Австро-Угорщина: національні проблеми у кінці ХІХ століття
Контрольная работа - История
Другие контрольные работы по предмету История
АВСТРО-УГОРЩИНА: НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У КІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ
національне угорський політична консолідація
У 1867 р. раніше централізована Австрійська імперія стала двоєдиною (дуалістичною) і одержала назву Австро-Угорщина. Для династії Габсбургів на чолі з імператором Францем Йосипом (роки правління 1848 1916) це був вимушений крок через опір Угорщини віденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франції і Пруссії у 1859 і 1866 рр.. У результаті радикальної реформи державного устрою імперія не тільки встояла, але й набрала внутрішньої стійкості. Імперія з її пятидесятимільйонним населенням залишилася самою великою по території (після Росії) державою Європи.
Дуалістична угода 1867 р. - зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність у внутрішніх справах двох держав Австрії й Угорщини поєднувалася з централізацією найбільш важливих загальноімперських справ, підвідомчих імператорові та двом його міністрам іноземних справ і військовому. Угода і створена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм її функціонування явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачав ніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярних радах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.
Таким чином, у політичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, що позитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробуті громадян.
Проте швидкому індустріально-технічному прогресу наприкінці XIX на початку XX ст. явно не відповідав рівень політичної консолідації різних складових елементів імперії і внутрішньої інтеграції країн і земель, що входили до неї. Етноконфесійна структура імперії була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної переваги над іншими. Так звані пануючі нації, а точніше, нації привілейовані, на межі століть (згідно з переписом населення 1910 р.) при загальній чисельності населення в 51 млн чоловік навіть разом узяті не складали і його половини (12 млн німців і почти 10 млн мадярів, тобто угорців). Але у своїх частинах імперії і німці, і мадяри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, що перші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займали друге після румунів місце серед національностей королівства. Інші девять націй можна кваліфікувати як напівпривілейовані і непривілейовані. До першої групи відносились 6 млн чехів, 5 млн поляків, 1,6 млн хорватів, 382 тис. італійців Приморя. Ніяких привілеїв не мали 4 млн українців, більш як 3 млн румунів, 1,8 млн словаків, 1,4 млн хорватів, що проживали поза межами ХорватіїСлавонії, 1,7 млн словенців, 386 тис. тірольських італійців (з 2,8 млн італійців), 2,2 млн євреїв.
Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. Не думаючи про вихід зі складу імперії, вони, натхненні успіхом Угорщини, вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.
На цьому ґрунті дуалістична система пережила перше важке потрясіння.
Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу. По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьох самостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії. Імператор Франц-Йосип схвалив відповідний документ, так звані Фундаментальні статті, і дав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустріла шалений опір німців та угорського уряду Д.Андраші. Франц-Йосип поступився. Слід мати на увазі, що у Чехії проживало 37% німців, які вважали цю країну своєю батьківщиною.
Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у Південному Тіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціях національні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів, словенців і хорватів. Останні претендували на ті ж землі, що й італійці Трієст, Фіуме, Далмацію. У такій ситуації італійці змушені були шукати захисту у Відня.
Щодо Угорщини, то в кінці 60-х на початку 70-х років її пануючий клас ще виявляв деяку схильність до вирішення національного питання з урахуванням мінімальних потреб неугорських народів. Тут був прийнятий ряд ліберальних по духу законодавчих актів з метою модернізації суспільства і системи управління суспільними процесами. Ліберальним за всіма параметрами був закон про рівноправність національностей 1868 р. Навчання не тільки в початковій, але і в середній школі повинно було відбуватись рідною мовою. Статус офіційної мови був закріплений за угорською, але застосування мов національностей допускалось у місцевій і комітатській (обласній) адміністрації, в судах нижчої інстанції, а також у листування між комітатами, більшість населення яких складали словяни чи румуни.
Та на фоні цього позитиву більш важливе політичне значення мала перша стаття закону, яка ?/p>