Традиційні зимові календарні обряди як об’єкт етнолінгвістичного дослідження
Дипломная работа - Туризм
Другие дипломы по предмету Туризм
°цьованій літературі не зафіксовано такого способу бешкетування, який був розказаний інформатором: пе\рину на шну\рочок прик\л`ейіz і опус`\т`іz на сан\т`іметроz \с`еміс`ат у ди\мар; зато\пиz \печ, дим і\д`е, пе\рина к\рут`іц:а і \через йе\йе zраш\чен`ійе \дим і\д`е у \хату а на\ружу \н`е (н.п. 1).
Характер бешкетування, а насамперед такі елементи як викрадення, перекидання, розкидання, руйнування, блокування дороги та ін., без сумніву, виконують сакральну функцію і дають підстави відносити їх до категорії охоронних, катартичних обрядів [Толстая 1985: 15]. Аналіз зібраної інформації дає можливість виділити такі одиниці, якими представлений локативний план обряду: на вулицю, на кладовище, на подвіря сусідів, в річку, на дах будинків, на дерево, на край села, на дорогу, на село.
Залежно від контексту обряду, у бешкетуваннях переважає один з мотивів: охоронний (захистити себе від впливу злих сил) чи матрімоніальний (ворота знімали на подвірї дівчини і відносили на подвіря парубка, чорнилом проводили лінію від подвіря парубка до подвіря дівчини, яку він проводить і т.п.).
Проаналізувавши зібраний матеріал можемо говорити про наявність деструктивного характеру дій, які виконувались, а їх локативна і темпоральна характеристика та пояснення своїх дій інформаторами (загородити дорогу нечистій силі, відігнати, залякати її і т.п.) свідчать про наближення бешкетувань до інших ритуалів проводів, відгону, символічного знищення нечистої сили.
2.3 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свята Водохреща, в говірках Овруцького р-ну Житомирської області
В календарній обрядовості значну роль відіграє вода тому без води життя просто неможливе. Вона була необхідна людині завжди: для приготування їжі, для худоби та зрошення посівів, для омивання тіла, для прання білизни.
Єдиним святом в українській обрядовості, де центральне місце займають обряди, повязані з водою, був день 19 січня Водохреща. Оскільки зимовий цикл свят за своєю структурною будовою був двочастинним, то закликанням (перший етап) він не закінчувався. Акт зустрічі відбувався у святвечір, а з святом Водохреща повязувався акт проводів (другий етап).
За народними віруваннями свято Водохреща повязане з народженням богині води Дани. Дана в уявленні прасловян не просто вода, це пасивна жіноча субстанція, жіночий початок Всесвіту [Знойко 1989: 149].
На думку академіка Марра, імя Дана утворилося з двох слів: да (середземноморське вода) і на неня, мати, тобто Вода-Мати. Це персонаж східнословянської міфології, богиня річок [Знойко 1989: 149]. Культ Дани датується доіндоєвроєвропейською добою. Цікаво те, що засівання вранці на свято Щедрого Вечора є жертовним обрядом на честь богині Дани втіленої води. Він імітує дрібний дощик (появу самого божества) і провіщає господарю урожай [Знойко 1989: 219].
Водохреща річне свято, яким закінчувався святковий цикл. На обстеженій території на позначення назви свята використовують такі одиниці: кр`еш\чен`йе (н.п. 1): у \нас воб\ше н`е водох\решча, ка\зал`і а кр`еш\чен`йе чі йор\дана; креш\чен`:е (н.п. 1-4,7,8,10), хр`еш\чен`:е (н.п. 2,4,8,9), водох\решча (н.п. 1,7), во\дохрешче (н.п. 4), во\дохришчі (н.п. 9) ор\дан` (н.п. 2), йор\дан`, йор\дана (н.п. 1).
Найбільш значущим є переддень Водохреща (як і переддень Різдва, Старого Нового року), який багато в чому повторює різдвяно-новорічні звичаї. В цей день готували обрядову страву кутю, яку в обстежених говірках називають \посна ку\т`а (н.п. 4,7), т\рет`а кут`\йа (всі н.п.), го\лодна кут`\йа (всі н.п.), вод`а\на ку\т`а (н.п. 2), \бедна ку\т`а (н.п. 4). Готують непарну кількість пісних страв: гр`ібі, \р`ібу с\тавіл`і ва\рен`ікі з \маком, з \йагодамі, н`е з \сиром, к\вас \вар`імо на у\с`е три кут`\йі, а у кzт`\йу н`і\чого н`е добаz\л`ал`і, хі\ба \сахаром \сипал`і (всі н.п.).
Водохреща сприймали як рубіж, переломний час і як завершення святок. У повірях центральними є мотиви переходу від нечистого часу свят (страшного, нехрещеного, поганого) до нового періоду, коли з землі проганяють усіх злих духів [Славянские древности 1999: 668].
На території України поширеним є звичай проганяти кутю: у \нас йор\дан` стре\л`али, ко\ли с\вет`ат \воду на йор\дан`і, \кажут \це вже рос:т\рел`уйут` \руж:амі, з о\хот`н`ічого руж\йа на \ц`ому стаў\ку (тільки н.п. 4).
Він головним чином повязаний з проводами, коли покликаних родичів урочисто проводжали до місця їх сталого перебування, яке у фольклорних уявленнях найчастіше асоціювалось не з цвинтарем, а з річкою. Важливого значення набуває поняття водяний кордон. У словянській міфології річка (вода) відокремлює цей світ від того світу. Здавна вважали, що душа покійника потрапляє на той світ, перелітаючи через велику і глибоку річку, а коли перейде її забуває все, що з нею трапилося на цьому світі [Славянские древности 1995: 539].
Отже, воду вважали посередником при переході душ померлих у потойбічний світ. Зауважимо, що М. Маковський, зіставляючи низку слів, виявляє звязок слова вода з умирати та очищатися: лат. Mano mery, manes душі померлих; da woel поле, засіяне трупами, також ріка, море, тох. wl вмирати [Сімович 2003: 273].
Головною і центральною подією свята є обряд освячення води, який міг відбуватись як у церкві, так і на річці чи біля криниці: \воду хр`ес`\т`іл`і чи у кри\н`іци, \посл`е то\го йек у \церкві одбу\лас` отп\рава; ту\ди шл`і з хо\ругвамі, \поп чітаz над кри\н`ічкойу мо\л`ітву, по\том ту\ди опус\каz хрес\та, бі хрес`т`іz \воду. Інформатори свідчать, що якщо в селі не було церкви, то воду освячували на річці: там ві\рубвал`і опо\лонку напе\ред, хрес\та з \л`оду, йо\го по\том пол`і\вал`і бура\ко?/p>