Визволення України з-під влади Золотої Орди і боротьба за створення незалежної Української держави (XIV-XV ст.)
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ою від влади тільки на вищих щаблях управлінської системи.
Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену владу на місцях на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояр представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звільнялися від різноманітних повинностей і були зобовязані відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як на помісному, так і на вотчинному праві.
Боротьба знаті за перетворення удільних князівств на незалежну Українську державу в 70 90-х роках XTV ст. З одержанням автономних прав українські князі й найбільше боярство почали відверто претендувати на повну незалежність від литовської правлячої верхівки, їх підтримували й литовські удільні князі. На чільне місце в державотворчому процесі з початку 70-х років висунулося Київське князівство, яке стало центром консолідації української народності. За короткий час воно приєднало до себе Переяславщину, значну частину Чернігово-Сіверщини й простяглося від водо-розділу Південного Бугу, Тетерева й Случі на заході до притоки Сіверського Дінця р. Тихої Сосни на сході. Київський князь Володимир Ольгердович поділяв прагнення місцевої знаті до самостійності, чимдалі настійливіше виводив її з підпорядкування великому князю литовському, ігнорував розпорядження центральних властей, а то й протидіяв їм. Князь організував карбування власної монети, що фактично зробило князівство фінансове незалежним від Литви.
Перспектива виходу українських князівств з-під влади литовського центру й створення самостійної національної держави не влаштовувала правлячі кола Литви. Прийшовши до влади, великий князь Я г а й л о (1377 1392) доклав чимало зусиль до послаблення визвольного руху в Україні. З цією метою він почав тасувати удільних князів, давати їм землі в різних місцях. Становище Литовської держави ускладнювалося. Вона не змогла відстояти цілісність своїх володінь на заході. В 1377 р. угорсько-польські війська захопили Холмщину та Белзщину. Спочатку вони належали польській короні. Але наступного року угорський король відібрав у Польщі всю Галичину разом з окупованими територіями Західної Волині та приєднав їх до своїх володінь. Почалась заміна місцевих урядовців чиновниками-угорцями. Вища влада в регіоні перейшла до королівського намісника й була підкріплена введенням у галицькі міста угорських гарнізонів. Посилилося соціальне гноблення. У 1382 р. в Галичині спалахнуло народне повстання проти окупантів. Але власними силами повстанці не могли подолати угорське військо, і їхні зусилля були приречені на поразку. Дедалі більшу активність проявляв Тевтонський орден. Зі сходу Велике князівство Литовське зазнавало зростаючого тиску з боку Московського князівства, яке помітно зміцніло після перемоги над татарами в 1380 р.
3 Ліквідація удільного устрою України
Внутрішні й зовнішні обставини спонукали литовських і польських феодалів до обєднання. В 1385 р. феодали підписали Кревську унію, за умовами якої Литва й Польща обєднувалися в одну державу. Королем після шлюбу з польською королевою Ядвігою ставав Я г а й л о (1386 1434). Литва мала прийняти католицтво, віддати казну Польщі, заплатити 200 тис. флоринів Вільгельмові австрійському за відмову від Ядвіги, повернути захоплені території й приєднати до Польщі як литовські, так і українські землі.
Кревська унія значно зміцнила Польшу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобовязавшися навічно зберігати її собі, Ядвізі, дітям і короні польській. Зовсім не однозначно сприйняли Кревську унію литовські та українські можновладці. Вже перші дії Ягайла щодо виконання її умов зустріли рішучий збройний опір литовської феодальної верхівки на чолі з Вітовтом Кейс-тутовичем. Та й удільні українські князі, змушені присягнути на вірність польському королю, дедалі більше виявляли невдоволення, не бажаючи втрачати здобуту, хоч і обмежену, самостійність.
Київський князь Володимир Ольгердович відмовився прийняти католицьку віру, його приклад наслідувало й київське боярство. Хоч Володимир Ольгердович і мусив взяти участь у боротьбі Ягайла проти Вітовта, але в інших питаннях проводив самостійну політику. Князь вів переговори з московським князем про допомогу у боротьбі з Вітовтом, відмовлявся виконувати його накази. Ведення незалежної політики щодо Литви й Польщі не на жарт стурбувало польського короля й литовського князя. Вони примушували Володимира Ольгердовича ще двічі присягати Ягайлу, але приборкати його так і не змогли. У своїх діях київський князь спирався на місцеве боярство, життєво зацікавлене в державній незалежності. Протистояння між центром і периферією закінчилося компромісом. У 1392 р. Ягай-ло визнав Вітовта довічним правителем Литви. Так литовські й українські феодали домоглися відстрочення повної інкорпорації Литви й України до Польщі. Централізація князівства зміцнила велик?/p>