Люди здавна цікавились тим, як виникла мова. У ба­гатьох міфах І казках мова вважалась витвором богів, фантастичних героїв чи мудреців

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• План Вступ. Рідна мова. Мова це серце нації, 114.88kb.
• 1. Що таке літературна мова? Назвіть найголовніші ознаки сучас­ної української літературної, 188.3kb.
• Міжнародний конкурс з української мови ім П. Яцика, районний етап Імісце Салтанова, 35.52kb.
• Укра їнська мова, 292.02kb.
• Розділ: Мовознавство Українська мова, 282.2kb.
• Теоретичний матеріал з дисципліни «Ділова українська мова» для іноземних студентів, 271.21kb.
• Охарактеризуйте призначення оператора вибору select в структурованій мові запитів sql, 87.75kb.
• Українська мова: походження, поняття І форми, сучасна мова, 91.87kb.
• Тема Мова та мовні стилі, 127.78kb.
• Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2004. Вип. 35. С. 373-382 visnyk LVIV univ. Ser. Philol., 1208.15kb.

Вступ

Люди здавна цікавились тим, як виникла мова. У ба­гатьох міфах і казках мова вважалась витвором богів, фантастичних героїв чи мудреців.

У Давній Греції і Римі, а також у пізніші часи виник­ ряд гіпотез про походження мови, які розроблялися і видозмінювалися до кінця XIX ст.

Так, представники зву­конаслідувальної гіпотези вважали, що первісні люди сві­домо чи несвідомо наслідували звуки навколишньої приро­ди (крики тварин, співи птахів, шуми тощо). Згодом наслі­дування ставали назвами відповідних тварин, птахів, пред­метів.

Прихильники вигукової (або афективної) гіпотези припускали, що мова утворилася на основі мимовільних криків-вигуків первісних людей під впливом певних почут­тів та емоцій — болю, страху, радості тощо, наприклад: від ох - охати, від ой — ойкати. Різновидом вигукової теорії є трудова гіпотеза, згідно з якою мова виникла на основі мимовільних вигуків, що супроводили різні вияви діяльності первісної людини.

За договірною теорією, люди, відчувши потребу щось сказати одне одному, домовляли­ся, як називати різні предмети, явища і процеси. Але ця теорія сама себе заперечує, бо для того, щоб домовитися, як називати ті чи інші речі, вже треба володі­ти мовою.

Проте жодна з цих теорій-гіпотез не може до­статньою мірою пояснити, як виникла людська мова.

У питанні ж про виникнення споріднених мов та діалектів є загальноприйнята гіпотеза, згідно з якою у процесі поділу і розселення племен утворювалися генетично споріднені мови — мови, які вийшли з одного джерела.

На зміну мовам народностей, які були переважаючим типом мов у рабовласницькому і феодальному суспільст­вах, прийшли національні мови, які форму­вались одночасно з формуванням капіталізму, утворюва­лись по-різному і з різних мов та діалектів.

Для загальнодержавних потреб необхідна була спільна мова, особливо писемна. Утворювалися такі мови по-різно­му. В одних випадках на основі центральних діалектів склалася писемна мова. Наприклад, у Київській Русі давньоруська мова сформувалася на основі говорів Києва та інших міських громад, французька формувалася на ос­нові діалекту давньої області Іль-де-Франс з центром у Парижі.

В інших випадках літературною мовою ставала мертва писемна мова (латинська — в краї­нах Західної Європи).

У випадку Київської Русі писемних мов було дві: старослов’янська, або староболгарська, яка використовувалася у церковній літературі та при перекладах, та східнослов’янська, або давньоукраїнська літературна мова, які найчастіше застосовувалася у авторських творах.

Шляхом концентрації (об'єднання) діалектів утвори­лися українська, російська і білоруська — мови українського, російського і білоруського народів. Час активного формування їх припадає на III ст. до н. е. – VIII ст. н. е. (українська), XIII — XIV ст. (російська). Це сталося тому, що у 1239 р. монгольський хан Батий зруйнував Переяслав і Чернігів, а роком пізніше — Київ. Давньоруська феодальна держава — Київська Русь — пе­рестала існувати, розпалась на окремі князівства, між якими майже припинились активні політичні, економічні й культурні зв'язки. За умов такої роз'єднаності основні територіальні діалекти колишньої живої східнослов’янської мови інтенсивно перетворювались в окремі близькоспоріднені мови — українську, російську, білоруську.

Дослідження літературно-писемної мови давніх українців періоду Київської Русі є надзвичайно актуальним сьогодні, за часів незалежної України, в час, коли переосмислюються застарілі радянські погляди на походження сучасної української усної та писемної мови як такої, що була сформована одночасно з білоруською та російською.

Темою роботи є дослідження літературно-писемної мови давніх українців.

Метою роботи є пошук спільних ознак у писемній мові Київської Русі й сучасній українській мові та доведення того, що сучасна українська зберегла більше, ніж інші мови цієї ж групи, спільних із давньою східнослов’янською ознак.


Розділ І

Лексика давньоукраїнської літературної мови

Роль старослов’янської мови в подальшому розвитку давньоукраїнської мови

Згідно з твердженням академіка В. В. Виноградова, внаслідок взаємодії старослов’янської та східнослов’янської мов утворилося два типи давньоукраїнської літературної мови: книжно-слов’янський і народно-літературний. Але це загальне твердження, нажаль, не дає нам повної характеристики функціональних стилів цих типів мови.

Перед тим як звернутися до характеристики стилістичних властивостей старослов'янізмів і східнослов’янізмів у давньоукраїнській літе­ратурній мові, зауважимо, що старослов'янська книжна мова, створена на живій слов'янській (певно, македонській) основі, була близькою живій східнослов'янській мові найдавні­шого часу. Тільки завдяки такій великій їх спорідненості книжна старослов'янська, чужа за походженням східним сло­в'янам, без особливих перешкод могла бути опанована ними. Тому питання про їх співвідношення може розв'язуватися тільки на матеріалі тих мовних фактів, що не збігаються в них, що вка­зують на їх відмінності. З цього погляду, наприклад, лексичні старослов'янізми можна поділити на дві гру­пи: 1) старослов'янізми, які запозичалися східнослов'янськими книжниками тому, що рівнозначних їм слів у східнослов'янській мові не було, оскільки ці перші позначали предмети, явища і культурні поняття, відсутні в культурі і побуті східних слов'ян; 2) старослов'янізми, яким у живій давньоруській мові відповідали слова з тим же смисловим значенням, але порівняно з ними їх старослов'янські синоніми мали певні стилістичні відтінки, певне експресивне забарвлення

До старослов'янізмів першої групи належать слова, пов'язані з церквою і релігією, з наукою та історичними творами.

Лексичні старослов’янізми другої групи, які є синонімами східнослов’янським відповідникам, дозволяли давньоукраїнським книжникам обирати в одних випадках старослов’янізми (для створення урочистості, поважності викладу), а в інших – українізми (у звичайній розповіді, яка не вимагає застосування засобів високого стилю).

Стилістичне розмежування лексичних старослов'янізмів і українізмів можливе і в тих випадках, коли одне і те ж слово існу­вало і в старослов'янській, і в східнослов'янській мовах, але вжи­валося в них у різному значенні. До таких слів належить, напри­клад, слово «живот», що у старослов'янській мові має значення «життя» — значення, позбавлене помітної буденності, а в давньо­руській вживалося в значенні «майно» — значенні конкретно-побутовому.

Як видно з усіх наведених вище зіставлень стилістичними властивостями наділені тільки ті українізми, які в старослов'янсь­кій мові мали для себе відповідні слова-синоніми або слова-дублети.

Українізми ж, що не мали собі синонімічних відповідників у старослов'янській мові, властиві були всім стилям давньоруської літературної мови. А старослов’янізми, що не мали відповідників у східнослов’янській, запозичалися давньоукраїнською літературою разом з тими грецизмами, що лишалися у старослов’янських пам’ятках неперекладеними і значно розширювали її лексичний склад дорогоцінними надбаннями.

Потреба і можливість вільного стилістичного вибору засобів вираження з старослов'янського або з східно­слов'янського джерела з'являються у зв'язку з необхідні­стю не тільки висловити думку, а й викликати почуття урочи­стості, благоговіння, радості, печалі тощо, надати стилю викла­ду краси і сили. Все це в давньоруській літературі XI—XII ст. зумовлювалося, як правило, жанром твору.

Ця співвідносність старослов'янських і східнослов'янських слів, граматичних форм і фонетичних особливостей служила ос­новною базою для розмежування різних стилів і типів давньо­руської літературної мови.

Багато слів старослов'янської мови перейшло пізніше з дав­ньоруської літературної мови до словникового складу сучасних російської, української і білоруської літературних мов, напри­клад: «союз», «вождь», «свобода» та ін.

Крім усіх розглянутих лексичних стилістичних засобів, дав­ньоруська літературна мова XI—XII ст. в обох своїх типах (книжно-слов'янському і народно-літературному) нерідко запо­зичала з старослов'янської мови й інші стилістичні засоби та прийоми, успадковані нею з багатого арсеналу стилістики грець­кої: численні риторичні фігури, метафори, епітети, порів­няння, символи і алегорії тощо («Кто даст главе моей воду, и счесем моим источник слез», «солнце правды», «аки лев рыкая, кого поглотити»).

Нарешті, наявність у старослов'янській мові лексичних, гра­матичних, стилістичних і правописних норм вплива­ла й на нормування давньо­української літературної мови — нор­мування не тільки шляхом часткового переймання норм старо­слов'янської мови, а й виробленням власних для давньо­української літературної мови.

Слід підкреслити значення старослов’янської мови у розвитку давньоукраїнської літературної мови: адже спираючись на досвід першої давньо­українська за короткий час змогла піднятися до рівня тогочасних найрозвиненіших літературних мов світу.

Лексика давньоукраїнської літературної мови

Звертає на себе увагу надзвичайне багатство лексики давньоукраїнської літературної мови. Крім великої кількості слів для озна­чення побутових понять у ній широко представлена різноманітна виробнича лек­сика, що відображає високий рівень землеробства, ремесла, ар­хітектури та ін. Це, наприклад, слова типу «перевісите» (сітка для ловлі птахів), «пожьня» (нива, рілля, лука), «притеребь» (земля під ниву після викорчування лісу) і т. д.

Багата також лексика політична, соціально-економічна, юри­дична, військова та ін.: князь, бояринь, гридь, гость, тиунъ, челядинъ, кметъ, староста, продажа, вира, видокъ, воєвода, копьє, шеломъ, порок і т. і.

Природно, що в літературній мові Київської Русі наявна та­кож багата церковно-культова лексика, наприклад: храмъ, божъница, икона, евангелиє, владика, єпископ, митрополитъ та ін. Серед цієї лексики дуже багато старослов'янізмів та грецизмів.

Спеціально треба відзначити багатство абстрактної і науко­во-термінологічної лексики, яка відображає високий, як на той час, рівень науки, літератури і взагалі всієї культури Київської Русі. Наприклад: возвитиє (ріст), отишиє (тишина, гавань), опась (охорона, захист, страх), запа (очікування, підозра), премудрость, инословие (алегорія), посміяниє (іро­нія), величєство, величина; органъ, хроника, физиологъ, топография і под. Серед цієї лексики найчастіше зустрічаються запозичення з старослов'янської і грецької мов.

Іншомовні запозичення в літературній мові Київської Русі становлять взагалі незначну питому вагу. Зіткнення її з іншими мовами не похитнули її самобутності. Як зазначалося, іншомовні запозичення в давньо­руській мові стосуються майже виключно лексики, а не граматичної її будови

Запозичення найдавнішої доби з грецької мови стосуються переважно понять релігійно-культових і сфери науки та мистецтва, частково також побуту (амвонь, иерей, евангелиє, грамматика, театръ, тетрадь, амфора, корабль, фонарь, леп­та, кровать та ін.).

Зовсім незначна кількість запозичень в літературній мові Ки­ївської Русі з латинської мови (наприклад: оцетъ і алтарь) і з тюркських мов — половецької та хозарської (чага, кащей, женьчугъ, каганъ, ногата, товаръ).

З безсумнівних германізмів, що проникли в літературну мову Київської Русі, треба відзначити слово «князь» і «пенязь», із скандінавізмів— тиунъ (слуга), гридь (в «Руській правді»).

Виключно в новгородських пам'ятках зустрічається невелика кількість запозичень з фінської мови: «ушкуй» (човен; пор. новго­родські ушкуйники), «соломя» (вузька протока).

У свою чергу, давньоруська мова впливала на інші мови, особливо на німецьку, оскільки північно-західні землі Київської Русі безпосередньо підтримували жваві торговельні зв'язки з ні­мецькими містами. Так, наприклад, слово «соболь» у формі «Zobel» зафіксоване вже в давньоверхньонімець­кій мові в глосах XI ст. У XIII ст. в німецьку мову проникли такі слова, як «соха» (Zoche), «толмач» (Dolmetch і Tolk) та ін.

Доказом лексичного багатства літературної мови Київської Русі є також властиве їй багатство синоніміки, завдяки чому перекладання з грецької мови всіх слів відбувалось не тільки в їх основних значеннях, а й у певних відтінках цих зна­чень відповідно до загального смислу і стилю даного тексту. У цілому ж багатство лексичних, граматичних і стилістичних за­собів літературної мови Київської Русі забезпечувало можли­вість перекладу на цю мову всіх без винятку грецьких оригіналів будь-якого жанру і стилю. Все багатство давньоукраїнської літера­турної мови Київської Русі з особливою силою виявляється, зви­чайно, не в перекладних, а в оригінальних творах давньоукраїнських письменників, прикладом чого може бути мова «Слова о полку Ігоревім».

Підсумовуючи сказане про лексику літературної мови Київ­ської Русі, слід зазначити, що в її словнику збереглися сліди попередніх давніших етапів її життя. Так, слово «уй» на означення дядька по материнській лінії, мабуть, збереглося ще з часів матріархату (від нього, між іншим, похо­дить слово «вуйко», вживане ще й тепер у тому ж значенні в пів­денно-західному наріччі української мови); розвинена номенкла­тура кровного споріднення наочно відображає епоху родового ладу; тоді ж, мабуть, увійшли в мову предків східних слов'ян окремі іншомовні слова з мов сусідніх, неслов'янських племен. Термін чадь - челядь (з недиференційованим значенням діти, слу­ги, раби) саме цією недиференційованістю свого значення відо­бражає період розкладу первіснообщинного родового ладу у східних слов'ян і своєрідні форми патріархального рабства, що підготовляли виникнення феодального ладу на Русі. Особливо ж повно словник давньоукраїнської загальнонародної мови IX— XIII ст. відображає суспільні відносини, культуру й побут схід­них слов'ян в епоху феодалізму.

З генетичного погляду він включав у себе лексику, успадковану з праслов’янської мови, лексику нову, створену на східнослов’янському ґрунті, і лексику, запозичену зі старослов’янської, грецької та інших мов. У цілому протягом IX – XIII ст. давньоукраїнська загальнонародна мова, скоріше за все, не зазнала якихось істотних змін.


Розділ ІІ

Загальна характеристика мови окремих груп пам’яток Київської Русі

Загальновідомим є жанрове багатство літератури Київської Русі. З одного боку, це церковнослужебна література, богословсько-догматичні, богословсько-філософські, проповідницькі, житійні й інші твори, безпосередньо пов'язані з церквою і релігією; з іншого боку, це твори історичної, наукової і художньої літератури, а також пам'ятки ділового письменства.

Жанровому багатству давньоукраїнської літератури відповідає і багатство тогочасної літературної мови.

Для загальної характеристики давньоукраїнської літературної мови доцільно весь склад літератури Київської Русі поділити на такі три групи.

1. Твори, що є східнослов’янськими копіями зі староболгарських оригіналів (Остромирове євангеліє 1056 – 1057 рр., Ізборник Святослава 1073 року, житія різних святих та ін.)
   
2. Переклади з грецьких оригіналів, зроблені книжниками Київської Русі («Хроніка» Георгія Амартола, «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, повість «Александрія», «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Житіє святого чоловіка божого Олексія» та ін.)
   
3. Оригінальні твори різних жанрів («Сказаніє про Бориса і Гліба» Нестора літописця, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Поученія» Кирила Туровського, «Слово о полку Ігоревім», «Поученіє» Володимира Мономаха, «Руська правда», літописи, грамоти та ін.).
   

Епоха Київської Русі, на думку Р. І. Аванесова, «характери­зується наявністю трьох типів писемної мови, один з яких обслу­говував ділове листування, другий, власне літературна мова,— жанри художньої літератури, третій — потреби культу і церков­но-релігійної літератури. Перші два типи мали загальнонародну основу (другий з сильними елементами народнопоетичної, фольк­лорної мови), в той час як третій являв собою церковнослов'ян­ську мову.

Отже, можна виділити такі три групи давньоукраїнських функціональних стилів мови:

I. Мова творів, скопійованих із старослов’янських оригіналів, є майже чистою старослов’янською мовою. Але на ній позначився вже вплив живої східнослов’янської мови, рідної мови переписувача, як у фонетиці, так і у морфології. В останній зустрічаються живі східнослов'янські форми замість старослов'янських.

Такі особливості характеризують мову східнослов'янських ко­пій з старослов'янських оригіналів, тобто мову старослов'янсь­ких пам'яток «руського ізводу» (редакції).

II. Мова творів, перекладених давньоукраїнськими книжниками з грецьких оригіналів в основі своїй така ж, як і мова пам'яток попередньої групи. Пояснюється це тим, що перекладалися твори дуже поважного змісту, здебільшого з повчально-релігійною тенденцією, у зв'язку з чим і стиль цих творів був високий, неможливий без книжної староболгарської основи. Східнослов'янські книжники за характером своєї освіти і начитаності добре володіли старослов'янською мовою і користувалися нею взагалі в усіх випадках не тільки на письмі, а й усно, коли мова йшла не про буденно-побутові або практично-ділові потреби.

Для позначення нових для східних слов'ян предметів і явищ, нових понять, наявних у грецьких оригіналах, давньоукраїнські книжники брали готове слово з народної розмовної мови або створювали нове з відповідного кореня за допомогою префіксів і суфіксів за зразком аналогічних вже існуючих слів. Перший випадок найчастіше мав місце при передачі грецьких назв побутових предметів і побутових відносин. Другим способом передавались грецькі слова з абстрактним значенням. У такому разі не дивно, що у мо­ві руських перекладів з грецьких оригіналів на фоні церковно­слов'янської лексики зустрічається чимало слів східнослов'янсь­ких—народних і створених книжниками

Під впливом тогочасної літературної грецької мови, в якій були дуже поширені складні слова, давньоукраїнські книжники теж часті­ше, ніж раніше, почали використовувати цей спосіб словотво­рення, а необхідність передавати одне й те ж грецьке слово різ­ними східнослов’янськими відповідниками залежно від смислового відтінку цього слова і загального контексту загострювала увагу на синонімічному багатстві рідної мови. Так, напри­клад, грецьке «догма» в різних випадках передавалось словами: «вопрось», «богословие», «божественное слово», «естествословие», «законь», «заповідь», «изыскание», «предание», «учение», «чаяние» та ін.

Така різнома­нітність у передачі одного й того ж слова свідчить, що літера­турна книжна мова до половини XI століття вже досягла висо­кого ступеня свого розвитку і спроможна була передавати різ­номанітні відтінки понять. Кількістю слів вона не набагато по­ступалася перед грецькою мовою. Значну самостійність давньоукраїнські перекладачі виявляють у стилістичних художніх при­йомах, у творчих переробках грецьких оригіналів.

Звичайно, в процесі роботи над перекладами з грецької мови руські книжники засвоюють з грецьких оригіналів деякі поетичні формули, риторичні фігури й інші стилістичні прийоми Так, у перекладі «Александрії» зустрічається вислів «утерети пота» в розумінні «багато попрацювати». Цей вислів широко вживався в давньоруській літературі. (Пор. вислів літо­писця про Володимира Мономаха, який «утер много пота за русскую землю»). Але, використовуючи деякі стилістичні прийо­ми грецьких і староболгарських авторів, давньоруські книжники надають перевагу, головним чином, власним стилістичним при­йомам і образам, що на той час вироблялися в літературі Київ­ської Русі і були поєднані з поетичними прийомами усної пое­тичної народної творчості.

III. В оригінальних творах літератури Київської Русі найпов­ніше відображається все багатство давньоруської літературної мови в галузі її лексики, а також стилістичних прийомів.

Характерною ознакою мови оригінальних пам'яток Київсь­кої Русі є різне співвідношення в ній між книжними старобол­гарськими елементами з одного боку і живими східнослов'ян­ськими з другого. Це співвідношення в цілому зумовлюється жанром і стилістичною настановою твору. Твори «високого» стилю, особливо церковно-релігійного змісту, взагалі писалися слов'яноруською мовою, тобто старослов'янською мовою з знач­ними нашаруваннями живої східнослов'янської мови в лексиці, фонетиці і граматичній будові. Блискучим зразком такої мови є мова «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона. Це «Слово» становить шедевр давньоруського церковно-пропо-відницького ораторського мистецтва.

Все «Слово» написане слов'яноукраїнською мовою. Автор вво­дить у свій твір велику кількість біблійних цитат. У деяких ви­падках на мові твору позначається вплив церковних пісень, тво­рів отців церкви, апокрифічної і житійної літератури.

Як зразок книжного красномовства «Слово» має відповідні особливості своєрідного ораторського стилю — символічний па­ралелізм і порівняння, уособлення абстрактних понять, метафори, антитези, повтори, риторичні звертання, оклики і запитання. Відображається в «Слові» і ритмічна організація мови.

Зовсім інше співвідношення між книжними старослов’янськими елементами і елементами живої давньоруської спостерігається в творах, близьких до реального побуту, суспільних відносин східних слов’ян. Кількість старослов’янізмів у цих творах незначна.

До таких творів належать насамперед літописи. В їх мові яскраво відображається побут слов’ян через використання таких суто східнослов’янських живомовних термінів, як «дым», «рало», «одрина», «баня», «голубник», «стреха», «село», «весь», «погост», «город» і т.д. Таким чином численні давньоруські літописи своєю мовою помітно виділяються з кола пам’яток, написаних старослов’янською мовою. До того ж, стиль літописів відзначається стислістю, лаконічністю.

Однією з найяскравіших рис давньоруських літописів, якою вони відрізняються від візантійських і західноєвропейських історичних хронік, є вживання в них прямої мови. Саме завдяки цьому відчувається залежність літопису від життя.

Вершиною культури художнього слова епохи Київської Русі є безсмертне «Слово о полку Ігоревім».

Автор «Слова» - високоосвічений книжник, який водночас був глибоким знавцем усної народної творчості, народної поетичної та розмовної мови, звідки він черпав образи і мовні засоби для свого твору. Основою мови для «Слова» є, безперечно, народно - поетична стихія і жива усна східнослов’янська мова.

З інших стилістичних давньоукраїнських джерел найяскравіше відображається в мові «Слова» лексика і фразеологія військово-дружинного побуту, з якою часто поєднується термінологія землеробського побуту, наприклад: «…снопы стелют головами, молотят чепи харалужными…».

Це свідчить про глибокий зв’язок «Слова» з народним життям східних слов’ян, але разом з тим у ньому можна знайти й літературно-книжкову фразеологію, в якій відображається знайомство автора з церковнослов’янською і візантійською літературою. Є в цьому творі й поодинокі грецизми (паполома та ін.), а також чимало тюркізмів (каган, кощей, ногата, чага, харалуг тощо).

Для поетичного стилю «Слова» характерна його різноманітна яскрава символіка. Вона є улюбленим засобом образного розкриття фактів і подій у творі. Битва тут, наприклад, символічно уподібнюється то сівбі, то весіллю, то молотьбі. Образність мови твору посилюється також багатством його влучних епітетів, часто запозичених з народної поетичної творчості, наприклад: «сизый орел», «синєє море», «кровавыя раны», «студена роса» і под.

Типовою для пам’яток Київської Русі ділового змісту є мова «Руської правди» - першого писаного судебника східних слов’ян, що пізніше став зразком для подібних зведень законів у Литовському князівстві та інших країнах.

Основою мови «Руської правди» є жива усна східнослов’янська мова. В ній дуже небагато церковнослов’янізмів. Але натомість в ній зустрічаються у великій кількості скандинавізми: «тиунъ», «гридь», «колбяг» і деякі інші («Руська правда» з’явилася у Новгороді, що здавна мав торговельні зв’язки зі Скандинавією).

Стиль «Руської правди» характеризується наявністю властивих діловій мові канцелярських, юридичних формул і зворотів, вплив яких простежується протягом усіх пізніших століть у мові грамот і різноманітних актово-урядових документів.

Поширеність грамотності в Київській Русі

Високий рівень культури Київської Русі особливо яскраво відображений у пам’ятках її багатогранної літератури. Літописи малюють нам правдиву картину процвітання духовного життя в Київській державі, зокрема книжної освіти, любові до книг, до їх збирання, заснування великих книгосховищ при церквах, монастирях і княжих дворах.

У Києві велике книгосховище існувало вже в X ст. при Десятинній церкві, заснованій хрестителем Русі – князем Володимиром. Ще більшу бібліотеку створив при Київській Софії його син – Ярослав Мудрий.

Було в Київській Русі немало й широко освічених, у тому числі й таких, які володіли кількома мовами, майстерних перекладачів і видатних талановитих письменників – авторів не тільки різноманітних церковно-релігійних, а й світських творів.

Якщо питання про склад літератури Київської Русі та її жанрову багатоманітність досить висвітлене істориками літератури, то питання про носіїв писемності на Русі, про поширення грамотності в цю епоху ще недостатньо висвітлене. Історики і літературознавці донедавна дотримувались погляду, що грамотність на Русі була привілеєм соціальних верхів (духовенства і світської знаті). З цього погляду випливало, що широкі народні маси в епоху Київської Русі, за малим винятком, були неписьменні.

Але досягнення сучасної історичної науки, і особливо археології, рішуче спростовує цей висновок. Давньоруські написи кирилівськими буквами, що зустрічаються на виконаних археологами численних речах побутового вжитку, свідчать про поширення грамотності серед ремісників і торговців.

Блискучим підтвердженням поширення писемності в побуті пересічних жителів давньоруських міст є також виявлені професором А. В. Арциховським «берестяні грамоти» XI – XVI ст. - різноманітні побутово-ділові записи і листи, видряпані якимось гострим знаряддям на шматках березової кори. Зміст багатьох новгородських берестяних грамот і дешевизна самого матеріалу, на якому вони писалися, не лишають сумніву, що авторами їх були переважно представники міського люду, а не феодальної знаті й духовенства.

На поширення грамотності через школу вказує, зокрема, факт існування в Київській Русі навчальних школярських таблиць – азбук.

Таким чином стає зрозумілим, що в епоху київської Русі не тільки феодали, вище духовенство і ченці, а й купці та ремісники нерідко були письменними, а в деяких випадках і освіченими людьми свого часу.


Розділ ІІІ

Особливості української мови у пам’ятках Київської Русі

Постійні напади диких кочових орд на Київ та його область (спочатку печенігів, потім половців) у XI і XII ст.. спричинили втрату Києвом колишнього значення гегемона у політичному й культурному житті Київської Русі. Після Володимира Мономаха Київ перетворюється на стольне місто другорядного феодального князівства. Натомість дуже зміцнюються на кінець ХІІ ст. Галицьке й Володимиро-Волинське князівства, особливо з часу об’єднання їх після смерті галицького князя Володимира Ярославича у 1199 році під владою володимиро-волинського князя Романа Мстиславовича в одне могутнє Галицько-Волинське князівство.

Татарська навала, роз’єднавши руські області політично, спричинила й послаблення їх культурних зв’язків. Після ще більшого занепаду Києва у зв’язку з татарською навалою 1240 року літературне життя зосереджується на північному сході – в Ростово-Суздальській області (пізніше Московська Русь) і в Галицько-Волинському князівстві, яким татари завдали порівняно менше шкоди, ніж Подніпров’ю.

Літературна мова творів у обох цих нових політичних і культурних центрах нічим не відрізняється від старої київської літературної традиції.

Таке становище на північному сході характерне для всього до московського періоду (до кінця XIV ст.), бо пізніше з утворенням Московської держави київська мовно-літературна традиція поступається новим віянням під тиском нових політично-економічних і культурних обставин.

У мові південноукраїнських пам’яток XI – XIII ст. можна виявити деякі особливості південноукраїнських територіальних діалектів, що пізніше ввійшли до складу української мови. Це, зокрема, такі фонетичні особливості:

1. перехід з літери «ять» в «і»

2. Збіг звуків «ы» та «і» (наприклад, «стидяхоуся»замість «стыдяхуся» в записі Галицького Євсевійового єв. 1283 р.).

3. Подовження «о» в новоутворених закритих складах на шляху до пізнішого переходу його в українській мові зокрема в «і». Про це подовження «о» свідчить, наприклад, написання «оо» в слові «воовця», яке згодом перетворилося на «вівця» (Галицьке єв. близько 1283 р.).

4. Перехід «е» в «о» після шиплячих перед наступним твердим приголосним (наприклад, «носящому», «пожившомъ» в Добриловому єв. 1164 р. і в багатьох південноруських пам’ятках XII – XIII ст.).

5. Групи «ри», «ли» на місці колишніх «ръ», «рь», «лъ», «ль» між приголосними («яблыко» в «Житії Сави Освященного» XIII ст., «скрыжет» в Луцькому єв. XIV ст.).

6. Чергування «у»-«в» перед наступним приголосним при наявності інших південноукраїнських рис (наприклад, «вгодьний», «угодьнъ» в «Житії Сави Освященного» XIII ст.).

Також можна виділити ряд особливостей у фонетиці:

1. Закінчення -ови (-єви) у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду властиві як давньоукраїнській, так і сучасній українській мові (наприклад, у «Слові о полку Ігоревім»: «красному Романови»).

2. Кличні форми чоловічої відміни іменників (у «Слові о полку Ігоревім»: «…Велесовь внуче….»).

3. Форми третьої особи дієслів теперішнього і майбутнього часу однини без закінчення –ть (наприклад, «себе не може спасти», «приде година» в Євсевійовому єв. 1283 р.).

4. Форми І особи множини теперішнього і майбутнього часу на –мо (наприклад, дамо, створимо - в Євсевійовому єв. 1283 р.)

5. Закінчення «ять» в родовому відмінку однини іменників колишніх ja-основ, яке хоч і зустрічається як у південноукраїнських, так і в інших давньоукраїнських пам’ятках, але збереглося тільки в українській мові, звісно, у вигляді «і» (смоковниці, пустині).


Висновок

Зараз у мовознавчій науці склались і мають своїх прихильників три провідні концепції так званого давньо­руського періоду в історії східних слов'ян та їхніх мов.

У вступі, зокрема, викладена перша концепція.

Другу концепцію започаткував М. П. Погодін — російський фі­лолог, вчений консервативного напряму, який у праці «Записки о древнем языке русском» (1856—1857р.р.) доводив, що нібито давній Київ і території навколо нього були споконвічно «великоруськими» і стали «малоруськи­ми» пізніше, коли на спустошені монголо-татарськими полчищами київ­ські землі прийшли поселенці з Галичини. Тому-то Київська Русь — це начебто початок російської держави, до якої згодом приєдналися «мало­роси» (українці) і білоруси, які окремих народів не становлять, а є тільки окремими гілками єдиного російського народу. Так само й українська та білоруська мови — це не окремі самостійні мови, а тільки діалекти єдиної російської мови.

За третьою концепцією Київська Русь була державою давніх українців. Поміркованість у ній виявив М. Грушевський, для якого Київ­ська Русь — це Україна-Русь. У незалежній Україні зростають прагнення всебічно осмислити й обґрунтувати цей погляд.

У першому розділі наголошується на тому, що у період Київської Русі існувала два типи писемної давньоукраїнської мови: книжно-слов’янський і народно-літературний. Незаперечне лексичне багатство давньоукраїнської мови дозволяло давньоукраїнським книжникам для позначення певного поняття обирати серед великої кількості можливих варіантів.

У другому розділі увага акцентується на жанровому багатстві давньоукраїнської літератури, яке ґрунтувалося на високому рівні освіти у Київській Русі. Велика кількість перекладів з грецької, копій староболгарських творів та авторські витвори свідчать про високий рівень розвитку освіти на Русі не тільки серед вищих верств населення, а й серед міщан, ремісників та нижчого духовенства.

У третьому розділі подається історія розвитку давньоукраїнської мовно-літературної традиції після татарської навали, яка спричинила, зокрема, занепад Київської держави, але, на щастя, не змогла понизити рівень культури у князівствах, які утворилися після 1240 року. Висвітлюються деякі особливості давніх південнослов’янських діалектів, які нині не зберегла жодна із споріднених українській мов. Автор приходить до думки що оскільки сучасна писемна українська мова найбільше схожа на писемну мову Київської Русі, і оскільки період активного формування української мови закінчився ще у VIII ст. н. е., то остання основою як писемної мови Київської Русі, так і сучасної української мови.

Взагалі, високий рівень давньоукраїнської мови відображав загальне культурне становище у Київській Русі. Синонімічне багатство східнослов’янської мови, її високі можливості для передачі художніх засобів мови та засобів високого стилю – усе це свідчить про передове місце Київської Русі у тогочасному культурному світі.


Список використаної літератури

1. Плющ П. П. «Історія української літературної мови», видавництво «Вища школа», Київ – 1971 р.
   
2. Дудик П. С. «Українська мова», Київ «Вища школа», 1993 р.
   
3. Вознюк М. С. «Історія української літератури». Львів «Світ», 1992 р.
   
4. Ющук І. П. «Українська мова», Київ, «Радянська школа», 1991 р.
   
5. Кулик Б. М. «Курс сучасної української літературної мови», «Радянська школа» 1965 р.
   
6. Пентелюк М. І. «Культура мови і стилістика», Київ «Вежа», 1994 р.
   
7. Бабич Н. Д. «Історія української літературної мови», Львів «Світ», 1993 р.