Встановлення радянсько-польського кордону та депортація українців з прикордонної смуги у 1945-1946 рр.
Статья - История
Другие статьи по предмету История
?в Польщі.
Листом від 20 липня 1944 року М. Хрущов пропонував Сталіну включити територію Закерзоння (українські етнічні землі Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя) до УРСР, як нову Холмську область та територіальне прирощення до Дрогобицької області [6, с. 65 70]. Але Сталін мав на меті зовсім інші плани тому відповідь була негативною. Вбачаючи великий ризик для українського населення на цих теренах, Хрущов продовжував пропонувати інші підходи вирішення цієї справи. 26 серпня 1944 р. він знову нагадував Сталіну про численні прохання українського населення обєднатися з „Великою Україною”, а у випадку неможливості цього переселити їх до УРСР [7, арк. 1 2].
З липня по кінець серпня 1944 р. у Кремлі обговорювалися польські проблеми, одна з яких проблема кордону. Територіальні суперечки не принесли польській стороні вагомих надбань, але ще раз уже з польських вуст прозвучала думка про масовий обмін населенням. 27 липня того ж року між Урядом СРСР та Польським Комітетом Національного Визволення (далі ПКНВ) була підписана угода про польсько-радянський кордон, яка носила тимчасовий декларативний характер. Однак, вона не включала в себе чіткого опису територіальних меж чи демаркаційної лінії, як таких, а обмежувалася назвою лінія Керзона [1, с. 108 110]. Це давало надію на подальший перегляд та зміну на власну користь теренів як одній, так і іншій стороні.
8 вересня 1944 р. розпочалася Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція, однією зі складових якої стала Карпато-Дуклінська операція в районі Кросно Сянок Сколе. Ця операція продовжувалася до 28 жовтня т. р. і завершилася зупинкою військ біля Дукльського перевалу, який ділив Лемківщину на західну та східну частини [8, с. 229, 237], що позначало присутність Червоної Армії (далі: ЧА) майже на всій території проживання українського населення в Польщі.
9 вересня 1944 р. було підписано Угоду між Урядами Української РСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Загалом зазначалося, що евакуація є справою добровільною заяви на переселення могли робитися в письмовій або в усній формі [9, арк. 15]. Зауважимо, що був встановлений термін закінчення евакуації 1 лютого 1945 р., тобто, на початку цього процесу, верхівка СРСР сподівалася на глобальне бажання українців Закерзоння переселитися на схід добровільно. Це підтверджує і пасивність ЧА в цьому заході, оскільки вона знаходилася саме на цих теренах і мала достатньо сили і засобів, щоб повністю ліквідувати проблему виселення місцевого населення. З іншого боку, в Москві ще не позначили чіткого радянсько-польського кордону, а отже не знали, які українські села залишаться в межах УРСР.
7 січня 1945 р. Сталін направив Черчіллю листа, в якому повідомив про посилені темпи в підготовці, не зважаючи на погодні умови, до відкриття широких наступальних дій по всьому Центральному фронті не пізніше другої половини січня 1945 року. Вже 12 січня розпочалася Сандомирсько-Силезька наступальна операція [8, с. 244]. У ході однієї з її компонуючих Західно-Карпатської операції, були звільнені найзахідніші терени розселення українців у Польщі Яслівський, Горлицький та Ново-Сандецький повіти. Це, у свою чергу, призвело до відкриття ще трьох повітових представництв у справах евакуації [10, арк. 20].
Встановлений термін закінчення евакуації 1 лютого 1945 р., можна повязати із запланованою на 4 11 лютого того року зустріччю керівництва країн-членів антигітлерівської коаліції в Криму. Саме несформовані позиції Лондона і Вашингтона щодо майбутнього східного польського кордону найбільше стримували активні силові заходи радянських спецслужб стосовно українців у прикордонній смузі. Американський президент Т. Рузвельт підтримував переселення, однак зауважував на доцільності збереження Львова та нафтових родовищ Борислава Дрогобича за поляками. Англійський премєр-міністр У. Черчілль, натомість, підтримав лінію Керзона в інтерпретації Й.Сталіна (лінія Керзона і відступи на користь Польщі в деяких районах) [1, с. 138 141].
Саме на Ялтинській конференції була остаточно ухвалена лінія Керзона як радянсько-польський кордон. Евакуація населення з прикордонної смуги могла розпочатися лише після прийняття запропонованого кордону по лінії Керзона з боку польської влади, яка на той час існувала де-факто (31 грудня 1944 р. ПКНВ був перетворений на Тимчасовий Уряд Республіки Польща), а де-юре не була визнана західними державами та польською еміграцією в Лондоні. Кремль чекав встановлення повної легітимної влади у Варшаві для прикриття власних рішень та дій. На нашу думку, саме через це та теоретично можливі добровільні прагнення українців до переселення навесні, строк закінчення обміном населення був перенесений на 1 травня, згодом на 1 серпня 1945 р., а невдовзі на 1 листопада [11, арк. 16]. Також, з метою уникнення різних політичних несподіванок, Сталін намагався дотримуватися принципових положень міжнародного права.
Після кожної невдачі зі строками евакуації українського населення, керівники Управління у справах по евакуації щоразу виправдовувалися перед Кремлем. При цьому називалася низка причин, які заважали поставленій меті. Так, зокрема, наголошувалося, що в північних районах виселення подача заяв не припинялася за жодних погодних чи інших умов. Це можна пояснити кількома факторами: по-перше, терени т. зв. Холмщини та Підляшшя до Першої Світової війни входили до складу Холмської губернії Російської імперії, а саме тому там були сильні проросійські настрої; по-др?/p>