Онтогенез особистості
Информация - Психология
Другие материалы по предмету Психология
? третьому варіанті здійснюється спроба поєднати нужденність (в традиційному розумінні) з культурними потребами: потреби зустрічаються з соціальним оточенням і перетворюються на особистісні потреби. І в цьому сенсі не так уже й важливо, що саме відбувається при цій зустрічі зіткнення і конфронтація, як вважав Фрейд, або засвоєння і привласнення, за Виготським. Головне те, що сама трансформація нужд в культурне утворення не зафіксована ніким і ніде.
Як видно, жоден варіант відповіді не може нас задовольнити, оскільки всі вони передбачають вихідну подвійність людини організм і соціальна істота (особистість) в кращому випадку співіснують в якомусь дивному явно надуманому просторі. Тут не просто порушується принцип неперервності (недизюнктивності) існування психічного як процесу, а відбувається дещо гірше психічне якось губиться між цими над-феноменами біологічним та соціальним. (І от він справжній момент істини: ніхто не відходить від Фрейда, у якого психічне знаходиться між інстинктами (біологічним) і super-ego).
Ми ставимо дуже просте запитання: чи можна будь-яку (взагалі БУДЬ-ЯКУ) внутрішню інтенцію вважати не психічною, тобто такою, що не зявляється в результаті відображення і не спрямовує надалі це відображення, такою, що не само-регулює? І тут є лише одна (і теж проста) відповідь: звичайно, ні. Найпростіша, найбіологічніша інтенція є психічною за визначенням, вона є психікою (хоча, звичайно, психіка не є лише інтенція). Таким чином, потреба, навіть в традиційному її розумінні, безумовно, є психічним утворенням. Отже, немає ніякої зустрічі суто біологічного з соціальним, і психіка не народжується, бодай один раз, вона вже є, вона є завжди, і потреба її носій. Людинажива істота, і це означає, що її вихідна інтенціональна природа не може істотно відрізнятися від інтенціональної природи будь-якої іншої живої істоти. Вона відрізняється принципово, але не істотно. Тому ми й не бачимо необхідності відмовлятися від вихідного поняття. Навпаки, ми повертаємо йому його дійсне багатство: потреба відображає ґрунтовну необхідність, і крім того, вона означає виражену динаміку рух. Це є ненасичена динамічна тенденція. (В цьому сенсі, потреба набагато слабший, з точки зору активної динаміки, термін.)
З іншого боку, ми не уявляємо собі можливості зрозуміти механізми онтогенезу особистості поза психодинамічним аспектом. Адже винести за дужки найсуттєвіше рух системи, що тільки й існує в саморусі, означає приректи себе на повну неуспішність, або, в найкращому випадку, на те, щоб придумати ще одну статичну схему, яка ніякого відношення до реального стану речей не матиме.
Особистість, як вже зазначалося, ми розглядаємо як складну відкриту систему, що саморозвивається. Напрям розвитку особистості (філо- і онтогенез) не відрізняється сутнісне від загального напряму еволюціїускладнення, диференційованість, домінування розвитку внутрішнього порівняно з зовнішнім, саморегуляція, інтегрованість.
Ознаками розвитку особистості слід вважати:
відсутність жорсткої віднесеності до якогось заздалегідь визначеного масштабу, критерію, зразку, еталону;
наступність, тобто обумовленість попередніми стадіями розвитку;
цілісність, коли система розвивається в цілому і це випереджає розвиток окремих частин;
універсальність розвитку людських потенцій, яке є самоціллю.
Минуле (масштаби, зразки, еталони) не може прямо і безпосередньо детермінувати розвиток особистості, оскільки воно є нижчим у складі особистості вищого. І це минуле, нижче, змінюється і перетворюється в складі особистості, втрачаючи вихідні спрямовуючі тенденції. Таким чином, вихідні тенденції і еталони насправді не зникають, а самі стають іншими, опосередковуючись новим рівнем існування та майбутнім цього існування. Розглянемо дві детермінуючі тенденції онтогенезу особистості з боку минулого спадково-генетичну і власне історичну (як історію покоління). На перший погляд здається, що код спадковості (генотип) найбільш чітко і жорстко визначає існування людини, оскільки містить в собі інформацію щодо всіх можливих структур і механізмів. Отже, існує своєрідна матриця (цілком матеріальної природи), яка зумовлює існування всього, що виникне на ній (але лише на ній! І це є обмеження). І знову маємо вульгарну і спрощену логіку грубого поділу: матриця матеріальне, а все, що вона породжує, це її функції, властивості, тобто не матеріальне, ідеальне (згадаймо: психіка властивість (функція) мозку; дуже схоже на те, що запах властивість ацетону). Ця логіка зовсім не відповідає дійсності. Генотип людини виявляється зовсім не схожим на якусь матрицю, кліше. Молекулярна генетика свідчить, що сам генотип є гнучким і рухливим: існують цілком надійні дані про те, що кількість дієвих генів дорослої людини збільшується порівняно з новонародженою дитиною в сотні тисяч разів (300 трильйонів проти 30 тисяч). Це зростання не можна пояснити тільки збільшенням у дорослого кількості клітин. Збільшення зумовлене принциповою необмеженістю можливостей людини, і генотип через зворотний звязок із життєвими умовами (соціальним) ніби надає можливість реалізуватися цій безмежності. Хоча йдеться саме про принципову, а не актуальну життєву ситуацію: актуально людина завжди саме обмежена умовами життя.
Інша флуктуація за 12 років життя після народження обєм головного мозку людини різко і значно збільшується (