Італія у період об’єднання
Методическое пособие - История
Другие методички по предмету История
Лекція
Тема: Італія у період обєднання
1. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії після поразки революції 1848-1849 рр.
В результаті поразки революції 1848-1849 рр. Італія залишилася такою ж роздробленою, як і раніше. Влада Габсбургів була відновлена в Ломбардо-венеціанській області, а політичний вплив Австрії знову поширений на дрібні герцогства - Модену, Парму і Тоскану, де за допомогою австрійських багнетів повернули собі престоли повалені раніше самодержці. Для більшої безпеки в їх столиці були введені австрійські війська, а в Римі з літа 1849 р. розташувався французький гарнізон. Особливо шаліла феодально-поміщицька реакція на півдні, в королівстві Обох Сіцілій де "король-бомба" Фердинанд II, мстивий і жорстокий, формально не скасовувавши конституції, по суті справи відновив самодержавний режим терору і свавілля. Тільки у Пємонті після 1849 р. уціліли конституційний лад і деякі буржуазні свободи. Король Віктор-Еммануїл II давав притулок біженцям-патріотам з інших італійських держав і зберіг трибарвний національний прапор.
Не дивлячись політичну реакцію, національно-визвольний рух в Італії не припинявся. Ні буржуазія, ні народні маси не могли примиритися зі свавіллям дрібних самодержців, зухвалим господарюванням чужоземців.
В період тимчасового економічного "процвітання", що настало услід за закінченням економічної кризи 1847-1848 рр., в Італії, особливо в Пємонті, розвернулося крупне капіталістичне виробництво, будувалися нові фабрики і заводи, продовжувалось будівництво залізниць (у 1859 р. їх було прокладено вже більше 2 тис. км., з яких 850 км. припадало на Пємонт). Генуезький порт, розширений і переобладнаний, почав знову грати помітну роль в торгівлі на Середземному морі. Все це штовхало італійську буржуазію до продовження боротьби за вирішення історичних завдань національного звільнення і обєднання, що стояли перед нею.
Найбільш видним виразником інтересів помірно-ліберальних кіл буржуазії в Пємонті з кінця 40-х років XIX стбув граф Камілло-бензо Кавур (1810-1861), дворянин-поміщик, що обуржуазнювався, гарячий прихильник парламентарних політичних порядків. Отримавши в 1852 р. пост сардінського премєр-міністра, він уклав з Англією і Францією фритредерські торгові угоди, і це ще більш прискорило розвиток промислового перевороту. Швидке збагачення буржуазії сопровождалось, як і в інших країнах, зубожінням трудових мас. Таким чином, економічна політика Кавура сприяла розповсюдженню нових буржуазних порядків. Разом з тим Кавур, як типовий ліберал, постійно побоювався, щоб "реформи не зайшли дуже далеко і не торкнулися основ суспільного устрою".
В області зовнішньої політики Кавур на перших порах ставив обмежені цілі. Він прагнув приєднати до Пємонту Ломбардо-венеціанську область і ті герцогства Центральної Італії, в яких господарювали австрійці. Але добитися цього він прагнув "зверху", не удаючись до підтримки народних мас, шляхом різних дипломатичних маневрів і комбінацій і за допомогою французької імперії Наполеона III.
Революційна "партія дії", що виросла на основі "Молодої Італії" колишніх років, не припиняла боротьби: мадзиністи неодноразово робили невдалі спроби підняти повстання і навіть удавалися до тактики індивідуального терору. У Пармі змовники убили герцога Карла, а в Неаполі поранили Фердінанда II. У 1858 р. італійський патріот Ф. Орсині намагався убити в Парижі Наполеона III, в якому бачив душителя свободи і демократії. Імператор залишився живий. Орсині ж був гільйотинований.
Програма і тактика мадзинистов піддавалися критиці з боку Карло Пізакане (1818-1857), одного з перших в Італії соціалістів-утопістів. Пізакане брав гарячу участь в революційній боротьбі 1848-1849 рр. Після поразки він вимагав доповнити політичну програму мадзинистів соціальными вимогами з метою привабити на сторону демократичного руху ширші маси трудящих, зокрема селян. Хоча Пізакане був далекий від розуміння історичної місії пролетаріату, його виступи свідчили про розмежування, що почалося, серед революційних демократів: тоді як Пізакане і інші більш послідовні революціонери настоювали на залученні до руху широких плебейських мас, частка мадзинистів під впливом невдалих змов і виступів, а також успіхів ліберально-буржуазного руху схилялись до зближення з лібералами.
Манін, вождь венеціанських республіканців 1848-1849 рр., а також ряд інших видних діячів демократичного руху звернулися в середині 50-х років до короля Віктора-Еммануїла II з пропозицією очолити національно-обєднавчий рух і відновити війну з Австрією. Прихильники угоди з лібералами за сприяння Кавура заснували в Турині "Італійське національне товариство", що фактично відмовилося від яких-небудь революційних методів боротьби і готове було визнати майбутню єдину італійську монархію під верховенством Савойської династії.Д. Гарібальді, що повернувся до Італії з еміграції піддався умовлянням прихильників "єднання" з ліберальними монархістами і, вступивши у вказане товариство, зайняв в ньому на короткий час пост віце-голови.
2. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. і звільнення Ломбардії
Прагнучи витіснити австрійців з Італії, Кавур всі свої надії покладав на допомогу з боку Франції і вже під час Кримської війни 1853-1856 рр. зробив перші кроки, прагнучи добитися зближення з нею: 15-тисячна сардінська армія бу?/p>