Конотопська битва
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
µбували й війська екс-гетьмана України, київського воєводи Івана Виговського. Найзапекліші бої в цю кампанію розгорілися за місто Могилів-Подільський, де засіли козаки Подільського та Миргородського полків під загальною командою полковника подільського Остапа Гоголя.
Зосередивши під міськими мурами майже всі наявні на той час сили, Потоцький намагався будь-що оволодіти Могилевом-Подільським. Під час генерального штурму 20 лютого коронній армії навіть вдалося вдертися в місто, захопивши південно-західну вежу міського муру. Але козацька старшина подолала сумяття, що було виникло серед захисників міста, і витіснити нападників за його межі. Після цього Гоголь і його помічники організували ефективне переслідування відступаючого противника. В кінцевому результаті С.Потоцькому довелось відступити від Могилева-Подільського, втративши під його стінами близько 3 тис. жовнірів.
Так само безуспішними виявилися й спроби коронної армії оволодіти Брацлавом та Уманню. Все це й змусило коронного гетьмана віддати наказ про вихід із Брацлавщини.
Активну підготовку до нового походу в Україну польське командування розпочинає з початку літа 1660р., коли врешті-решт вдалося залагодити (ціною певних поступок) справу замирення зі Швецією. Це дозволяло не розпорошувати сили, а зосередити їх на оволодіння Україною.
Для того, аби застерегти супротивника, українське та російське командування вирішило організувати випереджувальний похід. 17 липня на околиці Василькова відбулася воєнна рада за участю українського гетьмана й вищої козацької старшини та російського командування на чолі з київським воєводою боярином В. Шеремєтьєвим. На цій раді було ухвалено доволі ризикований план ведення війни. Головним його недоліком було те, що наявні сили розпорошувалися, а не зосереджувалися на виконанні одного стратегічного завдання. Так, за планом ведення кампанії, царські війська на чолі з Шеремєтьєвим та козацькі лівобережні полки під проводом наказного гетьмана полковника переяславського Тимоша Цицюри повинні були виступити на захід, готуючись до генеральної битви з коронною армією. Решта українського війська, тобто правобережні козацькі полки, які очолив Юрій Хмельницький, залишалися в Наддніпрянщині, слідкуючи за переміщеннями татарських орд та прикривали тили головних сил, запобігаючи вторгненню татар і обєднанню їх з коронною армією [47, 43].
Дослідники, які вивчали перипетії кампанії 1660р., звернули увагу й на принцип розподілу українського війська, за яким разом з Шеремєтьєвим йшли лівобережні полки, де значно сильнішими були промосковські настрої, в той час, як правобережне козацтво було залишено Хмельницькому [47].
Під час кампанії 1660р. було допущено ще цілий ряд помилок. Зокрема, царський воєвода, котрий не відзначався особливим тактом і дипломатичністю, перебуваючи у Василькові, встиг нанести публічну образу українському гетьману, чим ще більше знеохотив Хмельницького до співпраці. Між частинами українсько-російських військ не було також налагоджено ефективного звязку та координації дій. На вкрай низькому рівні виявилася й організація розвідувальної служби.
Усе це створювало вкрай невигідні умови для початку кампанії. Зокрема затримка походу та некоординованість дій обох частин армії призвели до того, що на початку вересня 1660р. в районі Старокостянтинова коронній армії вдалося обєднатися з татарськими ордами. Внаслідок цього постала величезна армія: коронний гетьман С.Потоцького мав близько 50 тис. кварцяних жовнірів, шляхетського ополчення та козаків І. Виговського, а у розпорядженні нурадин-султана, який був поставлений Мехмед-Гіреєм на чолі татарських орд, було близько 40 тис. вершників.
Вкрай важливим моментом для успішного розвитку польського походу в Україну було й те, що за умови важкої хвороби коронного гетьмана С.Потоцького фактичне командування перейшло до рук обдарованого польського воєначальника та авторитетного в шляхетських колах політика польного гетьмана Єжи Любомирського. Саме завдяки його динамізму мислення польсько-татарське військо здійснило блискавичний маневр і на самій окраїні південно-східної Волині, поблизу містечка Любар, перекрило Шеремєтьєву та Цицюрі шлях на захід. У розпорядженні останніх було близько 1519 тис. царських ратників і 20 тис. лівобережних козаків.
У ході локальних сутичок, що розгорілися 1516 вересня деяка перевага була на боці коронних військ і татар. У боях українці та росіяни втратили понад тисячу вояків, у той час як втрати поляків і татар становили близько півтори сотні чоловік.
Вкрай обнадійливими для польського командування мали б стати і повідомлення про стан недовіри та обопільної підозри, що запанувала на той час у таборі супротивника. До поляків дійшли чутки про те, що царський воєвода, не довіряючи своїм союзникам, навіть наказав на всяк випадок вибудувати шанці не лише напроти поляків і татар, але й козаків Т.Цицюри. Із зверненням до останніх перейти на бік короля виступив брат покійного канцлера Великого князівства Руського український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич.
З кожним днем напруга зростала і Шеремєтьєв віддав наказ про відхід табором на північний схід, де сподівався дістати підкріплення від царських ратників на чолі з меншими київськими воєводами (своїми помічниками) Г.Козловським і Ю.Баратинським, а також бєлгородським воєводою Г.Ромодановським. Рішуче переломити співвідношення сил на користь української та російської сторони міг і прихід на ?/p>