Міжнародне економічне право
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
?ритети права допускали можливість втручання, інші заперечували.
На рівні двосторонніх договорів держави продовжували включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обовязки держав, ст. 8 якої закріплювала: Ніяка держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи інших держав.
Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додатковим протоколом про невтручання. Восьма міжамериканська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої держави недопустиме.
У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання у справи, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 р. Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.
На сьогодні принцип невтручання покладає на субєктів міжнародного права такі зобовязання: 1) утримуватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; 5) утримуватися від збройного втручання; 6) утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суверенних прав; 7) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; 8) забороняти організації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, зміну державного ладу іншої держави [2, с. 53].
Слід мати на увазі, що вказані зобовязання стосуються всіх субєктів міжнародного права.
При визначенні справ, які, по суті, входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобовязаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, становище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).
По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.
По-третє, певні суспільні відносини можуть розвиватися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із міжнародних угод і деякі інші).
Критерієм визначення внутрішньої компетенції держави є її міжнародні зобовязання і практика.
Ідея необхідності, обовязку держав співпрацювати в науці міжнародного права висловлювалася вже наприкінці XIX ст. З основної ідеї міжнародного права, яким встановлюється спілкування держав, випливає, зрештою, право і обовязок кожної держави підтримувати постійні відносини з усіма іншими членами міжнародного правового спілкування.
На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. 3 ст. 1 зобовязують держави члени ООН здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. Обовязок держав співробітничати між собою проходить через весь Статут ООН, особливо чітко він фіксується у ст. 11, 13, гл. IX та ін [4, с. 61].
Втім, це не стало переконливим для багатьох науковців, і вони продовжують вважати принцип співробітництва декларативним. Проте намагання держав надати принципу універсального, імперативного характеру очевидне з ужитих ними заходів після прийняття Статуту ООН.
У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вони записують, що співробітництво є не стільки правом, скільки обовязком держав у різних сферах міжнародних відносин: Держави зобовязані, незалежно від різниці в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, співробітничати одна з одною в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру та безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів. У ній же визначаються основні напрями такого співробітництва.
Обовязок держав співробітничати закріплено в ряді міжнародних договорів універсального характеру, статутах багатьох міжнародних організацій. Так, у Договорі про принципи діяльності держав з питань дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. ст. IX зобовязує: При дослідженні і використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, держави учасниці Договору повинні керуват