Віденський конгрес. "Священній союз". Монархічна реакція в Європі у 1815—1819 рр.
Методическое пособие - История
Другие методички по предмету История
іт Австрії над північно-східною Італією, Ломбардією і Венецією були відновлені. Конгрес підтвердив роздробленість Італії і найширше реалізував в ній принцип легітимізму. На престоли ряду італійських герцогств були знов посаджені правителі з дому Габсбургського. Герцогство Пармське було віддане в довічне володіння колишній французькій імператриці, дочці австрійського императора Марії-Луїзі, Велике герцогство Тосканське дісталося австрійському ерцгерцогові Фердинанду, а герцогство Моденське - ерцгерцогові Францу. У королівстві Неаполітанському була відновлена династія Бурбонів, а в Римі - світська влада папи і католицького духівництва. У Неаполі і Римі феодальна реакція прийняла найбільш лютий характер. Пануючий вплив на італійські справи справляла Австрія, що оволоділа на північному сході Італії найважливішими стратегічними пунктами і багатющими областями.
З німецьких держав і частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз перш за все з тією метою, щоб, утворюючи хоч би слабку подібність єдності, союз цей міг виставити значні війська проти Франції. У Німецький союз увійшли 34 монархії і 4 вільних міста - Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-на-Майні. Союзний сейм складався з представників урядів 38 держав і засідав у Франкфурті-на-Майні під головуванням австрійського уповноваженого. Прусські і австрійські володіння не повністю увійшли до Німецького союзу. Поза ним залишалися Східна Пруссія і Познань, а з австрійських володінь - Угорщина, Галіція і велика частина південнословянських областей імперії. З іншої сторони, в Німецький союз були включені территорії, що входили до складу сусідніх з Німеччиною держав, - герцогство Люксембурзьке, де був поставлений прусський гарнізон, а також Гольштейн, що знаходився в особистій унії з Данією. Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і дивився на нього як на знаряддя австрійської політики. Голоси в сеймі, єдиному державному органі Німецького союзу, були розподілені так, щоб більшість була забезпечена за Австрією. Надалі Меттерніх використовував сейм Німецького союзу як орган всегерманської реакції.
Закріплення роздроблення Німеччини на 38 держав було реакційним актом, але воно в той же час показувало, що деякі результати революційних і наполеонівських воєн викорінити було неможливо. Немислимо було відновити всі легітимні династії понад трьохсот дрібних німецьких правителів. Віденський конгрес вимушений був відмовитися від послідовного втілення в життя принципів легітимізму в відношенні німецьких князівств і фактично, узаконив знищення більшості з них, здійснене при Наполеонові. Згладити вплив французьких буржуазних порядків і скасувати наполеоновский кодекс в західних німецьких областях конгрес виявився також не в силах.
Віденський конгрес санкціонував нові межі скандинавских держав. Данія, що була союзником Наполеона, була наказана його переможцями. Норвегія, що належала їй, була сполучена з Швецією на основі особистої унії з метою винагородження Швеції за втрату Фінляндії. Норвезьке населення виявилося під гнітом Швеції.
У результаті своїй діяльності Віденський конгрес утвердив панування феодальної реакції і закріпив перекроюванням політичної карти Європи нове співвідношення сил, що склалося в результаті розгрому наполеонівської імперії. Вимушений відновити державну самостійність низки країн, підлеглих Наполеонові, конгрес віддавав їх під владу феодальной реакції, а деякі народи підпорядкував новому іноземному гніту на користь країн-переможниць. Слідуючи інтересам феодальної реакції, Віденський конгрес не зважав на національніпрагнення і етнографічні межі окремих народів. При встановленні нових державних кордонів на Віденському конгресі, як писав Енгельс, "народи купувалися і продавалися, розділялися і зєднувалися, виходячи тільки з того, що більше відповідало інтересам і намірам їх правителів".
Віхи діяльності "Священного союзу".
Переможцям наполеонівської імперії загрожувала серйозна небезпека в разі відродження у Франції бонапартистської диктатури. Але більш всього феодально-монархічніуряди боялися революційних і національно-визвольних рухів. Легітимні монархи прагнули до взаємного зближення і співпраці для підтримки абсолютизму, церкви і всіх засад феодальної реакції.
Ініціатива укладення спеціального договору про союз європейских монархів проти революцій виходила від царського уряду. Олександр I запропонував християнським монархам Європи укласти "Священний союз", акт якого був сформований самим царем. У Парижі у вересні 1815 р. до нього приєдналися австрійський імператор і прусський король, а незабаром і майже всі інші правителі Європи. Англійський уряд офіційно не поставив свого підпису щоб уникнути дебатів у парламенті, але принц-регент особистим листом виразив участникам "Священного союзу" свою повну солідарність з його политикою.
Акт "Священного союзу" говорив про підтримку християнської віри, беззаперечної покори підданих своїм правителям, які повинні подавати один одному "сприяння, підкріплення і допомогу". Християнсько-релігійна фразеологія цього акту мала політичне значення: вона ставила в ізольоване положення Туреччину, оскільки султан як мусульманський монарх не міг приєднатися до подібного договору. Турецька імперія залишилася поза системою договорів 1815 р., і західноєвропейські держави і царська Росія н?/p>