Geum.ru

Як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
21.

Про марксизм

Общая философия --- диалектический материализм, в рамках которого развита теория исторического процесса--- исторический материализм. Основными системообразующими принципами являются следующие :       - принцип единства и целостности бытия как развивающейся универсальной системы, включая все формы действительности от объективной (материя) до субъективной (мышление); принцип материальности мира, утверждение, что материя первична по отношению к сознанию, отражается в нем и определяет его содержание; принцип познаваемости мира, мера его познанности, определяющей степень соответствия наших знаний объективной реальности, является практика; принцип развития. Весь мир находится в непрерывном, постоянном диалектическом развитии, источник которого --- возникновение и разрешение противоречий; принцип преобразования мира в целях достижения свободы личности на основе преобразования жизни общества и достижения равенства и братства. Диалектический материализм впервые распространяет мат понимание не только на природу, но и на общество. Отсюда теория прибавочной стоимости и теория исторического процесса. Теория познания. Общественно-экономическая практика есть основа,цель и критерий познания. Практика порождает теорию, теория служит практике Практика есть единство субъективного и объективного, сознания и бытия, опредмечивания и рапредмечивания. Для Маркса объект --- это предмет приложения человеческих сил, то есть субъекта (чел, общ, гос).Действительность берется не созерцательно, а в форме приложения человеческой чувственной деятельности. Основные виды практики: обработка природы людьми(материально-производственная деятельность) и обработка людей людьми(социально-преобразующая деятельность). Вся общественная жизнь является практической. Практика связала теорию исторического процесса с гносеологией, была и в онтологии. Так как сущность сознания есть отражение в нем материальной жизни и условий, то процесс целеполагания у человека есть процесс отражения окружающего мира в форме образа предстоящей практической деятельности. Исторический материализм. Идея внести материализм в понимание общества есть основа всех общественных наук типа социологии. Исходный пункт: основа любого человеческого общества --- добывание средств к жизни. Отсюда базисом являются те отношения, в которые люди вступают при производстве своей жизни, который облекается надстройкой - политикой юридической, общественной и др. Каждая система произ отнош возникает на определенном этапе развития производственных сил. когда есть соответствие, то производственные силы имеют большие возможности для развития (предметы производства, знания и опыт, человек). Когда пр отн отстают, то это почва для социальных революций. Надстройка-совокупность духовных образований (теории, учения, религия, искусство), отношений между людьми- идеология и учреждений и организаций -суды, партии, церковь и т.д. Общественно-экономические формации - первоб, рабовлад, феодал, капитал, коммунизм. Первая стадия --- социализм. Эта теория позволяет исследовать историческое события в рамках истолкования породивших их по, искать общие черты разных стран на одной ступени общ развития, т.е. использовать общенауный критерий повторяемости. К тому же человеч общество рассматривается как единый соц организм и свести стремления отдельных людей к действиям больших групп, классов в рамках одной формации. Основной движущей силой истории выступают народные массы, хотя роль личности не отрицается. Сознание является не абсолютно самостоятельной силой, но имеет свое обоснование в материальном жизненном процессе. Люди сами творят историю, но не по произволу, так как находятся в некоторых экономических условиях., что обуславливает мотивы их действий. "Экономическо- философские рукописи 1844 года" Основное в работе - идея отчуждениячеловека в обществе господства частной собственности и преодоление отчуждения в исторической переспективе коммунистического будущего. Отчуждение--- процесс превращение деятельности человека и продуктов этой деятельности в самостоятельную, довлеющую над человеком силу. Следствие этого--- фетишизация предметного мира. Субъект превращается в объект манипуляций, что появляется в апатии, атрофии гуманитарных ценностей. формы отчуждения: 1) опустошение и обеднение труженика в процессе труда; 2)отч условий деятельности от деятельности - противостояние условий труда (собственность на средства произ, управление, организация) - субъекту труда; 3)отч результатов деятельности от субъекта;4)отч теории от практики, что дает отклонения в сознании и поведении членов общества; 5)соц структур и институтов от трудящихся -- бюрократическая машина. Отчужденный труд М рассм в 4 аспектах. 1.Рабоч использует матер, взятые у природы и получает в итоге нужные для жизни предметы, продукты труда. Ни исх материал, ни прод ему не принадлежат - они ему чужие. Чем больше р. работает, тем больше мир предм, не принадл ему. Природа делается для раб только средством труда, а предметы, кот создаются в производстве - средством жизни, физ существования. Раб полностью от них зависит. 2. Процесс труда для р принудителен. Но такой труд - это не удовлетвор потребности в труде, а только средство для удовлетвор др потребностей. Только вне труда р. распоряжается собой. Он свободен только осущ. жизненные функции, общие у чел с животными. А труд - форма деят, специф для чел, для раб представляется унижением в себе человека.3. Труд подневольный отнимает у чел его "родовую" жизнь. Род челов. Живет в природе. Жизнь чел неразрывно связана с прир. Эта связь - деятельный контакт с прир, в кот главное - труд, производство: "...производственная жизнь и есть родовая жизнь". Но для раб труд - лишь средство для поддержания собственной жизни, а не рода. Р относится к прир и производству не как своб человек, а как рабочий, т.е отчужденно. Это и значит,что у раб отобраны и родовая жизнь и чел сущность.4.Подневольный труд порождает отчужд между людьми.      Отч труд равнозначен сущ частной собственности. Ч собств - основа экон жизни. На частнособственнической экономике держится вся история. Это значит, что эконом история - ключ к пониманию челов жизни как таковой. "Религия, семья, гос-во, право, мораль, наука, искусство... суть лишь особые виды производства и подчиняются его всеобщему закону". Жизнь людей в усл отчуждения калечит их, делает "частичными индивидами" или неразвитыми, недочелов существами. "Частная собств сделала нас настолько глупыми и односторонними, что какой-нибудь предмет явл нашим лишь когда мы обладаем им... когда мы им непосредственно владеем, едим его, пьем - употребляем... Поэтому на место всех физ и духовных чувств стало простое отчуждение всех этих чувств - чувство обладания".


22.

Позитивізм та його історичні форми.

Історія позитивізму має три періоди розвитку.Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового по­зитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтер­претації; вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подо­лав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія». Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представни­ками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істин­ної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. За­перечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводить­ся до теорії пізнання, відірваної від світу. Третя форма позитивізму – неопозитивізм, який має два різно­види: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мо­ви, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму – це розвиток семантики. Цей напрям ви­значає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні ко­лізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітченштейн та ін.


23.

„Філософія життя” – формування нової філософської парадигми.

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму – Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в 20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми „ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює „філософія життя”.Основа життя, за концепцією Ніцше – це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя – це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого – відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур. У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами – марбурзькою та баденською.

24.

Філософська антропологія, як напрямок сучасної філософії.

В ХХ веке произошло становление специальной отрасли философского знания, которая сложилась в Германии в 20-е годы и занимается изучением человека. Она получила название философской антропологии. Ее основоположником выступил немецкий философ Макс Шелер, а значительный вклад в дальнейшее развитие внести Г.Плесснер, А.Гелен и ряд других исследователей. Появление философской антропологии как специального учения о человеке явилось своеобразным итогом наращивания философского человекознания. В 1928 году М.Шелер писал: "Вопросы: "Что есть человек и каково его положение в бытии?" - занимали меня с момента пробуждения моего философского сознания и казались более существенными и центральными, чем любой другой философский вопрос» Шелер разработал обширную программу философского познания человека во всей полноте его бытия. Философская антропология, по его мнению, должна соединить конкретно-научное изучение различных сторон и сфер человеческого бытия с целостным философским его постижением. Поэтому, по мнению Шелера, философская антропология - это наука о метафизическом происхождении человека, о его физическом, духовном и психическом началах в мире, о тех силах и потенциях, которые им движут и которые он приводит в движение.Основой для выводов философской антропологии стали общие догадки Ф.Ницше о том, что человек не является биологическим совершенством, человек - это нечто несостоявшееся, биологически ущербное. Однако современная философская антропология - это сложное и противоречивое явление, в котором уживается множество школ, соперничающих друг с другом, и часто представляющих настолько противоположные мнения, что выделить в них что-либо общее, кроме внимания к человеку, весьма сложно.Термин «философская антропология» употребляется в двух основных смыслах. Часто под ним называют раздел философского знания, посвященный всестороннему рассмотрению проблемы человека. Вместе с тем, термин «философская антропология» закреплен и за конкретной современной философской школой, главными представителями которой были немецкие философы М.Шеллер, А.Гелен, Г.Плесснер и др.Представители «философской антропологии» выдвинули программу философского познания человека во всей полноте его бытия. Они предложили соединить онтологическое, естественнонаучное и гуманитарное изучение различных сфер человеческого бытия с целостным философским постижением. Принципиальной задачей философской антропологии является разработка проблемы сущности человека. По мнению основателей, философская антропология – это «базисная наука о сущности и сущностном строении человека». Последователь М.Шеллера, Г. - Э.Херстенберг уточняет: «Философская антропология – это учение о человеке с точки зрения бытия самого человека. Тем самым она в корне отличается от всех наук, которые также изучают человека, но делает это с региональных точек зрения: философской, биологической, психологической, лингвистической и т.д.».В чем конкретно «философские антропологии» усматривают сущность человека? В решении этого вопроса их взгляды расходятся. М.Шеллер, полагает, что такой сущностной идеей человека является антропологический дуализм духа и жизни. Сущностное определение человека, с точки зрения немецкого, есть одновременное определение его особого положения в порядке бытия. Соответственно принцип антропологического дуализма будет в качестве сущностной характеристики человека, если будет доказано на основе этого принципа особое положение человека в бытии. И поскольку жизнь как один из способов антропологического дуализма в представлении М.Шеллера является чем-то общим для человека и остального органического мира, то человек может претендовать на особое положение в бытии, если только дух предстанет как нечто принципиальное для жизни.В работе «Положение человека в космосе» статус человеческого бытия выявляется в космической перспективе через соотношение человека с другими формами органичного мира в плане становления и эволюции психического начала: чувственного порыва, инстинкта, ассоциативной памяти и практического интеллекта. Жизнь человека содержит в себе эти формы отношения с миром и в этом смысле человек в принципе не отличается от животного. И.М.Шеллер убежден, «человек – естественный человек есть животное. Он не развился из животного царства, а был, есть и всегда останется животным». Однако между человеком и остальными животным миром, по мнению М.Шеллера, имеется сущностное различие. Это различие обусловлено наличием у человека духа. Наиболее базисно важной характеристикой человеческого духа объявляется его «открытость миру». Животные органы средой обитания, дух же человека преодолевает ограничения среды и выход в открытый мир, осознавая его именно как мир. В силу этой свободы дух способен постичь качественное бытие предметов в их объективном бытии. В силу этого человеческий дух предстанет как объективность. Из этих базовых качеств человеческого духа вырастают такие его составляющие, как способность к интеллектуальному познанию и эмоционально-чувственное отношение к миру.

25.

Герменевтика, як метод філософії.

Принципиальное положение об исторической конкретности теоретической деятельности и об учете широкого контекста многообразной практической жизни субъекта в рамках теории познания было впервые строго сформулировано в марксистско-ленинской философии. Критикуя узкий методологизм предшествующей буржуазной философии, К. Маркс видел ее основной недостаток в том, что знание рассматривается как единственный акт сознания, «его единственное предметное отношение». Именно материалистическая постановка вопроса о понимании истории и исторически конкретных явлений, в частности, позволила критически преодолеть одностороннее сведение познавательного отношения только к его абстрактно-теоретическим характеристикам. На этом основывается диалектико-материалистический анализ и выявление объективированных форм сознания о действительности, начиная от идеалистических представлений буржуазного сознания об истории культуры и кончая самыми рафинированными взглядами западных специалистов на науку, ее основания, предпосылки, источники развития. Одно из наиболее влиятельных в современной буржуазной философии направлений — герменевтическая философия — претендует на, по крайней мере, не меньше, чем подлинно адекватное критическое понимание научного noзнания и самой проблемы понимания. Границы этого направления, состоящего из различных школ и концепций, и его влияния на западное философское мировоззрение обнаруживаются сегодня достаточно легко. Теория герменевтического понимания в лице таких ее представителей, кaк Г.-Г. Гадамер и К.-О, Апель в ФРГ, П. Рикер во Франции, противопоставляет себя научному познанию и объяснению действительности, а на основании гуманитарного образа знания делают попытки построить уже «неклассическую» методологию и теорию философии культуры и истории. Если дильтеевский анализ метода понимания в конечном счете не смог выйти за рамки метафизических представлений идеалистической диалектики, то современная философская герменевтика начинает свой отсчет как раз с критического воззрения на заданные классической философией способы и нормы научности философского — вообще человеческого — рассуждения о мире. Однако вместе с критическим переосмыслением гносеологической традиции европейской философии (особенно радикально в герменевтике М. Хайдеггера, который оказал наибольшее влияние на все последующие интерпретации проблемы понимания в западной философии) была заметно утеряна и та определенная доля методологической строгости и философской доказательности, которая, в конечном счете, всегда была присуща классической буржуазной гносеологии. Поэтому понятно, что открытая борьба за мировоззренческое влияние, которая, как мы это уже видели на примере Дильтея, постоянно сопровождает разработку теории понимания в буржуазной философии в оппозиции к категориям науки — знанию, объяснению, предсказанию и др., имеет сегодня шансы на успех только при достаточно разработанных методологических и логических альтернативах аргументам, выдвинутым логиками и методологами науки, которые были бы не менее впечатляющи по своей убедительности. Следует вообще подчеркнуть, что уроки «логической точности», преподанные западному философскому мышлению неопозитивизмом, включая и аналитическую философию языка, отразились и на формулировках герменевтической теории. «Сегодня любое обсуждение проблемы возможности знания... должно начинаться с позиции, выработанной аналитической философией науки. Мы не можем вернуться непосредственно к изменению эпистемологического исследования. Позитивизм нерефлексивно перескочил через это измерение, и отсюда вообще становится ясно, почему он регрессировал за уровень философской рефлексии, представленный Кантом», — подчеркивает один из представителей герменевтической философии Ю. Хабермас Попытка такого критического размежевания со стороны философской герменевтики была предпринята К.-О. Апелем. В своей критике он очень точно формулирует основные недостатки неопозитивистской методологии науки: односторонность в ориентации исключительно на методы естественных наук, различные типы замещения культурно-исторических предпосылок научного познания знаково-символическими структурами науки, связанные с этим искажения в логическом и семантическом анализе языка науки. Отталкиваясь от методологических разработок в области гуманитарно-исторических дисциплин В. Дильтея и положений современных герменевтических концепций понимания, он следующим образом обобщает выдвигаемые им критические требования.

26.

Філософія екзистенціалізму (Е) – історія та проблеми.

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Натомість його методологія, забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Едмунд Гуссерль (1859–1938), є гранично новою. Важливість методу полягає в тому, що він утверджує суб’єктивну етику. Чиїсь почуття можуть стати справжньою філософією. У рамках цього методу намагаються «взяти в дужки» отримані висновки і таким чином вибудовувати картину світу на основі сприйняття людини. Така точка зору є загальноприйнятою у філософії і тому важливо окреслити точніші відмінності. У цьому не проглядає ні картезіанське вірування в те, що найчистішими і найточнішими є математичні ідеї, ані юмівський погляд на індивідуума як на пасивного отримувача почуттєвого досвіду. Індивідуум змальовується як діяч, що вступає в контакт зі світом згідно із своїми життєвими планами. Реальність – це світ життя (Lebenswelt), і за її рамки вийти неможливо.Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.Зв’язок екзистенціалізму з політикою дуже складний. На перший погляд, пошук справжнього морального життя, здавалося б, ставить екзистенціалізм поміж лівими політичними течіями, прибічники яких виступають за свободу людини і її визволення. Є дуже багато висловлювань екзистенціалістів, які відповідають цьому, та й Сартр колись проголошував, що екзистенціалізм має бути гуманізмом. Але все набагато складніше. Час від часу екзистенціалістів приваблювали активні і вольові люди, оскільки вони намагаються по-справжньому діяти. Однак етика звершення не спричиняється автоматично до раціональності, вона оминає лівих політиків. Якщо ж говорити серйозно, то не існує і гарантій того, що екзистенціалізм долучиться до платформ політиків-демократів. Якщо більшість людей живе несправжнім життям і їм не вдається примиритися з умовами людського буття, то чи годиться, щоб геній, який пережив самотність, жах і тугу, виконував свій обов’язок і ставав харизматичним лідером? Стверджують, що загальна атмосфера, відображена і посилена екзистенціалізмом, має якийсь зв’язок з підйомом нацистського руху. Дійсно, упродовж короткого часу Гайдеггер мав ганебний зв’язок із нацистами; хоча пізніше він і відійшов від них, але з того часу не полишав пошуків моральної політики. Подібну політику різко критикував Гюнтер Грасс у романі «Собачі роки» (1963) за її пустопорожність і метафізичність попри всю її саморекламу. Політика німецьких екзистенціалістів грунтується переважно на загальнокультурній повазі до політичного життя греків, що зумовило їх всеосяжну недовіру до сучасної практики. Натомість французькі екзистенціалісти займають доволі чітку позицію, ставши завдяки пануванню у французькому інтелектуальному житті марксизму в один ряд з лівими. Мерло-Понті і Сартр детально проаналізували зв’язок між крайньою індивідуалістичною етикою і колективістським духом марксизму, й одна з робіт останнього під назвою «Критика діалектичного розуму» (1960) стала величним монументом їх примиренню. Хоча спроби поєднати ці два підходи виявилися марними, але створені в результаті цього політичні теорії становлять величезний інтерес. У праці «Критика...» розглядалося відновлення жорсткої авторитарної політики, покликаної вирішити «проблему буття», тобто покінчити з боягузливими намаганнями людини уникнути відповідальності за свободу. У зв’язку з цими політичними теоріями неможливо не згадати вислів Руссо стосовно істоти, «приреченої бути вільною».Найвищим досягненням екзистенціалізму стало змалювання болісної ендемії людського існування. Тут доведеться дещо повагатися з приводу прийнятого нами припущення, оскільки більшість громадян індустріального суспільства в звичайних обставинах усе ж таки стикаються віч-на-віч не лише з одними жахами і болем, так яскраво змальованими в славетних літературних творах, які беруть початок з екзистенціалізму. Більшість людей знаходять досить багато смислу в своєму житті і зазвичай не відчувають, що вони живуть у вакуумі. Можливо, екзистенціалізм розповідає нам переважно про відчуження в сучасних умовах інтелектуалів, а не звичайних людей. Ця точка зору підтверджується згадкою про те, що найбільшої популярності ця філософія набула після поразки в війні, тобто в часи, коли всі були охоплені почуттям відчаю. У філософському плані екзистенціалізм має два значних недоліки. По-перше, його філософія свідомості поверхова і показна. Доказом того, що ми вільні, може бути просто те, що ми відчуваємо себе вільними. Особисто я не відчуваю такої свободи, і це все, що має бути сказане, як це доводив Ноам Хомські стосовно спроб пояснити поведінку людини за допомогою засобів, які йдуть повз її свідомість.