Шевченко, українофіли й соціалізм

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4

теперішньою добою історичною й думкою робітницького стану). Zürich, 1872, 6 — 7.

В часи московських «удальцов» од Кудеяра ⁷⁸ до Пугачова європейське міщанство не тільки так наживало капітал, а й одбило од попівства науку, а од панства — вільний дух. От через що революційний дух у Європі все йде вгору з XVI ст., і багатша частина міщанства рядом повстань (дійсно революцій) допевняє те, що виробилось тихим зростом господарським і розумовим (дійсно еволюцією, яку Лассаль зве по-старому революцією). З кінця XVIII ст. слідом за багатшим міщанством, до якого прикладається тепер, власне, назва буржуазії, виступає бідне, робітницьке, яке тягне за собою й сільських робітників, селян, уже до такого руху, який буде не таким, як французька «жакерія» ⁷⁹ XIV ст. або німецьке селянське повстання XIV ст.

В Московщині ж і в XVII — XVIII ст. ще тяглись свої «жакерії», і коли там не було впорядкованих письменного й промислового городянства й вільного панства, то вільний дух і повстання, замість того щоб рости, як у Європі, все вменшувались од часів «Смутного времени», коли так чи сяк, а всі країни й усі стани людські рвались до волі та пробували вкоротити самоволю царську, до часів Пугачова, коли встали тільки козаки, селяни, та розкольники, та «інородці» на окраїнах, та й то тільки за самозваним царем-самодержцем.

Після Пугачова вже московські «чорні люди», селяни, не вставали проти своїх порядків скільки-небудь великими купами. Городяни ж на цей раз уже заводились не своїм вільним вчинком, а начальством, та ще й на грунті кріпацтва. Добра доля промислового люду після Петра І були чужинці, які тим більше припадали до начальства, бо од нього здобували монополії. Письменні люди теж виходили з служаків та панства, лакейського перед царем, кріпосницького перед мужиком. От через те од московських «білих людей», білоруків і білоробів, і в XVIII ст. не можна було ждати не тільки революції, а й вільного слова.

Так не тільки Московщина далеко одстала од Європи, а ще сталось так, що ні один із ступнів зросту громадського, який вона проходила, не дав громаді майже нічого того, що ті ступні давали в Європі: аристократія не дала рицарської честі й духа непідлеглості, церква — ні зерна звички до науки й твердої совісті, царство — рівності й волі кріпацької. Ледве-ледве з кінця XVIII ст. нові поєвропеєні служаки-пани та для служби державної збудовані городи починають давати деякий плід, який тільки через вісімдесят років виродив із себе волю кріпаків 1861 р. та нещасні царські реформи Олександра II. Коли поєвропеєний російський чоловік XIX ст. починав думати про зміни недоладних порядків своєї країни подібно тому, як змінялись вони громадською працею в Європі, то йому приходила на думку не та впорядкована, чи затяжна, чи гостра повстанська праця, яка й складає прогрес у Європі, а тільки або вчинок царський якого-небудь Петра І, або різня якого-небудь Пугачова — в обох випадках катастрофа над громадою, а не вільний і спільний вчинок ліпших сил громадських, чи то мирний, чи повстанський. І коли на нового Пугачова дедалі все менше було надії, то вивчений росіянин, який бажав зміни в своїх порядках, усе більще спинявсь на думці про зміни по царській волі, коли то сам цар до них додумається. Важливо, що навіть декабристи 1825 р. не прибрали іншого, чим підняти народ до бунту, окрім імені царя Костянтина!

От на такому-то грунті появивсь із 30-х років у Росії й соціалізм із європейських книг. Довго він зостававсь без усякого грунту і зводивсь майже на саму тільки думку про волю кріпацьку. Та й та думка стала на грунт тільки тоді, коли до неї прихиливсь і цар. Зараз же показалось, що перші соціалісти в Росії, і Герцен, і современниківці, перше теж звернули надію на царську реформу, дуже врізавши й свого соціалізму. Сам Бакунін писав у 1862 році: «Романов, Пугачов или Пестель?» — і вірив у демократичного Романова ⁸⁰, так само як згоджувавсь на викуп землі для селян, правда, всієї землі («Русским, польским и всем славянским друзьям». — «Колокол», 1862, ч. 122). Мартьянов із Лондона писав «Письмо к Александру II» як «народному цареві».

«Народний цар» не оправдав надії. Також і між панством московським не знайшлось не тільки Пестелів, а навіть доволі Унковських і Європеусів ⁸¹ (див. в «Колоколі», 1862, ч. 126, «Адрес тверского дворянства» про непремінний викуп наділу селянського всіма станами, а не самими селянами, про скасування дворянського стану, про земський собор і т. ін.). Бакунін вернувсь до цілої соціалістичної програми, а з другого боку вже тим легше зложив надію на самий «народ» і поклонивсь тіні Пугачова, що він і в 1862 р. казав, що навряд, щоб «народ» потерпів далі, що йому не дають землі й волі й що народ виставить із себе Пугачова, коли згори не появиться народного Романова або Пестеля. «Народом» же здавна в Росії звикли вважати тільки селян і через те вже з часів «Колокола» (1862, ч. 112) програму соціалізму в Росії почали зводити на слова «земля і воля» *.

^* Як мало в Росії розуміють вагу городового життя з його осібною працею, для якої потрібне щось інше, а зовсім не земля, показують, між іншим, і думки кн. А. Васильчикова («Землевладение и земледелие в России и в других европейских государствах») про те, що «робітницька справа в Європі є в корні справа аграрна», що «народные смуты, волнующие современные общества, имеют свой корень в безземельном состоянии большей части народов старого света» і що «народные массы» хочуть, власне, здобути «клочок земли, кол и двор». Так мовбито все городське господарство зовсім і не було, й не є потрібне людям. Цікаво б було побачити тепер і хлібороба, такого, якого хоче кн. Васильчиков, напр., без машин або й без двигарів, а що робив би, напр., лондонський або женевський машинщик або дзигарщик (про лікаря, математика або маляра ми вже й не споминаємо), коли б йому дали «волю з землею», «клочок земли», якого як де в Європі, то ніде вже для всіх узяти, так як у Московщині, як де, то він нічого й не вартий. Ми думаємо, що як давно вже пора змінити думку, що Росія тільки край хліборобський, так давно вже пора закинути й звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю, та здобувати всім їм дійсну волю: товариську працю.

Тут зложилась у Європі Всесвітня спілка робітників (Association International des travailleurs), звісно, на тому грунті, який був виготуваний усією історією Європи і почастно соціальним рухом XIX ст., і між найголовнішими думками своїми виголосила, що «воля робітників (соціальна революція) мусить бути ділом самих робітників». Бакунін і російські соціалісти пристали до тієї спілки (з 1868 p., a ще більше з 1870) і зараз же заявили, що руський народ, тобто все-таки селяни, тепер уже готовий до того, щоб приложити до діла програму спілки і перш усього до повстання за її думки. Як на доказ — вказували на Ст. Разіна й Пугачова. Треба, казали, тільки пустити в народ «організаторів», які підіб’ють і повернуть народ до того, щоб повстанням розбити державно-попівсько-панські пута, а тоді соціалістичні, та ще, по думці Прудона — Бакуніна, федерально-анархічні (безначальні) й навіть безпопівські порядки сам собою зложить наш народ, Таких організаторів Бакунін вбачав у нашій молодіжі в школах, яка тоді (коло 1870) знов почала виступати проти російських казьонних порядків і бажати служби для народу. Бакунін став кликати ту «революційну молодіж» кинути школи і йти замінити народові Ст. Разіна й Пугачова *.

^* Див. більш усього Бакуніна «Наука и насущное революционное дело», 1870, стор. 1: «...Единственно ныне полезное и спасительное дело — бунт...», «Поздравляю молодежь с тем, что правительство гонит ее из университетов и школ в народ»; 22 — 23: «...Безграмотный, но умный человек из народа серьезнее и глубже социалист, чем вы (мы) сами...», «...Русский мужик — этот урожденный социалист»; 26: «...Из всех европейских народов наименее религиозен именно наш великорусский народ»; 27: «Русский народ по преимуществу реальный народ»; 29: «Нельзя сомневаться, что русский народ способен к революции. Со времени Лжедмитрия по настоящее время у нас только один неизменный бунтовщик против государства — это крестьянский народ и городские мещане... Народ никогда не переставал бунтовать. Бунтовал он победоносными массами два раза: один раз под Стенькою, другой раз с Пугачевым» і т. д. В книзі «Государственность и анархия» (1873, Прибавление А, 19), рядом із дуже гострою критикою «затемняющих народный идеал черт: 1) патриархальность, 2) поглощение лица миром, 3) вера в царя, к которым можно было бы прибавить христианскую веру, официально-православную или сектаторскую», Бакунін каже ще більш рішучо: «Мы верим в путь бунтовской и только от него ждем спасения. Народ наш находится в таком отчаянном положении, что ничего не стоит поднять любую деревню. Но хотя и всякий бунт, как бы неудачен он ни был, всегда полезен, однако частных вспышек недостаточно. Надо поднять вдруг все деревни. Что это возможно, доказывают нам громадные движения народные под предводительством Стеньки Разина и Пугачева». Ми навряд багато помилимось, коли скажемо, що більша частина російської молодіжі, яку судили за соціалізм із 1871 по 1878 р., мала думки близькі до тих, які написав Бакунін у своїх писаннях 1870 — 73 pp. Друга частина московських соціалістів, яка видавала «Вперед», всилювалась поставити інакший погляд на науку й узагалі вдержати більше «западний» погляд на соціалізм («Вперед», т. І, 1873, «Знание и революция», «Очерк развития международной ассоциации рабочих» і ін.), тільки ж патріотизм і віра в скоре повстання свого народу, теж-таки селян, призвела до того, що й «Вперед» так же само величав пугачовщину, а в суті діла так само цінив і науку. Так, у статті «1773 — 1873» p., посвяченій Північно-американській революції («Прошедшее») і Пугачову («Будущее»), «Вперед» говорить, що «основные (господарські) вопросы справедливого общественного строя не нуждались в научной и философской обработке. Они были доступны доисторическому человеку, как и крестьянину XVIII в. Но их отложила (через що ж?) на будущее политически выработанная мысль периода политических революций», що «в манифестах безграмотного казака было более крепких залогов, неотвратимых грозных пророчеств для будущего, чем во всех гуманных «Наказах», даже во всех либеральных и радикальных проповедях против алтаря и престола, раздававшихся на берегах Темзы, Сены, Делавера» (262). По «Впереду», пугачовщина тільки через те не взяла гори, що особи її верховодників не мали «подчиняющего, организаторского ума, хорошо рассчитанной воли», що «смелый самозванец не сумел организовать восстание», що Пугачов справді був «вороненок, а не ворон». «Где же летаешь ты, предсказанный (Пугачов не предсказував, а казав, що «ворон, тобто правдивый цар, летает») ожидаемый ворон? Долго ли русскому народу ждать свое будущее?» — так кінчав свою статтю «Вперед».

В виписаних унизу словах Бакуніна і «Вперед» ⁸², яким подібних ми б могли набрати великі купи з московського соціалістичного письменства, видно перш усього гаряче серце, яке рветься до діла для народу, та при тому видно, що воно вірить у те, що речі так стоять, як йому хочеться, — видно, значить, і наслідки богословського й метафізичного погляду на історію, а до того ще й те, що в московських інтернаціоналістів зосталось іще доволі старого патріотизму, а в соціалістів і анархістів доволі ще звичок монархізму, аристократизму, якобінства й те, що вони ще не до кінця втягли в себе соціалістичну думку про малу силу осіб (воронів) й передових людей (організаторів) перед силою куп, народів *. Почастно тут же видно малу увагу до того, як прив’язується зріст соціалізму в Європі до зросту всіх її порядків і між ними до городського життя.

Бакунін був занадто вчений, тертий і «западний» чоловік, щоб не вбачати слабих боків своєї віри в московський народ, тільки він сам собі й іншим заговорював ті боки й поспішавсь пролетіти над темними хмарами, які думка наводила на небі його віри **. А мала вдумка в дрібні факти історії Московщини помагала йому так перелітати або знаходити й там «городських міщан», які бунтували також, як і селяни, за народний (соціалістичний) ідеал! ***

^*Про патріотичну філософію історії московських гегельянців од Герцена («Старий мир и Россия» і т. п.) до К. Аксакова ⁸³ і ін. слов’янофілів московських, поруч із патріотизмом кельтофілів і германофілів у XIX ст., ми мали нагоду говорити в своїй книзі «Вопрос об историческом значении Римской империи». Там ми показали, як у таких випадках богословська думка про вибраний богом народ, ставши на грунт старосвітського виключного патріотизму, перевернулась у метафізичну думку про зміну передведучих народів у всьому світі.

^**Так, Бакунін сам казав («Наука и насущное революционное дело», 28) : «В народе нашем, к несчастью, еще немного политического смысла и нет еще ясного понятия о политической свободе». Трохи вище він каже: «Одна из важнейших причин долготерпеливости масс, несомненно, заключается в народном невежестве. Вследствие этого невежества народ не обнимает себя как солидарную и в своей солидарности всемогущую массу; он разъединен в своем понятии о себе точно так же, как под влиянием гнетущих его обстоятельств он разделен в жизни» (14). Тільки Бакунін думає обійти свої погляди на народ такими словами, як: «Оставим пока вопрос об отношении народа к царю в стороне... Народ требует теперь только широкой и полной свободы в жизни: а что ему за дело до того, будет ли это свободная жизнь с императором или без императора» (24, 28). Або: «Но дайте только народу веру в его собственную силу, покажите ему только возможность вырвать кнут..» Еге! Дайте! Так у тімто й сила, що Всесвітня спілка робітників недурно сказала, що діло волі робітника мусить (може) бути ділом (тільки) його самого!

^*** Справді «городські міщани», подібні тим, із яких із часом вийшли в Європі соціалісти, були задавлені в Московщині ще в початку свойому, в XIV — XV ст. Ті ж міщани, які бунтувались за царя Олексія проти осіб начальства, а не проти порядків, власне, й не міщани, так само як більша частина «сословия» міщанського в Росії й у XIX ст., як і ті, що й у XIX ст. робили холерні бунти, або як і ті баби матроські, що робили карантинний бунт у Севастополі й т. ін. Звісно, як петербурзький холерний бунт скінчився викликом царя Миколи І: «На колени!» А вже московський бунт проти чиновників царя Олексія скінчився викликом: «Многие лета великому государю! Как угодно богу и царю, пусть так и будет». Тільки в псковському бунті за царя Олексія можна бачити зерно твердої й ясної вільно-городської думки, певно, через те, що в Пскові найменше було розігнано старих городян. Та тільки зерно те дуже вже слабе й не має великої ваги в суді про міщан у Московщині навіть і в XVII ст. На патріотизмі ж і на малій увазі до подібних фактів держиться й думка про анархізм (безначальство) й про федералізм московського народу. Правда, тепер іще в селян у Московщині залишилась «общинамир», і там, де в ній не завелись кулаки, там вона вправляється добре в тому, що їй дозволено робити. Тільки ж щоб московські селяни були безначальні, та ще й федералісти, цього ніяк сказати не можна: перш усього й мир — начальство, та ще й яке! А потім у сім’ї в них «сам», «большак» — зовсім деспот. Далі для справ ширших, ніж справи одного села, для волосних, земських, державних, і в старі часи ще не вспів скластись у Московщині справді впорядкований федералізм (костомаровський федеральний уклад на добру долю видуманий), а дедалі в московський період брав гору все більше монархізм, який склавсь по образу «большака» в сім’ї, і дедалі в народі вкріплялась пошана й якась артистична любов до начальства — «грозного і ласкавого», кажучи словами билини, а то й просто до «грозного», навіть такого, як Іван IV. Багато з цього, що ми зараз сказали, напр., про патріархальність, про деспотизм «мира», про те, що ці «миры» «соединяются между собою только посредством царя-батюшки», сказано у самого Бакуніна («Госуд[арство] и анархия», Приб[авление] А, 10 — 17).

Трохи більше позитивної уваги до всіх тих речей, до яких торкались писання таких людей, як Бакунін, — і, по крайній мірі, такі люди, як сам Бакунін, інакше б глянули на всю справу соціалізму в Росії, й сама та справа далеко більше б виграла, ніж тепер. Правда, сам Бакунін наперед виступав проти тих, яких він називав «попами науки, аристократами інтелігенції» і т. ін., й проти тих «позитивістів» і «революціонерів-доктринерів» у Росії, які казали (по словам Бакуніна), що «народ развивается точно так же, как и все живое и существующее в мире, по неизменным законам природы. Развитие всякого народа обусловливается причинами топографическими, экономическими, историческими, пожалуй, политическими, но отнюдь не зависящими от произвола одного или нескольких лиц. Поэтому никто не может ни ускорить его, ни установить. Народ двигается незаметно сам собою и освободится, когда придет его время».

Ми зовсім не стоїмо за всяких попів науки, доктринерів-позитивістів і т. ін., а особливо за російських, які, думаючи таке, приходили, по словам Бакуніна, до того, щоб «не тратить сил по-пустому в тщетных усилиях, отказаться от всякой революционной деятельности, предаться исключительно делу своего собственного развития, движению науки и, сколько будет возможно, распространению необходимых знаний в народе» («Народное дело», ч. 1, 1868).

Ми навіть не думаємо, щоб країна, яка так зосталась позаду, як Росія од Європи, безпремінно мусила так же довго проходити всі ті ступні, які проходили передні країни, не думаємо, що дітям тієї країни не слід рватись до найпередніших думок найперших країн.

Ми тільки в корені проти того «суб’єктивізму», який, починаючи од згаданих статей Бакуніна, почали виставляти проти «попів науки і доктринерів» російські соціалісти й народники в заграничній і крайовій печаті, так само як ми проти проповіді виключних способів служби прогресу народному — «единственно спасительных, насущных дел», чи буде то школа (та ще й казьонна!), чи буде то бунт (та ще й пугачовський!).

Ми не бачимо користі ні для якого «діла», а ще більше для народного, в тому, щоб не бачити того, що справді було й є на світі, а бачити те, що нам хочеться, щоб було. Ми не бачимо також, щоб для громадської праці безпремінно треба було, щоб чоловік мав безмірну віру й у свої сили, в те, що од одної труби його впадуть стіни Єрихону ⁸⁴. Ми думаємо, що взагалі думка моральна якого-небудь позитивіста Мілля про те, що кожний путній чоловік мусить поставити собі метою «робити так, щоб, умираючи, міг сказати, що він хоч одну частину справ людських лишає хоч трохи в ліпшому стані, ніж він застав її», далеко ліпше забезпечує навіть і вірність, і постійність праці навіть кожної особи, ніж віра в чудесний і скорий наслідок од праці особи або й цілого гурту. Хай кожний вибирає собі таку вірьовку, щоб тягти громадський поступ, яка йому до сподоби, чи більше, чи менше передню, аби тільки вона вела по простій дорозі для поступу й користі всієї громади, та хай не обманює себе й інших і про те, що він тягне, й про те, наскільки він може потягнути, та хай знає, що не одна тільки його вірьовка є на світі, й розуміє й тих, хто теж тягне туди ж, куди й він, та тільки за іншу верьовку.

Тільки ж, може, й справді до таких думок у Росії можна було дойти навіть не стільки теоретичною наукою про поступ європейських громад, скільки гіркою наукою фактів, страт, смерті й т. ін. Такої гіркої науки багато випало на долю московським соціалістам із «революційної молодіжі» з 1870 р. Та молодіж кинулась «в народ» руйнувати наднародні порядки, але «народ» і не ворухнувся, і, власне, той народ, який у XVII — XVIII ст. найбільше бунтувавсь із Ст. Разіним та Пугачовим, — селяни. Логічним наслідком того було перш усього розпорядкування соціалістичного грунту в Росії й іще гірше — невпорядкованість (безсистемність) праці соціалістів. Так, одні з «соціально-революційної молодіжі», яким мало було слова, проповіді соціалізму, які рвались до «діла», та ще й до діла зі скорим кінцем, із усім своїм народництвом і соціалізмом пристали майже Виключно до руху противуцарського серед вільнодумного панства, а зовсім не до противубагатирського руху серед мужицтва. (Всякі демонстрації, убійства жандармів і т. ін.) Тільки на цьому політичному полі, серед панства, російським соціалістам важко взяти собі перед у науково-письменській праці, яку так було занехаяли після статей Бакуніна. З другого боку, ті, хто пам’ятає, як іще недавно в російських соціалістичних кругах висміювали всяку працю не серед народу, а серед інтелігенції, а особливо працю політичну, ті бачать у цих нових виступах московських революціонерів зраду дійсно со- • ціалістичному, дійсно народному прапорові. І справді, коли судити по печатній праці, то не видно, щоб тепер у Росії багато робилось для народу й серед народу. Певно, що робота та не зникла, та тільки йде вона вже дуже глухо, безписьменно.

З другого боку, деякі з московських соціалістів, які все-таки хочуть удержатись із революційною працею серед народу, зробили навіть іще кілька ступнів по дорозі патріотизму далі тих, які вже зробили Бакунін і «Вперед». Так, у недавно виданому у Петербурзі листку «Земли и воли» ⁸⁵: Социально-революционное обозрение, № 1» бачимо, що «Пугачев, Разин и их сподвижники» звуться вже просто «народными революционерами-социалистами», яких «программа остается и теперь для громадного большинства русского народа. Поэтому, — каже петербурзький листок, — ее принимаем и мы, революционеры-народники». Петербурзький листок цих революціонерів-народників, починаючи історію соціалістичного руху в Європі тільки з Всесвітньої спілки робітницької (1864 р.!!), питає: чому ж у Росії соціалізм не так дужий, як у Європі, хоч він би то й почавсь у той же час? — і одповідає, що тільки через те, що він приходив у Росію не в народній одежі. «Социально-революционное обозрение» завидує тим «малограмотным, неразвитым, иногда далеко не нравственным отставным солдатам, деревенским бабам и мужикам, действующим, напр., в расколе, где они так часто поднимают массы народа и ведут их за собою во имя каких-нибудь диких, ни с чем не сообразных идей, привлекательных для народа лишь какой-нибудь каплей правды, которая таится в них». Щоб і собі притягувати не «отдельные личности из народа, а массы», «Земля и воля» радить: «Бросим ту иноземную, чуждую нашему народу форму наших идей... Пять лет тому назад мы сбросили немецкое платье и оделись в сермягу, чтобы быть принятыми народом в его среду. Теперь мы видим, что этого мало: пришло время сбросить и с социализма его немецкое платье и тоже одеть его в народную сермягу».

Рада ця трохи темна, і тільки показ на Пугачова та на розкол та гаряча похвала «новій чигиринській справі» «Стефановича ⁸⁶ с друзьями» трохи проясняє її. Отже, як чути, то д. Стефанович із друзями говорили чигиринським селянам, що цар хоче дати їм землю, та наслідник не хоче *.

^* Говорячи про справу д. Стефановича тільки по чутках, ми, може, й помиляємось. Тим більше бажаємо бачити скорше печатний спис тієї справи, який обіцяла дати «Петербургская вольная типография» «Земли и воли». Тоді можна буде докладніше судити хоч про те, що прибавили «революционеры из интеллигенции» до того, що сам народ вигадав у часі звісного «чигиринського діла» 1873 — 75 pp.

Своїми словами листок «народников-революционеров», коли за тими словами піде й діло, заставляє ждати цілого ряду вчинків уже зовсім емпіричного бунтівства, в якому не тільки форму, а й самі основні політично-соціальні думки європейського соціалізму будуть не тільки затемнені, а й просто зломлені.

До того треба придати, що коли судити по праці російських соціалістів тільки по печаті (а по іншому трудно й судити), то побачимо, що в останні роки цілі дуже важливі боки думок перших російських соціалістів-теоретиків (Герцена, Огарьова, який перший написав: «Народу нужна земля и воля» та прибавив: «и образование» «современниковців» і самого Бакуніна), — думки про зміну теперішніх порядків у сім’ї, про заміну віри наукою і т. ін., — залишили майже зовсім без уваги нові соціалісти-практики в Росії.

Колись-то

Blog

Шевченко, українофіли й соціалізм