину — це співвіднести його з порушеними суспільними відносинами; розкрити наявність суспільної небезпеки — встановити всі складові, що беруть участь у її формуванні. Суспільна небезпека зовнішнього прояву діяння людини є лише висхідним моментом поняття суспільної небезпеки в галузі кримінального права. Суспільна небезпека злочину — це інтегративна характеристика всіх його об'єктивних і суб'єктивних ознак: об’єкта й об'єктивної сторони, суб’єкта і суб'єктивної сторони. Всі складові частини злочину впливають на його суспільну небезпеку або безпосередньо, або опосередковано, впливаючи на нерозривно пов’язані з ним інші елементи злочину. Суб'єктивна сторона злочину, наприклад, визначає наявність дії і в такий спосіб позначається на суспільній небезпеці злочину. Крім того, вона самостійно безпосередньо впливає на характер і міру суспільної небезпеки: тотожні за своїми об'єктивними ознаками дії, які посягають на один і той самий об'єкт, несуть у собі різну небезпеку винятково через суб'єктивні відмінності (достатньо зазначити про роль мотиву у визначенні суспільної небезпеки вбивства). Також слід зазначити щодо суб’єкта злочину. Зрозуміло, особистість людини насамперед виявляється в його діях, у даному випадку — в суспільно небезпечних діях. Оскільки діяння, що відбуваються, злочинні, це, як слушно зауважує В.Г. Макашвілі, дає можливість пов'язати вчинок із внутрішнім світом особи і розглядати її діяння як прояв усієї його особистості"¹⁶. Суспільна небезпека суб’єкта злочину не втілена винятково у здійсненому ним діянні, інакше питання про суспільну небезпеку злочинця стає безпредметним: діяння і особистість об’єднуються. Особистість суб’єкта злочину поряд із діянням, у якому вона виявляється, самостійно впливає на характер і міру його суспільної небезпеки. Так, повторний злочин або злочин, вчинений рецидивістом, має підвищену суспільну небезпеку не тому, що змінилися об'єктивні ознаки діяння, а тому, що зросла суспільна небезпека суб’єкта.

Отже суспільна небезпека злочину не може бути визначена лише за його об'єктивними ознаками, вона є властивістю злочину в цілому.

На суспільну небезпеку злочину впливає спосіб вчинення злочину: злочини, що порушують одну й ту саму галузь суспільних відносин, наприклад, відносини власності, відрізняються між собою насамперед за способом посягання. Іншою об'єктивною ознакою злочину, що істотно впливає на його суспільну небезпеку, вважаються наслідки злочину, тобто шкідливі зміни у зовнішньому світі, що зумовлені (а у певних випадках могли бути викликані) діянням людини. Заподіяна злочинами шкода різноманітна. Шкода, що заподіюється злочином, полягає, по-перше, у порушенні, дезорганізації суспільних відносин (шкода завдана соціальній структурі). По-друге, злочин спричинює соціально-психологічну деформацію в життєдіяльності суспільства, що виникає, з одного боку, як природна реакція обурення і гніву, звернена на злочинця; а з другого — як реакція, звернена на соціальне оточення злочинця: "чому допустили?". Отже суспільство схвильоване і, як писав Б.С. Никифоров, не "заспокоюється" доти, доки не вжито заходів¹⁷. По-третє, злочин завдає матеріальних втрат, тобто в остаточному підсумку призводить до розтрати людської праці, а нерідко (розкрадання та інші злочини) призводить до збагачення злочинця за рахунок суспільства, держави, громадян. По-четверте, злочин заподіює горе людям, самим постраждалим, їхнім близьким та іншим особам, ображає їхню гідність у широкому смислі слова, позбавляє впевненості у захисті. По-п’яте, кожний злочин не лише виявляє суспільну небезпеку злочинця, виступає "самозаявою" особи про свою небезпеку для суспільства, а й якщо за злочин не настає негайна і справедлива відповідальність, здатний породити (або зміцнити) у злочинця уявлення про принципову допустимість порушення правових заборон¹⁸. По-шосте, злочин є прикладом зневаги суспільних вимог взагалі для морально нестійких осіб. Тому можна погодитися з П.А. Фефеловим, який зазначає, що злочин здатний служити прецедентом для повторення та відтворення. Він пише: "…сутність суспільної небезпеки злочинного діяння полягає в тому, що, володіючи властивістю соціальної практики, це діяння несе в собі антигромадську ціннісну орієнтацію і здатне служити прецедентом для повторення подібної діяльності в майбутньому"¹⁹. Здатність злочину бути прикладом для наслідування зовсім не відтворює його сутності. Це лише одне (і далеко не головне) із проявів його властивостей.

Сутність злочину порівняно з ознаками, що характеризують його як правове явище, можна визначити у такий спосіб.

По-перше, в сутності злочину подана його головна, визначальна риса, що навіть взята окремо, подає нам відразу цілісну картину явища. Якщо йдеться про те, що дане правопорушення суспільно небезпечне, то відразу ж констатуємо і наявність злочину. Інші ж ознаки злочину, навіть у сукупності, не дають підстав дійти подібного висновку. Наприклад, наявності ознаки протиправності ще недостатньо для констатації факту вчинення саме злочину, а не іншого правопорушення.

По-друге, сутність злочину стійкіша за всі інші його характеристики. Якщо звернутись до законодавчого визначення злочину в кримінальних кодексах 1922, 1926 рр., а далі — в Основах кримінального законодавства 1958 р., то очевидно, що саме визначення злочину зазнало суттєвих змін. Незмінною залишилася лише вказівка законодавця на суспільну небезпеку як на головну у злочині. Безперечно, і сутність злочину може змінюватися. Проте сутність явищ змінюється повільніше. Так, якщо за кримінальними кодексами 1922 і 1926 рр. суспільно небезпечним визнавалося те, що небезпечно для порядку, встановленого робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного ладу період, то нині визнається суспільно небезпечним те, що небезпечно для всієї спільноти. З цього випливає, що за стійкого визначення сутності злочину в ньому відбувся рух, зумовлений соціально-економічними змінами.