Geum.ru

Як форма суспільної свідомості круг її проблем та роль у суспільстві

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18
47.

Пізнав. процес як єдність чуттєв. та раціон.

В процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття (“живе споглядання”) і розум (мислення, раціональне). Безпосередній, первинний зв’язок людини з оточуючим світом здійснюється за допомогою почуттів. Чуттєве пізнання реалізується у трьох основних взаємопов’язаних формах: відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду, відображає в свідомості окремі сторони і властивості предметів, внутрішні стани організму. Відчуття є компонентами більш складного чуттєвого образу — сприйняття. Сприйняття — це цілісний образ предмету, синтез окремих відчуттів. Оперування сприйняттями здійснюється в рамках уявлень. Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмету, який впливав на органи чуття в минулому, але не сприймається в даний момент. Розрізнюють уявлення пам’яті, уяви та ін. Пізнавальна роль чуттєвих даних вагома, але їх неприпустимо абсолютизувати, як це робив сенсуалізм (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.). На відміну від чуттєвого, раціональне пізнання пов’язано зі світом опосередкованого, тобто використовує посередників, якими є слова, жести, знаряддя та ін. Формами раціонального пізнання є поняття, судження, умовиводи. Поняття виражає загальні ознаки і зв’язки предметів, абстрагуючись від решти їхніх властивостей. Будь-яке поняття є результатом узагальнення і абстрагування , який зафіксований у дефініціях. Судження — це форма мислення, яка виражає зв’язок понять у вигляді речення, яке характеризує предмети, тобто щось стверджує або заперечує про них. Умовивід оперує судженнями і поняттями, переходить від одних з них до інших, демонструючи цим протікання мислительного процесу. Пріоритетність ролі розуму, мислення і одночасно приниження значущості чуттєвого пізнання декларував раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц та ін.). Почуття і мислення знаходяться в тісній єдності один з одним. З одного боку, чуттєві дані завжди подані в людському пізнанні лише в тих або інших раціональних формах, а з іншого — наше мислення користується мовою — системою чуттєво сприймаємих знаків.


47.

Структура пізнавального процессу. Діалектика чуттєвого і раціонального в процессі пізнання.

Многообразные отношения человека к миру включают познавательное отношение, познание, представляющее собой ак-тивную деятельность людей, направленную на -приобретение знаний. Знания - это результат познавательной деятельности, выраженный в идеальных образах (представлениях, понятиях, теория) и закрепленный в знаках естественных 'ли искусст-венных языков. Существуют различные виды познания: обыденное, основанное на повседневном опыте и здравом смысле, художествен-ное, характеризующееся чувственно-образным отображением действительности, научное, основными чертами которого яв-ляются системность и обоснованность, применение специально разработанных методов исследования. Наука - это сфера ис-следовательской деятельности, направленной на производство знаний о природе, обществе, человеке.       Объект научного познания: Научное познание имеет дело не только с наблюдаемыми, но и с ненаблюдаемыми объектами (элементарная частица, ген и т.п.). Оно характеризуется последовательностью и систематичностью, стремлением обосновать свои положения законами, специальными способами проверки (научный эксперимент). Его цель - открытие законов природы, общества, мышления, познание сущности явлений, создание научных теорий. Сред-ства: Научное познание использует научную аппаратуру, специальные методы исследования, создает и использует искусст-венные языки, специальную научную терминологию. В научном познании принято выделять два уровня: эмпирический и теоретический. Они различаются по объекту, видам знания и методам познания. На эмпирическом уровне объект исследуется со стороны, доступной наблюдению и экспериментированию. Полученный эм-пирический материал обобщается и систематизируется.      Теоретический объект представляет собой мысленную реконструкцию эмпирического объекта. Это абстракция, логиче-ская модель реального объекта, выраженная, как правило, на специальное языке науки: научными терминами, знаками ис-кусственного языка. Различия по видам знания заключаются в следующем. На эмпирическом уровне содержанием знания являются научные факты и сформулированные на их основе эмпирические законы. Содержанием теоретического уровня являются научные по-нятия, категории, законы науки. Развитое научное знание выражается в форме научной теории. Эмпирический и теоретический уровни различаются также по методам, которые делятся на эмпирические (наблюдение, описание, сравнение, измерение, эксперимент), с помощью которых осуществляется накопление, фиксация, обобщение и сис-тематизация опытных данных, их статистическая и индуктивная обработка, и теоретические (аналогия и моделирование, формализация, идеализация); с их помощью формируются законы науки, теории. В соответствий с двумя уровнями научного познание различают эмпирические и теоретические методы. К первым относят наблюдение, сравнение, измерение и эксперимент, ко вторым - идеализацию, формализацию и др. Эмпирические методы.       Наблюдение - это целенаправленное систематическое восприятие объекта, доставляющее первичный материал для на-учного исследования.Целенаправленность - важнейшая характеристика наблюдения. Концентрируя внимание на объекте, наблюдатель опирается на имеющиеся у него некоторые знания о нем, без которых нельзя определить цель наблюдения. На-блюдение характеризуется также систематичностью, которая выражается в восприятии объекта многократно и в разных ус-ловиях, планомерностью, исключающий пробелы в наблюдении, и активностью наблюдателя, его способностью к отбору нужной информации, определяемой целью исследования. В научном наблюдении взаимодействие между субъектом и объектом опосредуется средствами наблюдения: приборами и инструментами, с помощью которых ведется наблюдение. Как метод научного познания наблюдение дает исходную информацию об объекте, необходимую для его дальнейшего ис-следования. Важную роль в познании играют сравнение и измерение. Сравнение представляет собой метод сопоставления объектов с целью выявления сходства или различия между ними. Если объекты сравниваются с объектом, выступающим в качестве эталона, то такое сравнение называется измерением. Наиболее сложным и эффективным методом эмпирического познания является эксперимент, опирающийся на другие эм-пирические методы. Эксперимет - метод исследования объекта, при котором исследователь (экспериментатор) активно воз-действует на объект, создает искусственные условия, необходимые для выявления определенных его свойств. Эксперимент предполагает применение определенных средств: приборов, инструментов, экспериментальных установок, характеризуется активным воздействием на объект, может быть повторен столько раз, сколько требуется для получения достоверных резуль-татов. Различают натуральный и модельный эксперимент. Если первый ставится непосредственно с объектом, то второй - с его заместителем - моделью. Моделью может быть как материальный предмет (например, модель самолета), так и мыслен-ная копия объекта. В этом случае имеет место мысленный эксперимент - мысленное воспроизведение реального экспери-мента - рассуждение, основанное на представлении о реальном объекте. Процесс и результат экс-та фиксируются ср-вами естеств. и искусств. языков, они могут быть представлены в виде схем, чертежей, рисунков. Теоретические методы       Идеализация. Этот метод основан на универсальном мыслительном приёме, применяемом в любом познавательном про-цессе -абстрагировании, которое представляет собой мысленное отвлечение от одних свойств предмета и выделение других его свойств. Результатом абстрагирования являются абстракции - понятия, категории, законы, содержанием которых явля-ются существенные свойства и связи явлений. Видом абстрагирования является идеализация, сущность которой состоит в мысленном конструировании так называемых идеальных объектов; т.е. объектов, которые не существуют и не могут существовать в действительности, но изучение кото-рых позволяет значительно упростить сложные системы, выделить свойства объектов в их "чистом" виде и благодаря этому установить существенные связи, не заслоненные побочными обстоятельствами. Таковы, например, плоскость,линия, точка, абсолютно твердое тело, абсолютно черное тело, .. Сконструировать идеальный объект - значит мысленно исключить некоторые реальные его свойства. Так, исключая толщину реального объекта, получают плоскость, исключая ширину, получают линию и, наконец, исключая длину, получают точку. Метод идеализации находит широкое применение в научном познании. Он позволяет переходить от эмпирических законов к теоретическим, формулировать их на языке науки.       В современной науке все более широкое применение находит формализация - метод изучения некоторых областей зна-ния в формализованных системах с помощью искусственных языков. Таковы, например, формализованные языки химии, математики, логики. Формализованные языки позволяют кратко и четко фиксировать знания, избегать многозначности тер-минов естественного языка.Формализацию, основой которой являются абстрагирование и идеализация, можно рассматривать как разновидность моделирования - знаковое моделирование.       Формы научного познания.       В научном познании принято выделять более сложные формы, к ним относятся проблема, гипотеза, теория. Проблема. В развитии научного знания неизбежно возникают ситуации, когда новые явления, ранее неизвестные факты требуют своего объяснения. Однако уровень существующих знаний, категориальный аппарат науки оказываются для этого недостаточными. Такая ситуация называется проблемной. Осознание этой ситуации, порожденной противоречиями между ограниченностью имеющегося знания и потребностью в его дальнейшем развитии, приводит к постановке научных проблем. Проблема - объ-ективно возникающий в ходе развития познания вопрос или комплекс вопросов, решение которых представляет существен-ный практический или теоретический интерес.       Научная проблема - это вопрос, поставленный ходом развития науки, "знание о незнании". Наука развивается от постанов-ки проблем к их решению и выдвижению новых проблем. Этот процесс нередко приводит к изменению теоретических пред-ставлений и методов познания, к научным революциям. Глобальными научными революциями в естествознании явились: создание Н, Коперником гелиоцентрической системы, сменившей аристотелевско-птолемеевскую геоцентрическую картину мира и др.       Гипотеза. Исследование проблемы начинается с выдвижения гипотезы, представляющей собой обоснованное предположение, выдвигаемое с целью выяснения закономерностей, и причин исследуемых явлений.       Как форма научного познания гипотеза характеризуется прежде всего тем, что она является обоснованным предположением и это отличает ее от разного рода догадок и необоснованных предположений. Гипотеза опирается на факты, согласуется с законами теории, на основе которой она выдвинута.       Гипотеза проходит три этапа: построение (накопление, анализ и обобщение фактов, выдвижение предположения для их объ-яснения), проверка (дедуктивное выведение следствий, вытекающих из гипотезы и сопоставление следствий с фактами), до-казательство (практическая проверка полученных выводов). Выдвинутая гипотеза доказывается или опровергается. Доказанная гипотеза превращается в научную теорию. Например, гипотеза Резерфорда о планетарной модели атома.       Теория. В научном познании теория рассматривается как форма организованного достоверного знания о некоторой предмет-ной области, описывающая, объясняющая и предсказывающая функционирование и развитие относящихся к данной области объектов.       Организация знания - важная функция теории, она вытекает из необходимости систематизации обособленных знаний о данной предметной области. Однако основными функциями теории являются объяснение и предсказание. Эти функции не-разрывно связаны друг с другом.       Научная теория представляет собой сложную систему знаний, компонентами которой являются: исходная эмпирическая база (обобщенные и систематизированные факты), теоретическая основа (категориальный аппарат науки, ее законы, аксиомы, постулаты); логические средства, обеспечивающие правильность выводов и доказательства, основное содержание теории: положения теории, ее выводы и система аргументации.       Требования, предъявляемые к научной теории:       1) адекватность своему объекту, 2) максимально возможная полнота описания данной предметной области, 3) внутренняя непротиворечивость - согласованность с известными и проверенными фактами, для описания и объяснения которых она выдвинута, согласованность фактов с известными законами науки, 4) связь всех ее положений и выводов, их логическое обоснование, 5) принципиальная проверяемость, 6) простота теории, т.е. способность объяснить все известные факты из од-ного исходного положения.

48.

Проблема істини у філософії.

Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм). Певне поєднання рис кореспонденції, когеренції і прагматизму демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі: об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями вивчаємого об’єкту, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання; процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання; конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати. Слід підкреслити що об’єктивна, абсолютна, конкретна і відносна істини — це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.


49.

Абсолютна” і “відносна” істина: сутність взаємозв’язку.

Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;


48,49.

Філософське вчення про істину. Абсолютне та відносне в істині. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істи­ни. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як мате­ріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мисли­телі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л .Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і* в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через яви­ще; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження. А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика – далеко не одне й те ж.Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні).Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина – об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина – це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність – заблудження.Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика – конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ? – отримаємо таку загальну відповідь: – і корисний, і шкідливий; або: пласка чи сферична поверхня Землі? Відповідь – і пласка, і сферична. Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, І що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона – і в цьому її чи не найголовніша характеристика – завжди є істиною-процесом.


50. Проблема критеріїв істини.

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та омани. Постійне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів. е положення на перший погляд суперечить іншому фундаменталь­ному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з'яв­ляється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знан­ня. Проте в дійсності все відбувається по-іншому.Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується прак­тикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш "доказо­вою", ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові фак­ти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неод­мінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто теж може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.Тобто роль практики суперечлива: вона — джерело не лише істини, а й омани. Нагадаємо: практика є діяльністю, що перетворює світ у відпо­відності з потребами і цілями людини — це головна її функція. Практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є прак­тикою певного історичного етапу розвитку. Але практика, яка сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсо­лютного та відносного. Тому практика є одночасно і абсолютним, і віднос­ним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це ос­новний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об'єктив­ного змісту наших знань про дійсність. Відомо, що логічне доведення має широке і багатогранне застосу­вання в науковому пізнанні. Це дає підстави багатьом філософам ствер­джувати, що і логіка є критерієм істини. Постановка питання про логіч­ний критерій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логічного Доказу, можливого без звернення до практики. Звичайно, логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків. Іншими сло­вами, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів. На противагу раціоналізму, емпіричний напрямок у гносеології, роз­робляючи в принципі правильне вчення про чуттєве походження наших знань, доходить, проте, помилкового висновку, що істинність будь-яких теоретичних побудов може бути перевірена лише шляхом їхнього по­рівняння з вихідними даними чуттєвого досвіду. Між тим історія науки свідчить, що її найвидатніші досягнення досить часто суперечать вихід­ним чуттєвим даним. І ця суперечність між теорією і чуттєвими даними зовсім не означає помилковості ні того, ні іншого. Розв'язання цієї су­перечності передбачає застосування критерію практики.