Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Державний устрій України в другій половині XVII сторіччя
Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначила старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми звязками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.
Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків: Галицький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 16S8 р. замість Кропивнянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян староста.
Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на пять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острогозький.
Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорізька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішувала найголовніші питання вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на курені, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на паланки. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною обєднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорізький край завжди залишався незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемиря (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.
На обєднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотників і значкових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковува лися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.
Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом. На Слобожанщині судова система будувалася на зразок лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів. Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до ЗО тис. У 70-х роках зяви