Метафізичні виміри людського буття
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
Національний університет “Острозька академія”
Кафедра філософії і культурології
Реферат з філософської антропології на тему:
“Метафізичні виміри людського буття”
Підготувала:
Студентка IV курсу
Групи К-41
Полюк Тетяна
Острог, 2010
План
Вступ
- Людина в метафізичному вимірі
- Людина це прагнення бути людиною
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Людина сама велика таїна буття, над кою розмірковували кращі уми людства. Розгадка цієї таїни справа людини, порівняно з якою всі інші справи і проблеми здаються дрібязковими.
Хто зуміє все розповісти про себе, опише увесь Всесвіт, запитував Р.Декарт. людина завжди буде займатися самопізнанням, прагнучи розгадати свою сутність, свою відмінність від усього світу. Але пізнати себе найважче. До того ж це розкопування самого себе неможна вважати безневинним заняттям.
Людина заглядає в таку темну і небезпечну безодню, в якій легко втратити себе, втратити здоровя і навіть розсудок.
Якщо довго вдивлятись в безодню, то і безодня, говорив Ніцше, починає вдивлятися в тебе.
Пізнаючи себе ми відкриваємо закони світобудови. Людина є мікрокосм, мініатюрна модель макрокосму: в ній як в дзеркалі, відображаються усі складні протиріччя великого світу.
Що ж може примусити людину займатись самопізнанням?
Життєві справи та привязаності, буденні турботи та потреби, суспільне життя і громадянські обовязки постійно відволікають людину від цієї важливої справи.
“Людей з самого дитинства, писав Б. Паскаль, зобовязують піклуватися про свою честь, про свій добробут, про своїх друзів, а також про добробут і честь своїх друзів. Їх виснажують різними справами, вивченням мов, вправами; їм навіюють, що вони не будуть щасливі, якщо їх здоровя, честь, майно, а також здоровя, честь, майно їх друзів не буде в хорошому стані і що відсутність хоч би одного з цих благ принесе їм нещастя. Так, їх навантажують обовязками і турботами, примушують метушитися від світанку. Дивний спосіб робити людей щасливими, скажете ви; що можна було придумати краще цього, щоб зробити їх нещасливими? Як що: необхідно відняти у них усі ці турботи і тоді вони подивляться на себе, задумаються, хто ж вони такі, звідки вони прийшли, куди ідуть; їм неможна давати занадто багато занять і забав. Ось чому їх так невтомно готують до справ, а їм випаде декілька вільних хвилин, радять використати їх на забави, ігри і постійно чим-небудь себе займати. Скільки пустоти й мерзоти в серці людському”[5;117].
1. Людина в метафізичному вимірі
З точки зору філософської антропології, людина перш за все не біологічна, не психологічна, а метафізична істота. І стає людина людиною, коли відкриває в собі метафізичний вимір.
Метафізичний значить надприроднє, тобто не маюче метафізичних причин. Так, кохання не має ніяких фізичних причин, люблять не за щось, а тому, що люблять, якщо і є причина, то не любові; не має ніяких причин добро, людина робить добро лише тому, що вона добра.
Не має ніяких емпіричних причин для совісті; я вчиняю за совістю, тому що не можу по-іншому, а не зі страху, вигоди, тощо.
Добро, совість, ум не потребують пояснення, пояснювати необхідно дурні вчинки, безчестя, підлість.
“Метафізичних” людей природа не народжує, і в цьому смислі вона взагалі людей. Людина повинна народитись сама. З цього розуміння виникає символ “другого народження”, символ будь-якої релігії, будь-якого міфу, будь-якої серйозної філософії.
Необхідно народитися в тому житті, в тому режимі буття, в якому живе любов, краса, совість, честь, ум, тощо. Народитися вдруге означає відкрити для себе двоїсту складність нашого існування, розуміння того, що поза нашим повсякденним життям сповненим метушні, праці і турбот, існує ще друге життя, життя справжньої інтенсивності, в яку ми лише іноді впадаємо: коли любимо, коли творимо, коли здійснюємо добрі вчинки, коли нам в голову приходять думки і деякий час там утримуються.
Людина не може все життя знаходитись в стані любові, творчої напруги, не можна постійно жити на грані можливого жити в стихії совісті і добра. Але лише знаходячись на цій грані, людина відчуває себе людиною, відчуває, що живе в новому смислі цього слова, переживає кожну секунду свого життя як значиму і неповторну подію.
В чистому вигляді в нашому житті ніколи не реалізується добро, краса, совість, взагалі ніщо не реалізується до кінця. Але з того, що ніхто не живе, постійно керуючись вимогами совісті, вважав І. кант, зовсім не слідує, що совість це химера.
Без совісті, так само як і без любові, без добра людське суспільство відразу розпадеться, вернеться до тваринного стану. В цьому сенсі тканина людського існування, метафізична тканина прядеться з таких невидимих ниток, які ніколи повністю не реалізуються, не мають натуральних причин, їх не можливо викликати свідомими зусиллями, вони можуть лише “освятити” людину, вирвати її з буденного, повсякденного існування, примусити задуматися над власним буттям, власною природою. І все ж вони визначають наше життя.
Метафізичні закони нашого буття в цьому сенсі первинні ніж фізичні закони життя. “Осяяна” людина може віддати життя, виконуючи обовязок, може вбити саму себе, будучи замученою муками совісті. Життя, здоровя,