Відродження української літератури 20-х років ХХ ст.
Информация - Литература
Другие материалы по предмету Литература
? літературної школи, неокласики здійснювали духовне оновлення нації, виводили її культуру з провінційного стану на широкі творчі обрії, дисциплінували емоційну стихію покоління розстріляного спромоглися розкрити сучасність в її історичних рисах на відміну від пролетарських поетів, котрі римували ідеологічні гасла, міфологізували так звану романтику буднів, вигадану в середовищі Молодняка.
Те, що можна не брати участі у життєвій метушні, але перебувати в осередді світу, засвідчила лірика Є. Плужни-ка. Він у хвилини душевного усамітнення знаходив звязки з потаємними джерелами всесвіту. Ліричні медитації його збірки Рання осінь (1927) набували філософської місткості. Наступна його поетична книжка Рівновага була підготовлена до друку 1933 р., але побачила світ 1947 р. в Аугс-бурзі (Німеччина), коли її автора вже було репресовано.
Ближчим за творчою вдачею до Є. Плужника був В. Свідзинський постать, не дуже відома читачеві тих літ. Очевидно, певну роль відіграла тут шляхетна скромність автора, притаманна справжньому талантові. В. Свідзинський володів проникливим і чуйним поглядом на світ. Кожен його троп вражає витонченою грою розуму і почуття, глибиною національного міфобачення.
Не менш разючі процеси інтенсивного жанрово-стильового оновлення пережила проза 20-х рр., стрімко рухаючись від малих епічних форм (новели) до місткого роману. Однією з її визначальних рис була жага експериментувань. Вона проявилася, зокрема, у збірці новел М. Хвильового Сині етюди (1923), котра заворожила багатьох талановитих сучасників імпресіоністичною манерою письма, що випливала з традиції М. Коцюбинського і водночас видавалася надзвичайно свіжою. Тому не дивно, що значна частина молодих прозаїків (О. Копиленко, А. Головко, навіть Г. Косинка) зазнали впливу емоційно розхристаної стилістики М. Хвильового, який швидко еволюціонував до жорсткого неореалізму Санаторійної зони, Івана Івановича та Вальдшнепів.
Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного автора. Так, М. Йогансен у повісті Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Аль-чести в Слобожанську Швейцарію (1928) одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними персонажами в середовищі природи єдиного природного героя у цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки Мамутові бивні, Кров землі) до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 р. свого Майстра корабля, виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, початок листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція принаджувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка. Його повість Вертеп (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим романтики вітаїзму, котра позначилась і на Золотих лисенятах М. Ялового, і на Дверях в день Г. Шкурупія, і на Романах Куліша чи Докторові Серафікусі- В. Петрова (Домонтовича), і на Фальшивій Мельпомені Ю. Смолича та інших.
Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником, драма українського села, зумовлена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору. Так для В. ідмогильного (Третя революція) це традиційна проблема протистояння села і міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в літературі, орієнтувався на європейські літератури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопас-сана та ін., що не могло не позначитись і на його доробку, як-от на романі Місто (1928). Тут розкривається мотив Растіньяка молодика з провінції, охопленого бажанням приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. Цей персонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смути відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спустошення. Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. До цієї теми звертався й М. Івченко, але розвязував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особливо загостренеу полемічному романі Робітні сили, де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обертаються довкола професора Віктора Савлутинського прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості.
Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зневажливо обізвана, за більшовицькою термінологією, спецами, то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики. До речі, не обминала вона і прози,