Горицька Г

Вид материала

Горицька Г. В. Особливості арабського соціалізму в теорії і практиці політичних партій / Г. В. Горицька. // Нова парадигма. – 2007 – № 73. – С. 159-169.

Особливості арабського соціалізму в теорії і практиці політичних партій.

Горицька Г.B.

Суспільні зміни, що відбувались останнім часом в арабських країнах багато в чому відображають різні варіанти західних моделей розвитку. Одним із модерністських політичних напрямків у країнах Сходу сьогодні виступає соціалізм. Не дивлячись на те, що у країнах т.з. «народної демократії» соціалізм багато в чому вичерпав себе, як ідеологія, в арабських країнах ця модель побудови суспільства залишається життєвою. Цим і зумовлюється актуальність теми.

В статті поставлена мета проаналізувати особливості прояву арабського соціалізму в теорії та практиці політичних партій, як синтезу соціалізму з націоналізмом, демократією і релігійним елементом. Особлива увага буде звернена на розкриття політичного вектору модернізації діяльності арабських політичних партій, який є визначальним, і в якому тісно переплетені проблеми як соціо-економічного, так і духовного розвитку. Аналіз цього вектора є досить важливим, оскільки без вивчення його неможливо скласти адекватне уявлення про характер і суть політичного життя арабських країн.

Проблематика вивчення модерністських тенденцій (до яких належить арабський соціалізм) в діяльності ісламських політичних партій відноситься до нового етапу становлення сходознавчої політології в ХХ ст., коли політичні інститути арабських країн стають об’єктами емпіричних досліджень. Сьогодні класичними залишаються роботи по політичній модернізації на Близькому і Середньому Сході таких західних дослідників, як Є. Є. Еванс-Прітчарда [20], Д. Лернера [28], Р. Е. Уарда, Д. А. Растоу [30] та ін. Зокрема, Д. Лернер виступив автором комунікаційної моделі модернізації, яка базувалась на ідеї, що основоположним для соціального оновлення суспільства виступає виховання сучасно-раціонально мислячого індивіда.

В останні роки зусиллями низки визнаних політологів-біхевіористів (І. Еріксона, І. Нельсона, С. Хатінгтона [25, 26]) , що займаються близькосхідним регіоном, розробляється методологія девелопменталізму (методологія вивчення політичного розвитку Сходу в сучасних умовах). За допомогою цієї методології, було встановлено, що занадто широка політична участь громадян арабських країн може ускладнити політичну модернізацію і що така участь має бути «дозованою», а її межі і активність мають визначатись правлячою елітою [25, c.214]. Російські арабісти Малашенко А. [13] і Примаков Є. [16] розвивають напрямок девелопменталізму. Дослідження Малашенка А. перебувають в площині осмислення взаємозв’язку ісламу і модерністських тенденцій арабських партій. Примаков Є. в своїх працях вичерпно розкриває зовнішні і внутрішні причини модернізаційних процесів арабського світу.

Арабський соціо-політичний вектор цікавив багатьох російських вчених. І хоча саме політичний вектор не був пріорітетним в дослідженнях таких науковців, як Ф. Щербатського, С. Ольденбурга, Н. Конрада, Г. Каменської [7], А. Радіонова [7], В. Алєксєєва, Ф. Розенберга, Н. Косухiна [8], І. Крачковського, але не можна недооцінювати їхній внесок в осмислення даної проблематики, оскільки ці дослідники займались вивченням саме арабських політичних партій, що зазнали впливу ідеології соціалізму.

З українських політологів, що займаються дослідженнями сучаснних політичних процесів на Сході, слід виділити роботи Ю. Кочубея, М. Кирюшко, В. Кушніренка [9,10], С. Зінько. Особливу увагу ці українські вчені приділяють національному відродженню арабських країн, їхній вестернізації і історії політизації ісламу. Наразі авторці не вдалося ознайомитися з літературою, в якій було б дано вичерпний політичний аналіз модерністських тенденцій в діяльності арабських політичних партій і порівняльний аналіз основоположних понять політичних програм традиційних арабських партій і політичних партій, що підтримують ідеологію соціалізму, задля кращого розуміння відмінностей між цими партіями.

Основоположним проявом модернізму в діяльності арабських політичних партій став частковий відхід від традиційних політичних концепцій ісламу. На практиці це означало розробку вчення „ісламського соціалізму”. Воно відображало ідеї революційних націоналістів, що прийшли до влади в результаті перемоги з колоніальними або монархічними режимами в ряді арабських країн.

Така особливість західного плюралізму, як принцип змагання і суперництва, були несумісними з традиційною ісламською концепцією монолітності суспільства. Тому окремі елементи буржуазного парламентаризму, що простежувались в молодих незалежних арабських країнах швидко втратили своє значення після досягнення політичної незалежності. Це сприяло розповсюдженню масових політичних організацій соціалістичної орієнтації, які поступово трансформувались в авангардні правлячі політичні партії. На них покладались функції посередника між державою і суспільством, а також органа ідейного і політичного виховання мас. Наприклад, згідно з Національною Хартією 1962 р. в Єгипті була створена масова політична організація – Арабський соціалістичний союз (АСС), який об’єднав понад 4 млн. чол. і включав в себе 7 тис. первинних організацій [31, c.84].

Єдиновладдя правлячих партій з соціалістичною орієнтацією ( в Іраці і Сірії – Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ), в Алжирі – Фронт Національного Визволення, в НДРЙ – Йеменська соціалістична партія, в Лівії і Єгипті – Арабський Соціалістичний Союз та ін.) забезпечувало умови для створення політичної системи, в якій її владні структури отримали можливість максимально централізувати державне управління. Характерно, що керівництво правлячої партії безпосередньо приймало участь в формуванні парламенту, оскільки балотуватися на парламентських виборах могли лише ті члени партії, кандидатури яких було схвалено партійним керівним органом. Така система ставила соціальні і політичні обмеження для інституалізованого політичного процесу, перетворюючись на значну перешкоду для опозиції. В результаті парламент в арабських країнах з існуючою авангардною партією, що підтримувала ідеї соціалізму, перетворився на орган представництва і арену протиборства фракцій правлячих груп, що відрізнялись не по політико-ідеологічним позиціям, а по функціональним, професійним та релігійним ознакам.

Невірно уявляти арабський соціалізм відділеним від релігії. Навпаки, роль ісламського фактору як природнього соціального регулюючого чинника модернізаційних політичних процесів в арабському суспільстві значно зросла після одержання незалежності арабськими країнами.

До сьогодні існує проблема співвідношення політизованого ісламу, який є основою арабських політичних партій і модернізації цих партій. Розповсюджена думка, що іслам – це перешкода на шляху політичної модернізації. Але правильніше сприймати іслам таким, яким його бачить середньостатичний арабський виборець, а саме формою політичних ідей будь-якої арабської партії. Не маючи власної політичної програми, іслам виступає провідником політичних ідей, але сам по собі не пропонує певних зрушень. Тобто, в політичному сенсі іслам – це засіб пасивної боротьби проти умов існування, хоча він і не пропонує жодних ідеологічних способів для зміни оточуючої соціальної реальності. Тому було б занадто поверхневим розглядати політичний іслам лище в якості унікальної і тимчасової перешкоди модерністським тенденціям в діяльності ісламських політичних партій.

Безумовно, іслам являє перешкоду, оскільки виражає собою тисячолітню утопію, яка постійно вступає в конфлікт з концептуальними категоріями сучасності. І все ж, в тій версії ісламу, яка представлена в ідеології сучасних арабських партій, простежується прихильність до такої форми соціальної організації, яка б співвідносилась з будь-якою формою релігійного гуманізму.

Отже, арабські націоналісти не заперечували іслам як релігію, ісламський фундаменталізм як такий і не ігнорували релігійність широких народних мас, навіть коли вони виступали проти ісламських екстремістів. Наприклад, Г. А. Насер, який не визнавав права на існування “Братів мусульман” та інших однотипних ісламських організацій, сам був віруючим мусульманином, але був впевнений в неможливості керування державою на основі Корану [27, c.128]. Така впевненість виникла не тільки в Египті, але і в Іраці, Сірії, Південному Ємені, Алжирі, Тунісі, Лівії після приходу до влади арабських націоналістів.

Історичну роль в тому, що арабський націоналізм не з’єднався з ісламським екстремізмом, зіграли значні розбіжності між ними. Велика кількість мусульманських теологів проголошувала спорідненість першопочаткового ісламу з соціалізмом, навіть проповідувала “ісламський соціалізм”, який знайшов чимало прибічників серед інтелігенції. Але ідеологія новітніх для ісламських країн партій з соціалістичним ухилом, що почали широко розповсюджуватись в перші десятиліття другої половини ХХ ст. – “арабський соціалізм” не був ані за походженням, ані по суті ”ісламським соціалізмом”, хоча деякі зовнішні риси співпадали, бо жоден арабський лідер не міг ігнорувати традиційну глибоку релігійність населення. Однак це не приводило ”арабський соціалізм” і ”ісламський соціалізм”, особливо в інерпертації Насера і алжирського керівництва, до ідентичності. Перший обмежував вплив ісламу сферою духовного життя, а соціально-економічний розвиток суспільства здійснювався на світській основі, в той час як ісламський соціалізм не лише виводив соціалістичну ідею з ісламу, але й передбачав впровадження цієї ідеї на базі Корану в усі сфери життя суспільства. Характерно, що ні в одній арабській країні, де до влади прийшли партії з соціалістичним ухилом, не впроваджувались ісламські моделі побудови суспільства, не беручи до уваги те, що в передвиборчих програмах і платформах таких партій зазначалася перебудова державної інфраструктури: економіки, судової влади, державного устрою при активній взаємодії з ісламом.

Не зважаючи на це, що часто “арабський соціалізм” ототожнювали з ісламським екстремізмом і критикували на Заході через “прихільність до ісламістських форм”. Подібна критика була пов’язана з прагненням показати, що не існує різниці між революційно-націоналістичним і ісламістським напрямками на арабській політичній арені.

Характерно, що “арабський соціалізм” розглядався як категорія арабського націоналізму: “Соціалізм, – вважав М. Афляк, – це інструмент, пристосований до наших [арабських] національних умов і потреб. Він не може розглядатися в якості основної філософії, або збірки нормативних актів. Це лише гілка дерева, яке називають націоналізмом” [31, c.92 – 93]. Тому арабські партії з соціалістичним ухилом розглядають суспільство, як єдину родину, без розділу його на класи і соціальні групи, що не заважає їм проводити заходи для покращення становища найбідніших прошарків населення. З цього витікає специфічне розуміння арабського соціалізму, який вважається несумісним з класовим підходом, диктатурою пролетаріату і запереченням релігії. В програмних документах арабських соціалістів вагому роль надано ісламу. Ця роль не зазнала суттєвої трансформації впродовж півстолітньої історії соціалізму на Сході і гармонійно поєднується з ''арабським соціалізмом''. Так, політична програма ПАСВ 2006 р. передбачає побудову нової держави після виходу американських військ шляхом створення координаторського органу (Шури) і – на ісламських засадах [33]. Але в програмі йдеться про створення національно-демократичного і плюралістичного правління у формі республіки [33], а не про теократичну державу. Політичну програму Прогресивної соціалістичної партії Лівану було ісламізовано після того, як партія очолила блок мусульманських і лівих партій – «Національно-патріотичні сили Лівану», який протистояв в ході громадянської війни християнським партіям. Але в ній також йдеться про демократичне правління в формі президентської республіки [35].

В визначенні типу правління і форми державного устрою є найістотніша відмінність програм традиційних арабських партій і арабських партій з соціалістичним ухилом. Так, в політичному розділі ''Зеленої книги'' М. Каддафі затверджує принцип ''прямої народної демократії'', що здійснюється шляхом народних зібрань і комітетів, тобто прямо проголошує безпосередню демократію [6, с.15]. У політичній програмі однієї з традіційних партій – Партії ісламського визволення, метою ставиться побудова теократичної ісламської держави на основі всієї арабської умми (нації) [34]. Хоча деякі традиційні арабські партії задля успіху на виборах вдаються до створення передвиборчої програми на політичних засадах їм не притаманним і на певний час вводять в оману електорат. Наприклад, Брати-мусульмани в передвиборчій програмі до єгипетського парламенту 2007 р. виразили бажання побудувати «громадянську державу», а це значить що Брати-мусульмани не передбачають теократичного правління і виключно шаріатського законодавства [32]. Ця програма несумісна з платформою партії 2004 р., в якій йдеться про створення ісламської держави [32] і як показує політична діяльність Братів-мусульман, їхня партія залишилась на колишніх засадах.

Ще одним вагомим аргументом, за яким можна простежити характерні особливості арабського соціалізму в теорії і практиці арабських політичних партій виступає демократія. Варто зазначити, що самі мусульмани відносять появу демократичних форм правління в арабській історії ще до мекканського етапу життя Пророка, коли той ініціював створення певного органу для нарад – Дар аль-надуа, в роботі якого могли приймати участь старійшини і багатії, ''які мали можливість відвідувати інші країни [і пропонувати закордонний досвід]''. Рішення в Дар аль-надуї приймались більшістю голосів [1, с.32-33]. Арабським традиційним аналогом західної демократії залишається той самий дорадчий і виконавчий орган. Сьогодні він називається аш-Шура і при наявності нього можна організовувати попередні слухання з усіх суспільно-важливих проблем шляхом надання можливості висловлювати свою думку більшості населення (згідно з ісламськими нормами). Тож, коли в програмних документах арабської політичної партії йдеться про створення аш-Шури (а така ініціатива часто зустрічається в програмах більшості арабських партій), це не вказує на її шлях до політичного модернізму, напроти – до традиціоналізму. Варто зазначити на прикладі вищезгадуваних Братів-мусульман і Партії ісламського визволення, що в їхніх програмах єдиним демократичним органом, запропонованим до створення виступає аш-Шура [32, 34]. Отже, за демократичним поняттям, це також виключно традиційні партії.

Що ж до ПАСВ, то ця партія стоїть на засадах ''демократичного централізму'' і демократії, які треба поєднувати, адже ''принципи демократизму виходять з понять свободи і революції, зв'язок між якими має бути сбалансованим'' [17, с.2]. Централізм не має перетворюватись в диктатуру, а демократія в анархію. Тому було висунуто концепцію ''демократичного централізму'', необхідного для утвердження єдності партії і ''критики і самокритики'', як головного принципу демократизму. Практичними елементами уставу ПАСВ виступають право вибору і право голосу [17, с.6].

Унікальною арабською версією соціалізму являється ''третя світова теорія'' лідера Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії (далі – Лівія) М. Каддафі. Демократичні принципи дуже чітко визначені в збірці положень – ''Зеленій книзі'' [6]. Демократія, на думку М. Каддафі, це правління народу, а не народне самовираження. Громадяни джимахірійського суспільства здійснюють владу безпосередньо через народні конгреси і народні комітети. Власність громадян Лівії, згідно ''Зеленій книзі'', священня і недоторканна, за виключеннням випадків, коли зачіпаються суспільні інтереси. Тоді пропонується справедлива компенсація [6, с.41]. Всі громадяни Лівії вільні від найманої праці і підтверджують право на працю і її здобутки.

Характерно, що М. Каддафі стояв на ісламських засадах. В ''Зеленій книзі'' зазначено, що народні конгресси і народні комітети, які здійснюють пряме народне правління, підвладні лише Святому Закону, що має непорушні правила [6, с.16]. Сьогодні в багатьох країнах разом з арабськими емігрантами розповсюджуються ідеї джамахірізму, що вказує на універсальність ідей М. Каддафі.

Якщо раніше в арабських країнах з новим для них соціалізмом, джерелами державного права, поруч з конституціями, ставали програмні документи правлячих партій з соціалістичною орієнтацією (хартії), що закріплювали собою стратегію соціально-політичного розвитку, то на сьогодні партіями, що відображають соціалістичну ідеологію, представлені подекуди тезисні і стримані сучасні політичні програми. Попередні ж хартії в минулому авангардних партій соціалістичного ухилу часто по своїй юридичній силі були важливішими за конституції, так як розробці ідеологічної платформи в арабських країнах надавалося велике значення. Наприклад, ст. 8 Конституції Сірійської Арабської Республіки (САР) проголошує ПАСВ ''керівною силою в суспільстві і державі'', а ст. 84 регламентує висунення кандидатів на посаду президенту країни саме ''за пропозицією регіонального керівництва ПАСВ'' [20, с.67].

При цьому практичний вплив ідеології на маси підсилювався за рахунок ідентифікації ціннісних установок з лідером (“алжирський шлях” до соціалізму пов’язувався з ім’ям президента Хуарі Бумедьєна, єгипетський – з президентом Г. А. Насером, лівійський – М. Каддафі і т. і.).

Таким чином, політична діяльність раніше авангардних партій, які відображали соціалістичну ідеологію асоціювалась з діяльністю певної арабської країни і її лідера, що займав також керівну посаду в самій партії. Наприклад, генеральним секретарем сірійської гілки ПАСВ до своєї смерті 2000 р. залишався президент Сірії Х. аль-Асад, іракського регіонального керівництва – С. Хусейн ( 1979 – 2007 рр.). Ця ситуація докорінно змінилася після хвилі нової модерністської тенденції – демократизації арабських політичних партій. І якщо в Єгипті цей процес почався відразу ж після смерті А. Насера, в Іраці – з окупацією американських військ, то в Сірії однопартійну систему було ліквідовано лише з приходом до влади Б. Аль-Асада в 2003 р. Тоді ПАСВ на 10-му партійному з'їзді прийняла рішення ''послабити втручання'' в політичне і економічне життя країни [33]. В резолюції за підсумками засідання керівництва ПАСВ 2003 р. зазначено, що баасистам ''не слід підміняти [собою] виконавчу владу'' [33]. Послаблення партійного контролю ПАСВ було сприйнято сірійським суспільством, як добровільне рішення партії відійти від справ задля модернізації політичного правління.

Початок демократизації на Сході означав для партій з соціалістичною орієнтацією усвідомлення втрати авангардної позиції на політичний арені і трансформацію їхніх установчих документів згідно цьому. Тому сьогодні політична діяльність арабських партій, що керуються соціалістичними ідеями істотним чином не впливає на політичну ситуацію арабських країн. Загалом, ними ведуться агітаційна боротьба перед виборами в парламент тієї чи іншої країни і соціалістичні з'їзди.

Підсумовуючи, треба зазначити, що арабські партії з соціалістичною орієнтацією виникли в результаті приходу до влади на рубежі 50-60 рр. ХХ ст. представників світських арабських націоналістів, які намагались здійснити розвиток цих країн на ідейних засадах соціалізму. Але в останні десятиліття ХХ ст. і в східних і в західних науково-політичних колах виникло і остаточно сформувалось переконання в тому, що концепції некапіталістичного розвитку і соціалістичної орієнтації, за деяким виключенням виявились неприйнятними для постколоніальних арабських країн. Це стало результатом упущення різноманітних особливостей східних соціумів, які сприймались як певна “табула раса”, здатна пасивно сприйняти і засвоїти будь-які впливи ззовні в обмін на отримання фінансово-економічної, або військової допомоги. Тому сьогодні спостерігається відхід арабського соціуму від світського напрямку ідеології арабського націоналізму, який протягом півстоліття відображався в партіях з соціалістичною ідеологією. Напроти, в останніх все більше превалює ісламська складова, що відображає тенденцію арабських країн до ісламізації арабського національного руху. Ця тенденція посилилась, зокрема, під впливом поразок у війнах і конфліктах з Ізраїлем. З часом ідеї арабського соціалізму в якості ідеологічної основи для правлячих арабських режимів перестали бути актуальними, так як не вирішили проблеми повернення окупованих палестинських територій і захисту від загроз зовнішньої агресії і міжусобних конфліктів; і провалу неодноразових спроб арабських соціалістів досягти єдності шляхом створення єдиної держави. Тому на фоні багаточисельності арабських партій з соціалістичною орієнтацією і їхніх політичних платформ, сьогодні лише деякі з них виступають як серйозна і організована політична сила, здатна знайти підтримку у арабського електорату і вплинути на подальшу еволюцію політичних партій арабських країн.

Література:

Абделлятіф аль-Хадісі Д. Суспільство і держава в політиці Пророка Мухаммеда. Багдад, 1987.
Арабский мир: три десятилетия независимого развития./ Под ред. Наумкина В. М., 1990.
Африка: особенности политической культуры. Ученые записки Института Африки РАН. Вып. 12. М., 1999.
Белокреницкий В. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития.// Восток – 2001 – №5.
Васильев А. М. История Саудовской Аравии. М., 1998.
Каддафи М. Зеленая книга. М., 1989.
Каменская Г., Родионов А. Политические системы современности. М., 1994.
Косухин Н. Власть и политическая модернизация в Африке.// Восток – 2000 – №6.
Кушніренко В.О. Вестернізація в ісламських суспільствах // Політ. менеджмент. - 2003. - № 1. - С. 136-141.
Кушніренко В.О. Шаріатська концепція реформування державної системи в ісламських країнах // Людина і політика. - 2003. - № 2. - С. 37-47.
Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий. В кн. Современная сравнительная политология. Хрестоматия. М., 1997.
Липсет С., Кен-Рюн Сен Дж., Торрес Ч. Сравнительный анализ социальных условий, необходимых для становления демократии.// Международный журнал социальных наук – 1993 – №3.
Малашенко А. Исламская альтернатива и исламистский проект. М., 2006.
Огнесян Д. Ценносная система ислама: начало пути.// Отечественные записки – 2004 – №1(16)// a-oz.ru/
Политическая элита Ближнего Востока. М., 2000.
Примаков Е. Конфиденциально: Ближний Восток на сцене и за кулисами (вторая половина ХХ – начало ХХІ века). – Москва, 2006.
Програма Партії Арабського соціалістичного відродження. Дамаск, 1954.
Риггз Ф. Непрочность режимов «третьего мира».// Международный журнал социальных наук – 1993 – №3.
Abu-Hamad, Aziz. Communal Strife in Lebanon: Ancient Animosities or State Intervention? // Journal of International Affairs. – 1995. – Vol. 49. – № 1.
African Political Systems./ Ed. By M. Fortes, E. Evans-Pritchard – L., 1940.
Esposito J. The Islamic Threat: Myth or Reality? – Oxford, 1992.
Fadlallah, Muhammad Hussein. The Islamic Resistance in Lebanon and the Palestinian Uprising: The Islamic Jihad Perspective // Middle East Insight. – 1988. – Vol. 5. – № 6. – P. 4–12.
Islam and Modernity: Muslim Intellectuals Respond./ Ed. by J. Cooper, R. Nettler, M. Mahmoud – L., N. Y., 2000.
Hilal K. The New World Order and the Tempo of Militant Islam// British Journal of Middle Eastern Studies – 1997. – Vol. 24(l). – P. 5-24.
Hutington S., Nelson I. No Easy Choice: Political Participation in Developing Societies. N. Y., 1976.
Hutington S.The Third Wave. Democratization in the Late Twentieth Century. – Norman, 1991.
Lacouture J. Nasser – L., 1973.
Lerner D. The Passing of Traditional Society: Modernising the Middle East – N. Y., 1965.
Lipset S. Political Man: The Social Bases of Politics. – Baltimore, 1981.
Political Modernisation in Japan and Turkey./ Ed. By R. Ward, D. Rustow. – N. Y., 1964.
Renaissance du Mond Arabe. Gembleux – 1972.
rk.typepad.com/abuaardvark/2007/08/muslim-brotherh.php
harer.net/qiwa_shabiya/baath-oct-06e.htm
ut-tahrir.org/index.php/EN/bshow/208
rg.lb/

Blog

Горицька Г