Звичаї, культура та побут запорізьких козаків
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського
Домашня робота на тему:
Звичаї, культура та побут запорізьких козаків
Вінниця. 2007
Канцелярія запорозьких козаків
Канцелярії у власному розумінні слова в запорозьких козаків не було. Обовязки цієї частини адміністрації виконував генеральний писар разом із своїм помічником. Усі справи йшли до нього, але від них не лишилося жодного писаного рядка. Не було ні щоденника, ні записок для памяті. Коли приходили накази з двору, їх голосно читали перед зборами й негайно давали відповідь, яку вважали слушною.
Суд над злочинцем
У судах, під час покарань та страт запорозькі козаки користувалися неписаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом. Писаних законів від запорожців годі було чекати насамперед тому, що община козаків мала надто коротке минуле, аби виробити ті чи ті закони, надати їм системи і висловити на папері. Крім того, писаних законів у запорозьких козаків не могло бути ще й тому, що все їхнє історичне минуле було заповнено безперервними війнами, що не дозволяло їм приділяти багато уваги влаштуванню внутрішнього ладу життя. Нарешті, писаних законів козаки прагнули уникати, боячись, аби вони не змінили їх вольностей. Звичаї замість писаних законів як гарантія твердих порядків у Запорожжі визнавалися й російським урядом, починаючи з царя Олексія Михайловича і кінчаючи царицею Катериною II.
Суддями у Запорозьких козаків була військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул; крім того, довбиш, курінні отамани, паланочний полковник, а іноді і весь кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки він мав верховну владу над цілим запорозьким військом. Та справжнім, офіційним суддею на Запоріжжі був військовий суддя; щоправда, він лише розбирав справи, давав поради посвареним, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові. Військовий писар іноді оголошував вирок старшини на раді, іноді сповіщав засудженим судові рішення, особливо коли йшлося про осіб, які жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі станах. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліційного урядника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана та усього коша, переслідував збройно розбійників, злодіїв та грабіжників. Військовий довбиш був помічником осавула та приставом на екзекуціях; він читав постанови старшини та усього війська прилюдно на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани, які часто виконували роль суддів серед козаків своїх куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позови між спірними сторонами і карати винного.
Покарання й страта у запорозьких козаків визначалася характером злочинів. З покарань практикувалися: привязування до гармат на майдані, саджання на деревяну кобилу, биття під шибеницею, ламання кінцівок ніг та рук, грабування майна, заслання в Сибір.
Найпопулярнішим з-поміж цих покарань та страт було биття злочинця кийками до смерті біля ганебного стовпа. До ганебного стовпа та кийків засуджувалися особи, які щось украли або приховали украдене, учинили побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовому майдані поблизу січової дзвіниці; біля нього завжди стояла вязанка сухих дубових кийків з головками, такими, як бійки на ціпах для молотьби хліба. Якщо котрийсь з козаків украв щось, хай навіть дрібничку, в іншого козака, у самій Січі або поза нею, і його спіймають на цьому, то його приводили січовий майдан, до ганебного стовпа, і за звичаєм тримали там протягом трьох днів, а іноді навіть більше, доти, поки він не заплатить гроші за вкрадену річ. Під час стояння злочинця біля ганебного стовпа повз нього проходять товариші, при цьому хтось з-поміж них мовчки дивиться на привязаного; хтось, напившись, пяний лає та бє його; інші пропонують йому гроші; ще інші приносять горілку та калачі, поять та годують його, і хоч злочинцеві не до їжі та питва, він мусить це робити. “Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити! ” кричали перехожі. Та коли злочинець випє, то козаки, які взялися за нього, казали:” Тепер же, брате, дай ми тебе трохи відлупцюємо!”. Марно тоді злочинець благає пощади; на всі прохання помилувати козаки вперто відповідали:” За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба лупцювати!”. Після цього вони завдавали кілька ударів привязаному до стовпа злочинцеві й шли собі. За ними зявлялися інші, потім йшли ще й ще.. У такому становищі злочинець залишався добу, часто поспіль усі пять діб як ухвалять судді. Але найчастіше було так, що вже через добу злочинця забивали на смерть, після чого його майно забирали на військо. Втім, траплялося, що дехто із злочинців не лише залишався живим після такої кари, а й навіть одержував від своїх пяних товаришів гроші. Іноді биття кийками заміняли смертну кару: у такому випадкові у покараного відбирали худобу та рухоме майно, при цьому частину худоби віддавали на військо, частину паланочному старшині, решту худоби та все рухоме майно дружині та дітям покараного, якщо він був жонатий.
Козак, який у