Українсько-російські культурні відносини у 1991–2004рр.
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
імо, у вищих сферах відкрито українське відділення у Дипломатичній академії, Лінгвістичному університеті, Російсько-українському інституті, в МДУ ім. М. Ломоносова, у вузах Тюмені, Уфи. Це теж добрий знак наших взаємоповажних міждержавних взаємин [73].
Аналіз стану речей у справі національної освіти української меншини в РФ свідчить, що тут одна з головних проблема вчителя. Щоб відкрити національну школу (клас), необхідно сформувати учнівський контингент, підготувати потрібну кількість вчителів, забезпечити учнів підручниками та посібниками. Оскільки вчительські кадри для української школи в Росії не готуються, а підручники не випускаються, необхідна чітка домовленість про допомогу та взаємодію з українськими партнерами. Без висококваліфікованих учителів школи можуть швидко дискредитувати себе і занепасти. Розвиток українського шкільництва в Росії стримує і певне небажання батьків віддавати дітей в українські класи [113 C 151].
Питання розвитку національної освіти повинно розглядається в загальному контексті створення необхідного національно-культурного середовища. Скажімо, одночасно з українськими шкільними закладами чи осередками повинні створюватися й українські бібліотеки, книгарні, україномовні засоби масової інформації, не кажучи вже про дитячі садки з етнокультурним ухилом.
Розглядаючи українсько-російське співробітництво в галузі освіти, не можна оминути своєю увагою таке болюче питання, як національна освіта українських і російських меншин, яке загострювалося протягом становлення суверенних України і РФ, і на сьогодні ще залишається невирішеним. В науковій літературі, ЗМІ подаються різні факти, оцінки відносно цієї проблеми.
Так українські вчені, науковці (А. Попок, Ю. Лагутов, А. Руденко-Десняк, В. Ідзьо та ін.). На основі проведених ними досліджень стверджують, що освітні потреби росіян в Україні забезпечують 2940 російськомовних шкіл (це видно з поданої порівняльної таблиці 1).
Як видно з таблиці 1, за даними 1996 р. школи з російською мовою навчання становили 42,7 % усіх шкіл України, не враховуючи двомовних, у вузах з російською мовою навчання 55,6 % молоді.
Зі сторони Росії, як стверджують науковці, навіть при появі закону РФ "Про освіту", де декларувалося, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування (п. 2 ст.6), не позначилось суттєво на забезпеченні культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. Українці становлять найчисельнішу етнічну групу в РФ після росіян і татар і роблять помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток країни проживання, але не мають сьогодні державної системи українського шкільництва. Поодинокі приклади відкриття українських класів та певна підтримка недільних шкіл (Краснодарський край, Тюменська та Волгоградська області, Республіка Башкортостан, Республіка Комі), сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) є радше винятками з правил і не розвязують проблеми в цілому. Основна робота спрямована на підтримку і розвиток української культури і освіти, здійснюється товариствами самотужки не завжди сприймаються з розумінням місцевими органами влади [69. С. 9 11].
Таблиця 1. Розподіл денних середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів за мовами навчання [Див. 69. С. 9]
Подібної думки підтримуються інші не менш визначні особистості. Так А.Руденко-Десняк (відомий журналіст та громадський діяч, голова Обєднання українців Росії) стверджує, що існують окремі спроби створити українські кафедри при вузах, класи з українським компонентом навчання недільні школи. Системи навчання українським дисциплінам в рамках державної системи не існує [11.С. 91].
В.Ідзьо (кандидат історичних наук, професор, ректор Українського університету, голова Історичного клубу, член Ради обєднання українців у Росії) зазначав: "Українська організація в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотек, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 р. після підписання Договору між РФ і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий "Рік України в РФ".
Що стосується сьогоднішнього Українського інституту в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництво в РФ, не маючи для цього фінансів і федерального статусу" [25. С. 181].
Відносно національної освіти російських меншин в Україні також висуваються аргументовані позиції претензії. За словами доктора філологічних наук, професора Н. Г. Озеровой: "Не менш важливою серед актуальних проблем російської освіти в Україні є відплив висококваліфікованих кадрів. Так, наприклад, за навчальні в 1994-1995 рр. Україну покинуло 8 видатних професорів русистів. І головною причиною їх виїзду були не меркантильні міркування, а не благоприємна соціально-політична атмосфера в українському суспільстві, психологічний дискомфорт, який вони відчували на собі.
Росіяни України повинні біти впевнені в тому, що Україна забезпечить їх дітям всі загальнолюдські права, в тому числі отримання не лише середньої а і вищої освіти рідною мовою. Давно гово?/p>