Загальновизнані принципи та норми міжнародного права та їх відображення в кримінальному процесі України
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
обіжного заходу підозрюваному до предявлення обвинувачення, обвинувачення такій особі повинно бути предявлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч.4 ст.148); копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (ст.254); розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду (ст.275). Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити предявлене особі обвинувачення.
Згідно зі ст.277 КПК України зміна обвинувачення в суді не допускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обовязковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.
Переконавшись, що предявлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.
Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд розяснює потерпілому та його представникові їх право підтримувати обвинувачення у раніше предявленому обсязі. [18]
У разі зміни обвинувачення суд розяснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представникові можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується.
При цьому потрібно зауважити, що Основні принципи незалежності судових органів (1985р.) встановлюють, що даний принцип наділяє суди правом і обовязком забезпечувати справедливість судового розгляду та повагу прав сторін (п.6). Крім того п.10 зазначеного документа безпосередньо передбачає, що судді повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію в галузі права. Аналогічне положення було пізніше закріплене і у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів (1994р.) п.2 с) якої передбачає, що всі рішення стосовно професійної карєри суддів повинні ґрунтуватися на обєктивних критеріях, а відбір та карєра суддів на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності та вміння. [8]
2.5 Заборона катувань та жорстокого поводження
Усі форми катувань та інших видів жорстокого поводження є однозначно забороненими згідно з міжнародними правозахисними законами. Така заборона передбачена численними угодами та іншими інструментами, а також є частиною міжнародного звичайного права, яке застосовується до усіх держав, незалежно від того, чи є вони учасницями конкретних угод, які передбачають таку заборону. Катування та жорстоке поводження забороняються у будь-який час та за будь-яких обставин. Жодних винятків не існує, а держави не можуть відмовитися від своїх зобовязань навіть у надзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин.
Стаття 5 Загальної декларації прав людини, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році, символізує одностайну згоду між країнами стосовно того, що жодна людина не може бути піддана катуванням або жорстокому поводженню. З 1948 року було ухвалено цілу низку міжнародних та регіональних законодавчих актів з питань прав людини включаючи заборону катування. Серед них юридично обовязкові угоди та конвенції, а також декларації та інші документи, які хоча й не є юридично обовязковими, проте мають величезну вагу завдяки тому, що їх було прийнято Генеральною Асамблеєю та іншими органами ООН, і демонструють згоду між державами щодо дотримання стандартів, викладених в них. Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), прийнятого у 1966 році, забороняє застосування катувань та жорстоке поводження. МПГПП заснував орган незалежних експертів Комітет з прав людини, який має здійснювати контроль за додержанням державами цих положень. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), яка була прийнята в 1950 році, забороняє застосування катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. ЄКПЛ дозволяє окремим особам подавати офіційні скарги до Європейського суду з прав людини, якщо були порушені їхні права. Суд приймає рішення, які є обовязковими до виконання, і може давати розпорядження державам щодо надання потерпілим компенсації.
Окрім загальних правозахисних актів, в яких проголошується заборона катувань, існує також низка документів та механізмів, що стосуються саме катування та жорстокого поводження. Деякі з них були ухвалені та удосконалені під тиском громадськості через такі організації, як Міжнародна Амністія. У 1972 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, а в 1984-му ухвалена Конв