Українська культура. Архітектура Росії 18-XIX століття
Курсовой проект - Строительство
Другие курсовые по предмету Строительство
разність стрельнинського ансамблю, заснована на взаємному проникненні інтерєру і зовнішнього простору, як би будівлі, що протікає крізь протяжну пластину, утворює, мабуть, точку найближчого зіткнення раннього петербурзького бароко з пізнім західноєвропейським. Декор центральної частини палацу отримав пластичність і просторовий розвиток, що не мають аналогія в архітектурі петровського часу. Тверезий раціоналізм тут відступив.
Архітектурні теми, що виникли в композиції споруд палацового типу, переходили на будівлі цілком утилітарні як Адміралтейство, перебудоване в 1727-1738 рр. архітектором І.К. Коробчастим, Партикулярна верф (1717-1722 рр., І. Маттарнові), Стаєнний двір (1720-1723 рр., Н. Гербель) та ін. Вони ж виникали і на будівлях церков, що отримували цілком світський характер, що цілком відповідало змісту процесу злиття церкви з державною владою, що відбувалося в петровські час. Сухувата раціональність побудови обєму і ордерної декорації і характер силуету зближували собор і церкву Троїцьку Петропавлівський в Петербурзі не тільки зі світськими палацовими спорудами, але і з такими діловими будівлями, як Адміралтейство.
Всі разом складалися в дуже певний, легко пізнаваний стиль, що зєднав десь запозичене і своє, традиційне, але і те і інше переробленим відповідно до завдань, які висував час. Тверезий раціоналізм визначав загальну тональність петербурзького варіанту стилю петровського часу. Але ставить питання І. Грабарь: "як могло трапитися, що участь в будівництві італійських, німецьких, французьких, голландських і російських майстрів не привела в архітектурі Петербургу до стилістичної анархії, до механічного збирання воєдино всіх національних стилів, що володарювали на початку XVIII століття у Європі?... Чому Петербург... отримав і до цих пір зберігає свою власну особу, притому особа зовсім не чужоземна, а національне російське?" І. Грабарь звязував це перш за все з величезною, вирішальною роллю особи Петра в створенні зовнішності Петербургу і з поступово зростаючою участю російських майстрів, що вчилися у іноземців. Немає сумніву в значенні того і іншого. Проте головною була, звичайно, життєздатність російської архітектурної традиції, відкритої до розвитку, гнучкої, але такої, що разом з тим має міцну загальнокультурну основу. Багато що з того, що визначило новизну петровського бароко, дозріло в процесах її внутрішніх змін, сприйняття інше також було підготовлено її саморозвитком. Традиція виявилася оновленою, але не зруйнованою, не заміненою, в збагаченій чужоземним досвідом, який вона асимілювала.
Російська традиція прорвалася до "всесвітнього і вселюдяного", увійшла до системи загальноєвропейської культури, залишаючись її ланкою, що ясно виділяється, своєрідним. Не тільки тверезий раціоналізм цільових установок і його віддзеркалення в стиленавчанні (простота і ясна обкреслена обємів, скупість декору і ін.), але і міцна традиційна основа, що як і раніше задавала характер просторових і ритмічних структур, визначали своєрідність російської в рамках загальних характеристик європейської архітектури XVIII століття. Важливо і те, що нові цінності, сприйняті російською архітектурою, відбиралися на основі критеріїв, повязаних із специфічно національним сприйняттям простору і маси, природного і рукотворного. Зміни зовсім не були вигаданими і штучно навязаними; їх з необхідністю визначила логіка розвитку історико-культурних процесів.
Сама значність ролі Петра I визначалася тим, що він вірно вгадав не тільки необхідність змін, але і їх плідний напрям. Зумівши піднятися над замкнутістю російської культури, він міг побачити те, що, будучи щеплено їй ззовні, обіцяло прижитися в ній і збагатити її, повязуючи зі вселюдським. Прагматик і реаліст, у сфері синтезу культур Петро умів керуватися образними уявленнями, які народжувала його інтуїція. У цьому він слідував логіці і метопу художньої творчості. Любитель і майстер парадоксів Сальвадор Далечіні характеризував першого російського імператора, відзначивши: "Здається, найбільшим художником Росії був Петро I, який намалював в своїй уяві чудове місто і створив його на величезному полотні природи".
Петро, не будучи архітектором, був, мабуть, першим, хто міг би претендувати на особисту приналежність ідей, що здійснювалися в будівництві, тобто на роль автора в сучасному розумінні. У його час вже здійснювалася історично назріла зміна методів діяльності - проектування відособлялося від будівництва, його цикл завершувався створенням креслення. Креслення, проте, сприймалося ще як "зразок", що допускав достатньо вільне тлумачення (як і зразок в старому розумінні, будівля-зразок, або зображення в книзі, з другої половини XVII століття, що розширило сферу зразків). Таке відношення традиційно припускало гнучку динамічність первинного задуму і його анонімність, відчуженість від конкретної особи - учасники будівельного процесу як і раніше рахували себе та мали право відступати від нього або доповнювати його, роблячи "як краще".
Не випадково, що так умовно визначається авторство споруд першої половини XVIII століття, відповідальність за яких часто передавалася з одних рук в інші. Почате одним продовжував, змінюючи по своєму розумінню, інший (так, по будівництву "Верхніх палат" - Великого палацу в Петергофе - змінялися І. - Ф. Браунштейн, Же. - Б. Леблон, Н. Мікетті, М.Г. Земцов, Ф.Б. Растреллі; атрибуція інших крупних споруд того часу, як правило, не менш складна). До того ж за зробл