Країни південно-східної Європи
Информация - География
Другие материалы по предмету География
Країни Центральної і Південно-Східної Європи
Під Центральною і Південно-Східною Європою в нашому випадку розуміється та частина Європи, яка лежить на схід від Німеччини, Австрії й Італії та обмежена західними кордонами Російської Федерації. У меридіональному напрямку регіон простягається від Балтики на півночі до Адріатики й Чорного моря на півдні (при цьому слід враховувати, що Греція відноситься до Південної Європи, а невелика ділянка Нижньофракійської низовини належить азійській державі Туреччині).
Поняття Центральна і Південно-Східна Європа не є загальновизнаним. Вчені США і російські географи теж називають цей регіон Центральною і Південно-Східною Європою, в публікаціях Європейського Союзу його іменують Центральною Європою, а в документах ООН взагалі Східною Європою.
Обєднання в одну групу цих 19 країн (див. рис. 1.1.) викликане спільністю їх історії та сучасної проблематики соціально-економічного розвитку.
Ще в середні віки в межах досліджуваного регіону стикалися між собою різні мовні групи і сімї (германські, словянські, фіно-угорські й тюркські етноси), різні конфесії (християнство та іслам, католицизм і православя). Пізніше регіон був полем кривавої військової боротьби між Німеччиною (Пруссією), Австро-Угорською, Османською і Російською імперіями. Вже у ХХ столітті тут проходив дуже жорсткий кордон (сумновідома залізна завіса) між двома світовими системами капіталізмом і соціалізмом. Таким чином, вся історія існування та розвитку Центральної і Південно-Східної Європи супроводжувалася нескінченими протиріччями в політичній, соціально-економічній, релігійній, етнічній та інших сферах, війнами, суттєвими територіальними змінами і трагічними депортаціями мільйонів сімей.
Країни регіону не змогли скористатися наслідками НТР другої половини ХХ століття. СРСР для більшості з них став головним торговим партнером. Його внутрішній ринок був величезним, але невибагливим. В умовах дефіцитної командно-адміністративної економіки поступово якість експортних товарів погіршувалась, а їх конкурентоспроможність з урахуванням вимог світового ринку ставала недостатньою.
Труднощі в розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи в цей період посилювалась і тим, що в умовах протистояння двох світових систем вони були практично позбавлені можливості отримати на Заході необхідні їм кредити, технології та ринки збуту.
Допомогу в індустріалізації та урбанізації регіону надавав майже виключно Радянський Союз. До певних досягнень тих часів можна віднести створення розгалуженої міжнародної транспортної інфраструктури: нафтопроводи Дружба і Дружба-2, газопроводи Союз, Братерство та інші; високовольтні лінії електропередачі (ЛЕП-750 кВ Вінниця Альбертірша, Нетішин Жешув та ін.), що створили єдину енергосистему (ЕС Мир) країн Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ); поромні переправи Іллічівськ Варна, Клайпеда Мукран тощо.
Але головний наголос при цьому робився на розвитку капітало-, енерго- і ресурсомісткої важкої промисловості. Беззастережна перевага надавалася великим (якщо не сказати гігантським) виробничим обєктам. Не враховувалось, що деякі країни за чисельністю свого населення, розмірами території, обсягами природних ресурсів не мали для цього необхідних умов. Імпорт палива і сировини здійснювався в першу чергу з Радянського Союзу, включаючи й Україну. Капіталовкладення у розвиток сільського господарства або сфери послуг були недостатні, що вело до спотворення структури національних економік країн Центральної і Південно-Східної Європи.
На початку 90-х років ХХ століття країни регіону стали на шлях повернення до ринкового господарства. Так виник термін постсоціалістичні країни з перехідною економікою.
Різка й кардинальна перебудова господарської системи, стрімка переорієнтація зовнішньоторговельних звязків із східного на західний напрямок, спричинили небажані негативні наслідки. Чимало величезних підприємств, втративши свої традиційні джерела сировини та енергії, а також ринки збуту, припинили своє існування. Почався процес деіндустріалізації, зросло безробіття.
Істотні зміни в галузевій і територіальній структурі господарства ведуть до суттєвих змін економіко-географічної карти регіону. Радикальні зміни відбулися й на політичній карті: Чехословаччина розділилася на Чехію і Словаччину; Югославія на Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію, Чорногорію, Македонію, розпався Радянський Союз. Процес руйнації колишніх федеративних держав на цьому не зупинився (самопроголошені Республіка Косово в Сербії, Придністровська Молдавська Республіка в Молдові тощо). Слід зазначити, що розпад цих держав усунув одні протиріччя (етнічні, релігійні, культурні, нерівномірності економічного розвитку), натомість створив інші (геополітичні, військово-стратегічні, мовні, соціальні тощо).
Сьогодні практично всі держави регіону сформовані за етнічним принципом. Найбільш однонаціональним є населення Польщі та Угорщини. Щоправда не завжди державні кордони абсолютно точно співпадають з етнічними близько 1 млн. угорців мешкає в Сербії (Воєводина), Румунії (Банат і Трансільванія), Україні (Закарпатська область). Специфічний статус має Боснія і Герцеговина, адже тут мешкають серби, хорвати і босняки (ті ж самі південні словяни, але які прийняли іслам).
Практично всі країни Централь