Атмосфера суспільно-політичного життя країни початку ХХ століття знайшла своє вираження у творчості А. Кащенка

Вид материала

Подобный материал:

Корицька Г.Р., аспірант кафедри

української літератури,

Запорізький державний університет

ВИКРИТТЯ КОРОЗІЇ МОРАЛІ ЧИНОВНИКІВ

У П’ЄСІ А.КАЩЕНКА “ПО ЗАКОНУ”

Атмосфера суспільно-політичного життя країни початку ХХ століття знайшла своє вираження у творчості А.Кащенка. До аналізу прози письменника на сучасну йому тематику звертались В.Бєляєв, С.Пінчук, М.Чабан. Проте драматургія, яка представлена (за С.Пінчуком [4, 20]) трьома п’єсами, залишилась поза увагою дослідників. Проте сміємо заперечити Степану Петровичу з приводу кількості драматичних творів, бо у листі до редакції газети “Громадська думка”, де письменник мав намір опублікувати твір, Кащенко повідомляє “...я написалъ драматическія сцены изъ казацкой жизни ХVI века … под заглавіемъ “Початокъ разруху”, т.е. “Начало распри”, посылаю въ роспоряженіе редакции” [1, 2-3]. Правда, цей твір так і не був опублікований.

Дідро наголошував: “Суспільний стан... його проблеми – ось що має стати основою [драматичного] твору” [3, 190]. Проблеми “інтелігенція і народ”, “корозія моралі чиновників” тощо знайшли своє відображення у драматургії Кащенка.

Об’єктом нашого дослідження є комедія “По закону”, яка виросла на реалістичному ґрунті суспільства кінця кінця ХІХ – початку ХХ ст., і є віддзеркаленням сучасності. С.Пінчук зауважує: “Дарма що в комедії відтворена атмосфера майже дев’яностолітньої давності, але вона аж надто виразно перегукується з нашою сучасністю. Брехня, бюрократична тяганина і пустомельство були характерними ознаками діяльності різних чиновницьких контор у царській Росії, подібно до того, як це ми маємо зараз у всіляких главках, управліннях, об’єднаннях тощо” [4, 20-21].

А.Кащенко, опрацьовуючи нову тему, шукає і нові драматургічні форми та композиційні прийоми. Він проникає у сферу соціального і психологічного життя, віднаходячи і розкриваючи справжні мотиви людських дій і вчинків, джерела життєвих конфліктів, але при цьому зберігає і побутову інтригу.

В основі сюжету п’єси лежить конфлікт між урядовцем Василем Петровичем, який відкрито зловживає своїм службовим становищем, і його підлеглими, службовцями канцелярії.

Передові ідеї проникли вже і у сфери дрібного чиновництва. Виразником цих ідей виступає невгамовний молодий канцелярист Бузюк Василь Дмитрович. На фоні чиновницького мовчазного “болота” він постає настільки прямолінійним, чесним, навіть жорстоким у своїх промовах, репліках, що з перших сторінок зрозуміло – перед нами бунтар.

Основна маса канцеляристів кожного дня приходить на роботу і, створюючи вигляд старанних службовців, робить марну справу. Бузюк розуміє, що їх робота – безглузда, непотрібна нікому, навіть начальству. Крім того, атмосфера, яку створив генерал у канцелярії, принижує особистість, робить людей “рабами” “їх превосходительства”, дає змогу пихатому генералу використати будь-кого для особистої користі, або, так само, загнати людину в кут, принизити, вижити чи просто вигнати у будь-яку мить з роботи. “Проклята служба!.. як я тебе ненавидю! – скрикує у розпачі Бузюк. – Коли б не діти, години б не сидів тут біля столу. Повіситись краще!” [5, 9].

А.Кащенко наводить нас на думку, що частина службовців вже не в силі зносити знущання начальства, тим самим піднімає проблему необхідності переустрою державної влади, проблему вартості конкретної особистості у суспільстві, можливості самореалізації, збереження людської гідності за будь-яких обставин. Крізь призму соціальних проблем чітко проступає проблематика морально-етичного змісту: проблема людської зради, проблема волі людини й волі колективу. І, звичайно, як і в багатьох інших творах автора, через усю п’єсу червоною ниткою проходить найактуальніша проблема вибору. Звідси випливають не менш важливі проблеми, що доповнюють одна одну, а інколи навіть протистоять одна одній: проблема прав людини, її обов’язків; відповідальності за близьких людей; проблема чесності.

Бузюк Василь Дмитрович – людина нового покоління, яка може і хоче реалізуватися у служінні народові, але перебуває в залежності від обставин. Він голосно говорить про те, що всі вже давно повинні зрозуміти: “... діла у певному розумінні сього слова у нас немає ніякого ... Невже ви не помітили, що в сих купах паперу немає жодного правдивого слова? Візьміть справоздання нашої інстітуції: там ви побачите тільки самохвальство, вигадки та неправду; ... ви побачите, що замість того, щоб сказати правду, яка вона є, та додати міркування, яких заходів треба вжити, щоб того лиха не було, ми одмовляємо, що пишуть, мовляв, “нісенитницю” і що у нас “все благополучно” [5, 8]. Мабуть, тому Бузюк до цих пір сидить у канцелярії, коли інші з такою освітою, як у нього, уже дослужились до “столоначальника”, бо дозволяють собою маніпулювати, “підбираючи” коханок генерала. Розуміє, що треба тікати зі служби на “вільне повітря”, поки вона не “висушила мозку, не отруїла душі”, але не може, бо в нього дружина і троє дітей. Треба боротись і обов’язково знайти вихід, і Бузюк його знаходить. Після трьох років служби він займається приватною працею: “... що-вечора я зводю рахунки по продажу і розсилці книжок у великій книгарні. Робота нелегка, проте знаєш, що робиш і до чого, а беру за те стільки ж, скільки й тут за весь день муки та знущання” [5, 9]. Бузюк шкодує, що одразу не взявся до вільної праці і пояснює це тим, що свого часу дістав тільки середню освіту і з нею не наважився стати до боротьби за життя, але він повчає інших, тих, кому пощастило більше, подолати проблему обмеженості. “А чи так неминуче потрібна державна служба? Хіба тільки й світа, що в вікні” [5, 10], – запитує Петренка. Устами героя письменник характеризує державну службу, а звідси і гнилість самої системи, яка продукувала їй: “Тікати звідси вам треба! Яко мога швидче тікати на вільне повітря, поки ся служба ще не висушила вашого мозку, не отруїла душі, не вбила почуття чести і не зробила з вас каліку, нездатного вже ні до якої праці!” [5, 10] А все те, що твориться у канцелярії “по закону”, - і є саме беззаконня.

Образ Бузюка зображено в динамічному розвитку. Крім того, що дозволяє собі говорити “крамольні речі” серед “служащих”, він, коли його звинувачують у цьому, лякають законом, і навіть тоді, як усі його товариші, не витримавши натиску генерала, нишком тікають, кидає йому прямо у вічі: “Час ... глянути на нас, підвладних вам, як на людей, а не як на рабів. Час би поміркувати, чи можуть інтеллігентні люде у наші часи жити на те жалування, що було встановлено за царя Гороха?” [5, 47]. На запитання генерала чи знає він, яка йому буде кара, відповідає запитанням: “... Ви питали, чи відомо мені, що буває тим, хто підбиває чиновників до неслухьняности... Се я мусю знати, бо про се зазначено в законі; а от будь ласка скажіть, що буває по закону тим начальникам, що розплачуються з своїми коханками казенними грішми?” [5, 47] Цей відкритий протест змушує генерала зрозуміти, що прийшли нові часи і невідомо, як все обернеться, коли покарає бунтаря, тому урядовець приймає рішення піти у відставку.

У своєму творі автор торкається і проблеми стосунків між представниками різних поколінь. Гермоген Гермогенович Сердега “підстаркуватий канцеляриста” – повна протилежність Бузюку. Якщо Бузюк – бунтар, то Сердега – боязка людина. За тридцять п’ять років служби він не дозволяє собі не те що говорити, навіть слухати “крамольні речі” про начальство. Такі службовці, як Сердега потрібні у канцелярії. Він старанно виконує велику кількість роботи і отримує за це “подяку” від начальства: “От бачте, голубчику Василю Дмитровичу: ви мене забалакали, а тепер мені вскочило... І за віщо? ... У шостій ранку прийшов ... і от ... ” [5, 12]. Це людина, яку можна образити, не отримавши опору. Коли товариші умовили його йти з ними просити “на гуску”, Сердега до кабінету заходить останнім, сподіваючись на те, що його не помітять. Проте Василь Петрович “витягає” з юрби і починає допікати. Сердега й сам не може збагнути, як дозволив себе умовити, починає виправдовуватись: “Ваше превосходительство! Всевишній свідком – не їм гусятини! Одного разу тільки невеличкий шматочок проковтнув і то ледве не вмер від корчів... Госоподи Боже!.. Три карбованці вона коштувала!.. Чи годиться з нашими нікчемними утробами таку деликатну птицю їсти?..” [5, 46]

А.Кащенко вдало, через найменшу деталь, розкриває психофізіологічні таємниці індивідуума. “Художня деталь – то прикметний мікрообраз, що може вирізнітися через свою значимість, вагу і шляхом авторського акценту на ньому” [6, 732]. У комедії “По закону” автор використовує сатиричну деталь, яка генетично походить із категорії комічного, де комічне і є її мікрочастиною. Сатиричну канву твору “наповнює” гуска, точніше “праздникове” “на гуску”, що видавали “служащим” щорічно. Власне, воно стала стрижневим елементом, навколо якого так іронічно розгортаються події: дружину генерала, яку застав з коханцем Зубковим (секретарем Василя Петровича – Г.К.), Бузюк змушує просити “на гуску”; вона (гуска) є причиною “бунту” у канцелярії, який підштовхнув урядовця до думки про відставку; вона (гуска) стала причиною приниження Сердеги.

Роздуми автора про реформування, оновлення державної влади заставили його звернути увагу на суспільно важливі для свого часу проблеми, носіями яких є як головні, так і другорядні герої комедії “По закону”. Суть урядовців, канцеляристів, чиновників, їх непривабливі сторони А. Кащенко розкриває через розмови та дії героїв твору. Типовим урядовцем початку ХХ століття є Василь Петрович – генерал, державний службовець. Вперше з ним зустрічаємось лише в дії ІІ, яві 4, хоча мова про нього йде вже в дії І. Щоб змалювати Василя Петровича, автор показує його в розмовах з іншими урядовцями. Так досягається можливість всебічно оцінити його і як державного службовця, і як людину. Дії Василя Петровича відверто цинічні, нечесні. Він вдає, що невтомно працює на користь держави, турбується про інших, а надати “підмогу на шлюб” Петренку вважає неможливим. Виконує різні безглузді циркуляри, не замислюючись над їх змістом, і разом з тим може порушити їх. Егоїзм, жадібність, лицемірство, улесливість, хитрість – характерні риси Василя Петровича. “Звичайно, законність – перше всього. Законність – се моє гасло!” [5, 40], - стверджує він. Та його законність особлива: не чесна і справедлива, якою має бути, а брехлива і цинічна. Він відмовляє Петренку у “підмозі на шлюб”, кидаючи: “Та ви щож думаєте, як казна-так то дійна корова? Ні то народні гроші, добродію мій, народні! Біля них треба обережно … А то сьогодні дай вам підмогу на шлюб, через дев’ять місяців на хрестини, ще далі на хворіння дружини, ще далі на похорон дитини …” [5, 38]. І тільки після “поради” Зубкова виділяє гроші “по справедливості”: “на шлюб” п’ятнадцять рублів, а своїй коханці Водській – вісімдесят п’ять рублів (“Трохи буде не рівно, але се зрозуміло у Марії Йвановни зовсім инші потреби” [5, 39]). Він “піклується”, щоб служба не перешкоджала лагідно жити з чоловіком, звільняючи Лялькову з роботи після одруження з Петренком, тим самим вивільнивши місце для Барвинської. Охоче “виконує” циркуляр про те, “щоб не приймати до служби жіноцтва більше тридцяти відсотків” [5, 29]: не відмовляє Барвинській, молодій вдові, бо “у неї був лист від дуже впливової особи” [5, 34]. Та й на роботу вона може приходити, коли забажає, хоча повинна пам’ятати, що її відсутність викликатиме нудьгу у генерала. Дволикість Василя Петровича проявляється і у ставленні до вищого начальства: “Хома Хомич і Сава Савич … тепер сильні люди! Одмову мою вони мали б собі за образу і мені на службі увірвалось би. Вони пустили-б про мене чутку, що я нетактовний і не здатний кермувати на своїй посаді. Се треба розуміть” [5, 39]. Наш “керманич” у своїх муках звинувачує і Державну думу. Автор устами Василя Петровича дає оцінку всій чиновницькій системі початку ХХ ст.: “Ху, мука яка!.. З того часу, як зьявилася оця державна дума, бодай вона счезла, наша служба звелася прямо на каторгу! (Обтирає піт). У якогось там, прости Господи, брехунця засвербить язик і зараз ті “запитання” міністрові, а той піднімає на ноги всі департаменти!” [5, 29]; “Як вам подобається? Та ж сама рука, що подає ціркуляра про заборону приймати жіноцтво, одночасно просить прийняти якусь бону, та до того ще стару дівку!” [5, 30]. Така служба “по закону” властива на всіх рівнях.

Правою рукою Василя Петровича є Зубков Петро Іванович, його секретар. Він “... у їх превосходительства велику силу мають ... Що вони тільки схочуть, про що не попросять, так все те й робиться...” [5, 5], - заявляє канцелярист Сердега. Правда, із репліки Бузюка зрозуміло, що це він “заслужив” за те, що “генеральша з ним у гречку стрибає” [5, 5]. Петро Іванович “прикриває” Водську - “служащу” тільки тому, що “до неї залицяється генерал!” [5, 12] Зубков вчасно і вміло може дати “пораду” генералу, яка буде базуватися на “його” лицемірній законності. За словами Бузюка, то й “справжня” служба для Петра Івановича починається тоді, коли приходить генеральша.

Жертвою існуючого беззаконня стає молодий урядовець Петренко Борис Григорович. Він хоч і не підтримує дій урядовців, але нічого й не робить для того, щоб щось змінити. Має пристойну освіту, однак не може (чи не хоче?) знайти собі відповідну роботу. Вірить, що “… після встановлення констітуції, все мусить зреформуватись, оновитись…” [5, 11], розмірковує про роль службовця в житті країни, про покращення “народного життя”. Однак конкретних, дієвих заходів не вживає, бо боїться: “Щось мені боязно”; “Без дозволу генералового не можна нам побратись” [5, 6], “Неможна всім іти! Се ж вийде “скопом”, - значить бунт” [5, 24]. Проте, після рішення генерала про звільнення нареченої, знаходить сили подати “прошеніе про одставку”.

Яскраво і чітко у п’єсі виписано жіночі образи. Так, наприклад, Водська і Барвинська живуть “по закону”, який створили для себе. Водська – “високошановна пані”, “служаща”. На службу приходить, коли забажає, щоб розважитись. Їй подобається бути в центрі уваги. Та сама тільки вдає, що цікавиться життям, проблемами інших. Слід зазначити, що мова Водської то ніжно-голубляча (“голуб’ята”, “воркуєте”), то різка та груба (звертаючись до Барвинської, говорить: “Ви думаєте, що як убралися такою павою, то так вас зараз і на службу приймуть? Тут не весілля, щоб так одягатись” [5, 19]). Самовпевненість, заздрість, лицемірство, егоїзм – визначальні риси характеру Водської.

Власне бачення служби у Барвинської – служба задля розваги. Вона – розфарбована (“розбарвлена”) красуня – вдова, якій “сумно вдома самій, без ніякого діла”. Хоче стати на службу, аби не нудьгувати. “Коли ж мені приходити до служби? Вибачте, я дуже рано не можу ходити, бо прокидаюся хіба що в одиннадцятій годині, та й то надсилу…” [5, 33], - жаліється вона Василю Петровичу. Барвинська – вдова впевнена, що не шлюб, а тільки вільне кохання дає щастя. Автор наголошує на духовній обмеженості цієї жінки. А з окремих реплік видно, що навряд чи така “служаща” принесе користь.

Зауважимо, що за жанром “По закону” – це соціальна сатирична комедія, адже в ній переважає не доброзичливий сміх, а сміх викривальний, засуджуючий.

Найбільше навантаження в розкритті змісту комедії несуть надзвичайно вдало побудовані діалоги, у яких проявляються взаємини між дійовими особами, їхні характери, соціальний статус. Максим Горький стверджував: “П’єса-драма, комедія – найважча форма літератури, - важка тому, що п’єса потребує, щоб кожна діюча в ній одниниця характеризувалась і словом, і ділом самосильно, без підказувань з боку автора... Дійові особи п’єси створюються виключно і тільки їхніми словами, тобто чисто розмовною мовою...” [2, 237]. Мова кожного персонажа п’єси індивідуалізована, відбиває і його культурний рівень, і особливості характеру, і мету життя.

У п’єсі місце дії окреслене канцелярією та кабінетом Василя Петровича. У рамках цих просторів відчувається затхлість у прямому і переносному значенні цього слова. Проте, якщо у канцелярії відчутно “дух” протесту, “вільнодумства”, то у кабінеті панує атмосфера обмеженості духовного простору персонажів. І навіть ті, хто потрапив сюди, стараються вирватись на волю.

На жаль, комедія так і не ожила на сцені та й взагалі не перевидавалась після 1917 року. Хоча актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність кожного характеру, що водночас є виразним соціальним типом доби, природність конфлікту допомогли б нам (за Ж.-Ж. Руссо) звільнитися “від своїх вад та недоліків, так, дивлячись у дзеркало, стирає з обличчя яку-небудь пляму” [7, 206], бо таких “василів петровичів”, “зубкових”, “водських” є достатньо і сьогодні.

Та як не гірко усвідомлювати, проте є ще на нашому суспільному тілі рани, які відкрилися не одне століття тому.

Ми розглянули лише один твір із невеликого драматургічного доробку А. Кащенка. Не меншу вартість становлять його комедія “Зоря нового життя”, драма “Напровесні”, які і стануть об’єктом нашого дослідження надалі.

ЛІТЕРАТУРА

Відділ рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського /Ф.І.№34113.
Горький Максим. Літературно-критичні статті. – К., 1951. - С.237.
Дидро Д. Эстетика и литературная критика. – С. 190-191.
Кащенко А.Ф. Під Корсунем: Іст. повісті /Передм., упоряд., підгот. текстів С.П. Пінчука. – К.: Молодь, 1992. – 320 с.
Кащенко А. По закону. – Катеринослав, 1917. – 48 с.
Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – С. 732.
Руссо Ж.-Ж. Избранные произведения: В 3 т. – М., 1961. – Т.2. – С.206.

АННОТАЦИЯ

В статье исследуются особенности жанра, композиции, системы образов драматического произведения А.Кащенко "По закону".

SUMMARY

Peculiarities of genre, composition, system of characters of dramatical work of A.Kashcenko "By Law" are considered in the article.

Blog

Атмосфера суспільно-політичного життя країни початку ХХ століття знайшла своє вираження у творчості А. Кащенка