Вступ

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5

ВИСНОВОК

У загальній системі державних заходів боротьби зі злочинністю важливу (але, безумовно, не головну) роль відіграє кримінальне покарання, яке впливає на ефективність боротьби зі злочинністю. Тому удосконалення системи кримінальних покарань і практики їх виконання з урахуванням змін, що відбуваються у суспільному розвитку, а також характеру і ступеня суспільної небезпеки злочинів являє собою одну з найактуальніших соціально-правових проблем. Серед різних її аспектів важливе місце займає питання про виконання кримінальних покарань у кримінально-виконавчих установах відкритого типу.

Вивчення організаційно-правових засад виконання покарання в установах такого типу, а також їх практичної діяльності дало можливість сформулювати відповідні теоретичні висновки дисертаційного дослідження:

1. Сучасна тенденція розвитку вітчизняного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства полягає у гуманізації правовідносин у галузі кримінальних покарань і опирається на певний історичний досвід, який показує, що немає і не може бути наукового уявлення чи наукової гіпотези, слушних для всіх часів. Історію розвитку установ відкритого типу варто аналізувати у зв’язку з конкретною історичною обстановкою і неодмінно зіставляти з реальними фактами, виявляючи при цьому зв’язок теорії і практики, інтересів суспільства і держави щодо мети кримінального покарання.

2. Історико-юридичний екскурс дозволяє зробити висновок, що в Україні установи відкритого типу як самостійний вид установ виконання покарань існують з 2001 року, однак їх окремі елементи сформувалися ще раніше і поступово розвивалися в кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві дореволюційного (робітні і смиренні дома, перехідні тюрми) та радянського (перехідно-трудові доми, трудові колонії, колонії полегшеного режиму, спецкомендатури, колонії-поселення та тимчасові дільниці-поселення) періодів.

3. Еволюція інституту відкритих установ, його цілей, механізму державно-правового регулювання дозволяє стверджувати, що виникнення та розвиток відкритих установ є цілком закономірним і необхідним правовим явищем. Ці установи повною мірою відображають тенденцію до гуманізації кримінального покарання і орієнтовані на соціально-правовий контроль за виправленням засуджених в умовах обмеження волі.

4. Обмеження волі – новий для кримінального законодавства України вид покарання, хоча і схожий з деякими раніше діючими кримінально-правовими мірами, але не співпадаючий з ними. У зв’язку з цим, бажано звернути увагу на те, що обмеження волі як самостійний вид покарання містить у собі елементи відразу кількох діючих раніше кримінально-правових інститутів (умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, з одного боку, та направлення за вироком суду і переведення у колонію-поселення, – з іншого).

Немає сумнівів у тому, що обмеження волі запозичило чимало елементів названих вище мір, однак як вид покарання його не можна ототожнювати з ними, оскільки це самостійний кримінально-правовий інститут, який відрізняється своєю правовою природою, формою і змістом, підставами, мотивами і метою застосування, умовами, строками і місцями виконання, суб’єктами, щодо яких він виконується, і суб’єктами, уповноваженими на його виконання, правовими наслідками й іншими ознаками.

5. Обмеження волі, як вид покарання, у КК України має досить високу питому вагу серед інших видів покарання. Про це свідчить те, що ця міра покарання називається частіше ніж у кожній четвертій статті (27,2%), майже в кожній п’ятій нормі (17,2%). В санкціях обмеження волі, як правило, вказується альтернативно з іншими основними покараннями – штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадськими роботами, виправними роботами, арештом або позбавленням волі на певний строк. Це свідчить про те, що конструюючи склади злочинів з альтернативними санкціями, де обмеження волі співвідноситься з іншими покараннями, законодавець, мабуть, виходив з того, що такі злочини об’єктивно не становлять великої суспільної небезпеки, і мета покарання може бути досягнута з максимальною економією кримінальної репресії. Останнє являє загальну тенденцію розвитку українського законодавства, спрямовану на поступове звуження сфери кримінальної репресії і широке застосування покарань, не пов’язаних з елементами ізоляції засуджених від суспільства, у тому числі такого покарання, як обмеження волі.

6. Основним елементом кари в обмеженні волі є мінімальна ізоляція, яка виражається в обмеженні права на пересування і вибору місця проживання. Тому єдиним фактором, який найбільшою мірою відрізняє кримінально-виконавчі установи відкритого типу від інших установ виконання покарань, є те, що в кримінально-виконавчих установах відкритого типу елементи ізоляції зведені до мінімуму. Цю ступінь ізоляції пропонується розглядати як виправний нагляд. На нашу думку, виправний нагляд у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) створює умови, достатні для здійснення карально-виховного впливу на засуджених до обмеження волі і нормального задоволення ними багатьох загальнолюдських потреб, і виражається у обмеженні права на пересування і вибору місця проживання.

Обмеження волі, як вид кримінального покарання, містить у собі також інші змістовні елементи: обов’язкове залучення засудженого до праці, з урахуванням його бажання, а в деяких випадках без урахування останнього; комплекс трудових та інших правових обмежень; строк відбування обмеження волі; обов’язковість застосування до засудженого заходів виховного впливу з боку державних органів; виникнення і збереження судимості в період відбування покарання і протягом двох років з дня його відбуття.

7. З урахуванням усього сказаного вище, вважаємо, що кримінальне покарання у виді обмеження волі за своїм змістом займає проміжне становище (є перехідною ланкою) між покаранням у виді позбавлення волі на певний строк і покараннями, не пов’язаними з позбавленням волі. У зв’язку з цим, вноситься пропозиція щодо виділення окремого розділу у КВК України, який би регулював порядок його виконання і умови відбування.

8. На нашу думку, перед кримінально-виконавчими установами відкритого типу (виправними центрами) стоять такі основні завдання: належне виконання вироку суду; забезпечення процесу виправлення і ресоціалізації засуджених; спеціальне і загальне попередження (превенція); запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Кожне з указаних завдань має самостійне значення, а всі разом вони розкривають зміст процесу виконання кримінального покарання у виді обмеження волі.

Поряд з основними завданнями, виправні центри здійснюють різного роду допоміжні чи забезпечувальні завдання, до яких, на наш погляд, відносяться: 1) забезпечення правопорядку і законності в установах виконання покарань, безпеки засуджених, які в них утримуються, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебувають на територіях цих установ; 2) залучення засуджених до праці, а також забезпечення їх загальної і професійно-технічної освіти та навчання; 3) забезпечення охорони здоров’я засуджених; 4) сприяння органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

На наш погляд, закономірним і логічним підсумком сказаного буде пропозиція про внесення зміни у назву ст. 11 КВК України (“Види органів і установ виконання покарань та їх завдання”) і включення у її текст основних завдань, покладених на ці органи і установи. Пропонується доповнити цю статтю таким змістом: “На органи і установи виконання покарань покладаються такі завдання: а) належне виконання за вироками судів кримінальних покарань; б) здійснення щодо засуджених процесу виправлення і ресоціалізації; в) попередження злочинів з боку засуджених як у період відбування покарання, так і після звільнення, здійснення попереджувального впливу на інших осіб; г) запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими”.

9. Виправний центр, як один з видів установ кримінально-виконавчої системи, повинен мати обгороджену територію. На нашу думку, така “межа” покликана відокремити простір, на якому розміщаються гуртожитки, допоміжні служби, спортивні площадки й інші будинки, будівлі, споруди, що відносяться до ведення виправного центра, від інших територій, що відносяться до населеного пункту чи іншого об’єкту адміністративно-територіальної одиниці. Зрозуміло, загальна площа і географія виправного центру повинні визначатися тими органами влади і управління, які названі в ч. 3 ст. 56 КВК України. Однак, на наш погляд, потрібно передбачити також мінімальні засоби відокремлення території центру. Це може бути як огорожа, так і природні елементи ландшафту (ліс, лісопосадка, ріка, яр тощо).

Вважаємо також, що при встановленні меж виправного центру треба також враховувати дислокацію центру, характер робіт, що виконують засуджені у ньому. Проте в усіх випадках межі не можуть бути занадто віддалені від дислокації адміністрації виправного центру і повинні за аналогією з колоніями-поселеннями проходити на відстані, яка не перевищує 5 кілометрів від центру дислокації адміністрації виправного центру.

Що стосується питань технічного обладнання меж території виправного центру, то вони повинні дістати своє відображення у спеціальній інструкції (наказі, розпорядженні) ДДУПВП. Підзаконними відомчими нормативними актами також повинне бути урегульоване питання про розміри центрів, їх обладнання з точки зору матеріально-технічного функціонування. Розміри центра повинні визначатися, передусім, передбачуваною чисельністю контингенту. Саме цей показник мусить визначати і все інше – чисельність працівників виправного центру, чисельність технічного персоналу, загальну площу гуртожитків, підсобних приміщень, площу адміністративних служб тощо.

10. Вивчення особи засуджених, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, свідчить про наявність певного зв’язку між характером і стійкістю соціальної спрямованості особи злочинця, до якого може бути застосоване обмеження волі, та ефективністю цього виду покарання. Нами було встановлено також типологічні риси особи засуджених до обмеження волі, котрі, як правило, тісно взаємопов’язані між собою і впливають на більш-менш реальний прогноз ефективності покарання у виді обмеження волі. Так, обмеження волі як вид покарання найбільш ефективно може застосовуватися щодо осіб із загальною позитивною і невизначеною спрямованістю особистості, тобто тих осіб, яких можна віднести до “ситуаційного” і “нестійкого” типів злочинців, які вчинили злочини середньої і невеликої тяжкості, у тому числі необережні злочини. Разом з тим, менш ефективним буде застосування цього виду покарання до осіб, які раніше вже відбували покарання у виді позбавлення волі, а також до осіб, які вчинили насильницькі злочини і хуліганство.

11. Практичне застосування інституту відкритих установ свідчить, що успішна організація і проведення наглядово-профілактичних заходів та соціально-виховної роботи з засудженими до обмеження волі багато у чому залежать від того, наскільки повно адміністрація цих установ враховує їх особистісні характеристики. Крім цього, на наш погляд, застосуванню обмеження волі до осіб, які вчинили злочини, повинне передувати ретельне вивчення можливостей здійснення на них необхідного виховного і профілактичного впливу саме в умовах кримінально-виконавчих установ відкритого типу.

12. Нагляд у кримінально-виконавчих установах відкритого типу – це комплекс заходів, які проводяться адміністрацією виправного центру і спрямовані на забезпечення чіткого дотримання засудженими правил проживання, трудової дисципліни і громадського порядку в місцях їх проживання на території виправного центру. Головними завданнями нагляду, на нашу думку, є попередження і припинення злочинів, порушень трудової дисципліни, громадського порядку і встановлених для засуджених правил проживання, своєчасне застосування до порушників відповідних заходів впливу.

Обшук у контексті цього визначення варто розуміти як цілеспрямовані пошукові дії, що проводяться уповноваженими на це представниками влади на підставі й у межах діючого законодавства, з метою виявлення і вилучення предметів, виробів і речовин, перелік яких визначений нормативно-правовими актами ДДУПВП.

Огляд – аналогічні цілеспрямовані пошукові дії, об’єктом яких є речі засуджених. Мова може йти про особисті речі засудженого, а також про речі, які довірені йому, наприклад, для виробничих потреб. Таким чином, підпорядкування засуджених обшуку чи огляду є одним з обов’язків, пов’язаних з дотриманням і забезпеченням режиму відбування покарання.

Виходячи з потреби самих обшуків як способу забезпечення режиму, що має в тому числі і попереджувальну спрямованість, пропонується доповнити Розділ XІ “Заходи забезпечення ізоляції засуджених” Правил внутрішнього розпорядку УВП, а саме параграф 54 словами: “При проведенні особистих обшуків засуджених працівники зобов’язані виявляти коректність і не допускати дій, що заподіюють моральні переживання, не передбачені порядком проведення обшуків”.

13. Під час становлення різних форм власності змінюються характер і ставлення до праці, тому мають бути розроблені й нові принципи для відбування покарання у виді обмеження волі та тримання засуджених у виправних центрах, що потребує принципово нових правових норм, які регулюють ресоціалізацію та ефективну організацію праці засуджених. На наш погляд, найголовніше тут полягає у тому, щоб виробнича діяльність засуджених до обмеження волі не перешкоджала виконанню основного завдання виправних центрів – виправленню засуджених, які відбувають цей вид покарання.

Як зазначалося вище, в умовах розвитку ринкових відносин держава має взяти на себе утримання виправних центрів або надати їм підтримку у вигляді пільг з оподаткування, дотацій з державного бюджету для розвитку власного виробництва центрів. На наш погляд, варто розширювати права адміністрації укладати договори і контракти із суб’єктами ринкових відносин, у тому числі й з іноземними фірмами. Ринкові відносини мають дати простір для дії в усіх галузях підприємницької діяльності, зокрема і в системі виправних установ відкритого типу, де з метою виправлення і ресоціалізації засуджених має бути належним чином організовані їх праця й відповідне матеріально-технічне забезпечення виробництва. Все це в нових умовах господарювання потребує розробки нових економічних та правових норм, концептуальних підходів до пенітенціарної політики і, передусім, має бути створена матеріальна та моральна зацікавленість засудженого в результатах своєї праці.

На наш погляд, заходами, які сприятимуть поліпшенню використання праці засуджених до обмеження волі, є: матеріально-технічне забезпечення і матеріальна зацікавленість засуджених до обмеження волі; створення страхових та інвестиційних фондів; соціальна адаптація осіб, які відбувають покарання; державне оборонне замовлення; зміцнення матеріально-технічної бази установ виконання покарань; передача на постійне користування або в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній власності; поліпшення умов тримання засуджених та матеріально-технічного забезпечення за рахунок місцевих бюджетів.

14. Правовий статус засуджених до обмеження волі являє собою різновид спеціального правового статусу, який визначається як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обов’язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання у виді обмеження волі. Такий висновок дозволяє досліджувати правовий статус засуджених до обмеження волі, визначати як загальні, так і специфічні риси, в силу яких їх правовий статус займає особливе місце в системі спеціальних статусів.

15. Аналізуючи правовий статус засуджених, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, ми доводимо потребу того, щоб правовий статус цих осіб визначався через призму загального підходу до визначення правового становища засуджених, основними елементами якого є орієнтація на правовий статус громадянина України як основу правового положення засуджених, а також використання переважно загальнодозвільного принципу правового регулювання при закріпленні конкретних прав, законних інтересів і обов’язків засуджених. Необхідність такого підходу пояснюється як потребою забезпечення пріоритету аксіологічних інтересів над професійно-цільовими, яка відповідає визнанню абсолютної цінності кожної особистості, так і особливостями правового статусу засуджених, що відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу.

16. Законодавець у ст. 60 КВК України установив перелік обмежень, пов’язаних з правилами прийому, звільнення і переведення на іншу роботу засуджених до обмеження волі. Так, праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу. Переведення засуджених на іншу роботу, у тому числі в іншу місцевість, може здійснюватися власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з адміністрацією виправного центру. Це свідчить про те, що одним із суттєвих обмежень трудових прав засуджених до обмеження волі можуть бути фактичні можливості виробничої бази виправного центру.

17. Ефективність процесу виправлення засуджених багато в чому залежить від належної організації матеріально-побутового забезпечення виправних центрів. Потрібно також враховувати, що, на відміну, наприклад, від засуджених до позбавлення волі, особи, які відбувають обмеження волі, фактично не позбавлені тих чи інших матеріальних благ. Це є наслідком тієї обставини, що цей вид кримінального покарання, умови і порядок його відбування максимально наближені до звичайного життя на волі. Задум законодавця саме і полягає в тому, щоб за таких умов особи, засуджені за нетяжкі злочини, могли б успішніше пройти ресоціалізацію і стати на шлях виправлення. Тому норма житлового забезпечення у виправних центрах не повинна бути наближеною до норми житлового забезпечення слідчого ізолятора чи виправної колонії в’язниці, а мусить бути визначена на підставі незалежного експертного висновку. Авторами такої універсальної експертизи повинні стати психологи, педагоги, фахівці в галузі житлово-побутової санітарії і гігієни, працівники кримінально-виконавчої системи.

Результати проведеного дисертаційного дослідження дозволяють внести ряд пропозицій, спрямованих на удосконалення вітчизняного законодавства в галузі регламентування і виконання покарання у виді обмеження волі в кримінально-виконавчих установах відкритого типу:

1. Виходячи із змісту ч. 3 ст. 56 КВК України, можна прийти до висновку, що головна роль у вирішенні питань про межі виправних центрів належить територіальним органам управління ДДУПВП. На наш погляд, це положення суперечить законодавству України про органи місцевого самоврядування, тому ця норма закону повинна перетерпіти редакційні зміни і може бути подана у такому виді: “3. Органи місцевого самоврядування за поданням Управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області і за узгодженням з місцевими органами внутрішніх справ визначають межі територій виправних центрів”.

2. Пропонується внести зміни до порядку направлення засуджених для відбування покарання у виправні центри. Так, вважаємо, що до осіб, які потребують конвоювання при слідуванні з місць позбавлення волі до виправного центру, взагалі застосовувати таку заміну покарання недоцільно і навіть небезпечно, адже після прибуття до виправного центру вони будуть перебувати без охорони. Така заміна повинна розцінюватися засудженими як привілей і застосовуватися до осіб, які справді заслуговують на довіру і своєю поведінкою довели, що вони можуть і бажають виправитися.

Вважаємо, що кримінально-виконавче законодавство у частині встановлення правових наслідків ухилення від прибуття у виправний центр має потребу у деякому уточненні. Зокрема, потрібно на законодавчому рівні вирішити питання, що стосовно особи, засудженої до обмеження волі, яка ухиляється від прибуття у виправний центр, в суд може направлятися мотивоване подання про заміну обмеження волі позбавленням волі.

У зв’язку з цим, пропонується викласти ч. 4 ст. 57 КВК України в такій редакції: “4. Засуджений, який ухиляється від одержання припису про виїзд або не виїхав у встановлений строк до місця відбування покарання, за поданням кримінально-виконавчої інспекції затримується органом внутрішніх справ для встановлення причин порушення порядку слідування до місця відбування покарання. У разі невиїзду без поважних причин суд за поданням кримінально-виконавчої інспекції направляє засудженого до місця відбування покарання у порядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі, або в суд направляється мотивоване подання про заміну обмеження волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк”.

Відповідно, ч. 5 ст. 57 КВК України повинна мати такий зміст: “5. У разі неприбуття засудженого до місця відбування покарання органом внутрішніх справ за поданням кримінально-виконавчої інспекції оголошується його розшук. Після затримання засудженого кримінально-виконавча інспекція повинна встановити причини його неявки у виправний центр, після чого засуджений направляється до місця відбування покарання в порядку, установленому для засуджених до позбавлення волі, або в суд направляється мотивоване подання про заміну обмеження волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк”.

Пропонується також внести відповідні зміни у ст. 390 КК України, яка б передбачала кримінальну відповідальність за ухилення засуджених до обмеження волі від явки у виправний центр без поважних причин.

Відповідно, в ч. 1 ст. 57 КВК України варто закріпити, що засуджений до обмеження волі повинен бути попереджений про правові наслідки несвоєчасного виїзду без поважних причин і несвоєчасного прибуття у виправний центр.

3. На наш погляд, засуджені, яким обмеження волі призначене в порядку ст. 82 КК України або ст. 389 КК України, і засуджені до обмеження волі за вироком суду, як правило, повинні триматися окремо. Також особи, які раніше відбували позбавлення волі і на момент засудження до обмеження волі мали судимість, теж повинні триматися у виправному центрі окремо від інших засуджених, а засуджені за злочини, вчинені у співучасті, повинні направлятися у різні виправні центри. Відповідно до цього у виправних центрах, на наш погляд, повинна існувати особлива система розміщення засуджених, котра б забезпечувала названу диференціацію засуджених.

4. Закон встановлює, що у строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК України, повинен зараховуватися час попереднього ув’язнення під вартою, а також час слідування під вартою до виправного центру: одному дню попереднього ув’язнення або слідування під вартою відповідають два дні обмеження волі. Разом з тим, у законі існує прогалина щодо зарахування у строк покарання часу, коли засуджений був відсутній у виправному центрі з поважних причин (хвороба, короткочасний виїзд за межі виправного центру з дозволу адміністрації і т.п.), а також нічого не говориться про особливості обчислення строку обмеження волі у дні самовільної відлучки засудженого на роботі (прогулу) або самовільної відлучки засудженого з місця відбування покарання понад одну добу.

У зв’язку з цим, пропонується така редакція ст. 58 КВК України: “1. Строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з моменту вручення засудженому до обмеження волі припису про прибуття для відбування покарання у виправний центр і постановки засудженого на облік у кримінально-виконавчій інспекції. 2. В строк обмеження волі зараховується час тримання засудженого під вартою в якості попереднього ув’язнення, а також час слідування під вартою до виправного центру для відбування покарання з розрахунку один день перебування під вартою за два дні обмеження волі, а також час короткочасних виїздів з виправного центру. 3. В строк обмеження волі не зараховується час самовільної відлучки засудженого на роботі або за місцем проживання понад одну добу. Факт самовільної відсутності засудженого повинен підтверджуватися відповідними довідками, виписками з табелів розподілу на роботу, поясненнями засуджених, рапортами працівників та іншими матеріалами, які мають значення для справи”.

5. Частина 3 ст. 59 КВК України вказує на обов’язок засуджених до обмеження волі сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру. На нашу думку, акцент у цьому формулюванні зроблений не на обов’язку засудженого трудитися взагалі, а на обов’язковості виконання вимог адміністрації щодо місця праці і сфери її застосування. Така постановка питання у КВК України уявляється нам не зовсім точною. Очевидно, варто прямо вказати на обов’язок засудженого працювати хоча б тому, що однією з умов тримання у виправному центрі є елемент його працездатності. Обов’язок працювати мусить входити до числа елементів, які визначають правовий статус осіб, засуджених до обмеження волі, оскільки цей обов’язок чітко закріплений у ч. 1 ст. 61 КК України. У зв’язку з цим пропонується викласти пункт “б” ч. 3 ст. 59 КВК України в такій редакції: “3. Особи, засуджені до обмеження волі, зобов’язані: б)... сумлінно працювати. Сфера трудової діяльності і місце її здійснення визначаються адміністрацією виправного центру”.

6. Принцип прогресивного поліпшення умов тримання при відбутті кримінального покарання в залежності від поведінки засудженого, на наш погляд, мусить бути застосований і до засуджених у кримінально-виконавчих установах відкритого типу. Пропонується включити до КВК України статтю такого змісту: “1. Для засуджених до обмеження волі встановлюються два види умов відбування покарання: звичайні і полегшені. 2. На звичайних умовах відбувають покарання протягом 1/5 строку засуджені, які прибули у виправний центр. 3. Особам, які відбувають покарання на звичайних умовах, заборонене проживання з сім’єю. Після 22⁰⁰ годин засуджений повинен знаходитися у своїй кімнаті гуртожитку. Вихід за межі виправного центру можливий лише у вихідні дні. 4. Після закінчення вказаного строку, при сумлінному ставленні до праці і відсутності дисциплінарних стягнень, засуджені переводяться на полегшені умови відбування покарання, а у випадку порушень умов відбування покарання вони можуть бути переведені назад з полегшених на звичайні умови відбування покарання. 5. Засуджені до обмеження волі, які переведені на полегшені умови відбування покарання, можуть: у вільний від роботи час, а також у вихідні і святкові дні пересуватися територією адміністративного району, відвідувати місця масового відпочинку (крім барів, ресторанів, казино, дискотек і т.п.); з дозволу адміністрації встановлювати свій режим дня (тобто не знаходитися у гуртожитку у встановлений для початкового етапу час); з дозволу адміністрації проживати з сім’ями на орендованій або придбаній житловій площі. Засуджені, переведені на полегшені умови відбування покарання, повинні одержувати спеціальний документ, що підтверджує цей факт”.

Запропонована система змін умов відбування покарання у виді обмеження волі, на нашу думку, ефективніше сприятиме досягненню попереджувальних цілей покарання, а також дозволить гнучко реагувати у випадку помилок в прогнозі майбутньої поведінки засуджених.

7. На наш погляд, оскільки Правила внутрішнього розпорядку УВП не повною мірою відображають специфіку кримінально-виконавчих установ відкритого типу, досить поверхово відображають концептуальні проблеми організації виконання покарання у виді обмеження волі і, більше того, наближають виправні центри до установ закритого типу, то вважається за доцільне розробити і видати окремо відомчий нормативний акт, у якому б дістала своє відображення уся специфіка діяльності аналізованих установ. Незалежно від того, у якому вигляді може діяти цей нормативний акт (пропонуємо називати його Положенням про виправний центр), на нашу думку, його основу повинні скласти такі розділи: загальні положення; обладнання виправних центрів; направлення і прийом засуджених у виправні центри; взаємовідносини адміністрації із засудженими і їх родичами; режим у виправних центрах; права й обов’язки засуджених у виправних центрах; суспільно-корисна праця засуджених у виправних центрах; соціально-виховна робота із засудженими; заходи заохочення і стягнення; матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування засуджених.

Доцільно було б також у цьому документі передбачити окремий перелік тих заборон і обмежень, які передбачені в законі для засуджених до обмеження волі або прямо з нього витікають. Зокрема, визначити порядок видачі дозволу на вихід (виїзд) засудженого за межі виправного центру, зустрічей і побачень з родичами й іншими особами, навчання в навчальних закладах, розташованих на території адміністративно-територіальної одиниці або за її межами, інші актуальні питання.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Blog

Вступ

ВИСНОВОК